Лекція 2. Становлення і розвиток соціології. Зародження соціологічної думки в Україні

1. Зародження соціології як науки.

1.1. Протосоціологічні знання в філософському контексті.

1.2. Соціологія О. Конта.

1.3. Органіцистські погляди Г. Спенсера.

1.4. Матеріалістично-конфліктна соціологія К. Маркса.

2. Соціологія на рубежі ХІХ-ХХ ст.

2.1. «Соціологізм» Е. Дюркгейма.

2.2. Соціологія еліти В. Парето.

2.3. Розуміюча соціологія М. Вебера.

3. Зародження соціологічної думки в Україні

3.1. Політична соціологія М. Драгоманова.

3.2. Генетична соціологія М. Грушевського.

3.3. Соціологія еліти В. Липинського.

1.1. Протосоціологічні знання в філософському контексті

Соціологія як наукова дисципліна сформувалася в ХІХ ст., а її засновником вважається французький мислитель О. Конт. Однак це зовсім не означає, що до XIX ст. вчені не досліджували соціальних явищ і не давали їм певного тлумачення. Несистематизовані спостереження та узагальнення соціологічного характеру існують так само давно, як і інші суспільні науки. Вже в найдавніших текстах, зокрема в прадавніх манускриптах, є викладені погляди на суспільне життя. В значній мірі саме до соціологічних знань можна віднести погляди давньокитайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.). В античному світі Платон пише твори «Держава» і «Закони», які присвячені дослідженню виключно суспільства, його функціонування та ролі держави в соціальному житті. Виходячи з того, що існуючі типи держави є недосконалими, Платон створює першу в історії європейської думки утопію – конструює модель ідеальної (досконалої) держави, яка повинна прийти на місце існуючих і яка забезпечить, на його думку, щасливе життя всім громадянам. Великим твором із загальної та спеціальної соціології слід вважати і працю «Політика» іншого античного філософа – Аристотеля. В тій чи іншій мірі соціологічні погляди містилися в творах античних істориків: Геродота, Фукідіда, Полібія, Тацита та інших. Навіть в епоху середньовіччя, коли домінувала теологічна проблематика, християнські автори зверталися до аналізу суспільного життя. Так, один з отців церкви Августин Блаженний (354-430 рр.) в праці «Про місто Боже» розробляє концепцію історичного поступу людства. Історія розпочинається з Адама і Єви і лінійно розгортається до свого завершення, яке наступить з другим приходом Христа і Судом Божим, – так розуміє земну історію Августин. Він першим в європейській культурі зробив спробу показати, що історія людства виступає закономірним поступовим розгортанням закладених Богом ідей. Августин запропонував принципово новий підхід до інтерпретації історичного процесу: якщо антична думка розуміла історію циклічно, як виникнення, розквіт і занепад певного народу, то Августин вважає, що історія має початок, прогресивний поступ і кінець, тобто історія має спрямованість. Ця думка стала основним принципом, тлумачення суспільного поступу в європейській історіософії аж до самого XX ст.

В епоху Відродження та нового часу з'являються утопічні концепції досконалого суспільства Т. Мора (1478-1535 рр.) та Т. Кампанелли (1568-1639 рр.), в яких викладаються проекти суспільства соціальної рівності, братерства і свободи людини, що можливе при усуспільненій власності. В цей же час з'являються праці Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.), Ж. Бодена (1530-1596 рр.), в яких людська історія та функціонування суспільства починають розглядатися як результат діяльності людей, а форми державного устрою та правління – як засоби для приборкання егоїстичних схильностей індивідів та встановлення соціального порядку. Причому Ж. Боден піднімає проблему взаємозв'язку суспільства і природи, розглядає географічне середовище як один із чинників суспільного життя, досліджує, як кліматичні умови, рельєф впливають на психологічні характеристики людей. Тоді ж з'являються більш-менш систематичні думки про «природні права людини» та про суспільство як «суспільний договір» людей. Відомими теоретиками з цих питань були англійські філософи Т. Гоббс (1588-1679 рр.) і Дж. Локк (1632-1704 рр.).

Виходячи з тези про природні права людини, Гоббс і Локк вважають, що держава виникає внаслідок історичного розвитку суспільних відносин і утворюється людьми для захисту прав кожного окремого індивіда від всіх інших індивідів, вона унеможливлює війну всіх проти всіх, інакше кажучи, гарантує громадянський мир, обмежуючи егоїстичні інтереси індивідів. У вченні Дж. Локка висуваються ідеї про розподіл влади на законодавчу та виконавчу, тобто вже йде мова про принципи формування та функціонування правової держави.

Значний внесок в підготовку до появи соціології як науки зробили французькі просвітники XVIII ст. Ш.Л. Монтеск'є (1689-1755 рр.) та Ж. Ж. Руссо (1712-1778 рр.). Гучного резонансу набули в Європі такі праці Руссо як «Дослідження про походження та причини нерівності між людьми» та «Про суспільний договір або принципи політичного права».

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності, тобто причини соціальної структуризації, і прагнув вишукати шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна і не витікає з природи людини; джерело її виникнення криється в приватній власності. На думку Руссо, первісне людське суспільство знаходилося в природному стані і людина в ньому була істотою вільною й матеріально незалежною від інших людей. Відмінною і головною рисою цього суспільства була моральна честь людини. Однак внаслідок суперечностей між егоїстичними інтересами людей виникає приватна власність, на основі якої й формується соціальна несправедливість та нерівність. Руссо виділив три ступені еволюції соціальної нерівності. Перша пов'язана з утворенням майнової нерівності, друга виникає з формуванням держави, яка є наслідком договору між багатими і бідними про збереження статус-кво, тобто вже існуючої нерівності і третя є дальшим поглибленням нерівності в ході поступового перетворення договірної влади у деспотизм, коли деспот панує і над бідними, і над багатими.

Досить вагоме місце проблеми функціонування та розвитку суспільства знаходять в класичній німецькій філософії, особливо Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831 рр.). Його найбільш відомими працями з соціальних проблем є «Філософія історії» та «Філософія права». Гегель по-новому поставив і спробував розв'язати питання про ґенезу і суть суспільства, місце і роль держави в соціальному житті, про специфіку моральних та правових норм в функціонуванні соціуму та багато інших. Проте в цілому вся історіософія Гегеля є виключно теоретичною, вона побудована на принципі, що історія є «процес духу». Це надавало їй містифікованого характеру і віддаляло від емпіричного життя індивідів і суспільства.

В цілому ж всі попередні протосоціологічні концепції, не дивлячись на чимало цікавих ідей та плідних розробок багатьох окремих проблем, були донауковими формами соціологічного знання. Цей висновок витікає з того, що, по-перше, всі мислителі цього періоду виходили не з реальних емпіричних фактів соціального життя людей, а з певних умоглядних принципів, на основі яких й конструювали свої теорії і під які «підганяли» події реальної дійсності. По-друге, на цьому етапі становлення соціологічного знання ще не були вироблені власні, властиві тільки соціології методи пізнання суспільства, і не відбулося виокремлення предмета дослідження соціології. Саме тому соціологічні знання доконтівського періоду створили підґрунтя для виникнення нової науки, але аж ніяк не власне соціологію як самостійну галузь наукового знання.