Хоч квантово-механічна програма і визначає нову категоріальну сітку виявлення принципу детермінізму, вона, проте, не розходиться з традицією причинного пояснення в науці, що потребує (як це мало місце в класичній молекулярній фізиці) встановлення порядку через флуктуа­ції, тобто випадкові відхилення. Саме в такому ракурсі квантово-меха­нічна програма фізичних досліджень реалізує перспективні можливості, що були закладені ще статистичною механікою Гіббса. Тут досить чітко виявляється різниця між характеристикою квантової механіки як певної теорії і як науково-дослідницької програми.

Теорія специфікується відносно особливостей певної предметної галузі. Ця обставина і відбивається в методологічній свідомості кванто­вої механіки настановами додапсовості, корпускулярно-хвильового дуа­лізму, принципом стаціонарних дискретних станів, константою най­меншої величини дії тощо. Інакше кажучи, квантова механіка, як і всяка інша система, на рівні свого теоретичного осмислення насамперед авто- номізується, стверджує свою суверенність і лише потім у лімітному ви­падку, за принципом відповідності, пов’язується з попередньою теорією.

Науково-дослідницька ж програма з самого початку формується відносно зв’язку теорій, відносно певних “наскрізних” фундаментальних ідей і посилається на ту або іншу концепцію лише в тій мірі, в які вона розвиває перспективні потенції всього досвіду наукового прогресу. Ін­акше кажучи, якщо теорія пов’язується з попереднім знанням в ретро- спективі, то науково-дослідницька програма будується в перспективі руху від нереалізованих можливостей попереднього досвіду до актуалі­зації цих можливостей в теперішньому та прийдешньому.

Ось чому при характеристиці науково-дослідницьких програм ми стикаємось з ідейним фондом науки, з тим знанням, варіаційний розви­ток якого окреслює головні лінії прогресу. У цьому відношенні наукова програма є баченням можливостей, поглядом у потенційний світ розви­тку знання. Науково-дослідницька програма виражає, таким чином, ди­наміку методологічної свідомості, її здатність виходити за рамки актуа­льно даного в проектний світ теоретичних чекань і проблемних, гіпоте­тичних положень. Відповідно, науково-дослідницька програма виконує істотну роль у структурі методологічної свідомості.

Самі собою наукові програми не утворюють метода. Проте, якщо той чи інший конкретний метод інтегрується з програмою (або з про­грамами) як своїм теоретичним обгрунтуванням, то утворюється нова методологічна форма - “підхід”. Так, на базу поєднання аксіоматичного

122

9. Методологічна свідомість. Метод та стиль мислення

методу з низкою (в історичній послідовності) математичних та логіко- математичних програм (евклідовою, гільбертовою. снідовською) кон­ституюється дедуктивний підхід. Інтеграція певних методів з програма­ми розвитку фізики (ньютонової динаміки, польової програми Максвел­ла, а потім Ейнштейна та квантово-механічною програмою) утворила різновид дедуктивного дослідження: гіпотетико-дедуктивний підхід.

Феномен підходу є сумісним і з іншими чинниками методологіч­ної свідомості. Дедуктивний підхід розгортається, наприклад, засобами різних стилів: модельно-геометричного (Евклід), синтаксичного (Гіл- берт), структуралістського (Снід). Різними стилями характеризується і гіпотетико-дедуктивний підхід: від корпускулярно-каузального (механі­стичного) і континуального (динамічного) до імовірнісного (квантово- механічного). Історично ці стилі були пов’язані з принципом дальнодії (Ньютон), близькодії (Максвелл, Ейнштейн) та доповняльності (Бор).

Можна говорити про порівняльно-історичний підхід, котрий спи­рався на генетичний метод і визначався в біології програмою еволюціо­нізму, а в мовознавстві - компаративізмом. Еволюціонізмові був влас­тивий популяційний стиль, а компаративізмові - фонетико-трансформа- ційна стилістика.

У методологічній свідомості компоненти, що її утворюють, взає­мопов’язані та діють комплексно. Проте багатокомпонентність методо­логічної свідомості не є надлишковою; вона випливає з багатоманітності тих функцій, котрі визначають доцільність та необхідність цієї форми пізнавальної діяльності.

Методологічна свідомість є засобом регуляції дослідницького процесу, забезпечення в ньому необхідних раціональних стандартів та ціннісних механізмів вибору, селекції належного та побічного, підтрим­ки заданих цільових орієнтацій. Дослідницький процес прокреслює свій шлях на тлі потенційного. Тут кожен крок є обтяженим небезпекою збочення мети, ілюзорності чекань, зигзагів думки, тупикових ситуацій. Потрібна тому безперервна робота ціннісно-регулятивного механізму свідомості, щоб забезпечити адекватність вибору та надійність результа­ту. Метод як спосіб вибору тут змикається зі свідомістю як формою ціннісно-регулятивної діяльності.

Недостатність методу та необхідність його реабілітації через сві­домість визначається тим, що, по-перше, в пізнанні влада правил та норм не є виключною; вона має свої обмеження. І, по-друге, не існує правил та норм, котрі не порушувались би. Ця обставина прислугувалась

для 11. Фейєрабенда основою для проголошення методологічного анар­хізму, заперечення методи як такого. У дійсності ж порушення норм та правил свідчить не стільки проти методу, скільки на користь методоло­гічної свідомості, котра й забезпечує безперервну реконструкцію належ­ного в пізнавальному процесі.

Відхилення від методологічних стандартів одержують, іноді, сус­пільного забарвлення. Прикладом можуть служити крайнощі софістики, формалізму, догматизму, схоластики чи так званої діалектичної гнучко­сті понять. Зрозуміло, що для подолання таких явиш потрібен вихід за межі технічних засобів методу та використання форм усвідомлення змі­сту дослідницької діяльності, що пов'язані з ним.

Звертання до феномену методологічної свідомості дозволяє ефек­тивно розв'язувати важливі філософські проблеми сучасної науки. З його допомогою розкривається, наприклад, роль методологічних форм у забезпеченні єдності науки, оскільки методологічна свідомість дозволяє інтегрувати все розгалужене господарство науково-евристичної діяльно­сті. Пояснюється на фунті методологічної свідомості і парадокс “на- передзнання" тієї інформації про можливий зміст пізнавального процесу в нових, нсдослілжсннх галузях, котра необхідна для евристичного за­стосування методу.

Вже Гегель розглядав метод як самосвідомість форми розвитку змісту. Правда, цс у нього випливало з розуміння дійсності як самосві­домості духу та абсолют изації логіки. З сучасного погляду методологіч­на свідомість розглядається не як абсолютна, а як відносна форма роз­криття функцій методу в контексті культури та форм рефлексії дослід­ницького процесу.

Література

1. Біблія. Євангеліє від Івана.

2. Гегель Г. В, Ф. Наука логики // Гегель Г. В. Ф. Собр. соч. - Т. VI. - М.: Соцэкгиз, 1939.

3. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии // Гегель Г. В. Ф. Собр. соч. - Т. X. ■* М.: Соцэкгиз, 1932.

4. Лакатос И. История науки и ее рациональная реконструкция // Структу­ре и развитие науки. - М.: Прогресс, 1978,

5. Маркс К. Экономическо-философскис рукописи 1857--1859 гг. // Маркс К., Энгельс Ф. Собр. соч. - Т. 46. - Ч. 2.

6. Стройк Д. Краткий очерк истории математики. - М.: Прогресс, 1964.

124

Людина, як ми бачили, характеризується невичерпним колом ви­значень, у тому числі здатністю проектування свого майбутнього і, від­повідно, отриманням від нього інформації. Можливість такої діяльності випливає з фундаментальної риси людського існування - непереборного потягу до істини. Людина - єдина істота, яка має абсолютну потребу в істині, в яких би примарних формах ця потреба не здійснювалась.

Істина завжди була найбільш збуджуючим, “мутагенним” чинни­ком людської історії, під гаслом якої проходили радикальні зрушення історичного процесу, повстання, реформи, революції. Якась незбагненна сила підводила криваві, зло каверзні та свавільні діяння людей під, хай примарний, але неодмінно привабливий ідеал істини. Раціональною формою цього ідеалу і виступає наука, з усіма корисними та бентежни­ми наслідками свого впливу на людську цивілізацію.

Наука має свою “малу батьківщину” в Європі, але з самого почат­ку заявляє про себе як про універсальну силу, ареною якої може бути весь світ. Це особливо чітко виявляється в нашу епоху глобалізації, що фактично, стала парадигмацією європейської цивілізації в параметрах науково-технічної революції як умови виживання в сучасному світі. У часи глобалізації наука і перетворюється на свого роду “нервову систе­му” планетарної цивілізації, на її керуючий підрозділ.

У цих умовах функції науки універсалізуються. Вона проникає в усі клітини сучасного соціуму від сфери виробництва та споживання до легітимізації богословських дисциплін (про що, зокрема, свідчить діяль­ність Ватиканської Академії наук). У результаті кордони того, що можна

12. Наука як феномен цивілізації

назвати наукою розпливаються і в довідниках та енциклопедіях мають місце різні тлумачення цього феномену, широту яких можна порівняти лише з об’ємом визначень людської діяльності. І тому загальною, об’єднуючою тезою дослідників виступає твердження, що наука - це те, чим займаються професійні вчені. Відповідно, на перший план виступає визначення науки як безкомпромісного пошуку істини.

Наведене визначення є вірним, якщо мати на увазі науку як соціа­льний інститут з його парадигмами, кодексом наукової коректності, способами прийняття тверджень, гідних корпоративним цінностям, та специфічною мовою. Але це не виключає аналізу гносеологічних пара­метрів наукової діяльності. З цього боку науку можна визначити як ви­робництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засо­бами теоретичного обгрунтування і емпіричного випробування та пере­вірки пізнавальних результатів для розкриття їх об’єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб’єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних екстрапо­ляцій, дедуктивних структур взагалі, форм фактуальності (даних спосте­режень, експерименту, індуктивних висновків, досвіду як такого), або сукупного застосування вказаних форм дослідження в залежності від дисциплінарної інститутизації наукового знання.

Наука характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонау- кові та специфічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації та вимірювання, формалізації та моделювання, історичного дослідження в його еволюційних та структурно-трансформаційних варіантах тощо). Наука будує моделі, що імітують поведінку об’єктів, допускають мате­матичну обчислюваність та передбачуваність їх поведінки; вживає ін- терпретаційні акти усвідомлення даних дослідження та нормативні про­цедури їх пояснення й опису.

Ідеалом науки є строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість, інтерсуб’єктивність знання, спрямованість на посилення прогностичної сили теорій, їх евристичності та практичної ефективності. Базовими принципами науки є детермінізм, визнання об’єктивних зако­номірностей; ідея елементаризму (наявності вихідних складових оди­ниць типу атомів, чисел, хімічних елементів, біологічних видів чи архе- типів) та трансформізму (визначення об’єктів через аналіз їх змін); ви­мога відтвореності досліджуваних ефектів за наявністю відповідних умов. До базової складової науки відносяться також канони раціоналіз-

149