люди, храми та природа розглядались як художні витвори пластичного матеріалу стихій. Так виникає стилістика якісного, пластико-скульптур- ного бачення світу (за визначенням О. Ф. Лосева).

Образ керамічного витвору асоціювався з образом черепа чи го­лови. як символу розуму (звідси і поява ритуальної функції керамічного посуду як атрибута поховань та язичницьке використання черепів як ритуального посуду на бенкетах) та виступає відправним пунктом ідеї форми як організуючого початку. Через методологічну свідомість анти­чності ці аналогії сприяють виникненню культу ідеальної форми (у тому числі логічної) і якісного розуміння явищ у пластичному стилі давньо­грецької цивілізації.

У середньовічній культурі Європи виникає вже парадигма слова, як деякого буттєвого початку комунікації людини з Богом. У християнському богослов'ї речі були оголошені знаками (словами) Божої Мудрості, а світ став розглядатись як текст Бога. Звідси і постулат Євангелії від Івана: “На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово” [1, І ].

У цій парадигмі слово розглядалось як модель світу. Вважалось, що в ньому є все те, що й у світі: матерія звуку, ідеальність значень та образність семантичних асоціацій. Тому вивчення світу нібито можна було замінити вивченням слова. Таким чином і виникає спекулятивний стиль усієї середньовічної вченості.

Типовою парадигмою для початкової фази розвитку класичного природознавства була модель явищ, яка втілювалась в образі годинника як зразка регулярної поведінки об’єктів та принципу світорозуміння. Ця модель доводила до рангу норми таку регулярність дії, котра могла бути детермінованою в кожному пункті і в кожний момент часу. Відповідно вводиться і деїстична ідея “світового годинникаря”, що запускає в рух механізм світобудови. “В епоху Відродження і навіть на протязі наступ­них століть, - пише Д. Стройк, - годинник розглядався як модель Все­світу... Це істотно вплинуло на розвиток механічної концепції світу” [6,

114], на стиль механічного природознавства.

Для вищої фази класичної картини світу (кінець ХУІІІ-ХІХ сто­літь) типовою була парадигма гідродинамічних зразків (наприклад, “хвилі” і “потоку”, котрі Д. Максвелл ототожнював з вектором) з прита­манними їй рисами безперервності (безперервності розподілення посе­редніх величин, мас чи змінних поля), безкінечності, диференційованос­ті, динамічності, близькодії. Окрім гідродинаміки на основі цієї паради­гми розвивались термодинаміка та електродинаміка (у зв’язку з теорією

118

9. Методологічна свідомість. Метод та стиль мислення

ідеальних рідин - теплороду і ефіру, механіка хвильових процесів (оп­тика та акустика), теорія пружності і динаміка безперервних середовищ, еволюціонізм у геології (теорія рідинної Землі), небулярна теорія в кос­могонії тощо. На свідомому використанні гідродинамічних уявлень Ж. Даламбер, О. Коші та Б. Риман будували теорію функцій комплекс­ного змінного. Парадигмація гідродинамічних образів обумовила дина­мічний стиль цілого періоду розвитку науки. Вона мала відгук і в мисте­цтві, коли Л. Толстой затверджував образ людини, як річки, що має про­тилежні береги, болота та підводні течії.

У межах першого етапу науково-технічної революції вимальову­валась нова парадигма, що була пов’язана з образом стохастичного ко­нечного автомату. Цей кібернетичний образ необов’язково реалізується як уявлення про матеріальні механізми; він може торкатись уявлення про абстрактний стохастичний автомат. Такі автомати здібні створювати модель мислення і за її допомогою описувати істотні риси стилю сучас­ної науки.

Вважається, що подібно до того, як генотип та пов’язана з ним ге­нетична інформація, що закладена в яйці, породжує біологічний організм, так і стохастичний автомат, якщо закласти в нього інформацію про вихід­ний стан розвитку Метагалактики, при відповідних умовах (наявності речовини, енергії тощо) зміг би змоделювати процес її самоутворення.

З парадигмою стохастичного автомату пов’язані не тільки такі ка­нонічні витвори стилю сучасної науки, як принцип моделювання, аналіз породжуючих механізмів, ідея математичності світу та всезагальності конструктивно-технологічного бачення реальності, але й стохастичність, дискретність, фінітизм, структурно-функціональний підхід, дослідження станів (а не речей), інваріантних характеристик, ідея ієрархії рівнів.

Нарешті, в наш час на другому етапі науково-технічної революції природознавство розширює свої антропологічні виміри. Це, зрозуміло, не означає, що фізика, хімія чи механіка здають свої позиції антрополо­гії. Науково-технічний прогрес обмежує не природничі науки за рахунок науки про людину, але, зберігаючи фундаментальне значення фізико- математичного напряму пізнання природи, починає парадигмизувати образ людської діяльності в якості могутнього джерела творчо-пошуко­вих аналогій.

Інакше кажучи, парадигма людської діяльності стає у сьогоденні все більш евристичною. Подібно до того, як у XIX столітті образ “штуч­ного відбору”, що стосується людської діяльності, прислужувався