3. Загальні вимоги до усного ділового мовлення

Усне ділове спілкування передбачає вільне володіння українською мовою, дотримання правил мовної етики. Саме в такому спілкуванні виявляється рівень нашого володіння не лише найнеобхіднішими нормами, а й усіма багатствами літературної мови. Адже говорити правильно – це ще не все: існують норми, пов’язані з поняттями «краще – гірше», «точніше», «доречніше», «доцільніше», а не просто «правильно – неправильно». Це так звані комунікативні норми нашого мовлення.

На цій основі й визначаються найзагальніші вимоги до усного ділового спілкування:

якість (недвозначність) у вираженні думки;

логічність, смислова точність, а звідси – небагатослівність (лаконізм) мовлення;

відповідність між змістом висловлювання й засобами його вираження;

відповідність між мовними засобами й обставинами мовлення (мовленнєвою ситуацією);

одностильність уживаних одиниць мовлення (відповідність мовних засобів стилю висловлення);

побудова природних узвичаєних словосполучень і речень;

вдалий порядок слів у реченнях;

багатство й різноманітність мовних засобів;

самобутність (нешаблонність) в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювання;

ефективність мовлення;

доречність і доцільність мовлення;

милозвучність мовлення;

красномовство (виразність дикції, відповідний темп мовлення, сила голосу) залежно від ситуації мовлення.

4. Норми усного ділового мовлення

Для кожного мовця важливим є чуття мови, тобто здатність відчувати належність того чи іншого слова до певного стилю, відчувати доречність чи недоречність уживання слова залежно від ситуації. Воно виробляється у людини поступово й зростає з її досвідом. Однак різна мовна практика (вік, професія, освіта) дає неоднакові результати. І хоча мовне чуття відбиває існуючий поділ на стилі мови, все ж воно недостатнє: мало інтуїтивно відчувати правильність чи неправильність у мовленні – треба точно знати правила вживання мовних засобів і користуватися ними свідомо.

Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, що спирається на норми літературної мови. Дотримання цих норм вимагає знання мовних особливостей усного ділового спілкування.

4.1. Наголос

Однією з таких особливостей є наголос. Ніщо так не розкриває рівень нашої мовної культури перед сторонніми, як наголошення слів. Порушення в наголосі «ріжуть» слух співрозмовників або слухачів.

Норми наголосу в українській мові вже усталилися. Вони відбиті у словниках (практично в кожному словнику реєстр слів подається з наголосом). Проте у практиці ділового (та й не тільки!) спілкування, на жаль, трапляється багато прикрих порушень. Наголошення – обов’язкова ознака слова в його природному усному вияві. У живій мові слово не терпить ситуації, в якій воно було б ненаголошеним. Тому всі незмінні односкладові слова (прийменники, сполучники, частки) інтонаційно об’єднуються з суміжним словом в одне ціле. Наприклад, речення Розпорядження це необхідно терміново виконати промовляється, звичайно, як Розпорядження це необхідно терміново виконати. Навіть складноскорочені слова ініціального типу мають у вимові наголос – він, як правило на останньому складі: ТСН (тесеен), ООН (оон), ДАІ (даі).

Особливістю українського мовлення є переміщення наголосу в іменниках у множині: хата – хати, книжка – книжки, вітер – вітри, секретар – секретарі, але в багатьох іменниках наголос постійний: будинок – будинки, справа – справи, рада – ради, господарство – господарства. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання зберігають наголос дієслова, від якого утворені: надбання – надбати, пізнання – пізнати, обслуговування – обслуговувати, читання (а не читання) – читати.

Є в українській мові група іменників (географічних назв) на –щина, –чина. У словах цього типу наголос ставиться:

1) на корені (бо наголос був у корені й у слові, від якого утворили нове): Херсон – Херсонщина, Одеса – Одещина, Харків – Харківщина, Київ – Київщина,

2) на суфіксі (бо наголос на суфіксі має слово, від якого утворено нове); ІваноФранківськ – ІваноФранківщина, Донецьк – Донеччина, Васильків – Васильківщина, Скадовськ – Скадовщина.

Іменник чоловічого роду з префіксами роз-, за-, при-, на мають наголос на першому складі: запит, розгляд, примус, розмір, наклеп, розвиток, напрямок та ін. У сполученні з числівниками іменники чоловічого й жіночого роду міняють свій наголос. Так, іменники чоловічого роду в множині мають наголос на закінченні: сини, брати, вчителі, шляхи, а в сполученні з числівниками два, три, чотири – на основі: три брати, два вчителі, чотири сини. Це стосується й іменників жіночого роду. Порівняймо: сторінки, книжки, вчительки – дві сторінки, три книжки, чотири вчительки.

Треба дотримуватися правильного наголошення числівників: одинадцять (а не одинадцять), чотирнадцять (а не чотирнадцять), сімдесят (а не сімдесят), вісімдесят (а не вісімдесят).

При відмінюванні займенників наголос теж може змінюватися, що відбивається в усному мовленні. Наприклад:

Займенник без прийменника Займенник з прийменником

наголос на закінченні: наголос на основі:

мене, себе, твого, кого, його до мене, біля себе, до твого

У дієсловах, утворених від вищого ступеня прикметника, наголос стоїть перед суфіксом -іш; -ш: кращати, меншати, білішати. Форми доконаного виду завжди мають наголошений префікс ви-: робити – виробити, стругати – вистругати, гнати – вигнати, йти – вийти.

Часто в дієсловах другої дієвідміни, що в однині мають наголос на закінченні, в інших формах наголос пересувається на один склад назад: говорю – говорить, говоримо, говорите; плачу – платиш, платимо, платите.

Правильним є наголошення на кінцевому складі дієслів: нести, везти, принести, пливти, везу, везеш, везе, везуть.

Дієслово бути у різних формах наголошується так: буду, будеш, будемо, будете, будуть; була, було, були.

Постійний наголос має слово Україна й похідні від нього український, українство, по-українськи.

Слід розрізняти наголос у словах Батьківщина (Україна, Вітчизна) і батьківщина (рідне село, місто; спадщина після батька).

Є чимало слів, що мають подвійний наголос: комбайнер і комбайнер, громадянин і громадянин, користь і користь, речовина і речовина, озерце й озерце, Марко і Марко, Лисенко і Лисенко, Павлик і Павлик; простий і простий, призовний і призовний, спірний і спірний, завжди і завжди, високо і високо, затишно і затишно, сповна і сповна.

Слід запам’ятати й наголошення деяких іншомовних слів: демократія, бюрократія, кілометр, сантиметр, діалог, каталог, квартал, центнер, експерт, цемент.