§ 6. Мова цивільного судочинства та процесуальних документів

Застосування мови у судочинстві

Тривалий час, кілька десятиліть, застосування мови в Цивільному судочинстві регулювали ст. 157 Конституції

Глава 1

УРСР (1978), Закон «Про судоустрій Української РСР» (1981) та ЦПК УРСР 1963 року (в редакції Указу ПВР від 23 січня 1981 року). Як закон про судоустрій, так і ЦПК УРСР (1981) фактично встановлювали двомовність у судочинстві. Зокрема, ст. 9 ЦПК згідно альтернативним принципом стверджувала: «Судочинство провадиться українською мовою або | мовою більшості населення даної місцевості». Оскільки, переважно у містах, більшість населення користувалась російською мовою, судочинство здійснювалось, як правило, російською.

Новий Закон «Про судоустрій України», прийнятий ВРУ 7 лютого 2002 року, відповідно до Конституції України 1996 року, істотно змінив зміст регулювання мови в судочинстві. Він закріпив статус української мови як державної, а також підкреслив, що застосування інших мов в судочинстві може здійснюватись лише у випадках і порядку, визначених законом (частини 1, 2 ст. 10).

Новий ЦПК України 2004 року встановлює істотно нові правила застосування мови в цивільному судочинстві.

Згідно зі ст. 7 ЦПК України «цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача, в порядку, встановленому цим же Кодексом».

Поряд із цим ЦПК встановив вимоги до мови судових документів, які мають складатися лише державною мовою (ч. З ст. 7).

Не залишилась без правового регулювання і мова третейського суду. Відповідно до Закону «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року розгляд справ у третейському суді провадиться українською мовою, якщо інше не передбачено регламентом третейського суду чи угодою сторін. Подання документів чи письмових доказів іншою мовою, ніж та, якою здійснюється розгляд справи, зобов'язує відповідну сторону забезпечити її переклад (ст. 31 Закону).

Мова судочинства, нотаріального провадження, розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також надання юридичної допомоги в Автономній Республіці Крим ре-

Позов як засіб забезпечення права на судовий захист 31

гулюється Конституцією Автономної Республіки. Вона ставить використання української мови в залежність від бажання учасника судового процесу. Якщо один із учасників заявив клопотання про застосування російської мови, судочинство здійснюється російською (ст. 12). Крим — єдина адміністративно-територіальна одиниця в Україні, за якою збереглася на законодавчому рівні схема здійснення судочинства (провадження) за альтернативним принципом. На практиці фактичною мовою судочинства є російська.

Новий ЦПК України не передбачає двомовності судового провадження (судочинства). Положення ЦПК ґрунтуються на вимогах Конституції України. Не слід плутати поняття «мова судочинства» із правом «користування» мовою у процесі судового розгляду справи. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 7 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право використовувати в суді рідну мову або іншу, якою вони володіють. Проте судочинство має здійснюватись державною мовою. Тобто судове провадження (засідання суду), мова діловодства, робота суддів, ведення документації (ведення журналу судового засідання), постановления ухвал, постанов, судового рішення тощо мають провадитись українською мовою.

Слід також звернути увагу на значення понять «не володіють або недостатньо володіють» державною мовою, які містить ч. 2 ст. 7 ЦПК України. Мовне законодавство не розкриває зміст цих термінів, а також специфіку їх застосування в цивільному судочинстві. Це можна зробити лише у зв'язку з положеннями Конституції України, ЦПК та іншими актами законодавства. До речі, термін «недостатньо володіють» відсутній у ЦПК УРСР (1963 p.). З'явився він у Законі «Про судоустрій України», який набрав чинності 1 червня 2002 року. Проаналізувавши чинне мовне законодавство, автор пропонує вважати такими, що «не володіють» державною мовою, осіб, які не знають, не розуміють або не можуть розмовляти українською. До них належать, зокрема, особи, які не вчилися в українських середньо-освітніх та інших навчальних закладах, де навчали українській мові.

Такими особами, як правило, слід вважати: іноземців, Женців, ^ос*б без громадянства, осіб, яким надано приту-