Тема 7. Спосіб журналістської діяльності

1.Загальне поняття про спосіб журналістської творчості. Існуючі наукові традиції у вживанні понять «Метод діяльності» і «Спосіб діяльності».

2.Спосіб діяльності як сукупність її особливостей. Структура способу діяльності. Відмінність способу творчої діяльності від способу репродуктивної діяльності. Спосіб творчої діяльності журналіста – носій її специфіки.

3.Механізм «перетворення» фактів дійсності у факти тексту. Функції факту в тексті. Види фактів.

4.Професійні вимоги до фактологічного ряду журналістських творів у пресі, на радіо і телебаченні. Умови для успішного засвоєння способу творчій діяльності журналіста.

Література:

1.Винтерхофф-Шпурк Петер . Медиапсихология. Основные принципы. – Харьков, 2007.

2.Здоровега в.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид., перероб. І допов. – Львів: паіс, 2004. – 268 с.

3.Журналістський фах: газетно-журнальне виробнициво: навчальний посібник / Т. О. Приступенко, Р. В. Радчик, М. К. Василенко та ін.; за ред. В. В. Різуна. - К.: Видав­ничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2012. - 352 с.

4.Шаповал ю.Г. Феномен журналістики.- Рівне:рвп «Роса», 2005.- 248 с.

Поняттям "метод" (дехо називає спосіб) у сучасній науці  позначається  система науково  обґрунтованих дій, необхідних для розв’язання завдань того або іншого типу.

Методи формуються в процесі діяльності на базі стихійно знайдених прийомів – як підсумок їхнього осмислення, систематизації, відбору за ступенем ефективності.

Відповідно до пізнавальних завдань, що постають перед працівниками ЗМІ, методи журналістського пізнання дійсності утворюють дві великі групи. До однієї входять методи одержання відомостей (інакше кажучи, емпіричні, оскільки засновані на досліді взаємодії із середовищем). Іншу становлять методи осягнення суті подій (інакше кажучи, теоретичні – оскільки служать виявленню неочевидних зв'язків фактів дійсності й реалізуються як розумова робота).

У групі методів одержання відомостей чітко розрізняються дві підгрупи: традиційні журналістські методи й методи, запозичені з конкретних соціальних досліджень.

Якщо не маємо поняття про науково обгрунтованих методах, то працює породжує модель. Або черпаємо з скарбнички чужого досвіду.

Розглянемо спочатку методи пізнавальної діяльності (ті, що стосуються збору та осмислення даних). Вони пов'язані з методами пред'явлення інформації, тобто створення тексту, хоча є вже і досвід поділу - на складальників і обробників інформації.

Методи отримання відомостей - спостереження, опрацювання документів, бесіда (опитування, спілкування), експеримент, прогнозування, і біографічний метод.

Методи осягнення - у функції методів вирішення теоретичних завдань виступають знання, якими володіє журналіст. Як правило виділяють три рівня знань: базисне - філософське знання, методологічний рівень. (У "базисі" старшого покоління марксистська діалектика, клерикальна преса грунтується на богослов'ї, жовта - часто на архаїчних, донаучних, типу магії, астрології ...); - знання про людину і суспільство, накопичене конкретними, частіше гуманітарними науками, використання їх методів вивчення дійсності; - емпіричні знання на рівні "здорового глузду" - те, що називають знанням життя: дуже корисно, але й небезпечно! На цьому рівні шукаються не до джерела відомостей, а для перевірки або доказу своєї ідеї, це свого роду перевірка практикою. Але без наукових знань може і підвести до помилки. Чим більше освоєно рівнів, тим ширше вибір методів, менше стандарту, більше творчої свободи. Треба навчитися використовувати для цього своє університетську освіту! Всю нову інформацію ми включаємо в систему раніше накопичених знань і переробляємо за правилами, що задається цими знаннями; а чи є правила, що задаються наукою про журналістику? Так. Це правила, за якими "працюють" журналістські жанри.

Методи створення тексту розглянуті Лазутіною як "збірка" елементарних виразних засобів, Кімом - як формування композиційних структур, Тертичним - як методи інтелектуальних дій, алгоритми логічних операцій.

Можна також виділити методи впливу на аудиторію (теоріф масових комунікацій). Сюди відносять способи переконання та навіювання.,які пов'язані вже з результатом журналістської творчості.

За Лазутіної, початкова стадія творчого акту у журналістиці - це усвідомлена цілеспрямована пізнавальна діяльність, що передбачає отримання досить надійного оперативного знання про поточну дійсності.

Найпростіша (для замітки) - завдання - встановити факт, визначити, наскільки значні пов'язані з ним зміни. Це - ознайомлення із ситуацією. (Приклад: "розширився асортимент товарів для садівників і городників". Це актуально для початку весняних робіт; так що там нового?)

Якщо ми готуємо аналітичний, проблемний матеріал, то наша пізнавальна діяльність буде мати форму журналістського дослідження.

А якщо потрібно вивчити ситуацію, в якій факти ховаються, то добування прихованих фактів і виявлення їх значення буде вже журналістського розслідування.

Розглянемо основні етапи практичної пізнавальної роботи.

Візьмемо для прикладу факт і тему з наведеної вище нотатки: нові товари для садівників - про що ніхто ще не написав? - Про інструмент! виявляємо адресу реальної ситуації (можливий об'єкт): магазини, що торгують товарами для саду та городу; визначаємо проблеми, в контексті яких значима дана ситуація , їх зв'язку: чи відповідає якість товарів - інструменту - місцевих умов, можливостям покупців? Чи доступні ціни? Виходимо з того, що наші садівники - ... До традиційних журналістських методів одержання відомостей належать опрацювання документів, спостереження й бесіда.

Опрацювання документів – метод, що дозволяє одержувати вже наявні в "інформаційних коморах" суспільства відомості найрізноманітнішого характеру: від фундаментальних положень науки до щоденникових зізнань, що дають уявлення про їх автора. Журналіст може безпосередньо вмонтувати їх у свій матеріал, а може обмежитися тільки вивченням знайдених даних, щоб скласти власне уявлення про події. Але в будь–якому разі робота з документами – істотний момент творчого процесу. Вона містить у собі пошуки документа, його освоєння, перевірку на достеменність, надійність і достовірність.

Освоєння документа складається із трьох процедур: добування даних, їх інтерпретації й фіксації. Кожна з них вимагає орієнтації на певні правила, головне з яких – старанність і скрупульозність у роботі. При цьому треба мати на увазі, що документ містить у собі не тільки спеціально внесені в нього відомості, але й такі, які укладач не мав наміру у нього закладати, – наприклад, повідомлення про умови його створення, про особистісні особливості укладача. Звідси – необхідність звертати увагу не тільки на зміст, але й на зовнішні характеристики документа.

Складним процесом є й перевірка документа. Вона припускає розгляд його із трьох позицій. По–перше, потрібно встановити його достеменність, тобто переконатися в тому, що він дійсно створений тим автором і за тих обставин, які названі або передбачаються в тексті. По–друге, варто зайнятися визначенням надійності поданих у ньому відомостей, тобто переконатися, що вони відповідають дійсним подіям. По–третє, важливо усвідомити те, наскільки достовірні, репрезентативні ці відомості, чи утворять вони достатню базу для серйозних висновків. У всіх цих випадках журналістові може знадобитися допомога фахівців, здатних виступити як експерти; треба заздалегідь передбачати таку можливість, установлюючи відповідні контакти.

Спостереження, на відміну від опрацювання документів, дозволяє журналістові одержувати відомості безпосередньо з навколишньої реальності – первинну інформацію.Перевірка – етап дуже відповідальний. Справа в тому, що внаслідок різних причин фізичного й психологічного характеру під час спостереження існує небезпека ілюзії сприйняття – неадекватного відбиття спостережуваного предмета. Особливий різновид цього методу – самоспостереження. Тут увага журналіста зосереджується на власному поводженні, на зовнішніх і внутрішніх факторах, які його визначають, що відкриває доступ до відомостей про неочевидні, приховані процеси, характерні для тіеї або іншої ситуації. Але й у цьому разі не можна обійтися без перевірки, без співвіднесення результатів самоспостереження з інформацією, отриманої іншими методами, з інших джерел.

Третій із традиційних методів одержання відомостей – бесіда.

За допомогою бесіди можна одержати широке коло даних, що утворюють кілька сегментів, а саме:

• фактичні дані,

• думки (у тому числі й емоційні реакції),• пояснення,

• пропозиції й прогнози,

• мовні прикмети співрозмовника, що передають деякі особливості його особистості.

Для фіксування даних бесіди сьогодні найчастіше використовується диктофон. Однак це далеко не завжди доцільно: буває, він помітно заважає контакту. Досвідчені журналісти поряд із диктофонним записом використовують традиційний блокнот, а якщо й він сковує співрозмовника – обходяться лише короткими позначками по ходу розмови, "розшифровуючи" їх після того, як бесіда завершилася. Не слід забувати, що дані, отримані в бесіді, теж мають потребу в перевірці, що припускає використання інших джерел відомостей.

З розгорнутої системи методів конкретних соціальних досліджень журналістика сьогодні краще за інші освоїла контент–аналіз, опитування, тривале систематичне спостереження й експеримент.

Інтерв'ю. Успіх інтерв'ю залежить від багатьох умов і в першу чергу від добре попередньо проробленої домашньої роботи. Вона містить у собі максимально докладне знайомство з темою й з тим, у кого беруть ітнрерв’ю за допомогою різних джерел і способів:

• опитування тих, хто добре знає майбутнього співрозмовника, у тому числі колег у редакції, що мали з ним справу;

• вивчення матеріалів преси, якщо він уже ставав предметом інтересу журналістів;

• ознайомлення з результатами його професійної діяльності;

• самоосвіта, тобто придбання достатньої компетенції у сфері, де співрозмовник – дока;

• пошук біографічних відомостей про нього;

• визначення його пристрастей, звичок, кола друзів та інтересів.

Підсумок домашньої роботи зводиться до того, щоб переконатися у важливості для співрозмовника теми передбачуваної розмови й скласти перелік питань. Продумувати цей перелік треба завжди – так журналіст застраховує себе від банальних, таких, що вже неодноразово ставили, некомпетентних, недоречних запитань. До того ж співрозмовникам не дуже подобається, коли з ними розмовляють поверхово, без підготовки; вони розглядають це як неповагу до себе. А більш кваліфіковані "відповідачі" не упустять можливість скористатися помилкою інтерв'юера і навіть висміяти його.

Після підготовки залишається домовитися про зустріч, іноді при цьому узгоджують основні напрямки розмови. Професійні журналісти, як правило, прагнуть влаштувати зустріч наодинці, тому що в присутності інших людей співрозмовник стає більш завбачливим і стриманим у своїх судженнях. А щирість відповідей є чи не найголовнішим в інтерв'ю.

Одна із серйозних проблем для будь - якого журналіста - як встановити довірливі стосунки з тим, у кого необхідно взяти інтерв’ю. Досягають цього по-різному. Однак існують загальноприйняті й відпрацьовані психологією спілкування прийоми. Анатолій Аграновський часто згадував пораду батька, теж висококласного газетяра: ідеш на перше інтерв'ю — говори сам, на друге — слухай. Справа в тому, що співрозмовникові потрібно знати, хто його розпитує, які його наміри, і на цій підставі визначити: довіряти йому чи ні, розповідати про все або замовчати? Тому "демонстрація", "самопредставлення" журналіста допомагають домогтися прихильності та бажання розповідати. Методичним посібником для починаючих інтерв'юерів може стати робота відомого маніпулятора Дейла Карнегі "Шість правил, дотримання яких дозволяє сподобатися людям". Однак поради Уолтера Бінгхема й Брюса Мура більш доречні:

• знаходьте та використовуйте приємні асоціації;

• дозволяйте людині, у якої берете інтерв’ю, почуватися невимушено й не ставте запитань прямо доти, поки не переконаєтеся, що ця людина готова дати бажану інформацію й дати її точно;

• слухайте;

• дайте можливість співрозмовникові розповісти повністю свою історію, потім допоможіть доповнити її;

• будьте чесні й щирі, що значно краще, ніж бути хитрим та умілим;

• уникайте ролі вчителя;

• не говоріть грубощів.

Важлива частина інтерв'ю — власне запитання та їх постановка. Рекомендації тих самих авторів:

• намагайтеся ставити запитання так, щоб вони були легко зрозумілі;

• не підказуйте відповіді на свої запитання;

• якщо ви пропонуєте альтернативні питання, формулюйте їх так, щоб ні той, ні інший не був прийнятний для людини, у якої ви берете інтерв’ю;

• допомагайте людині, у якої берете інтерв’ю, усвідомити відповідальність за свої твердження;

• тримайте важливі питання в голові доти, поки не буде отримана адекватна інформація на кожне з них;

• розумійте зміст кожного твердження;

• перевіряйте відповіді при будь–якій можливості;

• відокремлюйте факти від висновків;

• записуйте всі дані відразу або якнайшвидше по закінченні інтерв'ю, оскільки звичайно люди не уявляють, з якою швидкістю відбувається забування.

І останнє: по закінченні інтерв'ю стежте за додатковою інформацією або новими напрямками у випадкових зауваженнях людини, у якої ви берете інтерв’ю. Наприкінці розмови співрозмовники звичайно розслаблюються й нерідко говорять те, чого уникали під час спілкування. Трапляється, що найцікавіше для журналіста – саме в цих ремарках, що характеризують людину з несподіваних сторін. Тому особливо уважним варто бути тоді, коли розмова закінчується. До речі, інтерв'ю – прекрасний спосіб для спостереження, фіксування деталей поведінки героя, персонажа, людини, у якої берете інтерв’ю, які згодом можуть бути використані або обіграні в матеріалі.

Крім того, професійний підхід вимагає перевірки викладених відомостей за іншими джерелами (опитування працівників відповідного департаменту, експертів, інших людей, які мають відношення до змісту документа).

Важливо також, ознайомлюючись із текстом, чітко відокремлювати події, про які йде мова, від його оцінок, факти від думок про них. Використовуючи окремі фрагменти документа в публікації, варто враховувати загальний контекст, у якому цей документ функціонує.