1.2. Основні концепції психічного і особистісного розвитку в освітньому процесі

Біогенетичний напрям у психології. психологічним обґрунтуванням педагогічної теорії «вільного виховання», підкреслювали особливе значення активності дитини в її саморозвитку.

Соціогенетичний напрям у психології. джерела й рушійні сили розвитку у позапсихологічних факторах, на соціальних процесах, у яких бере участь людина.

Концепція конвергенції (взаємодії) спадковості й оточення у розвитку дитини.

Когнітлівно-генетлічна теорія. психічний розвиток як якісний процес, зумовлений внутрішніми законами саморуху (Жан Шаже, 1896—1980).

Теорія трьох ступенів розвитку дитини. Карл Бюлер (1879—1963). три ступені розвитку дитини (інстинкт, тренування, інтелект) пов'язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, а й з перебі­гом афективних процесів (бурхливих переживань) і пов'язаного з ним задоволення.

(інстинкти) насолода виникає у результаті задоволення інстинктивної потреби (після виконання дії); на другому (тренування, навички) — задоволення переноситься на процес здійснення дії

(інтелект), коли існує передбачуване задоволення.

Теорія розвитку вищих психічних функцій. Лев Виготський (1896—1934) процесі оволодіння знаряддями праці, а також шляхом навчання. Тому навчанню належить провідна роль в організації життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, оволодінням досвідом попередніх поколінь.

2.3. Роль навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини

Навчання є основним чинником і формою прояву розвитку дитини, в умовах навчання відбувається формування наукового світогляду школярів, їх свідомості та самосвідомості, переконань, моральних якостей, розвиток духовності, здібностей.

У психологічному та особистісному становленні дити­ни виявляються такі основні закономірності розвитку психіки, як безперервність, інтегративність, системність, сензитивність, компенсаторність.

Особистісно-діяльнісний підхід як основа організації освітнього процесу. Особистісно-діяльнісний підхід розглядає особистість як суб'єкта діяльності, який, формуючись у діяльності і спілкуванні з іншими людьми, визначає характер цієї діяльності і спілкування.

Соціалізація особистості та освітній процес. Соціальність людини виявляється на рівні індивідуальної творчості, духовного служіння, громадянської поведінки тощо, в усіх її взаємодіях зі світом (суспільством, природою, інши­ми людьми та ін.). Такі якості є результатом її соціалізації.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — результат освіти, про­цес опанування, відтворення соціального досвіду, норм і цінно­стей, засвоєних особистістю у навчанні і вихованні, а також в умо­вах стихійної та організованої дії чинників соціального оточення.

культурна трансмісія — передавання соціальних і культурних цінностей, норм, способів поведінки новим членам суспільства.

Вирішальне значення для успішної соціалізації дитини мають її прихильні стосунки з матір'ю.

Прихильність — стосунки дитини з матір'ю, які забезпечують /и надійну безпеку та емоційну підтримку.

Одним із важливих способів соціалізації в дитинстві є гра, передусім такі її різновиди, як гра за правилами, рольова гра, під час яких у дітей формуються адекватні уявлення про рольові позиції і відповідну до них поведінку.