2. Форми існування української мови.

Усна і писемна мова всіх українців, незалежно від їхньої освіти, професії, місця проживання називаєтьсянаціональною. Українська національна мова існує у таких формах: літературна мова, діалектна мова, мова фольклору, просторіччя.

Літературна мова – це відшліфована форма національної мови з усталеними для певного часу, але історично мінливими нормами, яка безпосередньо не пов’язується з якоюсь конкретною частиною української етнічної території, а обслуговує потреби українців безвідносно до місця їх проживання. Обробленість і впорядкованість літературної мови надають їй вигляду взірцевості, своєрідного «мовного ідеалу», забезпечуючи їй загальноприйнятність, зрозумілість та обов’язковість. Літературна мова функціонує у писемній та усній формі у всіх сферах суспільного життя, є основою духовної та літературної культури суспільства, без неї неможливий розвиток мистецтва, науки, техніки.

На відміну від літературної діалектна мова характеризуються відсутністю писаних правил, мінливістю своєї будови в різних частинах етнічної території та різних соціальних групах, переважно усною формою вияву і відносно обмеженою сферою вживання.

Територіальний діалект – це говір, різновид мови населення певної місцевості. Територіальні діалекти мають свої особливості, свої специфічні ознаки у фонетиці, граматиці, словотворі, лексиці. Говори української мови поділяються на три наріччя: північне (охоплює Чернігівську область та північні райони Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської і Волинської областей, а також частково райони на Берестейщині й Пінщині в Білорусі); південно-західне (охоплює південні райони Волинської, Рівненської і Житомирської областей, Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області, західну частину Черкаської, Кіровоградської й Одеської областей, частково Польщі, Чехії, Словаччини, Молдови, Румунії);південно-східне (охоплює південну частину Київської і Сумської областей, Черкаську, Полтавську, Харківську, Луганську, Кіровоградську, Дніпропетровську, Донецьку, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку області, Автономну Республіку Крим, а також частково Кубань, Ставрополля, Поволжя в Російській Федерації). Завдяки міграції українців різні українські говори є в Південному Сибіру, на Далекому Сході, на сході Казахстану, на півночі Киргизстану, у Сербії, Хорватії, на інших континентах.

Нині територіальний діалект характерний для селян, мешканців містечок, зрідка також передмість великих міст.

Соціальний діалект – різновид мови певної суспільної групи. Соціальні діалекти відрізняються від територіальних як своїм функціонуванням, так і своєю структурою. У той час як місцеві, територіальні діалекти служать засобом спілкування широких народних мас на певній, обмеженій території, соціальні діалекти виступають як засіб спілкування лише певної, замкнутої, але не обмеженої територіально суспільної групи і тільки в спеціальних умовах; для повсякденного спілкування носії соціальних діалектів користуються літературною мовою чи якимось з територіальних говорів. Соціальні діалекти мають свої особливості, як правило, тільки у лексиці та фразеології.

Є такі види соціального діалекту: професійний говір, жаргон (сленг), арго.

Професійний говір – це мова людей певної професії чи роду заняття. Його носіями є переважно ремісники. Основа професійних говорів – експресивно нейтральна лексика для позначення понять певної професійної сфери – професіоналізми. Наприклад, гончарі розрізняють такі частини глиняного посуду: «дно», «утір», «пук», «вінця», «пелюстка», «лавочка», «плечі», «карнизик».

Жаргоном користуються люди, об’єднані спільними інтересами, захопленнями, професією, ситуацією: любителі спорту, мистецтва, колекціонування, азартних ігор, пиятики тощо. Основу жаргону складають жаргонізми – експресивно забарвлені слова для позначення предметів і явищ, важливих для членів групи. Наприклад, молодіжний жаргон: «кльово», «супер» – добре, гарно, «центровий» – гарний, авторитетний, «бабки» – гроші, «прикид» – одяг, манера одягатися, «тусовка» – місце збору, спілкування, «на шару» – задарма, «маг» – магнітофон; учнівський і студентський жаргон: «плавати» – показувати неглибокі знання під час іспиту чи заліку, «читати по діагоналі» – читати поверхово (книжку чи конспект), «шпори», «бомби» – види шпаргалок, «шеф» («шефиня») – керівник дипломної чи курсової роботи; професійний жаргон вчителів і викладачів: «вікно», «двері» – не зайняте у розкладі між уроками місце для одного або кількох занять, «мовник» – викладач мови, студент мовно-літературного факультету; професійний жаргон лікарів: «укол» – ін’єкція, «телевізор» – ультразвуковий сканер, ультразвукова ехографія, «японець» – гастродуоденофіброскоп, «глюки», «галюни» – галюцинації, «сердечник» – людина з хворобою серця, «білочка» – біла гарячка (алкогольний делірій), «хрон» – хворий на хронічний алкоголізм, «промінь» – променева кістка, «вушник» – оториноларинголог, «прикидатися шлангом» – симулювати.

Основне призначення арго, говірки злодіїв, шулерів, рекетирів, – передача інформації, яка б не стала зрозумілою присутнім під час розмови стороннім, не членам цієї соціальної групи. Колись існували замкнені групи (лірники, жебраки, мандрівні крамарі), для яких арго було знаряддям самозахисту і боротьби з кривдниками. Основою арго є арготизми – слова, значення яких знають тільки втаємничені. Наприклад, у злодійському арго слово «бан» означає вокзал, «кафедра» – могила, «помити» – украсти, «замочити» – вбити, «рижуха» – золото; у лірників існували такі арготизми: «кургати» – грати, «клево» – добре, «мікрий» – малий, «ботень» – борщ, «ставреники» – вареники, «курляти» – варити, «крисо» – м’ясо, «кунсо» – хліб). Тепер арго в повному обсязі не існують.

Інші форми вияву української національної мови: мова фольклору, просторіччя – мають свої ознаки. Так, особливістю мови фольклору є те, що тексти, написані цією мовою, створюються на основі певного діалекту (територіального, соціального), але мають, як правило, наддіалектну загальнонаціональну форму існування; у конкретних випадках для них можуть бути характерні індивідуально-авторські й книжні елементи.

Просторіччя – зрозуміла для усіх мова, яку застосовують для спілкування із співрозмовниками, не знайомими в необхідному обсязі з літературною мовою. Тут групуються форми неправильні, з порушенням літературних і діалектних норм. Напр., «кардіограма серця» – кардіограма, «телевізор» – прилад для ультразвукового дослідження, «японець» – гастродуоденоскоп.

Різновидом просторіччя є суржик – змішана мова, українсько-російська: справка, столова, дєвушка, вилка,стакан.

Отже, українська мова живе у високо розвиненій літературній формі, діалектній мові, мові фольклору і просторіччі. Дві основні форми існування української національних мови (літературна мова, діалекти) не роз’єднані між собою, а діють як єдиний могутній засіб вираження духовного життя народу. Народні говори дали життя українській літературній мові, зумовили її неповторні риси, а літературна мова об’єднує і зближує народні говори, розвиває в них нові якості і виражальні можливості.