Тема 4. Політичні доктрини сучасності

1. Поняття і типологія політичних доктрин

Політична доктрина є базовим принципом діяльності суб’єктів політичного процесу, основою якого виступає певна політична ідеологія. Політична доктрина відображає бачення політичної системи, шляхів її розвитку, функціонального призначення, засобів і методів вирішення політичних проблем, вибору політичних пріоритетів.

Серед великої кількості підходів до класифікації політичних доктрин найрозповюдженішим можна вважати поділ відповідно до історичного періоду виникнення і функціонування політичної доктрини. Згідно цього підходу виділяють доктрини епохи Античності, Середньовіччя, Нового часу, сучасності.

Не менш популярною є систематизація політичних доктрин в «ліво-правій» системі координат. Поділ на «правих» і «лівих» вперше було здійснено у 1789 році в Генеральних штатах Франції, коли депутати, що представляли «третій стан» сиділи по ліву сторону від монарха, а аристократи і представники духовенства – по праву, активно його підтримуючи. Представники «третього стану» стояли на революційних позиціях, вимагаючи усунення короля і встановлення республіки. На основі цього і було сформовано лінійний спектр оцінки політичних ідеологій. «Лівими» називали прихильників радикальних змін в суспільстві, а «правих» – консерваторів, які прагнули зберегти існуючий суспільний устрій без змін. Поява і розвиток марксизму дала можливість чітко визначити поняття «лівого» – «правого» в ціннісному аспекті, позиції щодо економіки, власності, держави, рівності. «Ліві» були прихильниками державної або змішаної (державної і приватної) власності, державного регулювання економіки, забезпечення рівності громадян в різних сферах, зокрема в майновій, активної позиції держави стосовно різних напрямів суспільного життя. «Праві» політичні сили дотримуються діаметрально протилежних позицій. Вони, на думку А. Лейпхарта, наполягають на збільшенні публічного сектора економіки, мають в своєму розпорядженні більший державний бюджет, їхня політика, спрямована на вирівнювання доходів населення, зменшення безробіття, забезпечення суспільної освіти, охорони здоров’я, соціальної допомоги населенню.

М. Фріден запропонував поділ ідеологій на «повні» та «розріджені». Перші характеризуються цілісністю і вичерпністю бачення політичної сфери, це, зокрема, консерватизм, лібералізм,соціалізм. Увага других зосереджена на не всіх проблемах суспільного життя, а лише на деяких з них. До «розріджених» доктрин відносять популізм, націоналізм, фемінізм, екологізм.

2. Доктрина лібералізму та етапи її розвитку. Неолібералізм

«Лібералізм» – від лат. Liberalis – свобода, доступна вільним людям, тим, хто не знаходився в особистій залежності від феодала чи був невільником. В 1812 році В Іспанії цей термін було використано для позначення депутатів Кортесів, що знаходились в опозиції до профеодально і роялістино налаштованої фракції. Під впливом Великої французької революції іспанські ліберали боролись за створення республіки, прийняття конституції, відокремлення церкви від держави, надання гарантій свободи людини і громадянина. Однак переможцями стали монархісти, а ліберали (відповідно і лібералізм) почали асоціюватись з радикалізмом і республіканізмом. Вони були противниками монархізму, клерикалізму, феодалізму.

Політична доктрина лібералізму пройшла чотири етапи розвитку:

1. Класичний лібералізм (кінець XVII ст. – початок XIX ст.)

2. Демократичний лібералізм (початок XIX ст. – до Першої світової війни)

3. Соціальний лібералізм (охоплює кінець XIX ст. – до кінця 60-х років XX ст.)

4. Неолібералізм (від завершення Другої світової війни).

Варто зазначити, що початок нового етапу не завжди був пов'язаний із закінченням попереднього. Тому в часовому проміжку етапи накладались і одночасно могли співіснувати положення двох етапів. Адже лібералізм не є доктриною, побудованою за єдиним стандартом. Попри існування суттєвих відмінностей, притаманних кожному етапу, можна виокремити загальні, універсальні характеристики, властиві лібералізму протягом усього періоду його існування:

• Індивід з своїми інтересами та потребами є центральним елементом будь-яких політичних дій та взаємодій.

• Свобода як найбільша індивідуальна цінність в лібералізмі представлена в позитивному та негативному трактуванні. Негативна свобода в класичному лібералізмі передбачала надання захисту особі від будь-якого зовнішнього тиску, зокрема з боку держави та влади. Позитивна свобода була поширеною в ХХ столітті і полягала в необхідності створення можливостей розвитку кожною людиною своїх здібностей, реалізації своєї індивідуальності.

• Раціональність як віра в розум і прогрес людства, заснований на знаннях.

• Справедливість в лібералізмі побудована на принципі розподілу та рівності. Рівність означає рівність шансів кожної людини для розвитку своїх здібностей. А розподіл дає можливість отримати більше тій людині, яка доклала більшу кількість зусиль. При цьому держава повинна надавати суспільну допомогу категоріям населення з певними проблемами (неповносправним, неповним родинам та ін.), що ставить їх в нерівні позиції з іншими у реалізації їхнього шансу.

• Толерантність і плюралізм. Плюралізм як ознака ліберального суспільства торкається не лише індивідуального, але й суспільно-групового рівня. Задоволення групових та індивідуальних інтересів визначає формат суспільної рівноваги, не спричиняючи конфліктів.

• Конституціоналізм як система обмеження державної влади за допомогою конституції – найвищого в межах держави закону. В конституції закріплені права та гарантії свободи громадян, функції та повноваження владних інститутів.

• Демократія як влада народу, коли домінуючим принципом формування та реалізації влади є воля більшості.

Концепція неолібералізму була започаткована ще до Другої світової війни. В 1938 році в Парижі відбувся «Колоквіум Ліпмана», на якому фактологічно були оформлені положення неолібералізму. Учасники дискусії, присвяченої виходу праці У. Ліпмана «Добре суспільство» (1937), зробили висновок про існування суспільної загрози з боку посилення державного втручання в економіку. Таке втручання можна вважати перемогою колективізму над індивідуалізмом, що загрожувало сутності лібералізму.

Неолібералізм (або консервативний лібералізм) представляють такі напрями, як ліберальний реалізм, «Австрійська школа», «Чиказька школа», теорія суспільного вибору, лібертаризм.