3. Література.

Українська література чутливо реагувала на події у світі. Демокра­тичним пафосом та патріотичними ідеалами пройнята поезія Олексан­дра Олеся (справжнє ім'я - О. Кандиба), який упродовж 1907-1917 рр. ви­дав чотири збірки віршів. У поезіях, написаних на Батьківщині, а згодом і за кордоном, поет переймався тяжкими випробуваннями, що випали на долю народу, висловлював надію на світле майбутнє, збудоване на гума­ністичних засадах.

Жвавий інтерес викликав цикл віршів М. Чернявського. Твори, в яких поет засуджував антиукраїнську політику самодержавства й уго­довську позицію українського панства, перегукувалися із поезіями Лесі Українки.

Поетеса залишилася митцем-громадянином, гостро реагуючи на явища навколишнього життя («Пісні про волю», «Казка про Оха- чудотвора»), талановито висвітлювала загальнолюдські, філософські, ре­лігійні й історичні теми («На руїнах», «Камінний господар», «У пущі», «Бояриня»). Водночас вона була тонким, проникливим ліриком («Лісова пісня»).

Видатним українським прозаїком був М. Коцюбинський. Вихований на кращих зразках творчості Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького, він відточував свій талант під впливом новітніх європейських літе­ратурних стилів («Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Сміх»).

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні по­дії в Україні початку XX ст. Г. Хоткевич. Він яскраво показав прагнен­ня українського народу до свободи, соціального і національного визво­лення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів). Письменник майстерно змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).

На початку XX ст. величезну популярність як письменник мав В. Винниченко. 1902-1906 рр. було видано його твори «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін.

Наростання соціальної активності під час революції 1905-1907 рр. не оминув у своїх творах

І.Франко. Про це свідчать написані тоді каз­ка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж», вольні вірші, статті «Сухий пень», «Одвертий лист до галицько- української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова іс­торія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу україн­ського народу, в торжество історичної справедливості.

На Буковині (з 1891 р. оселилася в Чернівцях) творила одна з най­яскравіших українських письменниць О. Кобилянська. Вершиною її творчості літературознавці називають повість «Земля».

Кобилянська Ольга (1863-1942)

Письменниця, громадська діячка. Народилася в м. Гурі-Гуморі на Буковині (тепер Румунія) в бага­тодітній сім'ї дрібного урядовця. Навчалася в ні­мецькій школі, а вже відомою письменницею від­відувала як вільна слухачка Чернівецький університет. Писати почала німецькою мовою, ці­кавилася ідеями Ніцше. Значною подією в житті юної О. Кобилянської було знайомство у 1881 р. з С. Окуневською та Н. Кобринською, високоосвіче­ними на той час жінками, активними учасницями жіночого руху в Галичині. О. Кобилянська була од­нією з ініціаторок створення у 1894 р. Товариства руських жінок на Буковині. Згодом ідеї емансипа­ції яскраво виявилися в творчості письменниці. Перший художній твір О. Кобилянської був надрукований лише у 1894 р. Цьому передували майже п'ятнадцять років літературних спроб, сумнівів у правиль­ності обраного шляху. Протягом 1898-1899 рр. О. Кобилянська побувала в Киє­ві, Каневі, Гадячі, познайомилася з багатьма видатними діячами української культури, налагодила творчі контакти з І. Франком, Стефаником, М. Коцюбин­ським. Знайомство з Лесею Українкою переросло в багаторічну щиру дружбу. Розквіт художнього таланту О. Кобилянської знаменувала глибоко психологічна повість «Земля» (1902), основна проблема якої - влада землі - розкрита через драму братовбивства. В творах «Людина», «Він і вона», «Царівна», «Що я любив», «Некультурна», «Покора» О. Кобилянська порушує проблеми жіночої емансипа­ції, формує культ сильної жіночої особистості, «аристократичного характеру». В українській літературі кінця XIX - початку XX ст. О. Кобилянська є постаттю яскравою і самобутньою. Творча спадщина письменниці, однієї з найвизначні­ших представниць нового соціально-психологічного напряму в вітчизняній про­зі, увійшла до духовної скарбниці українського народу.

Майстер тонкого психологічного спостереження, В. Стефаник про­никливо відтворював душевний стан людей з народу, низів суспільства («Камінний хрест», «Дорога», «Оповідання», «Синя книжечка»). Такий самий напрям у літературі обрали галицькі письменники М. Черемшина («Карби») та Л. Мартович («Стрибожий дарунок» та інші оповідання).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в українську літературу при­йшли письменники О. Маковей, М. Яцків, Д. Лукіянович, А. Крушельницький, які продовжували кращі традиції красного письменства. Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та іс­торичний романіст Богдан Лепкий – відомий інтелектуал, знавець багатьох мов.