3.5.1. Таборова преса початку 20-х років хх ст.

То теж помітна сторінка в історії української військової преси. Українська військова еміграція (а тому і таборова преса інтернованих українських частин) починається з травня 1919 р. Тоді на територію Чехо-Словаччини прорвалися деякі частини УГА – це була бригада Черського. У вересні 1920 р. в Чехословаччині були інтерновані й частини УГА під командуванням генерала А. Кравса, які з боями прорвалися через Поділля і Карпати. Групу ген. Кравса було інтерновано в таборі біля м.Ліберець. Сюди прибували вояки УГА – втікачі з польського полону, а також ті українці, вояки австрійської армії, які перебували в італійському полоні (в м.Касіно). Виявляється, після розпаду Австро-Угорщини вони заснували в таборі Українську громаду, яка займалася культурно-освітньою діяльністю. Видавала громада і пресу: рукописна газета в одному примірнику «Нові вісті», гумористичний журнал “Лязароні”, рукописний і неперіодичний журнал “Полонений” – преса була призначена для плекання чистоти мови, літератури, мистецтва і науки. Серед перших таборових видань – журнал «За дротом» (ред. С.Ріпецький). Перше число появилося в жовтні 1919 року в таборі у Ліберцях. Гасло журналу – «Праця одна з недолі нас вирве».

У Ліберецькому таборі, як і в інших таборах (Німецьке Яблонне, Йозефів), було добре організовано культурно-просвітню роботу, якою керував, відповідно, культурно-просвітній гурток, заснований у вересні 1920 року. Він мав різні секції (театральну, музичну, історичну, мистецьку), працювали курси для неграмотних і малограмотних, французької і німецької мов, гімназійні й семінарій ні курси. При культурно-просвітньому гуртку працювала і редакція часопису “Український скиталець”.

Перше число журналу появилося 1 листопада 1920 р. у Відні. Це був орган військової еміграції земель ЗУНР. Видавець – Український військовий допомоговий комітет, відповідальний редактор – Л. Гугель (спочатку). «Український скиталець» відображав позицію уряду ЗУНР. Його зміст визначали кілька важливих світоглядних засад. Найперше, це захист ідеї української державності, захист права українців самим вирішувати свою долю на своїх землях. Друга – це ідея збройної боротьби. Третя – безкомпромісне ставлення до польської окупації Східної Галичини. На сторінках журналу виступали В.Пачовський, В. Старосольський, П. Карманський, О. Назарук, О. Грицай, А. Крушельницький. Журнал вміщував репродукції картин відомих художників, учасників визвольних змагань І. Іванця і Ю. Буцманюка. Перестав виходити “Український скиталець” наприкінці 1923 року.

В Німецькому Яблонному виходив «Український стрілець» (1920–1921).

Після ганебного рішення Ради амбасадорів у березні 1923 року уряд ЗУНР припинив свою діяльність, його представництва і місії за кордоном було ліквідовано, те саме стосувалося і таборів для інтернованих українських військових частин.

Українська військова преса у формі таборової виходила і в Польщі. Інтерновану Армію УНР розмістили у кількох таборах. Один із них знаходився у Вадовіце. У таборі працювали різноманітні секції (наукова, історична, художня), були тут театр, хор, бібліотека. Культурно-освітній відділі Запорізької дивізії видавав сатирично-гумористичні журнали “Комар”, “Жало”, які друкували на шапірографі. Найкраще враження справляє журнал “Аванс”. Дехто із дослідників називав його політичним, зважаючи на наявність гострих публікацій на політичні теми, але сатира і гумор на сторінках журналу теж були. “Аванс” був ілюстрованим виданням. Вийшло шість чисел.

Культурно-освітній відділ 1 Запорізької дивізії пробував видавати і літературний журнал «Запорожець», але значно вдалішою була спроба видавати “Запорожську думку”, що появилася друком у травні 1921 року. Видання цінне тим, що тут надруковано статтю про таборову пресу. На думку автора, ця преса – то сторінки нашої історії. “На підставі цієї преси колись пильний історик буде укладати історію для наших грядущих поколінь. Бо в таборовій пресі змальовано все життя нашого вояцтва – його думки, надії, настрої і політичні міркування щодо устрою нашої держави” [2].

Основні рубрики журналу – “Преса” (огляд українських і польських видань), “Таборове життя”, “Вісті зі світу”, “Українські справи”, “З життя інтернованих”, “Новини”. Часопис порушував питання боротьби проти більшовиків, аналізував досвід минулих боїв, наголошував на потребі опановувати новітню тактику і стратегію війни.

Ширше було організовано видавничу справу у таборі в Александрові Куявському, де були 4-а і 6-а стрілецькі дивізії (ген. М. Безручка і ген. Ю. Тютюнника). Найсоліднішим виданням була газета “Нове життя” (6-а стрілецька дивізія). Основні проблеми, що їх порушувала газета – життя еміграції, радянська Україна, проблеми таборового життя, військові питання – адже всі жили надією продовжити збройну боротьбу і повернутися в Україну. Були на сторінках журналу публікації про великих українців.

Виходив у таборі з вересня 1921 року “Релігійно-науковий вістник”. Як і будь-яке інше церковно-релігійне видання, журнал ставив собі за мету допомогти людям, які потрапили у скруту, які потребують духовної розради. Структура журналу складалася із трьох основних елементів: статті на актуальні теми (церковні, політичні), хроніка і таборове життя. Проф. В. Біднов, один із редакторів і авторів журналу, вмістив у журналі актуальну й нині статтю “Дбаймо про автокефалію своєї Церкви!”, у якій, зокрема, зазначає: “Московська ієрархія, не даючи згоди на церковну автокефалію на Україні, керується не церковно-релігійними мотивами, а виключно політичними та економічними” [3].

Виходила в таборі “Зірниця” (січень–червень 1921 р.), часопис кооперації, культури і освіти. Видавав його таборовий кооператив. І кооперацію, і соціалізм журнал тлумачив у контексті європейського досвіду і розуміння. Своїм патроном редакція вважала Р. Оуена.

Старшини 6-ої стрілецької дивізії видавали журнал “Український стрілець” (ч.1 вийшло ще в квітні 1920 року в Бердичеві, ч.2 – в Києві, а вже ч.3 – в таборі. Публікації журналу були присвячені осмисленню бойового досвіду, автори наголошували на перевазі європейського досвіду в організації армії над російським. Дуже відверто журнал писав про помилки у формуванні армії УНР. На думку авторів, у армії повинні бути не просто професійні вояки, а люди морально бездоганні, національно свідомі. Їх гасло: “Україна, честь, чесність!”. Сенс свого життя вони вбачали у продовженні боротьби за незалежність України. У 6-тій дивізії виходили сатирично-гумористичні видання – “Характерник” (1920, вийшло сім чисел), “Промінь” (1921, вийшло одинадцять чисел). “Промінь” був «живою газетою» – його публікації читали вголос у театральній залі в присутності 6000–1000 слухачів. У цій же дивізії був і рукописний ілюстрований журнал «Вісти» (з червня 1920 р. появилося 18 чисел).

Видавничі успіхи 4-ої дивізії були скромнішими. У грудні 1920 року вийшло перше число гумористично-сатиричного журналу “Комар” , яке було сконфісковане. Неперіодично виходив сатирично-гумористичний журнал “Окріп” (1921, вийшло двадцять чисел).

Виходили періодичні видання і в інших таборах, менших за кількістю інтернованих вояків. Так, у Пікуличах виходив журнал “Волохівщина”, але він не зберігся. У Пйотркові виходив літературний журнал “Тернистий шлях” (1921). Тут же (згодом у Стрілкові) почав виходити і літературний журнал Штабу Армії УНР “На хвилях життя” (1921). У Ченстохові виходив часопис “Думка” – орган Війська Запорізького. Як зазначають М.Литвицький і Л. Бачинський тут виходили і “Колючки” (1921), сатирично-гумористичний журнал, видання якого згодом відновили. Є згадка і про “Військову думку” (1920–1921). У двох числах, що збереглися, є цікаві публікації. Так, це стаття П. Крижанівського “Агітація і пропаганда серед війська”. Автор вважає, що часи, коли наше військо було сліпим знаряддям, гарматним м’ясом, минулися. Потрібно мати військо, свідоме тієї мети, до якої прагне народ, виховане у дусі національних ідеалів. Аналізуючи досвід недавніх боїв, П. Крижанівський обгрунтовує велике значення пропаганди.

У Щипйорні теж виходили періодичні видання (продовжував виходити “Релігійно-науковий Вістник“, появилося таке видання як “На руїнах”).

У Ланцуті виходив гумористично-сатиричний журнал “Будяк” (1920–1921), орган партії “Бий куди влучиш”, згодом виходив у Стрілкові. Тут же виходив і військово-науковий журнал “Військовий вісник” (1921–1923), неперіодичне видання слухачів військового факультету Українського народного університету. У зверненні “Від редакції”, згодом і в інших публікаціях було обгрунтовано думку про важливість військової справи, про те, що ми повинні стати мілітарною державою, тільки так ми можемо вижити як нація; стати мілітарною державою – це невідкладне завдання розвитку української державності.

Тут же, у Ланцуті, виходив і літературно-військовий журнал “Наша зоря” (1921), журнал Запорізької дивізії “Запорожець”, продовжував виходити “Аванс”.

У Стрілкові, туди перевели українських вояків із Вадовіце, Ланцута, Пикулич, Пйотркова, продовжували виходити “Військовий вісник”, “Наша зоря”, “Запорожська думка”. Інші видання – “Блоха”, “Наша зоря” (видавала додатки “Студентський вісник” і “Таборовий метелик”), “На хвилях життя”.

У 1922 р. таборове життя зосередилося в Каліші і Щипйорні. Особливо інтенсивним воно було в Каліші. Тут функціонувало драматичне товариство імені М.Садовського, школа грамоти, книгозбірня. Тут В.Авраменко організував школу національного танцю, що згодом переросла у Товариство українського танку. Активною була видавнича діяльність. Тут виходили “Веселка”, “Залізний стрілець” (мабуть, найкращі в історії таборових видань), “Око”, “Січ”, “За дротом” (сатирично-гумористичні), “Джерело”, “За Україну”, “Вісник інженерного куреня”.

Навколо “Веселки” (1922–1923) згуртувалося спочатку близько п’ятдесяти молодих літераторів. Відділи журналу: поезія, проза, мистецька трибуна, бібліографія, хроніка, “поштова скринька”. Найважливіше в літературно-естетичній програмі видання: популяризація й удосконалення національних особливостей у сучасному українському мистецтві, перенесення на його грунт кращих здобутків європейського і світового мистецтва. На сторінках журналу починав свій творчий шлях Є. Маланюк, а також О.Турянський, Ю. Дараган, А. Листопад, В. Лімниченко, К. Поліщук, М.Осика, Б. Гомзин, А. Монтрезор, М. Селегій, Г. Орлівна, А. Павлюк. Тут друкував військові огляди П.Шандрук.

“Залізний Стрілець” – це газета 3-ої Залізної дивізії. На першій сторінці була розверстана “шапка”: “Маєм шаблю в руці – ще не вмерла козацька мати”. Газета виходила тричі на тиждень. Рубрики – “Життя табору”, “Останні вісті”, “На Вкраїні”, “Новини”, “Телеграми”, “Мистецтво і спорт”, “Малий фейлетон”, “Бібліографія”, “Лист до редакції”. Редакція стежила за розвитком міжнародних подій, особливо цікавилася життям в Україні (іноді видавала бажане за дійсне). Автори були впевнені, що вдасться втілити в життя прагнення збудувати незалежну Україну. Всі чекали дня, коли армія рушить на схід. Розповіла газета про другий Зимовий похід, що завершився розстрілом 359 українських вояків біля Базару. Для публікацій газети притаманний культ С.Петлюри.

Змістовними були і “Літературно-військовий вістник” (1921), видання культурно-освітнього відділу 2-ої Волинської дивізії, літературний тижневик “За Україну”, видання “Просвіта” 3-го кінного полку 3-ої Залізної дивізії, хоча їх професійний рівень нижчий, ніж “Веселки” чи “Залізного стрільця”. Інші, менш помітні видання – журнал “Око” (1920, літературно-гумористичний), “Сич” (1921, сатирично-гумористичний журнал), двотижневик “Нове Слово”, (1921, “орган молодої генерації”), “Козацька думка” (1921).

Таборова преса початку 20-х років – цікава сторінка історії української преси. Факт існування цих видань свідчать про невичерпні духовні сили нашого народу, тих його синів-борців, що опинилися «за дротом».

Поява цього несподіваного феномену (таборової преси і журналістики), цього вибухового потягу до друкованого слова пояснюється не лише тим, що наші вояки опинилися відірваними від рідної землі, без достатньої інформації від свого уряду, не могли брати повноцінної участі у житті, принаймні, еміграції. Річ ще й у тім, що журналістика (участь у діяльності інших різноманітних товариств і організацій) стала для багатьох ефективною формою реалізації своєї творчої енергії, своїх здібностей. Журналістика (і преса як засіб) допомогли зберігати і підтримувати високий бойовий дух армії, головного чинника відновлення української державності. Саме це – ідея державності була осердям таборового життя і таборової преси.