Основні засади соціально-правового захисту жінок та дітей в Україні

Соціально-правовий захист – соціальні та правові гарантії щодо збереження та реалізації прав людини, зокрема жінки, яка опинилася в складних життєвих обставинах –.це комплекс заходів щодо реалізації закріплених соціально-правових норм. Також і сам заклад – соціальний центр матері та дитини – є механзімом соціально-правового захисту, оскільки забезпечує рівень соціальної захищеності для цієї жінки.

Розглянемо соціально-правовий захист в 2-х аспектах. Перший аспект – система законодавства України щодо державної підтримки сімей з дітьми. Другий аспект – практичне його застосування стосовно жінки, яка перебуває в соціальному центрі матері та дитини.

Якщо говорити про державну підтримку сімей з дітьми, зокрема законодавчу, то її базовими нормативно-правовими актами є:

• Конвенція ООН про права дитини;

• Конституція України;

• Сімейний кодекс України;

• Концепція державної сімейної політики;

• Закон України «Про охорону дитинства»;

• Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»;

• Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям«;

• ряд підзаконних актів, які регаламентують питання призначень та виплат різних видів допомог.

Конвенція ООН про права дитини прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року. Набула чинності в України з 27 вересня 1991 року. Кожна держава-учасниця повинна дотримуватись вимог Конвенції, спиратися на них та доповнювати і вносити зміни у законодавство з метою захисту дітей. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Хоч Констиутуція України є базовим загальним документом декларативного характеру, все ж таки вона визначає і конкретні принципи щодо захисту сімей з дітьми, зокрема жінок.

Так, Конституція України гарантує:

• створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальну і моральну підтримку материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (стаття 24);

• охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства державою (стаття 51);

• рівність прав дітей незалежно від походження та народження (у шлюбі чи поза ним) (стаття 52).

Головна мета Концепції державної сімейної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для всебічного розвитку сім’ї та її членів, найповнішої реалізації сім’єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім’ї як основи суспільства.

Так, з основних напрямів державної сімейної політики стосовно захисту сімей з дітьми, зокрема жінок, можемо виокремити наступні:

• правовий захист інтересів працівників з сімей, які найбільш потребують соціального захисту (інваліди, одинокі матері/батьки, які виховують неповнолітніх дітей, батьки з малозабезпечених і багатодітних сімей), створення для них робочих місць, надання пільг підприємствам, установам, організаціям, які використовують їх працю, забезпечення їх професійної підготовки і перепідготовки;

• розширення натуральних видатків, пільг і додаткових цільових виплат сім’ям з дітьми місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування шляхом поєднання різних форм соціальної підтримки сімей з дітьми залежно від їх складу та соціально-економічного і демографічного розвитку регіону;

• підвищення гарантій матеріального забезпечення дітей шляхом посилення державного контролю за своєчасною і повною виплатою аліментів;

• забезпечення безоплатного медичного обслуговування вагітних жінок, породіль та дітей у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;

• впровадження системи обов’язкового скринінгового обстеження вагітних жінок та новонароджених;

• створення закладів (кризових центрів) для тимчасового проживання вагітних жінок, матерів з дітьми, одиноких неповнолітніх матерів, а також надання їм правової та медико-психологічної допомоги.

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Сімейний кодекс України спрямований передусім на утвердження, зміцнення сім’ї як соціального інституту. Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу «сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки». При цьому відзначається, що подружжя є сім’єю і тоді, коли чоловік або дружина через навчання, працю, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми, з інших поважних причин мешкають окремо; також дитина належить до сім’ї батьків і в тому випадку, якщо з певних причин з ними не проживає. Сім’ю визнано основним осередком суспільства, найкращою умовою для виховання і розвитку дітей.

Права членів сім’ї у Сімейному кодексі визначені з урахуванням особливостей сім’ї та її соціального інституту і спрямовані на забезпечення виховання і розвитку дитини в сім’ї, охорону батьківства і материнства, розвиток подружжя, що є можливим за умови виконання членами сім’ї своїх обов’язків стосовно один одного на основі домовленостей щодо правил сімейного життя.

Шлюб передбачає право кожного з членів подружжя на особисту свободу (вибір місця проживання, закінчення шлюбних стосунків, відмову від статевого зв’язку), повагу до своєї індивідуальності, фізичний і духовний розвиток, розподіл обов’язків і спільне вирішення питань життя сім’ї, зміну прізвища. Шлюб надає хворому члену сім’ї право на обов’язкове матеріальне утримання навіть після розлучення. Дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, до досягнення дитиною трьох років, до досягнення дитиною шести років, якщо дитина має вади психічного або фізичного розвитку, незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу (стаття 84).

Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо. Договір між подружжям має бути нотаріально посвідчений (стаття 109).

Позов до суду про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року життя після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини; якщо батьківство зачатої дитини визнано іншою особою (стаття 110).

Позашлюбна сім’я, офіційно визнана Сімейним кодексом, є обов’язком, який встановлюється добровільно, і його може припинити хтось із членів подружжя у будь-який час за власним бажанням без відповідальності за це. І тоді інший член подружжя виконує самостійно обов’язки щодо дітей, залишається без утримання і підтримки у складній ситуації. Позашлюбна сім’я не може забезпечити право на батьківство та материнство.

Сімейним кодексом визначено обов’язок батьків забрати новонароджену дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я. Забрати дитину також мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органів опіки та піклування. Не пізніше одного місяця від народження дитини, батьки повинні її зареєструвати в державному органі реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по-батькові.

Статтею 150 Сімейного кодексу закріплені обов’язки батьків щодо виховання і розвитку дитини (турбота про їхнє здоров’я, фізичний, духовний та моральний розвиток, навчання), які не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини; забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.

Відповідно до Цивільного кодексу України цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Часткової цивільної дієздатності набуває фізична особа, як не досягла чотирнадцяти років. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи настає у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Передбачено, що у разі настання неповної цивільної дієздатності фізична особа має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, відповідно до статті 179 цього Кодексу.

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Відповідно до статті 35 Цивільного кодексу України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особи, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою зацікавленої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди цивільна відповідальність може бути надана за рішенням суду.

Стаття 184 Кодексу про адміністративні правопорушення визначає адміністративну відповідальність за невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей. Встановлено, що ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання дітей тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу, – від двох до чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Захист від небезпечних порушень прав дітей забезпечує Кримінальний кодекс, який містить норми, безпосередньо спрямовані на захист життя, здоров’я та недоторканності дитини. Стаття 117 передбачає відповідальність за умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів. Такі дії караються обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Статті 121, 122, 125, 128 передбачають відповідальність за різні за ступенем тяжкості види тілесних ушкоджень: легкі, середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження. Для встановлення тяжкості тілесних ушкоджень призначається судово-медична експертиза.

Закон України «Про охорону дитинства» визначає систему прав дитини та механізми їх забезпечення:

• право на життя та охорону здоров’я (стаття 6) – забезпечення надання необхідної медичної допомоги всім дітям; надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди; забезпечення всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, інформацією щодо охорони здоров’я і здорового харчування дітей, переваг грудного вигодовування, гігієни, санітарних умов проживання дітей та запобігання нещасним випадкам; пільгового забезпечення дітей ліками та харчуванням у порядку, встановленому законодавством.

• право на ім’я та громадянство (стаття 7) – кожна дитина з моменту народження має право на ім’я та громадянство;

• право на достатній життєвий рівень (стаття 8) – кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

• право на захист від усіх форм насильства (стаття 10) – кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності. Дисципліна і порядок у сім’ї, навчальних та інших дитячих закладах мають забезпечуватися на принципах, що ґрунтуються на взаємоповазі, справедливості і виключають приниження честі та гідності дитини.

• право на проживання в сім’ї (стаття 11) – кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини

• право на виховання та розвиток (стаття 12) – на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Держава надає батькам або особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов’язків щодо виховання дітей, захищає права сім’ї, сприяє розвитку мережі дитячих закладів.

Позбавлення батьківських прав або відібрання дитини у батьків без позбавлення їх цих прав не звільняє батьків від обов’язку утримувати дітей. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону.

У разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров’ю, батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність згідно з законом. Медичні працівники у разі критичного стану здоров’я дитини, який потребує термінового медичного втручання, зобов’язані попередити батьків або осіб, які їх замінюють, про відповідальність за залишення дитини в небезпеці;

• право на отримання державної допомоги сім’ям з дітьми (стаття 13) – гарантується згідно із Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми».

Також сім’ям з дітьми у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, надаються пільгові довгострокові кредити на придбання житла, предметів довгострокового користування та житлове будівництво;

• право на майно (стаття 17) – кожна дитина, в тому числі й усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку в спадщину майна і грошових коштів батьків чи одного з них у разі їх смерті або визнання їх за рішенням суду померлими незалежно від місця проживання.

Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їх майна.

У разі визнання батьків або одного з них рішенням суду безвісно відсутніми дитина має право на утримання за рахунок їх коштів і майна.

Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Суд у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав одночасно накладає заборону на відчуження майна та житла дітей, про що повідомляє нотаріальну контору за місцем знаходження майна та житла.

• право на житло (стаття 18) – держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» визначено поняття насильства в сім’ї взагалі й окремих його видів – фізичного сексуального, психологічного, економічного. Щодо осіб, які вже вчинили насильство в сім’ї або погрожують його вчинити, дільничні інспектори міліції або працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх застосовують такі засоби впливу:

• винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї;

• взяття на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насильства в сім’ї;

• винесення захисного припису.

Цим Законом визначені установи, на які покладається здійснення заходів щодо попередження насильства в сім’ї. До них належать: спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї, служба дільничних інспекторів, кримінальна міліція у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ, органи опіки й піклування, кризові центри, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім’ї є заява про допомогу жертви насильства в сім’ї або члена сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза його вчинення; висловлення жертвою насильства в сім’ї або членом сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза його вчинення, бажання на вжиття заходів з попередження насильства; отримання повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім’ї. Заява та повідомлення приймається за місцем проживання установами, на які покладено здійснення заходів щодо попередження насильства в сім’ї.

Відповідно до Порядку розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення (наказ Мінсім’ямолодьспорту, МВС, МОН, МОЗ від 16.01.04 р. № 5/34/24/11), центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:

- здійснюють приймання заяв та повідомлень про випадки жорстокого поводження щодо дитини;

- у разі необхідності, надають первинну (під час звернення) соціально-психологічну допомогу дітям, які постраждали від жорстокого поводження;

- надають юридичні, психологічні, соціально-медичні та соціально-психологічні послуги з метою збереження соціального статусу та повноцінної життєдіяльності, адаптування у суспільстві дітей, які постраждали від жорстокого поводження.