Міністерство освіти і науки України
Департамент освіти і науки
Полтавської обласної державної адміністрації
Державний професійно – технічний навчальний заклад
«Полтавське вище професійне училище ім. А. О. Чепіги»
Семінар№2
«Українська СРР в умовах нової економічної політики(1921-1928рр.)»
Викладач:
Литвиненко Т.М.
Виконала учениця
групи ВХП 13
Сухомлинова К.І.
Полтава - 2015
План
1)Політика воєнного комунізму та її наслідки, білий та червоний терор
2)Початок індустріалізації народного господарства
3)Релігійне життя України в 20-30 роки
4)Процес українізіції та її наслідки
5)Українське національне відродження в літературі та мистецтві
1)Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.
Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б)
Більшовицька ідея
В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торгівельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.
В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.
В Україні
В Україні політика мала свою специфіку, по-перше вона почалася значно пізніше ніж в Росії (з 1919, а не 1918 року). По-друге, вона в одних питаннях була жорсткішою, наприклад державна монополія одразу поширювалася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, а в інших вільнішою — робилися спроби демократизувати управління економікою (платформа «децистів»). В Україні зберігалося чимало ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти (з річним видобутком до 5 млн пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла споживча кооперація тощо. В цілому з одного боку Україна виявилася менш збільшевизованою, а місцеві кадри проявляли хоч якусь опозиційність, а з іншого більшовики прагли від України те, що їй треба було для самого існування режиму — хліба.
2)Індустріалізація УРСР 1920-1930-х рр. — форсований процес будівництва промислових підприємств важкої і легкої промисловості на території Української РСРз кінця 1920-х років до 1941 р.
Індустріалізація України кардинально змінила соціально-економічні процеси, а також у великій мірі менталітет українського народу в ХХ столітті.
Причини індустріалізації в Українській рср
Відхід від Нової економічної політики
Загальна індустріалізація СРСР;
Курс на «прискорене соціалістичне будівництво»
Сталінський курс «великого перелому»
Політика «соціалістичної індустріалізації» України відповідала загальносоюзному курсу.
«Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».
Товариш Сталін у доповіді 1931 р.
Курс на індустріалізацію був узятий на XIV з'їзді ВКП(б) (1925 р.), який затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 — 1932/33 роки. XI з'їзд більшовиків України пройшов під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію. З'їзд затвердив п'ятирічний план для України.
Україна визначалася як основний плацдарм проведення індустріалізації в СРСР, оскільки саме в Україні знаходилися основні вугільні родовища і підприємства металургії.
У 1 п'ятирічці 400 з 1500 промислових підприємств передбачалося спорудити саме в Українській РСР.
Ставилася основна мета — забезпечити перевершуючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливна, енергетична, хімічна, машинобудівна і т. ін.).
3)Події 1917 року поклали початок важливим процесам у надрах зовні єдиної РПЦ, яка розпадалася приблизно на 20 частин. Так заявила про своє відродження Грузинська Православна Церква. В Україні набирає сили рух спочатку за автономізацію церковного життя, а потім за автокефалію. Вже на початку 1917 р. в Київській та в інших
єпархіях проводяться єпархіальні з'їзди, які порушують цю проблематику. У листопаді 1917 р. була створена ВПЦР (Всеукраїнська Православна Церковна Рада), яка активно зайнялася відродженням УПЦ. В умовах наростаючих відцентрових тенденцій у Російській імперії її верхівка мусила піти на певні поступки. Московський патріарх Тихон дозволив провести Всеукраїнський Церковний Собор 1918 р., на хід якого суттєво вплинули бурхливі зміни в політичній ситуації в Україні. Найважливішим наслідком роботи цього Собору було утвердження фактичної автономії УПЦ. Але й ця, дуже обмежена автономія, вороже була сприйнята реакційними силами в РПЦ, які, наприклад, забороняли українську мову в богослужінні. За таких умов гасло автономізації УПЦ переставало бути актуальним, приходило усвідомлення того, що дійсно Українською Православна Церква в Україні може бути тільки на умовах автокефалії. Розуміння цього дійшло і до світської влади. 12.11.1918 р. новий міністр сповідань в уряді гетьмана Скоропадського Олександр Лотоцький взяв курс на підтримку автокефалії. 1 січня 1919 р. новий уряд уже Директорії УНР прийняв Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд».
Але невдовзі влада в Україні перейшла до рук більшовиків, які проводили політику войовничого безбожництва (досить сказати, що з близько 200 тис. православного духовенства в Російській імперії за півтора роки радянської влади нею було винищено 60% його складу і існування Православної Церкви, як і релігії взагалі, терпіли тільки до часу. Дуже ласою була нова влада до церковних багатств. Згідно з ленінським декретом 1918 р. і прийнятим на його підставі декретом уряду УСРР (19.01.1919 р.), Церква відділялася від держави, причому в грубий спосіб. Нова влада відбирала у Церкви все майно, враховуючи й храми, і передала його у власність держави, заборонялося викладання Закону Божого навіть факультативно і за згоди батьків. Між тим проблема здобуття тоді автокефалії УПЦ заходила в тупик. Згідно з традицією, для існування такої Церкви мало бути як мінімум два єпископи. Між тим РПЦ заборонила служіння або перевела з України вглиб Росії єпископів, які висловлювалися за автокефалію УПЦ. Спроби добитися висвячення кандидатів у єпископи у Грузії не вдалися через воєнні дії. У Константинополі помер патріарх, а виконуючі його обов'язки не зважувалися вступати в неминучий кошрлікт з РПЦ. До того ж Константинополь чекав на результати боротьби в Україні. Коли впала незалежна Українська держава - УНР, питання про надання автокефалії УПЦ було відкладено. За таких умов було вирішено скористатися прецедентом з давньої практики Олександрійського патріархату, коли кандидатів у єпископи висвячували не група єпископів, а на Соборі духовенства (священики, диякони, миряни).
4)Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.