У наш час, коли науково-технічний прогрес обумовив напружений динамізм життя та поширене вторгнення майбутнього в сьогодення, проблема знання стала вже не просто потребою суспільного розвитку, а й життєвим стимулом усвідомлення людиною свого місця в драматич­ному світі змін, що стрімко наростають.

Знання не зводиться лише до результатів пізнання, але і продуктом певної культурно-історичної асиміляції цих результатів, “вписування” нової інформації в систему цивілізації. Знання характеризується перехре­щенням процесів пізнання та усвідомлення істини. Воно невід’ємне від свідомості. Адже спосіб, яким існує знання, визначається свідомістю. Та­ким самим способом конституюється і наука як розвинена форма знання.

Наука, проте, відрізняється від побутової свідомості тим, що бу­дується на передпосилках усвідомленого вибору інформації з оточуючо­го світу; вона потребує відрізнення істотного від неістотного, часткового від загального, законоподібного від довільного, відтворюваного від не­повторного тощо. Для такого відрізнення недостатньо однієї досвідної бази; тут є необхідним метод. І не просто метод, але методологічна сві­домість, бо усвідомлений вибір передбачає на рівні методу нормативно- ціннісні установки, управління дослідницьким процесом у напрямі збе­реження певного кодексу наукової коректності.

Метод є категоріальною характеристикою науки. Він є рівно не­обхідним як на шляху пошуку істини, так і її усвідомлення в контексті знання. Ця обставина й робить неминучою трансформацію метода в методологічну свідомість, котра висвітлює специфіку науки і як способу

9. Методологічна свідомість. Метод та стиль мислення

пізнання, і як соціального інституту, що включає систему оцінки та при­йняття наукових тверджень.

У даному розділі методологічна свідомість буде аналізуватись відповідно регулятивів та норм теоретичного знання. Такий ракурс задає нові виміри аналізу. Якщо в цілому (тобто і в практичній, і в теоретичній сфері) метод - це спосіб використання (через механізм усвідомлення) форм (засобів і стимулів) розвитку, породження і функціонування зада­ного матеріалу, змісту пізнавальної і практичної діяльності з метою оде­ржання нових результатів, то специфікація методу лише у сфері теоре­тичного мислення має свої диференціальні особливості.

Відносно практичної галузі (в тому числі так званого практичного розуму і практичних міркувань) метод приймає вигляд стратегії, способу прийняття рішень, трансформації операцій у директиву. У теоретичній сфері метод асоціює концептуальні форми канону та органону мислення, стилю та підходу в дослідницькому процесі, категоріального ладу мис­лення, парадигм та наукових програм. Ці концептуальні форми і характе­ризують метод у контексті методологічної свідомості. У даному відно­шенні метод не може бути редукований до чисто інструментального фун­кціонування, до простого знаряддя, але передбачає усвідомлення норма­тивно апаратних засобів та ціннісних настанов у їх нероздільній єдності.

Багатокомпонентність, складна будова методу не виключає мож­ливості його апаратної частини. Метод з необхідністю включає стандар­тні правила, процедури, алгоритмічні рецепти (способи дії), нормативи та вимоги. Такі процедурно алгоритмічні компоненти є притаманними як для логічних та математичних методів (у вигляді формальних, теоре- тико-множинних, алгебраїчних та інших перетворень), так і для всіх методів у науковому і художньому пізнанні. Художній метод класициз­му був, наприклад, пов’язаний з правилами трьох єдностей в драматур­гічних композиціях; метод симфонізму в музичному мистецтві передба­чає прийоми сонатного розвитку матеріалу (експозиції контрастних тем, їх боротьби, розробки та повторного репризного викладу, певних тона­льних планів тощо).

Процедурна компонента присутня й у філософському методі. Од­нією з заслуг Гегеля в цьому відношенні є розробка теорії діалектики у вигляді аналізу та синтезу, дедукції та індукції, заперечення та тріадної побудови, що доводиться майже до алгоритмічної чіткості. Так, діалек­тичний процес у гегелівському викладі постає з методологічного боку у вигляді послідовного переходу від деякої тези “А” до її заперечення.

1П