Тема 3. Особливості розвитку вчень про державу і право середньовічного суспільства

1. Основні риси та особливості феодальної політико-правової думки. Теологічний світогляд середніх віків; політичні і правові ідеї середньовічних єресей.

2. Вчення про державу, право й закон Фоми Аквінського.

Фома Аквінський про сутність держави, елементи державної влади, про закон та його види.

3. Державно-правові концепції середньовічних мислителів і юристів.

4. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі.

Великий вплив на зміст політико-правових поглядів середньовічного суспільства справило християнство, яке з 325 р. стало офіційною релігією Римської імперії. Християнство стрімко поширювалось серед народів, стало застосовуватись для з’ясування проблем всесвітнього та земного порядку, права і справедливості. І якщо на перших порах християнський світ уособлювався з кордонами Римської імперії, а сан імператора поєднувався з найвищим духовним саном, то в період кризи і занепаду західноримської державності, владу духовного наставника перебирає на себе римський єпископ (папа), зазіхаючи і на деякі світські повноваження.

Свідченням ідейного панування християнської релігії і церкви в суспільстві і державі є те, що:

• догми церкви стали одночасно політичними аксіомами, а державні правителі співставляли свої дії з релігійними установами;

• у будь-якому світському, так і церковному суді, релігійні канони мали силу закону, а принесена Богу клятва була незаперечним доказом;

• поза християнськими вченнями не виникало жодних уявлень про державу і право.

Головні правові ідеї раннього християнства. На противагу нерівності, як основі рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип рівності людей, незалежно від їхніх національності, статі, майнового та політичного становища. Конкретизуючи поняття свободи і рівності, в християнстві присутній ще один надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквіваленту ("рівним за рівне"). "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".

Святий Августин Аврелій (Augustinus Sanctus), 354–430 рр., – один з видатних ідеологів християнської церкви та західної патристики. Його політичні та правові погляди викладені в праці "Про град божий" ("Про боже місто") (413–426) та ряді інших творів. У питанні про різні форми людських спільностей Августин з певною християнською модифікацією поділяє органічну концепцію Цицерона про наявність таких спільностей, як сім'я, держава, мовна спільність і, врешті, універсальна спільність, яка об'єднує все живе з богом. Цікавим в цьому аспекті є твердження Августина про те, що було б краще, якби, замість світової римської держави, яка охоплює різні народи, виникло багато малих за розмірами "правлінь народів" (національних держав), які б жили поруч один з одним в мирному сусідстві, як різні сім'ї.

Розглядаючи державу, Августин виділяє ряд форм правління, залежно від тих обов'язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні і релігійні обов'язки, зокрема повагу до бога і повагу до людини. Власне, відмінність форми правління полягає у прояві, "спустошуючому душу смертних", – "прагненні панування", супутниками якого є аморальність, несправедливість і жорстокість. З цих позицій він дещо інакше трактує терміни античних авторів. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ він іменує тираном, несправедливу аристократію – клікою. Держава, в якій ігнорується право, як втілення справедливості, є, на його думку, державою, що загинула. Якщо ж в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як і авторитет, і повноваження влади, стають достойними того, щоб їм підпорядковуватися. Розглядаючи погляди Августина на право, необхідно підкреслити, що визначальне значення в цих поглядах має ідея непорушного вічного закону, який іде від бога і діє також і в регулюванні людських відносин.

Фома Аквінський (Thomas Aquinas), 1226-1274, – найбільший представник середньовічного католицького богослов’я та схоластики, з його іменем пов'язана впливова по нинішній день ідейна течія – томізм (в оновленому вигляді — неотомізм). В 1323 р. Тому проголошено святим, а в 1879 р. його вчення оголошено "єдиною істинною" філософією католицизму. Його політико-правові погляди викладені у трактатах "Сума теологій", "Про правління государів" ("Про панування владик"), а також у коментарях до "Політики" та "Етики" Аристотеля. Згідно з Фомою, держава, як форма закономірної людської спільності і співробітництва, виникає з потреб "природи" і "розуму". У своїй класифікації форм правління Тома знаходиться під помітним впливом Аристотеля, виділяючи три чисті форми: монархія, аристократія і політія, і три спотворені: тиранія, олігархія і демагогія (демократія). При цьому, розмежовуючою ознакою є моральний характер правління, відповідно до якого розрізняється правління справедливе (правильне, розумне, належне) і правління несправедливе – з точки зору загального блага, як мети суспільства. За цією ж ознакою він проводить розмежування між владою "політичною" та "деспотичною". Значне місце у вченні Фоми Аквінського посідає проблема права і закону. У трактуванні Томи, бог – першопричина всього, у тому числі і людського буття і людських дій. Разом з тим, людина – істота розумна, наділена вільною волею, при цьому розум (інтелектуальні здібності) є основою всякої свободи. Фома обґрунтовує наступну класифікацію законів: 1) вічний закон; 2) природний закон; 3) людський закон і 4) божественний закон.

Марсилій Падуанський (Marsilio da Padova), який жив бл.1275-1343 – належить до тих середньовічних мислителів, чия творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища. В 1324 р. він написав найвизначнішу свою політико-правову працю "Defensor Pacis" ("Захисник миру"), в якій висунув ідею народоправства, яка випереджувала час на кілька століть. Тільки значно пізніше ця ідея знову знайшла своє відображення в доктрині великого французького просвітителя Руссо.

"Захисник миру" складається з трьох трактатів. У першому розвивається світська теорія держави, в другому викладаються погляди на суть і призначення церкви, у третьому формулюються висновки. Марсилій опирається у своєму трактаті на раціоналістичне вчення Аристотеля, концепцію єдиного розуму Аверроеса, він також неодноразово згадує Біблію, як книгу, "з якої можна почерпнути знання про божественний закон", він також посилається на Тому Аквінського, Августина.

Розглядаючи погляди Марсилія на державу, необхідно зазначити, що він розглядає її відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього – це світський інститут, який розвивається за власними законами і має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки якій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла з сім'ї, як первинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава – це результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя. Основою політичного вчення Марсилія Падуанського є його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським законодавцем). Він призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.

Вагомий внесок у розвиток новітніх поглядів на державно-правові явища зробили середньовічні юристи. Стародавнє римське право було забуте у ранньофеодальних європейських державах, воно було для них чужим і незрозумілим. Зате в середні віки професійне розуміння права вже багато в чому спиралося на положення римського права. Воно набуло поширення, його вивчали, досліджували.

На початку XII ст. юрист Ірнерій заснував школу глосаторів, основним напрямком діяльності якої стало тлумачення Дигестів Юстиніана. Діяльність глосаторів сприяла викоріненню досить поширеного у феодальному судочинстві суб'єктивізму в розгляді конкретних судових справ. Вона утверджувала в юридичній практиці пріори­тет правових норм і законів. Результати діяльності представників цієї течії були видані в середині XIII ст. окремим збірником, який використовувався судами як джерело чинного законодавства. Тут, зокрема, зазначалося, що при розгляді конкретних порушень установлених державою норм судді повинні відновлювати справедливість, керуючись при цьому не власними баченнями чи нормами моралі, а згідно з приписами законів.

Розвиток державно-правової думки у східних слов’ян був невід'ємним від формування у них державності, він відбувався на власній внутрішній основі і віддзеркалив у собі основні риси ментальності та свідомості народу. Уявлення наших пращурів про добро і зло формувалися під час їхньої взаємодії з природою і супроводжувалися перенесенням суто земних суспільних відносин на природні сили. Надалі поняття про добро і зло стають більш предметними, набувають земного значення. З розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Але тут закон наповнений не правовим, а скоріше моральним змістом. Йдеться про закон у розумінні "звичай", "традиція", "обряд". З прийняттям християнства поняття "закон" почало ототожнюватися також з біблейськими заповідями.

Разом з християнством на Русь приходять релігійно-богословські ідеї, які не завжди співпадають з ментальністю та характером нашого народу. Основним джерелом політичної думки Київської Русі за доби поширення і утвердження християнства стали Новий і Старий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та константинопольського патріарха Фотія. В цілому на розвиток державно-правової думки нашої стародавньої держави значний вплив справила суспільно-політична думка Візантії, яка поєднала здобутки античної культури з християнством. Саме завдяки священнослужителям-літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політична міфологія, і тексти окремих політико-правових документів релігійного та світського характеру. Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі було питання взаємовідносин світської і церковної влад. її розв'язання здійснювалось на засадах двох концепцій політичної влади: а) концепція богоугодного володаря, в основі якої знаходилась ідея родового династичного князювання; б) концепція єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади.

Обидві концепції знайшли відображення у літописах, зверненнях, повчаннях, серед яких – "Повість временних літ" , "Слово про закон і благодать", "Повчання Володимира Мономаха", "Ізборник Святослава" та ін.