1.3. Органіцистські погляди г. Спенсера

Соціологічна концепція англійського вченого Герберта Спенсера (1820-1903 рр.) характеризується двома найпомітнішими особливостями:

1. органіцизмом,

2. функціоналізмом.

Перша риса виявляється в тому, що у всіх своїх соціологічних дослідженнях Спенсер виходить з аналогії між структурою і функціями живого організму і суспільства. За його думкою, так, як живі організми класифікуються за видами, підвидами, так само можуть бути класифіковані і суспільства в залежності від їх структури та соціальних функцій. До того ж, в основі тваринного світу і світу соціального лежать якісь спільні універсальні закони, які лише дещо модифікуються в суспільстві; причому в залежності від рівня розвитку того чи іншого суспільства, універсальні закономірності набувають різних проявів, що, зрештою, і робить одні суспільства несхожими на інші, створює велике розмаїття соціальних організацій. Такий організмічний підхід до вивчення соціуму був зумовлений тим, що соціологія як наукова дисципліна лише формувалася і тому відчувала значний вплив природничих наук, які вже виробили свій методологічний інструментарій і досягли вагомих успіхів у пізнанні оточуючого світу. Біологія, яка вивчає живі організми, серед інших природничих наук знаходиться найближче до гуманітарного знання, чим і пояснюється її найвідчутніший вплив на соціологічне пізнання того часу. Щоправда, не варто скорочувати погляди Спенсера і вважати, що він розуміє суспільство як складний живий організм. Це не зовсім так. Спенсер хотів відтінити інше, а саме те, що живі організми і суспільство мають спільні ознаки-структуру, функції, спрямованість еволюцій і керуються спільними вихідними принципами, що їх можна досліджувати схожими методами. Це була типова точка зору тогочасного позитивізму.

Друга риса соціології Спенсера – функціоналізм – найбільш випукло виявляється в розумінні ролі різних соціальних структур та інститутів: вони служать для збереження і вдосконалення суспільства в цілому. Тільки ті конкретні соціальні утворення мають цінність, функції яких корисні і необхідні для суспільства. Функціональний підхід прямо витікав з органічних уявлень Спенсера про суспільство: будь-який живий організм, соціальний також, може існувати завдяки функціонуванню тих частин, органів, з яких він складається. Слід зауважити, що в даному випадку концепція Спенсера виступає витоком всіх форм сучасного соціологічного функціоналізму.

Для європейської культури другої половини XIX ст. характерним було розуміння суспільства як постійно прогресуючої системи. Спенсер увібрав цей прогресивістський дух свого часу, і тому не випадково проблема еволюції людського суспільства є центральною в його соціології. Еволюція – це поступ людства від простих до складніших систем. Англійський мислитель вважав, що цей розвиток здійснюється у вигляді двох взаємообумовлених процесів – диференціації і зростання. В ході еволюції зростає кількість на­селення, утворюються все нові соціальні групи, які під дією різноманітних чинників об'єднуються в складніші соціальні утворення.

Отже, зростання призводить до утворення складніших об'єднань, угрупувань, які в силу своєї більшої вразливості, повинні мати регулятивні стру­ктури для ефективної взаємодії з оточуючим середовищем, щоб забезпечити своє виживання. І такі регулятивні структури, а також супутні їм, виника­ють. Це і є процес диференціації функції і структур, або, інакше кажучи, розподіл соціальних ролей, функцій. Отож, еволюційний розвиток зобража­ється Спенсером як процес зростання (ускладнення) і диференціації (розподілу функцій), які взаємодоповнюють одна одну. Реальність цих тенденція він аргументує численним фактичним матеріалом з історії людської цивілізації. Схема еволюції людської, спільноти, запропонована Спенсером, багато в чому відповідає дійсному історичному процесу, хоча, звісно, й не вичерпує всю його повноту. Одним із істотних недоліків еволюційної концепції Спенсера було розуміння кожної наступної епохи в історії певного народу як обов'язково прогресивної, він тлумачив історію однолінійне: як прогресивний поступ народів, ігнорував відхилення і регресивні відступи в історичному русі. Водночас зауважимо, що концептуальна схема історичного розвитку Спенсера мала значну методологічну цінність, оскільки в ній обґрунтувалися вихідні принципи соціологічного бачення історії. Крім того, Спенсер пов'язував стадії розвитку людських спільнот з типами економічного виробництва; згрупував цей взаємозв'язок в таблицях, що відкривало нову сторінку в методиці соціологічного пізнання.

Спенсер був одним із засновників соціології ще й тому, що він спробував розв'язати питання про предмет соціології. На той час предмет нової науки ще не був чітко окреслений, сама соціологія теж тільки формувалася. Тому однією із заслуг Спенсера є обґрунтування специфіки соціологічного знання, окреслення кола її проблематики. Він докладав чимало зусиль, щоб показати, що причини соціальних процесів, їх протікання мають таку саму закономірність і об'єктивність, як і процеси природні. Саме тому потрібна і спеціальна наука, котра б вивчала ці закономірності. І хоча Спенсер з позитивістських позицій намагався створити соціологію на кшталт природничих наук, він все ж наголошував на її специфіці, відмінності від природознавства. Це, на його думку, проявляється і в предметі соціології і в методах, які застосовуються в ній. Спенсер наголошував зокрема, на об'єктивності аналізу суспільних явищ, застерігав, що необхідно уникати спокус догодити кон'юнктурним потребам часу і владним структурам. Це була, по суті справи, вимога свободи від оцінок, сформульована значно пізніше М.Вебером. Однією з особливостей соціального пізнання є те, що вчений повинен враховувати у своєму аналізі психологічні, оціночні, емоційні настрої і нахили людей, які беруть участь в соціальних процесах. У природничих науках такої потреби немає, і тому там процес пізнання простіший, він долає на своєму шляху до істини менше перешкод. Спенсером було сформульовано ряд інших соціологічних правил, котрі увійшли в методологічний інструментарій нової науки.

Загалом соціологія в трактуванні Спенсера ще дуже тісно пов'язана з природничими науками, але водночас він розуміє суспільство та соціальну еволюцію як специфічну систему, існування котрої неможливе без діяльності індивідів та соціальних спільнот і пропонує нові підходи для її адекватного осягнення.