2)Однобічною і двобічною.

Однобічна аргументація передбачає, що будуть виголошуватися лише аргументи “за” або лише аргументи “проти”. Вона ефективна для закріплення думки у свідомості людей, які вже мають певні погляди і установки щодо запропонованого матеріалу, а також для переконування людей малоосвічених. Але однобічна аргументація дозволяє формувати нестійкі переконання і вчить сприймати вже готові думки.

Двобічна аргументація використовує і аргументи “за”, і аргументи “проти”, тобто слухач має можливість зіставляти різні точки зору. Вона сприяє утворенню імунітету до маніпулювання свідомістю, підвищує опір контрпропаганді. Цей тип аргументації краще застосовувати в негативно налаштованій або добре підготовленій аудиторії.

Різновидом двобічної аргументації є так званий спосіб контраргументації, коли оратор наводить свої аргументи як заперечення доказів опонента (реального чи уявного);

3)Індуктивною і дедуктивною.

Індукція (лат.induсtio – наведення) – це форма викладу, коли думка підводиться під яке-небудь загальне правило, а виступ будується від фактів до висновків, від конкретного до загального. Цей метод ефективний у жіночій, молодіжній та гуманітарній аудиторіях. Його перевага полягає в розвиткові здатності узагальнювати факти, в ясності та доступності викладу.

Різновидом індуктивної аргументації є аргументація за аналогією. Аналогія (гр.analogia – відповідність, схожість) – це умовивід, який базується на схожості суттєвих ознак явищ. Такий виклад матеріалу значно підвищує доступність ідеї, робить її більш зрозумілою, але не збільшує переконливості виступу, оскільки будь-яка аналогія може бути заперечена.

Дедуктивна аргументація (лат.deductio – виведення) передбачає побудову виступу від загального посилання до фактів (першим цей метод детально опрацював Арістотель). Вона має переваги (загальне положення ніби задає однозначний напрямок погляду на подальші факти) і недоліки (її твердження можуть перетворитися на догму, можливості дедукції обмежені загальними положеннями, що лежать у її основі). Дедуктивна аргументація ефективна у чоловічій, природничо-науковій, критично налаштованій аудиторії та серед дорослих слухачів. Слід зазначити, що індукція і дедукція тісно пов’язані: дедукція є результатом попереднього індуктивного вивчення дійсності.

Крім названих основних різновидів аргументації існують ще такі способи викладу матеріалу:

1)стадійний метод: виступ будується за логікою руху думки, тобто тема розбивається на

кілька підтем і вони послідовно викладаються;

2)концентричний метод: у центрі – головна проблема (до якої оратор весь час

повертається), а навколо неї – споріднені, дотичні;

3)спіральний метод: процес поступового прирощення до старого знання нового при

неодноразовому повторенні однієї думки (застосовується в непідготовленій або

негативно налаштованій аудиторії);

4)ступеневий метод: поступове розгортання проблеми від найелементарнішого,

очевидного до більш складного, абстрактного (уживають, коли аудиторія мало

знайома з предметом розмови, наприклад, в академічних лекціях);

5)пунктирний метод: думка розчленовується на відносно незалежні рівноправні частини,

що потім об’єднуються тезою (краще використовувати в науковій, підготовленій

аудиторії, яка може самостійно „заповнити” пропуски між пунктирами);

6)контрастний метод: зіставний і протиставний виклад матеріалу (він придатний для

підготовленої аудиторії).

Звертаючись до різноманітних логічних прийомів, варто не забувати про принцип „згорнутої інформації”. Він полягає в тому, що кожен певний відрізок виступу завершується узагальненням, афоризмом, чітко сформульованою думкою. Таким чином, ідея закріплюється у свідомості слухачів у скороченому вигляді, у вигляді „згорнутої інформації”. Таке узагальнення виступає, у свою чергу, вихідним матеріалом для більш широких узагальнень. Це дає змогу ораторові в будь-який момент, узагальнюючи, повторити у згорнутому вигляді рух ідеї від одного положення до іншого і поновити увагу слухачів.

Аргументація повинна підпорядковуватися основним законам логіки: а)закону тотожності (будь-яка думка повинна зберігати свою форму і зміст у межах певного контексту); б)закону протиріччя (ніяке судження не може бути одночасно істинним та помилковим, принаймні в один і той же час); в)закону виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення); г)закону достатньої підстави (всяке судження повинно бути належним чином обгрунтоване).

Якщо ці закони порушуються, то виступ грішить логічними помилками (підміна тези, тобто побудова виступу на неправильних поглядах; недоведена основа доказу; визначення невідомого через інше невідоме; подання визначення через заперечення; “коло” в доказі; неврахування полісемії; об’єднання неспіввідносних понять; тавтологія; поспішні висновки; нерозрізнення об’єктів дії тощо).

3.Промовець, обгрунтовуючи свої погляди, зустрічається з цілим рядом факторів, які ослаблюють ефективність його аргументації. Типовими перешкодами у сприйнятті аргументації є: 1)протиріччя з інформацією, яка сприймалася раніше; 2)багатократне повторення думки; 3)зловживання оратором іншомовними словами; 4)численні мовленнєві помилки; 5)впізнаність джерела інформації.

Успіх аргументації залежить від компетентності аргументатора в обговорюваних питаннях, його теоретичної підготовленості та вміння логічно мислити, від знання особливостей аудиторії у сприйнятті системи доказів. Промовець, щоб переконати слухачів, повинен знати загальні правила успішної аргументації:

1)потрібно бути емоційним, оскільки схвильованість оратора темою добре впливає на слухачів, забезпечує їх увагу. Дуже часто емоційний тиск на аудиторію більш дієвий, ніж логічний, особливо, якщо її становлять жінки, молодь та діти. При цьому краще послуговуватися фактами і прикладами, що викликають емоції, а не безпосередньо емоціями;

2)не зловживати логічним натиском, тому що будь-яке логічне міркування, особливо дедукція, є свого роду мисленнєвим примусом, мисленнєвим насиллям над аудиторією. Логіка, природно, повинна бути в аргументації, але її слід „ховати” за емоційним викладом;

3)звертатися до життєво важливих для слухачів проблем і фактів;

4)використовувати прийом персоніфікації ідей: створивши позитивний образ носія ідеї, можна значно ефективніше запровадити її у свідомість слухачів, а покритикувавши носія ідеї, відповідно, зменшимо її привабливість для аудиторії. На жаль, аргумент до особистості часто використовується з демагогічною метою;

5)відступати від теми. Ученими встановлено: якщо увагу аудиторії дещо відволікати, то переконливість виступу оратора посилюється;

6)застосовувати парадоксальні аргументи, але попередньо продумавши їх доцільність;

7)демонструвати деяку зверхність над аудиторією: вживати іншомовні слова, латинські цитати, вислови відомих людей тощо (аргумент до невігластва);

8)викладати матеріал лаконічно, бо короткі промови краще запам’ятовуються і видаються слухачам більш змістовними. Лаконізм виступу досягається за рахунок його продумування, ретельного відбору матеріалу;

9)удаватися до профілактичного обговорення заперечень шляхом контраргументації;

10)використовувати гумор, що приваблює слухачів до оратора, знімає напругу та втому, є найкращим способом переборення ворожих випадів. Однак, слід зважати на те, що не всякий гумор слугує справі (він − не самоціль, а один із засобів впливу на аудиторію, тому доречний в міру). Жарти (краще власні) повинні бути зрозумілими для слухачів, їх не слід пояснювати або робити велику паузу для сміху;

11)не забувати про допоміжні матеріали: визначення, порівняння, приклади, посилання на авторитети, статистичні матеріали, унаочнення.

Дотримання цих правил дасть ораторові можливість посилити вплив на аудиторію, забезпечить доступність інформації та її запам’ятовування. Значущість тексту та його преконливість збільшують і технічні прийоми: подання факту як недавно встановленого (психологами, американськими чи японськими вченими, у результаті експериментів); подання факту як недавно усвідомленого оратором; посилання на відомих особистостей.

4. Ефективність аргументації визначається і її словесним оформленням. Основні прийоми непрямого мовленнєвого впливу, особливості мови та стилю виступу вивчає елокуція.

Стиль (лат.stylus – стрижень для письма) – спосіб викладу думок, сукупність мовних засобів, які обирають залежно від ситуації спілкування. Виділяють такі функціональні стилі: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний і стиль художньої літератури. На вибір стилю виступу впливають тематика і зміст висловлювання, форма прояву мовлення (писемне/усне), вид мовлення (діалог/монолог), спосіб комунікації (масова/конфіденційна), жанри мовлення, спосіб викладу, авторська індивідуальність. Виступ, як правило, витримується в одному стилі, хоча оратор може привносити в нього елементи інших.

У риториці прийнято виділяти високий, середній та низький стилі. Високий стиль характеризується піднесеністю, величністю, емоційністю, його використовують, коли йдеться про важливі справи; середній має своїм завданням насолодити слухачів, сферою його функціонування є, переважно, похвальне красномовство; низький – це стиль повчання і розповідей, листування.

У залежності від форми викладу виступ може бути витриманий в емоційному (максимум суб’єктивності, почуттів), у нейтральному (максимум об’єктивності, логічності, аргументованості) або змішаному стилі (емоційність поєднується з “сухим” викладом фактів).

Зі стилем пов’язане поняття типу викладу матеріалу: розповідь, опис, міркування, змішаний.

Розповідь − це такий тип викладу, в якому йдеться про події, що розгортаються в часі і просторі. У таких виступах є сюжет чи й кілька сюжетних ліній, певні дійові особи, слухачі при цьому не напружують мислення, „пливуть” за течією думки оратора.

Опис – це словесне зображення предмету думки, він не містить подій, у ньому немає сюжету та дійових осіб. Даний тип треба використовувати обережно, бо довгі описи навіюють нудьгу.

Міркування представляє собою аналіз матеріалу, узагальнення, послідовність умовиводів, доказів та заперечень. Такий вид викладу залучає слухачів до активної співпраці, збуджує їх думку, він найбільш об’єктивний і базується на законах логіки.

Змішаний тип об’єднує розповідь, опис та міркування, які чергуються.

Стиль виступу передбачає роботу над мовою, відбір певних мовних елементів. Мовлення оратора повинно бути: а)правильним (відповідати нормам літературної мови); б)ясним (забезпечувати адекватність сприйняття сказаного); в)багатим (виявляється в умінні користуватися усіма ресурсами мови: активним і пасивним словником, синонімічним і фразеологічним фондами, стилістичними засобами); г)зрозумілим; д)чистим (відсутні чужерідні для мови елементи − русизми, варваризми, вульгаризми); е)точним (слова вживаються у відповідності до їх значення); є)доцільним (адекватним меті й ситуації спілкування); ж)стислим; з)конкретним; и)виразним (залежить від звучання голосу − сили, темпу, дикції, інтонації, тембру; невербальних засобів; від використання тропів і стилістичних фігур).

Таким чином, умовно можна виділити такі етапи роботи над словесним оформленням виступу:

1)підбір мовних елементів залежно від мети, типу виступу і характеру аудиторії;

2)побудова словосполучень, речень, фрагментів тексту;

3)робота над стилем, визначення стильової домінанти;

4)введення виразних засобів мовлення;

5)удосконалення мови виступу;

6)репетиція, коли звертається увага на власне мовлення і немовні засоби.