3.3 Глобальне економічне регулювання
Досліджуючи соціально-економічні виміри нерівномірності світогосподарського розвитку на державно-монополістичній фазі капіталістичної ринкової системи, слід відзначити активну роль держави у згладжуванні економічної нерівномірності. Так, з одного боку, держава, як самостійний суб’єкт господарювання, здійснює державне підприємництво та монополізує низку стратегічно важливих для країни галузей виробництва з метою задоволення тих потреб суспільства, котрі не спроможний задовольнити приватний сектор. Водночас держава через свої вповноважені інститути цілеспрямовано впливає на функціонування та розвиток усіх підсистем національної економічної системи для її стабілізації та пом’якшення нерівномірності розвитку.
Реакцією на усвідомлення національними урядами країн світу необхідності суттєвого розширення функцій держави у регулюванні соціально-економічної нерівномірності стала істотна диверсифікація його важелів та інструментів, з-поміж яких найвищу ефективність продемонстрували бюджетна політика, державні замовлення, а також антициклічна, регіональна, інвестиційна, амортизаційна, структурна, грошово-кредитна, фінансово-бюджетна, антиінфляційна, валютна, митна, цінова, соціальна, екологічна та інші форми економічної політики. При цьому ключовими формами реалізації перелічених важелів коригування нерівномірності економічного розвитку країн стали державне планування (довго-, середньо- та короткострокове), державне програмування (насамперед складання цільових комплексних програм) та державне прогнозування на національному та наднаціональному рівнях.
Що стосується державного планування як цілеспрямованого втручання уряду в роботу ринкового механізму, то його метою є забезпечення стійких темпів економічного зростання та рівномірності регіонального розвитку країни, досягнення оптимальної структури народного господарства та повної зайнятості, стримування інфляції та збалансованість платіжного балансу, прискорення науково-технічного прогресу та соціальний захист населення тощо.
Розвинуті західні країни державне планування почали практикувати ще в довоєнний період (наприклад у фашистській Німеччині у 1933-1936 та 1937-1940 рр. було реалізовано два чотирирічні плани з подолання кризових явищ в економіці та її підготовки до війни), а в повоєнний період воно набуло значного поширення у Франції, Голландії, Великобританії, ФРН, Італії, Японії та в деяких інших державах світу.
Характеризуючи становлення та розвиток системи державного планування, слід зазначити, що вона еволюціонувала від внутріфірмової моделі мікроекономічного планування, яку реалізовували великі корпорації ще на початку ХХ ст., до макроекономічного планування розвитку народного господарства країн з наступним переходом до наднаціонального планування, котре передбачає узгодження магістральних напрямів економічної політики кількох держав. Ключовою тенденцією сучасного розвитку системи державного планування є своєрідний «симбіоз» та одночасна реалізація всіх названих раніше її форм. Наочним прикладом, який підтверджує дану тезу, є ситуація в США, де крім внутріфірмового існує розгалужена система приватно-централізованого планування. Його реалізує ядро з 12 фінансових груп, котрі володіють майже 10% сукупних активів корпоративного сектору країни і контролюють 60% акцій, що перебувають в обігу на американському фондовому ринку31. При цьому, взаємодіючи з великими підприємницькими структурами, ці фінансові групи виступають в ролі організаторського, координаційного центру та планування у приватному секторі економіки, а також здатні справляти відчутний вплив на державну політику країни.
Ще один тип централізованого планування ефективно реалізується в Японії та Франції, де на основі використання позитивного досвіду колишнього СРСР здійснюється загальнодержавне планування. Воно являє собою доволі диверсифіковану систему інститутів та методів, а також володіє висококваліфікованим кадровим корпусом, який розробляє п’ятирічні державні плани. Незважаючи на те, що за формальними ознаками ці плани є індикативними, проте навіть великі корпорації у своїй діяльності підпорядковуються їм, оскільки держава створює для корпоративного сектору вагомі економічні стимули у сфері податкової, кредитної, інвестиційної та інших форм економічної політики.
Як свідчать дані табл. 1.4, в Японії протягом 1956-2000 рр. було реалізовано тринадцять загальнодержавних планів соціально-економічного розвитку країни, зорієнтованих на розв’язання широкого спектра проблем внутрішнього та зовнішнього характеру: забезпечення стійких темпів економічного зростання, усунення диспропорцій регіонального розвитку, оптимізація структури господарства, досягнення повної зайнятості населення, зростання добробуту нації, соціальний захист населення та ін.
Важливе місце в системі державного регулювання нерівномірності економічного розвитку посідає і державне програмування, основою якого є структурне регулювання економіки як комплекс цілеспрямованих адміністративно-економічних і нормативно-правових важелів мікро- та макроекономічного регулювання внутрішньо- та міжгалузевого переливу капіталу, а також територіального розподілу національної ресурсної бази з метою оптимізації галузевої структури економіки, створення нових галузей, інтенсифікації науково-технічного прогресу, модернізації матеріально-технічної бази виробництва та забезпечення стійкого економічного розвитку.
Не випадково, що дана форма державного регулювання нерівномірності економічного розвитку суттєво поширилася саме у 1950-1960-х роках як реакція на об’єктивну необхідність переходу провідних країн світу до нового (четвертого) технологічного укладу та пом’якшення наслідків енергетичної кризи.
Таблиця 1.4