«Київська отчина» і «причастя у Руській землі»

Порядок спадкування великокнязівської влади у Київській Русі визначив заповіт Ярослава Мудрого (1054 року), за яким він визнав спадкоємцями своїх синів :

Ізяслава ( Київський престол і старійшинство ),Святослав (чернігівське князівство), Всеволод (Переяславське князівство). Саме за родом Ярослава Мудрого (його синами – Ярославовичами) було закріплено старшинство у роді Рюриковичів.

Упродовж 1054-1093 років вони спільно правили (своєрідний тріумвірат з (1054-1073) у Руській землі (великокнязівський домен, чи Русь у вузькому розумінні слова , або «старожитна «(політична) Русь: (київська земля, чернігівська, переяславська).

(1054-1073) – Ізяслав І Ярославович (київський. Його вотчина князівська, де владу він передавав своїм синам)

(1073-1078)-Святослав Ярославович (чернігівський - його вотчина і його нащадків)

(1078-1093)- Всеволод Ярославович (переяславський – вотчина його нащадків

(1093- 1113) – Святополк ІІ Ізяславович (син Ізяслава і онук Я.Мудрого)

Цей порядок успадкування київського престолу за старшим у роді Рюриковичів (за Ярославовичами) отримав назву – родового сюзеренітету (В.Назаренко, О.Толочко , Б.Свердлов, Я.Фроянов).

Саме володіння князем з роду Рюриковичів землею у цій частині Русі (у межах згаданих трьох князівств) трактувалося як мати «причастя у Руській землі) , що давало право претендувати на великокнязівський престол у Києві згідно порядку старшинства у роді Рюриковичів .

Удільні князівства

На з’їзді князів Рюриковичів , що вважали давньоруську державу своїм спільним родовим володінням, у 1097 році (м. Любеч), постановили, що всі і князі з роду Рюриковичів(окрім Ярославовичів) виключалися з претендентів на київський престол , а мали право очолити окремі землі (князівства):» кожен держит отчину свою».Вони отримали статус удільних, в яких влада передавалася батька до старшого сина (так званий майорат). Ці князі удільні мали бути у «послушенстві « київському князеві і підтверджувати свою васальну залежність від нього. Порядок дотримання спадкування в удільних князівствах , як і земельні володіння боярські у них підтверджував великий князь київський.

Однак вже у другій половині XII ст. право розпоряджатися фондом земельним в удільних князівствах було передано удільним князям, що призвело до більшої самостійності останніх і незалежності від великого князя київського. Київський князь фактично став моральним авторитетом, судовим арбітром у справах між князівських відносин, головнокомандуючим об’єднаних військових сил князівств, представляв Русь (яка фактично стала федерацією князівств, а з XIII ст.- конфедерацією) на міжнародній арені (Котляр М.Ф. Давньоруська держава; Його ж – Дипломатія Південно-Західної Русі (2002).

Щоб стати київським князем київським замало просто належати до роду Ярославовичів, мати «причастя у Руській землі», а й дотримуватися старшинства у роді Ярославовичів, мати лідерські якості і авторитет і отримати підтримку на загальноруському з’їзді князів (снемі), вічі київському і благословення митрополита.

Тому після конфлікту з київським вічем Святополка Ізяславовича , до великокнязівської влади у 1113 році (не за порядком старшинства у роді Ярославовичів ) за запрошенням киян і за згоди снему князів прийшов Володимир Всеволодович (Мономах)- (1113-1125).

Порушення порядку старшинства у роді Ярославовичів(навіть за згоди всього роду Рюриковичів) викликало протест з боку Олега Святославовича ( сина Святослава чернігівського), що мав переваги у зайнятті київського столу перед Володимиром Мономахом.

Він вдався до союзу з половцями , домагаючись престолу київського, за що отримав осуд суспільний і прізвисько «Гориславович». З цього часу Ярославичі (з роду Святослава черніговського, стали в опозицію до роду Мономаха, отримали назву Ольговичів).

Тому виходячи з конфронтації з боку чернігівських князів, що спричиняли усобиці на Русі за участі половців і сумнівності по тому їх великокнязівських амбіцій з боку з’їзду князів, В.Мономах заздалегідь потурбувався про свого спадкоємця на київському столі. У 1017 році він перевів свого сина Мстислава до Білгорода (околичного до Києва) і став активно залучати його до загальноруських справ. Його старший син В’ячеслав не претендував на київську владу, оскільки мав не лідерський характер і як його дід Всеволод полюбляв книги, вивчав іноземні мови. Середній син В.Мономаха – Юрій Володимирович з огляду на сумнівність отримати великокнязівську владу пристав на пропозицію батька і отримав уділ (окреме князівство – частину Переяславської землі – Володимиро - Суздальську землю) , де він заснував власну династію і письмово відмовився від київського спадку.

Тому по смерті В.Мономаха (1125) знову постало питання щодо кандидатури великого князя київського і на з’їзді князів була підтримана кандидатура його сина Мстислава Володимировича(Мономаховича) (1125-1132) , що згодом удостоївся назви Великого за ділові і політичні якості, що забезпечили Русі політичну стабілізацію і успіх у боротьбі з половцями.

У (1132 -1139) роках великим князем київським став Ярополк ІІ ( з роду Ізяславого). Його час став періодом між князівських усобиць, що схилило і київське віче і Рід Рюриковичів до ідеї підтримки представника на київський стіл роду Мономаховичів – Ізяслава Мстиславовича (онука В.Мономаха)- (1139- 1146).

Такий вибір на користь онука В.Мономаха викликав заперечення не тільки з боку чернігівських князів(Ігоря Ольговича), що вважали себе у цьому випадку обійденими і вдалися до створення коаліції проти Ізяслава Мстиславовича за участі волинських бояр і спадкоємців князя Ігоря Давидовича .