мало місце, наприклад, в античній культурі) і лише потім, на наступному етапі розвитку, починає продукувати істинні, достовірні результати у сфері кількісного аналізу предметного світу (як це виразилось в XVI- XVII століттях при виникненні класичного природознавства). Із затвер­дженням класичної природничонаукової картини світу пізнання вихо­дить на верифікацію закономірностей у сфері сутності, основи природ­них процесів, а в подальшому, в культурі XX століття воно виявляється практично ефективним і в галузі вивчення модальної сфери діяльності (необхідності, можливості, випадковості), хоч вказані категорії абстрак­тно були відомі вже на початку цивілізації.

Інакше кажучи, в практично ефективній, істинній формі категорії виступають не відразу, а в певній послідовності, коли акцент їх евристи­чності зміщується від освоєння якісного боку об’єктів до пізнання їх міри, закону, необхідності, можливостей та інших модальностей. Вико­ристання різних евристичних можливостей окремих груп категорій на різних етапах історичного розвитку і характеризує різні стилі творчого мислення, різні стильові експлікації загальнотеоретичних методів.

Філософські категорії виступають не тільки у вигляді всезагаль- них рубрикацій членування предметного світу та універсальних форм рефлексії над ними. Адже з погляду об’ємної загальності їх було б важ­ко відрізнити від загального статусу математичних понять (типу “струк­тура”, “симетрія”, “ізоморфізм”, “інваріант”, “операція” тощо). Наспра­вді ж філософські категорії не тільки всезагальні, а й безкінечні в сенсі тієї, за словами Гегеля, “невдоволеності загального”, котра передбачає безкінечну діяльність занурення в невичерпність конкретного, безкінеч­ну історичну перспективу актуалізації змісту категорій [3,243].

Безкінечність категорій має вигляд діяльнісного освоєння всіх мож­ливостей змісту динаміки думки. Категорії розширено відтворюються в духовному виробництві людських цивілізацій і потребують внаслідок своєї всезагальності необмеженого культурно-історичного здійснення.

З методологічного боку така соціокультурна опосередкованість категорій розкривається в стилях методологічної свідомості. Стиль при цьому виступає як вираження соціокультурної організації методологіч­ної свідомості в тій мірі, в якій він визначається евристичними можли­востями категоріальної будови мислення певної епохи.

Якщо в мистецтві причетність стиля соціокультурному клімату епо­хи пов’язана з особистістю творця, його здібністю виразити історичну атмосферу часу, то в думці соціокультурний контекст стилю виявляється,

9. Методологічна свідомість. Метод та стиль мислення

зокрема, в тих історичних підставах, за якими приймаються чи відкида­ються наукові твердження певною спільнотою вчених. Адже один лише доказ хибності того чи іншого положення автоматично не виключає його з “тіла” науки, в рівній мірі, як доказ істинності певної новації не веде від­разу до асиміляції її науковою громадськістю. Тут діють певні стереотипи прийняття наукових тверджень, побудови світу науки в ту чи іншу епоху, чи так звані, в термінології Т. Куна, парадигми.

При розгляді парадигм ми стикаємось з новим, більш конкретним рівнем опредмечення методологічної свідомості. Як ми бачили, в зага­льній формі методологічна свідомість розкривається єдністю метода та стилю. У предметному виразі вона набуває категоріального вигляду, передбачає врахування категоріального ладу мислення певних епох. Таке врахування, у свою чергу, фіксує евристичні можливості тих чи інших груп, категорій в стилі методологічної свідомості епохи, а це ви­водить на вивчення способу побудови світу науки певних історичних періодів, на підставі прийняття наукових тверджень.

При аналізі таких підстав не можна обминути парадигми, чи пов’язані з ними моделі, що характеризують ціннісні орієнтації науки певної епохи. Парадигма прилучена до селекції припустимих чи заборо­нених станів, реальних чи уявних запитань. Вона пов’язує вибір певних проблем з усвідомленням процедур їх розв’язання. З демаркацією про­блем, що мають та не мають розв’язання. Парадигма розкриває з пред­метного боку склад проблем, асоційованих з тим або іншим каноном методологічної свідомості. Тим самим парадигма та канон характеризу­ють через ціннісний контекст стиль методологічної свідомості.

Стиль, за відомим визначенням І. Вінкельмана - це епоха. Остан­нє означає, що коли пам’ятники культури можна датувати за історично визначеними прийомами їх виготовлення, за тим, як вони зроблені, то парадигма дає в науці зразок, за яким виробляються канонічні уявлення наукової картини світу. Отже, парадигма має історичну природу і змі­нюється від епохи до епохи в розвитку науки.

Так, в античній науці парадигмальний статус набуває канон чоти­рьох стихій (що включає вогонь, повітря, воду, землю), котрий має уні­версальне значення для всієї давньогрецької культури. Ці стихії, що були основними чинниками гончарного виробництва, визначали в рам­ках античної міфологеми всю теогонію світу, оскільки, навіть, Бог мис- лився в значенні “деміурга” (гончара чи майстра форм). Усе суще харак­теризувалось цими чотирма загальними стихіями світобудови. Атоми та