Глава 2. Конституційно-правовий статус засобів масової інформації в Україні

§1. Конституційні засади правового регулювання інформаційних відносин в України

Починаючи з кінця ХХ ст. світова спільнота почала здійснювати перехід від індустріального до інформаційного суспільства, в якому головною рушійною силою соціального прогресу є інформація. На сьогодні загальновизнано, що поінформованість суспільства є необхідною передумовою його цивілізованості та прогресивного розвитку. За даних умов усебічне забезпечення свободи слова і права на інформацію є не тільки позитивним обов’язком держави по відношенню до людини, але й способом самозбереження і саморозвитку держави, яка прагне зберегти своє перебування серед цивілізованих країн світу. Свобода слова і право на інформацію отримали закріплення у всіх базових міжнародних документах у галузі прав людини, в т.ч. у Загальній декларації прав людини (ст.19), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст.18, 19), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст.10) тощо.

Відповідні міжнародно-правові стандарти отримали відображення й у вітчизняному законодавстві. Конституція України (ст. 34) закріплює право кожного на інформацію, гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на власний розсуд. Водночас у частині третій ст. 34 є застереження щодо здійснення цих прав, яке полягає в можливості їх обмеження законом, якщо це стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Застереження такого характеру цілком відповідають міжнародно-правовим нормам, що існують у даній сфері.

На підставі Конституції та міжнародно-правових актів в Україні сформовано сучасне інформаційне законодавство, яке складають закони України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р., «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р., «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р., «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р. та інші законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації. Інформаційне законодавство України чітко визначає поняття джерела, галузі й види інформації, режим доступу до неї, характер і принципи інформаційних відносин, гарантії інформаційного суверенітету України, основні напрямки державної політики в даній сфері, зміст і порядок реалізації громадянами права на інформацію, статус усіх учасників інформаційних відносин, особливості правового статусу засобів масової інформації тощо.

Слід відзначити, що легальне визначення інформації суттєво відрізняється від загальноприйнятого. Закон України „Про інформацію” (ст.1) під інформацією розуміє тільки документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Відповідно, не є інформацією в юридичному сенсі відомості, яким не надано документованої чи публічної форми, наприклад, плітки чи зміст приватних розмов.

Закон „Про телебачення і радіомовлення” (ст.1) надає визначення аудіовізуальної інформації дещо по-іншому – як будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків. Це визначення не суперечить тому, що міститься в Законі „Про інформацію”, а лише акцентує увагу на специфічних рисах інформації, що поширюється аудіовізуальними засобами масової інформації.

Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

Усі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Однак реалізація даного права не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується: 1) обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; 2) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; 3) вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; 4) обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; 5) створенням механізму здійснення права на інформацію; 6) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; 7) встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права. Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів із архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань.

Інформаційні відносини в Україні ґрунтуються на таких принципах: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Суб’єктами інформаційних відносин визнаються громадяни України, юридичні особи і держава. Суб’єктами цих відносин відповідно до Закону „Про інформацію” можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Усі суб’єкти інформаційних відносин повинні здійснювати свою діяльність з урахуванням встановлених обмежень. Зокрема, інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. Крім того, не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю. Не підлягають розголошенню також відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом.