3. Посттоталітарні режими та особливості переходу від тоталітаризму до демократії в Україні

Головною умовою розвитку суспільства є визначення того, яким шляхом воно розвивається, які цінності сповідують громадяни даного суспільства. Важливо умовою для охарактеризування режимних перетворень є наявність авторитарно-тоталітарного минулого пострадянських країн, в тому й числі України. Простеження цих перетворень зможе дати нам повноцінне уявлення того, чи залишились в свідомості людей пережитки булих років, чи суспільство живе за новими цінностями, яке пропагує нам демократичний світ. Спроби демократичних перетворень у пострадянських країнах на початкових етапах були результатом внутрішньо елітних процесів, а політична культура «громадянського» типу практично ніде не виступала як передумова демократизації. Системні проблеми здійснення демократичних переходів у посттоталітарних державах пов’язані з особливостями функціонування самих демократичних режимів. Однією з таких найсуттєвіших проблем є зростання в суспільствах перехідного типу почуття апатії та розчарування, а також феномен «авторитарної ностальгії», породжений нездатністю правлячих еліт вирішити найгостріші суспільні суперечності.

Розпочавши аналіз колишніх посткомуністичних країн, необхідно відмітити, що справу ми вже маємо не з тоталітаризмом, а вже з більш м’якою формою авторитаризму, оскільки та традиційна ціннісна система вже була не достатньо сильною. Розглядаючи пострадянські держави як перехідні системи «від тоталітаризму до демократії», деякі дослідники уточнюють: це перехід «через стадію авторитаризму».

В свою чергу, можна виділити чотири основних типи політичних режимів, котрі сформувалися у 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні.

Розглядаючи саме загальні підходи щодо політичних пострадянських трансформацій, хотілось би зазначити один з підходів, який запропонував дослідник В. Полохало.

Перший тип політичного режиму склався у трьох колишніх радянських прибалтійських республіках – Латвії, Литві й Естонії, і сьогодні малоймовірно, щоб вони, особливо після вступу до ЄС, звернули з демократичного шляху розвитку.

До другого типу – напівавторитарного – можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії та Молдові. Неможна не погодитися з доказами цього політолога, що напівавторитарні режими – зовсім не результат невдалих спроб демократизації й недемократії, що переживає процес становлення, а «альтернативи демократії, що свідомо впроваджуються». Лідери напівавторитарних режимів свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, що більше відповідає їхнім інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. Різні країни в даному випадку можуть розвиватися різними шляхами й за рівнем динамічності.

Авторитарні політичні режими – це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Французький політолог Філіпп Бенетон дає таке визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних: «Перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими у відставку виборцями; або вони відкидають вибори, або організують помилкові вибори зі заздалегідь відомими результатами. Авторитарний режим припускає альтернативність лише за умови зміни власної природи».

І, нарешті, четверту групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменістан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Новітній різновид тоталітаризму, за якого тотальний контроль, систематичний примус і насильство здійснюються з боку влади стосовно більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а в відносно м’яких, але більш витончених формах, із допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних – правових, економічних тощо). Таке широке розшарування класифікації режимів дає нам можливість зробити висновки, що демократичні інститути слабо приживаються на посткомуністичному просторі, це є свідчення появи байдужості та розчарування невиправданих ідеалів. Несистемні режимні трансформації привели до появи факту невизначеності, «сірої зони», появи так званих «гібридних режимів», мутантів; приховування своїх утилітаристських цілей за цінностями демократії, привело до появи «демократій з прикладками» – «делегітимна», «авторитарна», «імітаційна», «електоральна», «неліберальна». Це так званий фасад, за яким приховане елітарно-олігархічне розподілення й відтворення влади.

Знаходячись в такому, досить складному й не визначеному стані, суспільство погрузло в цій «сірій зоні» й не бачить майбутньої перспективи й сценарію виходу з даного положення.

Нові підходи до аналізу схожих режимів, які прийшли на заміну домінуючій в 1990-ті роки «транзитологічній» парадигмі, в свою чергу – «змагальний авторитаризм», націлений на вивчення різноманітних варіантів режимних змін й відмову від розгляду гібридних режимів як кінцевої категорії за принципом «ані демократія, ані диктатура». Змагальним авторитаризмом, на думку Т. Кузьо, вважається режим, який має дві тенденції. З одного боку – домінування олігархів під прикриттям центристських партій у парламенті, а з іншого – спроби опозиції стримати олігархічні клани у намаганні встановити повністю авторитарний режим.

Логічною є думка А. Колодій, котра стверджує, що демократія закріплюється не в усіх країнах, що розпочинають перехід. Деякі з них стикаються з нездоланними економічними, культурними й іншими труднощами та перешкодами і збиваються на шлях авторитаризму – у новій чи старій формі. Ще інші країни ніби загрузають у стані перехідної невизначеності, не рухаючись ні в бік посилення демократії, ні в бік диктатури. Таким чином, такий стан ми можемо назвати «напіваторитарним», «псевдодемократичним», «гібридним», «змішаним». Значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників констатує: демократія так і не перетворилася на безперечну цінність для більшості українських громадян.

Проміжний режим, котрий виник в Україні внаслідок дії означених умов і чинників, поки що не став демократичним на ділі. Радше, його можна розглядати як формально демократичний. До нього можна застосувати різні назви: ілліберальний, або, як пише Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делеґативна демократія», або навіть «посткомуністичний неототалітаризм» (за висловом О. Дергачова). Та, незалежно від назви, реальність в Україні є такою, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але визначені конституцією та законами процедури їхнього функціонування постійно порушуються.

Трансформаційні процеси в Україні не слід розглядати в лінійній площині. В даному контексті коректніше було б говорити принаймні про два різновекторні процеси. Перший – пов'язаний зі змінами політичних інститутів, суспільної свідомості в напрямі демократизації. Другий – з рухом у зворотному напрямі: збереження й розвиток інститутів авторитарного режиму, процес олігархізації.

Особливості переходу українського суспільства до демократичних форм облаштування суспільно-політичного життя зумовлені тим, що демократичні перетворення вимушено спиралися на пострадянську соціальну структуру та політичну культуру громадян. На сучасному етапі державотворення демократичним перетворенням перешкоджають проблеми, пов’язані з послабленням консолідації українського суспільства, посиленням розмежування суспільства по вектору Схід–Захід, конфронтацією бачень, перспектив і оцінок поточних суспільно-політичних процесів. Можемо робити більш узагальнені висновки щодо політичного режиму в Україні: вектор українського транзиту має зигзагоподібний вигляд – від змагального чи електорального авторитаризму часів президентства Л. Кучми, через «дефектну демократію» президентства В. Ющенка до «квазі-авторитаризму» президентства В. Януковича. Україна ніколи не була повністю авторитарною, як і ще ніколи не була і повністю демократичною країною.

Отже, процеси еволюції політичного режиму в Україні були зумовлені рядом причин, починаючи з періоду проголошення незалежності України, формування правлячої владної еліти. Проте прогнози не можуть бути цілком втішними, оскільки такі трансформації проходили під завуальованим визначенням демократії, а сьогоднішній стан в Україні й надалі перебуває у вигляді гібридного режиму, а умови для подальшої зміни в позитивний напрямок є малоперспективними.