4. Політичний процес і політичні рішення

Політичний процес – це форма функціонування політичної системи суспільства, що розвивається в просторі і часі, і є визначеною сукупністю дій, що здійснюються суб’єктами, носіями та інститутами влади стосовно реалізації своїх прав і привілеїв в політичній сфері, здійснення своїх специфічних функцій (дисфункцій) в сфері влади, що в кінцевому результаті забезпечує розвиток чи розпад даної політичної системи.

В політології виділяють три основних підходи до визначення змісту і характеру політичного процесу за критерієм часових одиниць виміру та характером політичних акторів.

Згідно інституційного підходу політичний процес пов'язаний з трансформацією владних інститутів. Біхевіоральний підхід основними акторами виступають індивіди або групи людей, а політичний процес є певним вектором поведінки, що робить можливою реалізацію політичної волі та інтересів цих акторів. Структурно-функціональний підхід особливу увагу приділяє внутрішнім структурно-функціональним особливостям політичної системи і середовищі, що детермінують характер і спосіб дій та взаємодій між акторами.

Типологізують політичні процеси за критеріями масштабності, тривалості, за акторами і характером їх взаємодій.

Американський політолог Л. Пай запропонував поділ політичних процесів на «Західні» і «не-Західні», обумовлений цивілізаційними та культурними відмінностями «Західного» і «не-Західного світів». Для «не-Західного» політичного процесу характерні наступні ознаки:

1. Сфера політичного в «не-Західних» суспільствах не відокремлена від сфери суспільних і особистісних відносин.

2. Домінування в політичному процесі кланів.

3. Опозиційні партії еліти, що прагнуть влади, часто виступають в якості революційних рухів.

4. Політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної комунікаційної системи.

5. Наявність значних відмінностей політичних орієнтацій поколінь.

6. Інтенсивність і широта політичних дискусій мало пов’язана з прийняттям політичних рішень.

7. Висока ступінь суміщення і взаємозамінності ролей.

8. Національне керівництво змушене апелювати до недиференційованої спільноти.

9. Не конструктивність політичного процесу змушує лідерів дотримуватись більш визначених поглядів у зовнішній, а не у внутрішній політиці.

10. Велика роль харизматичних лідерів.

За критерієм масштабності виділяють три типи політичних процесів:

1) буденні політичні процеси охоплюють діяльність «дрібних» політичних акторів, а також їх взаємодію на індивідуальному, груповому та частково інституційному рівнях;

2) історичні політичні процеси пов’язані з історично важливими подіями, типу політичних революцій, переворотів, виникненням і розвитком конкретної політичної партії;

3) еволюційні політичні процеси є довготривалими і пов’язаними з докорінними змінами політичних інститутів та політичної системи. В якості прикладу можна навести модернізацію політичної системи або демократичний транзит.

Критерій системних якостей організації політичної влади дозволяє виділити два типи політичних процесів – демократичні і недемократичні. В перших поєднують різноманітні форми прямого та безпосереднього народовладдя, внутрішній зміст других пов'язаний з функціонуванням авторитарних або тоталітарних режимів, діяльністю відповідних лідерів, політичних партій і суспільних організацій, політичною культурою і менталітетом громадян.

Залежно від стійкості основних форм взаємозв’язку соціальних і політичних структур, визначеності взаємовідносин і функцій суб’єктів влади виділяють стабільні і нестабільні політичні процеси. Для стабільних політичних процесів характерні стійкі форми політичної мобілізації і поведінки громадян, наявність функціонально відпрацьованих механізмів прийняття рішень. Основою таких режимів є легітимний режим правління, відповідна соціальна структура, висока ефективність існуючих правових і культурних норм. Нестабільний політичний процес є результатом кризи влади, спаду матеріального виробництва, конфліктних ситуацій в суспільстві. Якщо режим не реагує своєчасно на ситуацію, що склалась, в політичному процесі домінують тенденції нестабільності.

За значенням для суспільства тих чи інших форм регулювання політичних відносин політичні процеси поділяють на базові і периферійні. Базові політичні процеси пов’язані із залученням широких соціальних прошарків населення до управлінського процесу, перетворенням інтересів та вимог населення у відповідні рішення, типовими методами формування політичної еліти, підготовкою та висуванням лідерів. По суті, базові політичні процеси зводиться до процесу участі і державного управління. Периферійні політичні процеси пов’язані з динамікою формування окремих політичних асоціацій (політичних партій, груп тиску), розвитком місцевого самоврядування. Ці процеси відображають ті зв’язки та відносини в політичній системі суспільства, що не впливають на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зміна форм, методів і функцій інститутів державного управління призводить до зміни базових і периферійних політичних процесів.

Ще одна система класифікації базується на двох типах політичної культури – етатичної (технократичної, елітарної) і неетатичної (демократичної). Тому політичні процеси можуть бути вертикально і горизонтально орієнтованими, на основі чого можна виділити типові риси політичної взаємодії в межах етатистської і неетатистської системи цінностей. В горизонтально організованому процесі взаємодіють раціонально діючі суб’єкти, які характеризуються здатністю до ціле покладання і ціннісного відношення до світу. У вертикально організованому процесі інтереси, потреби, спосіб мислення ірраціональних мас проявляється стихійно.

Для кожного політичного процесу притаманні свої етапи формування і розвитку. Початковий етап – це етап вироблення і артикуляції політичних інтересів громадян і груп для інститутів, що приймають політичні рішення. Наступний етап – етап політичних рішень, що передбачає максимальну концентрацію міжгрупової, державної і колективної політичної волі. На завершальному етапі відбувається реалізація політичних рішень, втілюються вольові прагнення інститутів влади та політичних суб’єктів.

Розрізняють три режими політичного процесу:

1. Режим функціонування не надає політичній системі нової якості і не виводить її за межі існуючих взаємин громадян та інститутів влади. Він відображає здатність структур і механізмів влади до простого відтворення звичних і сталих відносин між елітою та електоратом, громадянами і державою, політичними партіями, органами місцевого самоврядування. Політична традиція і наступність в політичних зв’язках учасників політичного процесу мають безумовний пріоритет перед будь-якими інноваціями з їх боку.

2. Режим розвитку характерний тим, що структури і механізми влади забезпечують якісно вищий рівень державної політики, який дозволяє адекватно відреагувати на виклик часу і нове соціальне замовлення громадянського суспільства. Правляча політична еліта вірно визначилась щодо мети і методів управління у відповідності з динамікою соціальної структури і співвідношенням політичних сил всередині країни і на міжнародній арені. Згідно з Т. Парсонсом, такий режим свідчить про підвищення адаптивних можливостей владних структур до зовнішніх соціальних умов і про ускладнення політичного процесу.

3. Режим занепаду і руйнування політичної цілісності означає регресивну спрямованість політики; в цьому випадку динаміка політичного процесу набуває негативного характеру відносно умов і норм цілісного існування політичної системи. В ній переважають ентропія (внутрішня невпорядкованість системи) і центробіжні тенденції, які ведуть до дезінтеграції її елементів. Неузгодженість дій суб’єктів політики і розпад режиму правління мають необоротний характер. В кінцевому підсумку це веде до втрати легітимності центральної влади та її здатності до управління.

Ключовою ланкою та результатом політичного процесу є політичне рішення. Політичне рішення – це дія інформованого суб’єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб’єкта та визначення перспектив подальшого розвитку.

Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:

• суб’єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

• терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань));

• ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).

Процес прийняття політичного рішення складається з таких основних фаз:

• висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

• аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

• прийняття рішення;

• виконання рішення.

На першій фазі фіксуються вимоги, пов’язані з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.

Стадія підготовки рішення пов’язана із складним процесом погодження різних позицій зацікавлених сторін. Вона відбувається на рівні експертної оцінки проекту рішення із залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Цей вибір залежить від наступних факторів:

1. Існування альтернативних курсів політики.

2. Прогноз можливих наслідків кожної із запропонованих альтернатив.

3. Психологічна готовність суб’єктів прийняття рішень до ризиків і можливих непередбачуваних ситуацій.

Прийняття рішення – це безпосередньо акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: «формальна», «змагальна» і «колегіальна».

Формальна технологія (модель) прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, Р. Ніксона, Франції Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР).

Змагальна технологія (модель) сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів вирішення проблеми (діяльність «мозкового центру» президента США Ф. Д. Рузвельта).

Колегіальна технологія (модель) потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася президентом США Дж. Кеннеді).

У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: консенсусу і голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються.

Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.

Виконання рішення покладається на адміністративно-управлінські органи, які в цьому процесі можуть використовувати легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою і т.д.

Оптимальне рішення повинне враховувати не лише інтереси зацікавлених груп, але й протилежні інтереси, позиції експертів та безпосередніх виконавців. Не варто забувати і про зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

Необхідними позитивними якостями політичного рішення, що полегшують його виконання, є його легітимність, компетентність, моральність, компромісність.

Ступінь ефективності політичної діяльності великою мірою залежить від вміння владних структур переконувати населення у правильності і необхідності прийняття конкретних рішень та мобілізації на їх виконання.