3. Політична система суспільства

Суть і структура політичної системи суспільства

Політична система суспільства — цілісна, упорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, про­цесів, принципів політичної організації суспільства, підвладних кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і установкам політичного режиму. Політична система включає організацію полі­тичної влади, відносини між державою і суспільством, характеризує хід політичних процесів, що включають інституалізацію влади, становище політичної діяльності, рівень політичної творчості в сус­пільстві, характер політичної участі, неінституційних політичних від­носин. Політична система суспільства — одна з складових частин сукупної суспільної системи, що взаємодіє з іншими її сферами: соціальною, економічною, ідеологічною, етнічною, правовою, куль­турною, що створюють її суспільне оточення, її суспільні засоби поряд з її природним оточенням і природними ресурсами (демогра­фічними, просторово територіальними), а також зовнішньополітич­ним оточенням.

Основні елементи політичної системи суспільства в структурі її зовнішнього і внутрішнього оточення визначаються провідною орга­нізаційною і регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політич­на система суспільства визначається класовою природою, соціаль­ним ладом, формою правління (парламентського, президентського), типом держави (монархія, республіка), характером політичного ре­жиму (демократичного, тоталітарного, деспотичного та ін.), соціально-політичних відносин (стабільних і нестабільних, помірно або гостроконфліктних або консенсусних та ін.), політико-правового статусу держави (конституційного з розвинутими або нерозвинутими право­вими структурами), характером політико-ідеологічних і культурних відносин в суспільстві (порівняно відкритих або закритих з пара­лельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), істо­ричним типом державності, історичною та національною структу­рою, традиціями укладу політичного життя тощо. Політична система, система управління суспільством має бути життєздатною, щоб не входити в тривале кризове становище з стабільністю функціонуван­ня всіх ланок і сфер. Політична система існує в політичному просторі суспільства, що має територіальні межі і функціональне, що виз­начається сферою дії самої політичної системи і її складових частин на різних рівнях політичної організації суспільства. Якщо політична організація суспільства включає розподіл елементів політичної сис­теми, певні їх функції і відносини з суспільством, то політична систе­ма утворює так зване політичне суспільство, тобто сукупність лю­дей, соціальних верств і груп, наділених політичними функціями, що утворюють політичні установи, апарати управління, органи влади, політичні партії, рухи та ін. В суспільстві практично немає структур, включаючи і окрему людину, що ізольовані від політики, а всі зв'яза­ні з нею хоча б у формі пасивної взаємодії, відповідних реакцій тощо. Зрозуміло, політична система суспільства — сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні інститути), нормативно-регулятивної (режим політичний), інформативно-комунікативної (політичні кому­нікації) та ін.

Політичні інститути —різновидність соціальних інститутів. Політич­ні інститути — сукупність політичних установ з організованою струк­турою централізованим управлінням, виконавчими структурами та ін. (інститут влади — уряд, законодавчі збори, парламент, держава, міська рада, префектура та ін.). Політичні інститути — форми та суть політичних функцій, відносин, типів управління: інститут президентс­тва, президентської влади, інститут представництва, тобто процеду­ри обрання довірених осіб, членів представницьких органів влади — парламенту та ін., що представляють в них інтереси і волю виборців; інститути політичних партій або асоціацій та ін. (об'єднання частини членів суспільства в угрупування з якихось причин та ознак аж до інституту сім'ї, особистого життя людини та ін.).

Ступінь і характер інституалізації суспільства, тобто числа ство­рюваних і формування в ньому інститутів, легкості їх утворення свід­чить про рівень розвитку та тип суспільства, його політичної систе­ми і асоціативного життя, свободи утворення політичних та інших угрупувань. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу, що спеціалізуються на реалізації політичної діяльності з управління суспільством.

Політичні норми регулюють відносини внутрі політичної систе­ми суспільства і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставле­ної мети.

У політичній сфері діють політичні інститути: держава, політичні партії, групи інтересів — найрізноманітніших соціальних спільнос­тей, верств, що мають певну мету і вимоги до політичної влади (про­фесійні спілки, молодіжні та жіночі рухи, творчі спілки та об'єднан­ня, етнічні та релігійні спільності, різні асоціації та ін.).

Групи інтересів - добровільні об'єднання, організації створені для вираження і репрезентування інтересів різних верств суспіль­ства, що входять до них.

Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності, збереження ідентичності політичної спільності навіть при зміні її складу, посиленні соціальних зв'язків і внутрігрупової згуртованості, здійснюють контроль за політичної! і поведінкою тощо.

Політичні інститути — важливе джерело соціальних і політичних змін, створює багатоманітність каналів політичної активності, формує альтернативи соціального та політичного розвитку.

Держава - основний політичний інститут

Провідним інститутом політичної системи, що зосереджує максимальну політичну владу є держава. Держава — політична організація суспільства, об’єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. Держава — джерело права та закону, організуюча сила життя суспільства і діяльність самої держави, її владних структур в системі політичних та суспільних відносин. Держава — виразник інтересів і волі економічно панівної верстви, оберігає її домінуюче становище в суспільстві, створює умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства та ін.

Держава всіх часів і типів характеризується рядом стійких, загальноісторичних ознак і функцій: обов'язкове формування правля­чих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, що в сучасних умовах мас тенденцію демократизації (за рахунок політич­них партій, суспільних і громадських рухів, виборних носіїв влади та ін.), наявність політичної організації; політичної системи; розгалу­жених власних структур; розширення політичного простору за межі державної території; підтримання з усіма державами взаємовигідних відносин; утримання внутрішнього миру і порядку, стабільності в суспільстві; регулювання соціальних, класових, національних, еконо­мічних відносин, досягнення добробуту тощо. Ефективність політики часто розглядається як проблема ефективності державної влади, тому що державна влада найзначиміша для суспільства. Отже, дер­жава — основний політичний інститут, що має чіткі риси і якості політичної влади, які роблять її стійкою. В сучасних умовах в Україні ставлення до влади, владних структур далеко неоднозначне. Народ зневірився «слабкістю» влади, дедалі більше стає пасивним в реалі­зації політичних проблем, навіть в процесі формування органів дер­жавної влади.

Суспільне буття влади визначається інструментальним функціо­нальним її призначенням, її властивості служать засобом здійснення задуму, наміру, програм, бути відносинами між суб'єктами політики, зв'язувати їх. Відображена в законах, нормах, правилах, заборонах, розпорядженнях, вольовому і емоціональному впливу, влада існує в формах — потенціальних і реальних.

Потенціальні форми влади — влади, що не проявилась, не менш істотна, аніж активна, реалізована. Свідомість наявної влади, що не проявилась, впли­ває на потенціальні об'єкти (людина, спільність людей, суспільство) стабілі­зуюче і організуюче, не менш сильніше, аніж реально діюча влада. В історії влади боротьба навколо неї зосереджувалась на проблемі її політичної орі­єнтації. Лише в XVII ст. політико-філософська думка прийшла до ідеї такої її структурної реконструкції, що має її демократизувати, підкорити закону і зробити ефективнішою, покладаючись більш на об'єктивний механізм її організації і функціонування, аніж на добру волю правителів. У здійсненні струк­турної реорганізації влади став запропонований в середині XVII ст. Джоном Локком проект поділу єдиної влади на декілька незалежних, але взаємозв'яза­них влад, що співробітничають і контролюють одна одну: законодавчу, вико­навчу, вона ж судова і федеративна, що веде міжнародні відносини, тобто за функційною ознакою, а не за міркуванням престижу, приорітету якоїсь із влад. Потім уже в XVIII ст. Шарль Монтеск'є створює теорію поділу влади в її сучасному вигляді; законодавчу, виконавчу, судову. Пізніше схема Шарля Монтеск'є, звичайно, доповнюється законною фігурою влади — монарха, президента та ін.

З початку 90-х років в Україні засоби масової інформації широко вико­ристовують поняття: слаба влада, сильна влада, криза влади та ін. Слабкіс­тю влади вважаються нормальні людські відносини, прагнення вирішити навіть найскладніше питання без застосування насильства, без конфронта­ції, а шляхом згоди, консенсусу, компромісу та ін. Інші ж під слабкістю влади розуміли цілий комплекс ознак, що характеризують становище міс­цевої та центральної влади: невмілі дії та невирішені своєчасно важливі проблеми суспільного життя. До речі, з початку 90-х років виконавчі орга­ни влади не реалізують прийнятих рішень, гальмуються реформи створен­ня ринкових відносин, посилюється криза довір'я інститутам влади. Силь­ною ж владою вважається вирішення всіх питань політичної і господарської діяльності з допомогою сили примусу, наявності «сильної руки» та ін. Силь­ною владою вважалась та влада, що мала реальну можливість діяти ефек­тивно. Ефективність влади визначається, по-перше, адекватним відтворен­ням владної діяльності, задоволення інтересів тих соціальних спільностей, на які опиралась влада, особливо не обмежувати і не порушувати інтереси різних суспільних верств; по-друге, оптимізацією процесу прийняття і ре­алізації політичних рішень; по-третє, оптимізацією організаційних основ діяльності системи влади, підвищенням рівня політичної і правової культу­ри населення.

Держава прагне до жорсткого нормативно-правового регулю­вання відносин з громадянами, суворо стежачи за додержанням пра­вових актів, припиняти будь-які відхилення від утверджених в сус­пільстві законів і правил. Відмінною рисою держави виступає не тільки прагнення до відтворення владних структур, але й поширенню впли­ву на інші соціальні інститути, забезпечення їх соціальної і політичної діяльності, забезпечення їх правового та іншого захисту.

Соціальні інститути - складові частини політичної системи

Складовими частинами політичної системи суспільства виступають різні соціальні інститути: політичний рвжим, політичні партії та ін. Важливою складовою части­ною політичної системи є політичний режим. У політичній соціоло­гії поняття політичний режим ряд соціологів Анрі Оріу, Моріс Дюверже та ін. ототожнюють з поняттям політичної системи, а політологи Девід Істон, Габріель Алмонд, Володимир Волович та ін. під політичним режимом розуміють форму правління, що відрізня­ється великою мобільністю в порівнянні з відносно більш консер­вативними політичними інститутами та залежно від співвідносин соціально-політичних сил і політичної ситуації.

Політичний режим — сукупність засобів та методів, що визна­чають здійснення влади і відображають становище прав та свобод громадян, як відносини владних структур до правових основ своєї діяльності. Політичний режим — система конституційних (законних) порядків та конкретне втілення політичної системи і політич­ної організації суспільства. Суверенність і соціальний зміст полі­тичної системи, політичної організації суспільства, структура вла­ди, способи та методи, засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відобра­жена мета суспільства, держави, то в політичному режимі — органі­заційні засоби її здійснення.

Курс —. вираження політичної мети має пріоритет перед політич­ним режимом, що обумовлює засоби реалізації політичної мети. Який політичний курс, такий зміст, характер політичного режиму. Полі­тичний режим визначає характер боротьби за політичне лідерство (вільна конкуренція на виборах, зміна керівництва здійснюється ко­оптацією, наявність приборканої і адаптованої до режиму опозиції та ін.). Усі норми, що визначають поведінку людей в політичному житті (участь їх в процесах формування вимог, перетворення вимог в рішення і реалізацію рішень та ін.) становлять нормативно-регулятивну сферу в структурі політичної системи.

Норми — основні правила участі громадян в типах політичних процесів. Норми діляться на два типи: норми-закони і норми-звички. Функції оцінки і орієнтації особи, спільності здійснюють соціальні норми. Та соціальні норми не обмежуються тільки функціями оцінки і орієнтації. Норми здійснюють регулювання поведінки і соціальний контроль за поведінкою. Норми мають яскраво виражений вольовий характер. Це не тільки висловлення думок, а й вираження волі. На відміну від індивідуального волевиявлення норми виражають типові соціальні зв'язки, дають типовий масштаб поведінки. Норма не тіль­ки оцінює і орієнтує подібно ідеям, ідеалам, а й передбачає. Соціаль­ні норми — це правила, що відображають вимоги суспільства, соці­альної спільності до поведінки особи, соціального угрупування в їх взаємовідносинах одного з одним, соціальними інститутами, суспіль­ством. Регулюючий вплив соціальних норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, мету та способи її досягнення. Передбачаючи загальні принципи поведін­ки соціальні норми водночас встановлюють параметри поведінки осо­би, соціальної спільності, дають повніші моделі, зразки того, що по­винно бути. Порушення норм викликає конкретнішу і чітку негативну реакцію з боку соціальної спільності, груп, особи, їх інституційних форм, спрямованих на подолання відхилень від норми. Тому норми є дієвішим засобом боротьби з відхиленням, забезпеченням порядку, стійкості суспільства. Норми ж виникають внаслідок потреби в пев­ній поведінці. Ще в давнину однією з норм стала норма чесного ставлення до своєї частки в суспільній праці. І на світанку людства можна було вижити тільки дотримуючись такої норми, бо появилась така норма внаслідок закріплення, повторення необхідних спільних дій. Ця ж норма не втратила значимості і тепер, в сучасних умовах. Багатоманітність соціальної реальності, соціальних потреб породжує і багатоманітність норм.

У політичній системі важливе значення мають політичні партії, масові громадські організації, суспільні рухи, групи інтересів. У демократичних державах всі політичні інститути автономні і успішно здійснюють функції: впливають на формування державних і владних структур, коректують політичну мету, спрямовують політичний роз­виток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах різні об'єднання і організації створені для вираження і представництва інтересів людей, які входять до них. Політичні партії, масові гро­мадські, суспільні об'єднання суворо підкорені правлячій еліті, їх при­родні функції деформовані. Встановлення зв'язків між інститутами політичної системи, координацію їх дій здійснює в структурі полі­тичної системи інформаційно-комунікативна служба та канали пере­дачі інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засі­даннях комісій, конфіденціальні консультації із заінтересованими організаціями, об'єднаннями та ін.}, а також засоби масової інфор­мації (преса, телебачення, радіо та ін.). Певний обсяг знань та інфор­мації, особливо в сфері політичного життя, має величезне значення для оцінки громадянами дій та подій, що відбуваються в політичній, економічній та соціальних сферах суспільства. В різних системах становище та роль засобів масової інформації різна: якщо в демок­ратичних суспільствах засоби масової інформації незалежні, то в то­талітарних і авторитарних вони повністю підкорені правлячій еліті.

Соціальне конструювання політичної системи суспільства

Люди – головні творці і діючі особи політичної історії. В суспільстві кожна людина виконує певну політичну роль, реалізує політику. Здійснюють владу політичні інститути, діючи в тісному зв'язку з іншими соціальними інститута­ми, додержуючи встановлені закони, норми. Індивіди, соціальні спільності, політичні, соціальні інститути — основні компоненти конс­труювання політичної системи. Стійкі види політичної діяльності: участь у виборах до органів політичної влади, лоббізм, партійна ді­яльність та ін. Види політичної діяльності визначають і наявність стій­ких політичних ролей, що здійснюються соціально за встановленими в суспільстві законами та продиктованими потребами панівних соці­альних верств і груп.

Сукупність політичних ролей має властивості системи: кожний елемент функціонуючий і вирішує свої певні завдання. Будь-яка по­літична роль має сенс і можливість реалізації тільки в єдиному полі­тичному просторі, тому що вони незалежні і впливають один на од­ного. Кожний елемент політичної системи унікальний і не повторює властивості всієї системи. Володіючи певними перевагами, ролеве уявлення про політичну систему дозволяє досить чітко визначити види і зразки політичної поведінки, місце та роль індивіду в політич­ному процесі, його уявлення, переваги, мету та орієнтації, виділити його активно-перетворюючий початок.

Система політичних інститутів охоплює все поле політичного жит­тя. Влада здійснюється державою, а боротьба за владу організується політичними партіями і рухами, участь мас у формуванні державних органів регулюються інститутом виборів та ін. Поява видів діяльнос­ті, що не вкладаються в рамки старої системи, обумовлює створення нових політичних інститутів. Так, виникла у другій половині 80-х років XX ст. для громадян України можливість висловлювати неспівпадаючі з офіційною точкою зору міркування і погляди, попередила процес консолідації однодумців, створення нових політичних об'єд­нань, політичних партій. Думки соціологів про конструювання, побу­дову політичної системи не співпадають. Одні вважають її тотожною державі і розглядають як складну взаємодію державних органів і установ. Інші — розширюють межі політичної системи за рахунок політичних партій та інших політичних та масових громадських, твор­чих об'єднань, що беруть участь у процесі формування інститутів політичної влади. Треті — включають в політичну систему різні опо­зиційні політичні партії і рухи, усунення від безпосередньої участі в формуванні владних структур та ін. Та підходи базуються на вузь­кому розумінні політичного інституту, на ототожненні політичного інституту з політичною організацією суспільства, що, як відомо, формалізована і структурно, і функціонально. Окрім політичних об'єд­нань багато стійких за характером видів політичної діяльності зали­шаються неформалізованими і становлять обов'язковий атрибут по­літичного життя будь-якого суспільства (мітинги, маніфестації, пікети, протести та ін.). Учасники масових виступів населення не зв'язані формально-статутними відносинами і, можливо, ніколи більше не зійдуться разом у такому складі. Та будь-який мітинг неминуче пов­торює певні норми і правила: визначене місце збирання маніфестан­тів, участь у мітингу осіб, які поділяють мету і співчувають політич­ним поглядам організаторів, згоду з висунутими лозунгами, підтримка виступаючих, несприйняття інших поглядів та ін. Якщо хтось пору­шує правила, то вживаються різноманітні санкції: осуджуючі погля­ди, критика, улюлюкання, навіть виганяють зі зборів та ін. Мітинг — специфічний неформальний вид політичного інституту. Політични­ми інститутами виступають і вибори, виборчі кампанії, політичні маніфестації, пікети, компроміси та ін.

Звичайно ж, політична система включає всю сукупність політичних інститутів, формалізованих і неформалізованих, діючих на непостій­ній основі, відтворюючи цілісність політичного життя суспільства. Інституціиний підхід визначення суті політичної системи дає цілісне уявлення про політичну сферу, розкриває відмінності політичних сис­тем в різних країнах. Наявність інституту монархії свідчить про мо­нархічну форму правління. Зосередження виконавчої влади в руках обраного президента — президентську республіку та ін. Для визна­чення форми політичної системи важлива не тільки наявність тих чи інших інститутів, а й характер їх взаємозв'язку. Збереження в Англії інституту монархії не свідчить про монархічну форму правління, то­му що тут виконавча, законодавча та судова влади належать обрано­му прем'єр-міністру, парламенту та верховному суду. Відрізняється парламентська республіка не просто наявністю парламенту як інсти­туту законодавчої влади, а встановленням ним контролю за виконав­чою владою, зокрема, право замінювати та затверджувати уряд. Вве­дення в Німеччині або Італії посади президента не привело їх до перетворення в президентські республіки, тому що вирішальне сло­во у формуванні органів влади залишалось за парламентом.

Проблема взаємодії, незалежності політичних інститутів — одна з важливих в аналізі політичних систем, обумовлених тим, що систе­ма завжди щось більше, відмінне від простої сукупності її компонен­тів. Відрізняється система специфічними зв'язками, відносинами і взаємозв'язками між функціонуючими елементами. Така відмінність дозволяє розглядати політичну систему як комунікативну. Взаємоза­лежність елементів політичної системи — функціональна. До регу­лювання і управління соціальними процесами система здатна за умови взаємозв'язаної діяльності її структур, кожна з. яких виконує свою функцію. Ефективніше діє та політична система, де чітко простежуєть­ся розмежування функцій. Якщо ж якийсь політичний, соціальний інститут починає займатися не властивими їм функціями, розширю­вати сферу діяльності, втручатися в функції інших інститутів, то неминучі збої, порушення ритму і ефективності, діяльності системи. Присвоєння в межах політичної системи однією політичною партією права на проведення державної політики приводить до встановлен­ня її диктатури.

Диктатура — необмежена політична, економічна та ідеологічна влада, що здійснюється суворо обмеженою групою людей на чолі з лідером, ім'я якого або використовувана ним соціально-політична ідея дає визначення тому або іншому виду диктаторського правління (аб­солютизм, монархія, бонапартизм, тоталітаризм та ін.). Суть дикта­тури полягає в узурпації політичної влади, поширенні владарювання на всі сфери життєдіяльності суспільства. Здатність політичної сис­теми до відновлення рівноваги придушується — вона змушена моди­фікувати структуру, пристосовуватись до внутрішнього напружен­ня. Після 1917 року в Росії монополізація влади партією більшовиків відбувалася за допомогою посилення ролі каральних органів і пос­лаблення представницької влади Рад. Знищувались будь-які спроби змінити систему взаємозв'язків, засновану на покірності і підкорен­ні. Органи представницької та виконавчої влади трансформувались в послушних, покірливих виконавців волі політичної партії та ін. Проте міцність і життєстійкість такої політичної системи ілюзорна. І досить появитися симптомам кризи правлячої політичної партії, як вся сис­тема влади починає руйнуватися, розпадатися.

Демократія — одна з форм правління політичної і соціальної ор­ганізації суспільства, держави. Демократія як спосіб здійснення вла­ди передбачає правову рівність основних політичних інститутів, що базуються на чіткому розподілі їх функцій. Інститут загальних вибо­рів дозволяє визначити склад представницьких органів, і ніякий ін­ший політичний інститут не може опротестувати, змінити одержані результати. Діяльність політичної партії обмежується представниц­твом інтересів соціальних спільностей, верств, проведенням вибор­чих кампаній, координації діяльності обраних від політичних партій парламентаріїв та ін. Ліквідуються спроби нав'язати точку зору полі­тичної партії непартійній масі. Держава будується на принципі роз­поділу функцій між законодавчими, виконавчими і судовими органа­ми. Демократична політична система досить стійка, що не вдається до насилля, придушення інших інститутів. Парламентські і урядові кризи переборюються не шляхом покладення їх функцій на якісь інші інститути, а оновлення їх персонального складу є відновленням втраченої здатності до самостійних дій. Інституційна рівність дозволяє уникати залежності всієї політичної системи від якого-небудь одного державного органу або політичної партії.

Функції політичної системи

Політика як соціальний інститут реалізує багатоманітні функції. По-перше, політика відображає докорінні інтереси соціальних спільностей, дає визначення колективної мети, програм суспільного розвитку. По-друге, політика здійснює функції управління і керівництва політичними і суспільними процесами в інтересах окремих соціальних груп та суспіль­ства, вирішує виникаючі соціальні та політичні суперечності. По-третє, і політикою зв'язана трансформація суспільства. Сприяючи реалізації певних інтересів, мети політика здійснює інноваційну функцію. По-четверте, саме політика створює нові форми організації, забезпечує зміни і розвиток сус­пільства. Здійснюючи управління різними сферами життя суспільства, полі­тика як соціальний інститут інтегрує розвиток різних сфер суспільства, тоб­то реалізує особливу інтеграційну функцію. Нарешті політика як специфічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання, формування особи. Важливо в з'ясуванні суті і змісту політики, її функцій, розкриття суті функцій політичної системи має пояснення суті політичного режиму.

Політичний режим — сукупність принципів, методів, способів політич­ного управління, політичного керівництва, співвідношення елементів полі­тики, характер зв'язку органів держави і решти ланок політичної організації, співвідношення гілок ланок влади, особливості партійних систем, процедури виборів політичного керівництва. Політичний режим — сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення владних структур і правових осіб своєї діяльності. Політичний режим здійснюється з допомогою всієї системи політичного владарювання. Функції самої політики визначають і самі фун­кції політичної системи, механізм її дії, по-перше, політична система визна­чає політичну соціалізацію та залучення людей до участі в політичному жит­ті, в формуванні соціальними спільностями, верствами та індивідами вимог, що відповідають їх реальним інтересам і перенесення їх в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень, агрегування інтересів, тобто приведення до одноманітності багатьох часткових, приватних вимог, що пред'являлись урядовим структурам, в політичних комунікаціях. По-дру­ге, функціями політичної системи виступають і розробка норм-законів, зас­тосування норм, контроль за додержанням норм та ін.

Функція політичної соціалізації і залучення людей до участі в політично­му житті суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє поширенню духу участі в політиці серед всіх людей суспільства. Якщо в демократичних країнах, де функція соціалізації і залучення людей до участі в політичному житті реалізується не урядовими, недержавними структура­ми, хоча й там очевидний вплив державних структур не процес соціалізації, то в тоталітарних і авторитарних суспільствах функція соціалізації та політизації фактично прерогатива держави, тому що всі органи та учасники по­літичної соціалізації (школа, молодіжні об'єднання, засоби масової інформа­ції та ін.) контролюються державою і культивують «дух насилля».

Поширення «духу насилля» у політичному житті всіх людей в демократичних суспільствах перетворює індивідуума з суб'єкта в громадянина. Але процес політизації і перетворення суб'єкта в громадянина в країнах з тоталі­тарним, авторитарним режимом відсутній. В сучасних умовах в Україні процес політичної соціалізації і залучення населення до участі в політичному суспільному житті виходить з-під контролю держави. Повільно і тяжко в сучасних умовах в Україні відбувається і процес політичної соціалізації, ство­рення нової політичної культури. Функція політичних інтересів — в країнах з демократичним режимом, де існує офіційна повага суспільної, громадської думки і відданість доктрині свободи асоціацій, об'єднань за інтересами та ін., розглядається як ланка, що зв'язує громадянина з державою. З середини 80-х років в Україні специфічно відбувається процес корегування інтересів: індивіди та соціальні спільності формують вимоги, що відповідають їх реаль­ним інтересам. Люди часто виражають інтереси, неадекватні інтересам і меті політичної партії, політичних об'єднань. Інтереси формуються, відбува­ються і артикулюються, виходячи з-під влади і держави, політичних партій. І якщо політична партія здатна формувати реальні інтереси соціальних спіль­ностей, верств і різноманітних груп, то здатна перетворювати вимоги в аль­тернативи державної політики.

Політичні комунікації — процес передачі інформації і переко­нань. Політична система як специфічна комунікативна система, роз­криває не тільки сам процес формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показує соціальні наслідки введення нової інформації в політичну систему. Сам акт комунікації американський соціолог Гарольд Лассауел так сформулював: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?» З допомогою комунікації забезпечуєть­ся зв'язок між різними структурами політичної системи. Соціолог Володимир Волович відмічає, що для керівництва і реалізації політи­ки звичайно вимагається вертикальний потік інформації від народу до урядових структур і від уряду до народу. Необхідний і горизон­тальний потік інформації між рівнями і органами влади. Соціальні дії, оволодіння владою в процесі комунікації набирають певну фор­му взаємовідносин між людьми, формують повагу до влади, створю­ється державність.

Звичайно, процес нормотворчості включає ряд етапів: вироблен­ня політики і вибір спільної мети, розробку рішень і конкретних правил для досягнення мети. Таку функцію здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. Прийняттям законів не вичерпується дер­жавна політика. В процесі прийняття рішень важливу роль відіграє функція «застосування норм», що її здійснюють не лише виконавчі органи і адміністративні структури. Важливе значення має і контроль за додержанням законів і дії з метою визначення факту порушення закону і вжиття відповідних покарань щодо порушників.

Політична система сучасної України

Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості системи політичних інститу­тів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (по поверхні) системи, здатної легко трансфор­муватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основ­ними політичними блоками, в тому числі, і в середині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з від­носно низьким темпом соціальних процесів і недостатньо сприйнят­лива до соціальних новацій. Самостійна політична система сучасної України молода, яка фактично не має достатньо ефективних тради­цій та досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції дер­жавної суверенності України практично не зв'язані з процесом вирі­шення сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властива централізація з деякими елементами регіоналізації та децентралізації, Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасно­го цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична систе­ма України — перехідна від неправового до правового типу політич­ної системи, де методи нормального правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових ак­тів органів політичної влади. Для більшості населення політична сис­тема законна.

Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, але не нормальної ситуації. Причому надзвичайні обставини скла­лись в усіх сферах життя суспільства: по-перше, в природному (фі­зичному та біологічному середовищі, де поглиблюється екологічна криза, зберігається панування нерозумних моделей природокорис­тування) в промисловості і сільському господарстві, загальний, спіль­ний генофонд народу зазнає значних втрат; в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації важливіших структур життєзабезпечення соціуму; по-друге, в сфері культури (зокрема в системі освіти) не забезпечується повне відтворення загальної куль­тури відповідним передовим прогресивним стандартам і потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі»: значна частина населення все ще перебу­ває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкою зміною панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; по-третє, несформована система ефективних відносин України з інши­ми державами і міжнародною співдружністю. Особливістю політич­ної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсуальної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюб­ність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів.

Сучасна політична система ще не здатна забезпечити зростан­ня рівня і якості добробуту основних верств населення. Політична система — світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України етатизована (одержавлена), з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики, з перевагою певних соціальних верств реформованої традиційної номенклатури, нової «номенклатури», сил, які включились в контроль над «каналами роз­поділу» і «нуворішей», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату.

Сучасна політична система України — перехідна від соці­алістичної до капіталістичної або перехідна від казарменого (не­демократичного, не гуманного) соціалізму до капіталізму, допов­нена деякими рисами неокапітализму, але не як перехідна до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфіч­ний, змішаний політичний режим, де поєднуються ознаки всіх ос­новних «чистих» різновидів політичних режимів демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрямки дальшої ево­люції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від дуже величезної кількості фак­торів — і внутрішніх, і зовнішніх.

Рівні функціонування політичної системи

Функціонування політичної системи визначається трьома рівнями: можливості політичної системи, конверсивний процес і підтриман­ня моделі політичної системи та адаптації (процес соціалізації і рекрутування). Характер і зміст можливий для полі­тичної системи різний і охоплює різноманітні сторони її функціонування.

Перший рівень функціонування політичної системи відображає здатність політичної системи черпати людські і матеріальні ресурси (таланти людей, засоби, фінанси та ін.) з певною метою створює екстрактивну (допоміжну) можливість. Здатність контролювати поведінку окремих людей і соціальних спільностей, верств і груп в суспільстві, регулювати діяльність владних струк­тур і політичних партій в суспільстві створює регулююча можливість. Здат­ність політичної системи реагувати на вимоги «подачею на вихід» відповід­ної політики відповідати на багатоманітні вимоги, що виходять від різних Соціальних спільностей, груп створює реалізуюча можливість. Символізую­ча можливість тісно зв'язана з потребою в законності і підтримці, зі здатніс­тю політичної системи розвивати популярні переконання, погляди, міфи, створюючи дохідливі, символізуючі лозунги, маніпулювати ними з метою Підтримки необхідної законності для здійснення мети. Багато політичних систем, в основному регулятивні і екстративні (допоміжні).

Другий рівень функціонування політичної системи відображає те, що Відбувається в ній самій, тобто відбувається конверсійний процес перетво­рення. Конверсійні процеси (або функції) — спосіб перетворення вхідних факторів в вихідні. Конверсійний процес однієї політичної системи можна аналізувати і порівнювати з процесом другої політичної системи за схемою Габріеля Алмонда, де наводиться шість основних функцій: формування вимог (артикуляція інтересів); формування норм поведінки людей в політично­му та суспільному житті; регуляція норм; контроль та регулювання норм Поведінки людей; комунікація.

Третій рівень функціонування політичної системи визначає функція під­тримки людьми моделі і адаптації, насамперед, процесу соціалізації та рекрутування талантів людей, залучення нових соціальних верств, груп в полі­тичне життя, відбувається оновлення та вдосконалення політичної системи.

Ознаки легітимності влади

Однією з ознак легітимності — емоціонально-довірливе ставлення людей до та політики влади, засноване на вірі в іг особливе призначення, в її здатність вирішити жит­тєво можливі для суспільства і кожної людини проблеми та мету, в необхідність використання різноманітних, в тому числі і насильниць­ких методів для досягнення мети. Поведінка, основана на легітимності, відрізняється від простої соціальної поведінки, що опирається на звичаї або поєднання інтересів. Легітимність політики зобов'яза­на суттю ряду обставин, що об'єктивно супроводжує суспільство в його соціально неоднорідне становище.

Емоціональне ставлення людей до влади багатоманітне і відобра­жає індивідуальну неповторність кожної особи. Проте легітимність політики визначається загальними тенденціями становища відносин між владою і населенням. Такими тенденціями визнано: подолання страху, безвихідна покірність і віра в доцільність існуючого політич­ного режиму, переконаність в його необхідності. Важливим індика­тором легітимності виступає перевага другої тенденції — віра в до­цільність політичного режиму. Психологічні основи віри в доцільність ^політики і режим її здійснюючий також неоднозначні. Віра може формуватися у свідомості як відповідь на успадковану здатність людей, їх прагнення дотримуватись звичних типів поведінки, усталених стереотипів сприйняття. Ірраціональний тип віри проявляється у елі пому наслідуванні принципів, що склались в суспільстві. Довіра дм влади створюється під впливом звички, боязні змін, пасування перед труднощами, пристосування до нового політичного порядку. Така віра забезпечує життєздатність багатьох політичних режимів, підтримує їх легітимність.

Досвід історії показує, що так звані традиційні суспільства з їх суворою регламентованістю системи відносин, досить жорсткими структурами, деспотизмом правителів, існували на протязі тривалих історичних періодів завдяки, насамперед, сліпому наслідуванню стереотипів поведінки, віри в непохитність структури влади. Це — віра наслідування, що забезпечує постійне відтворення відносин, що склалися раніше між правителями і населенням. Віру оберігали суспільні норми, закони. З настанням ери індивідуалізму, що вимагає від людей жити своїм розумом, віра почала набирати дедалі раціональний характер. Ставлення до влади уже визначається не чеканням забезпечення звичного способу життя, а співвідношення особистих і групових інтересів з можливостями їх реалізації існуючими державно політичними структурами. Осмислене ставлення до влади, що передбачає прийняття індивідом рішення про відповідність державної політики його особистим прагненням і мети, наміром чітко за фіксувати межі державної влади, бажання впливати на відповідальні політичні рішення, що торкається його долі та ін., вимагало раціональних основ віри, що стає усвідомленим вибором оптимальної структури влади. Віра формувалась як результат розвитку думки, прий­няття індивідом тяжкого рішення, що відповідний тип влади ефективно захистить його інтереси.

Другою ознакою є визнання масовою свідомістю значимості, цін­ності самої влади і відповідно форми її побудови. Влада не неминуче зло, а реальність, що дозволяє раціональніше вирішувати особисті проблеми: забезпечувати необхідний порядок в суспільстві, оберіга­ти життя людей. Легітимним вважається такий політичний режим, інститути якого розглядаються як значимо цінні. Людині властиве дивитися на світ через призму своєї системи цінностей, основу якої становлять інтереси особи, колективу, суспільства. Кожний робить висновок про здатність влади — організувати життєдіяльність сус­пільства і тим самим виявляє своє ставлення до влади і її інститутів. Система цінностей відіграє величезну роль в мотиваційній структурі особи. Система цінностей може стимулювати явні дії людей, які бажають добитися встановлення справедливого порядку, що сприймається повністю з орієнтаціями, що склалися і формувати або до­вірливо-підтримуюче, або критично-негативне ставлення до існую­чих владних структур і інститутів. Легітимність політичного режиму утверджується лише тоді, коли інститути влади, державне керівниц­тво проводить політику, що відповідає запитам населення і схвалену масовою свідомістю. Появлення тріщин між соціально-політичними орієнтаціями більшості населення країни і практичними ділами уп­равлінських органів може обернутися серйозною кризою влади. В основі кризи влади втрата правлячими колами розуміння прагнень, запитів, сподівань і чекань багатьох людей, тобто системи соціаль­них орієнтацій.

Третьою ознакою легітимності — схвалення масами політики, що проводиться політичними та державним керівництвом, згода з ос­новною метою, методами і засобами управління. Ознакою схвален­ня політики розкривається суб'єктивне ставлення людей до конкрет­ного уряду, політичного діяча. В період відносно сприятливого соціально-економічного розвитку звичайно складається ставлення, згода, схвалення. Але в міру наростання кризових явищ в економіці, падіння життєвого рівня населення країни, схвалення змінюється незадоволенням і втратою політичним режимом легітимності. Якщо ж в межах існуючої системи маси знаходять інших лідерів, з якими зв'язують свої надії, то кризові явища не означають, що це є незадо­волення політичною системою. Розчарування в конкретних політи­ках не може підірвати легітимність режиму, якщо маси вірять в до­цільність і визнають ціннісну значимість існуючого державного устрою.

Ознаки легітимності тісно зв'язані між собою і практично неподілені. Віра в непохитність і правомірність існуючого політичного режиму визначається системою ціннісних орієнтацій, зміцнюється схваленням політики. І навпаки, згода з діями правлячих кіл, схваль­не до них ставлення багаторазово посилюють віру в необхідність і доцільність саме існуючих інститутів влади і владних структур, здат­них реалізувати ціннісні установки громадян та ін. Та в суспільстві немає абсолютної легітимності політики. Суспільство складається з індивідів, соціальних верств, груп, соціальних спільностей, погляди яких навіть протилежні. Така обставина свідчить про можливість опо­зиційних настроїв стати основою формування нової легітимності. Легітимності політичної влади властиве немало зовнішніх ознак, за якими роблять висновок про наявність або відсутність легітимації. Такі ознаки, як наростання безпорядку, хаосу в країні, порушення норм взаємовідносин між владою і громадянами і, як наслідок, зрос­тання ролі каральних органів, що намагаються силою підкорити маси державній владі, і свідчать про відсутність легітимації політики. Про рівень легітимації політичного режиму свідчить і здатність держави забезпечити нормальне функціонування суспільства, що проявляєть­ся у відсутності зростання девіантної (відхилення від встановлених норм, звичаїв та ін.) поведінки, в законопослушності громадян, в соці­альній стабільності, і по ролі каральних органів в житті суспільства. Легітимним вважається той політичний режим, що може забезпечити стабільність і розвиток суспільства, не вдаючись до насилля.

Справедливе твердження, що якби людина не ставилася до політи­ки, якби не прагнула дистанціюватися від неї, політика неминуче вхо­дить в її життя, входить у вигляді законів, правових актів, що індивід повинен дотримуватись, якщо не бажає випробувати каральний вплив держави, входить у вигляді величезної армії чиновників, з яким лю­дині доводиться неодноразово зустрічатися, сплачувати податки, штра­фи, добиватися одержання паспорта, виду на місце проживання та ін. Політика входить в людину з екрану телевізора, з газет, брошур, як правило, переповнених політичною інформацією. Ніті, що зв'язу­ють людину з політикою, можуть стати провідником живильної си­ли, що живить її упевненість в майбутнє, а можуть стати важкими путами, що створюють безліч незручностей, що не дозволяють роз­горнути особисту ініціативу, що вносять розгубленість і принизливе почуття залежності. Чи можна уникнути крайностей? Так, можна. Треба мати ясне уявлення про те, чого людина чекає від політичних інститутів, на скільки їх діяльність відповідає ціннісним орієнтаціям, запитам населення, тобто постійно відчувати пульс масової свідо­мості суспільства.

Література

Андреев С. С. Политическое сознание и политическое поведение / /Социально-политический журнал, 1992, № 8.

Политическое доверие и политическая ответственность/7 Социально-политический журнал, 1992, № 10.

А р о н Р. Демократки и тоталитаризм. М., 1993.

Бел о в Г. А. Политика как общественное явление // Кентавр, 1993, №2.

Вебер М. Избранные произведения. М.,1990.

В я тр Е ж и, Социология политических отношений. М.,1982.

Г о з м а н Л. Я., З т к и н А. М. Люди и власть: от тоталитаризма к демократии. М.,1989.

Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України К., 1994.

М и л л с Р. Властвующая элита. М., 1981.

Політичний портрет України, К., 1994.

Современная западная социология. Словарь. 1990.

Питання для повторення

Що таке політика? Яка структура політики? Яке співвідношення політики і влади?

Функції політики?

Що таке політичний режим?

Що характеризує сильну, ефективну владу?

Яке місце і роль політичної сфери в житті суспільства?

Що таке політична система сучасної України?

Що таке політична соціалізація особи?

Які рівні функціонування політичної системи?

Що таке політична легітимність? Ознаки легітимації політики.

Жоль

СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

Пропедевтичні зауваження

Про поняття "народ" та "народні інтереси"

Класи та соціальні групи: проблеми та думки

Соціометричне вивчення малих груп

Класи в структурі політичного суспільства

Диктатура чи представницька влада?

Держава та громадянське суспільство

Ідея правової держави та її реалізація

Переоцінка історичних функцій держави у працях вчених кінця XX ст. ("народна держава", "держава добробуту", "соціальна держава", "індустріальне суспільство", "постіндустріальне суспільство")

Пропедевтичні зауваження

Відомий американський політолог, професор політичної науки Університету штату Нью-Йорк Дж. Ганнелл, оцінюючи сучас­ний стан політичної теорії, зазначає, що цю теорію нині не вирізня­ють ні високий рівень теоретичних узагальнень, ні активна участь у політичних змінах. На його думку, існує низка усталених міфів, які формують у науковому співтоваристві образ політичної теорії. Зок­рема, міф про те, що канонізована традиція політичної теорії, яка сягає давньогрецького мислителя Платона, дає ключ до осягнення сучасної політичної реальності, та що політика являє собою щось більш піднесене та цінне, ніж звичайна людська діяльність біля верстата чи у підприємницькій конторі. Ще один міф — ототожнен­ня академічних політико-філософських дискусій з безпосереднім політичним діалогом.

Насправді, пише Ганнелл, політична теорія дуже часто займаєть­ся не дослідженням політичних об'єктів, не конкретними явищами політичного життя, а блуканням навколо "філософських образів" політики, абстрактно-спекулятивним розглядом "природи політики". У результаті політична теорія виявляється відчуженою від реальної політичної практики.

Намагання подолати кабінетність "знань про політику" та вийти у сферу справжнього знання політики призвело до створення на зла­мі XIX—XX ст. самостійної політичної науки. Емпірична орієнтація останньої дала змогу розмежувати філософію політики та соціологію політики у рамках єдиної політичної науки.

У політиці різні цілі відображають різні соціальні інтереси. За­звичай це набирає форми боротьби між політичними супротивника­ми, кожний з яких здійснює свою власну політику, засадовими для якої є відмінності класових та соціально-групових інтересів, хоча зовні політична боротьба в устах політиків виглядає як боротьба за всезагальні (загальнонародні) ідеали та цілі. Проте насправді кожна партія дбає про свої групові інтереси, які часом навіть не відповіда­ють інтересам тих класів або прошарків чи груп суспільства, які фак­тично або формально репрезентують ці партії в особі їхніх ідеологів та керівництва.

Нинішні політичні партії у формі організацій з певними прави­лами членства, посадовими особами та програмами є продуктом сучасної демократії у рамках конституційної держави. У цих рамках для досягнення державної влади з метою управління соціальними інституціями недостатньо тільки об'єднатися, розподілити "порт­фелі" та намагатися пропагувати партійну програму. Необхідно ще завоювати голоси виборців. А це справа не з простих. Доводиться лавірувати між інтересами різних соціальних груп, прошарків та класів, визнаючи якщо не на словах, то бодай за умовчанням той незаперечний факт, що суспільство має складну соціально-класову структуру різновекторної спрямованості.

Партії не обов'язково створюють з відкритим наміром відстою­вати інтереси якогось одного класу. Це якось не дуже "шляхетно". Інша справа "загальнонародні інтереси", коли всі, немовби в армії, бадьоро карбують крок шляхом, вказаним "мудрими командирами" від політики. Проте такі "загальнонародні" партії, як показує реаль­ний історичний досвід, не можуть бути довговічними та стабільни­ми організаційними структурами. Тільки у тому разі, якщо партія чесно та відкрито заявить, на чиєму вона боці та чиї переважно інте­реси виражає, вона може розраховувати на життєстійкість та під­тримку з боку тих соціальних сил, які визнають її за свою. У партій же, які не виражають певних соціальних інтересів, менше шансів на успіх у політиці. Лише якщо ідеологія партії та здійснювана нею політика достатньою мірою збігаються з інтересами конкретних соціальних груп, у суспільстві з'являється прагнення зберегти цю партійну організацію.

Цікаво, що партії, які дбають про "народ", часто-густо маючі. дуже крихкотілу ідеологію та вельми розпливчасту політичну філософію. Чому так відбувається?

Щоб відповісти на це та низку інших питань, необхідно звернутися до соціології політики, порушивши при цьому методологічні проблеми, які свого часу було проаналізовано у творах Г. В. Ф. Гегеля та К. Маркса. Але перед тим — один повчальний приклад.

— Хто мислить абстрактно? — одного разу запитав Гегель сам се­бе й негайно дав відповідь: — Неосвічена людина.

Припустимо, продовжував міркувати наш мудрий філософ, ве­дуть на страту вбивцю. Для натовпу він убивця, й тільки. Але ось яка-небудь недалекоглядна панянка зауважить уголос, що цей убив­ця — вродливий чоловік. Природно, таке зауваження обурить юрбу. Як же так? Убивець — вродливий? Чи можна міркувати настільки дурноверхо? Сама, либонь, не ліпша!

То що ж виходить? А виходить у цій ситуації ось що. Мислити абстрактно — означає бачити в убивці тільки один бік — що він убивця. Але тим самим у ньому знищують усі інші якості, що ста­новлять у цілісності людську істоту.

"Оце вже загнув філософ!" — спересердя скаже хто-небудь.

Добре, звернемося до іншого прикладу. Одного разу наш філо­соф був свідком базарної лайки між покупницею та крамаркою.

— Агов, стара, ти продаєш тухлі яйця! — сказала покупниця крамарці.

— Що?! — заволала та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Та чи не твого батька воші у рівчаку заїли, чи не твоя мати з французами крутила, чи не твоя баба сконала у богадільні! Ач яка, ціле прости­радло на хустку перевела! Знаємо, звідки все це ганчір'я та капе­люшки! Якби не офіцери, не франтувати б тобі у цьому вбранні! По­рядні жінки за своїм помешканням стежать, а таким, як ти, — пря­мий шлях до буцегарні!

Крамарка й крихти доброго, красивого у кривдниці не помічає й не бажає помічати. Вона мислить абстрактно, оскільки бачить у по­купниці тільки кривдницю, натомість ті офіцери, що їх було згада­но, напевне, помітили у цій жінці зовсім інші деталі.

То хто все ж таки має рацію?

Має рацію той, хто не довіряє першим враженням, до того ж емоційно забарвленим залежно від ситуації, настрою тощо.

Коли філософи відстоюють положення, що істина чуттєвої віро­гідності є щось найвищою мірою абстрактне та збіднене, то тут най­менше дискредитують тверезий глузд. Просто треба враховувати, що для повсякденної свідомості чуттєва реальність уявляється чимось багатим, змістовним, конкретним. Справа в тому, що повсякденній свідомості неосвіченої людини конкретність реальності не дана, як не дано побачити продавщиці тухлих яєць у покупниці, яка висло­вила сумнів щодо свіжості товару, гарненьку панянку.

Безпосередня чуттєва вірогідність постає насправді як щось од­нобічне, безбарвне, хаотичне. Якщо підходити до неї без будь-яких певно поставлених запитань, ця чуттєва даність є для людини, яка її сприймає, погано розрізнюваним предметом. Ситуація нагадує короткозору людину, яка загубила окуляри й спілкується з навко­лишнім світом навпомацки.

То що ж пропонує Гегель? Гегель цілком правильно вказує на те, що процес пізнання рухається від абстрактного, однобічного до конкретного, до зрощеної багатобічності, а не навпаки, як це вва­жають зазвичай. Пізнавальний рух від абстрактного до конкретного являє собою сходження до внутрішньої єдності наших знань про той чи той предмет. Неосвічена ж людина, яка мислить, як прави­ло, абстрактно, не може й не хоче помітити взаємозв'язку різно­манітних аспектів розглядуваного предмета. Мислити абстрактно — означає бачити у предметі тільки одну якість, ігноруючи решту.

Але це ще не все. Абстракція та її заперечення — перший крок аналізу. Свідомість розчленовує ціле на частини й оперує цими абстракціями, сподіваючись відновити за допомогою синтезу вихід­ний предмет аналізу, зробити його конкретним. До речі, термін "конкретний" означає у Гегеля передусім "зрощений". Конкретне німецький філософ завжди мислить як щось складно-зрощене, син­тезоване, таке, що виникло з поєднання кількох елементів.

Справді, конкретність об'єктивної дійсності з наукової точки зо­ру не лежить на поверхні й тому не є вихідним пунктом пізнання. Нам тільки видається правильним розпочинати з того, що впадає в очі. Насправді ж перші кроки пізнання пов'язані з аналізом абстрактного, однобічного. Конкретність — це результат багатоетапного аналізу та наступного синтезу. Ігноруючи це, ми поринаємо в ілюзію та збочуємо з правильного шляху пізнання.

Про поняття "народ" та "народні інтереси"

Видається правильним розпочинати наукове пізнання з реально­го та конкретного, писав Маркс, проте за найближчого розгля­ду це виявляється помилковим. Помиляється традиційна політична економія, яка починає своє дослідження з аналізу населення (наро­ду). Але що таке населення (народ)? Це буде абстракцією, яка нічого не говорить, якщо залишити осторонь, наприклад, класи, які становлять це населення (народ). Але й класи знову ж таки будуть пустопорожнім звуком, якщо не відомі ті підвалини, на яких вони базуються (наймана праця, капітал тощо). Капітал — ніщо без най­маної праці, без вартості, грошей, ціни тощо. Таким чином, якщо починати з населення, нації, народу, держави, то це було б хаотич­ним уявленням про деяке ціле. Тільки шляхом більш детальних ви­значень можна аналітично досягти найпростіших понять, а потім необхідно вирушати у зворотний шлях, доки знову не повернемося до населення, народу, нації, держави, але цього разу не як до хао­тичного уявлення про ціле, а як до деякої багатої сукупності числен­них визначень та відносин.

Конкретне тому є конкретним, що воно становить синтез багать­ох визначень, становить, отже, єдність багатоманітного. У мисленні воно постає як результат процесу синтезу, а не як вихідний пункт, хоча у реальності являє собою вихідний пункт.

Партії, які апелюють до "народу", але не бажають розкладати це ціле на елементи, що його складають, уподібнюються до гегелівської крамарки, що торгує тухлими яйцями. Конкретність обов'язково по­винна передбачати чесне визнання партією своєї соціальної орієн­тації, щоб не видавати "аромат" тухлих яєць за французькі парфу­ми. Це не суперечить ідеї народовладдя у формі демократичної держави з її складною структурою, головними компонентами якої є класи та соціальні групи, що їх складають.

• Можна погоджуватися чи не погоджуватися зі вченням Марк­са про класову боротьбу та чинники, що її визначають, але це нічого не змінює по суті в тому, що суспільство поділене на класи, інтереси яких не тільки не збігаються, але часто-густо й суперечать один одному. Можна, нарешті, замінити слово "клас" словами "група", "множина" тощо, але ж йдеться не про слова, не про якісь вербальні етикетки, а про наукові тер­міни, що вказують на певні концепції, теорії. Ігнорування всього цього прирікає партійних ідеологів на дилетантизм, який навряд чи може забезпечити надійним науковим фунда­ментом владні устремління партії, хоча й може знайти відгуки у середовищі декласованих елементів з-поміж дрібних обива­телів, люмпенів та подібних до них. До речі, саме до таких еле­ментів зверталися й звертаються фашисти, бравуючи антибуржуазною, націоналістичною та расистською фразеологією.

Звичайно, не можна заплющувати очі на те, що марксистське вчення про класи та класову боротьбу багато в чому було зумовлене однобічним економічним вченням Маркса, який спробував викрити всі вади капіталізму, залишаючись виключно в рамках капіталістич­ного виробництва (теорія додаткової вартості) й не аналізуючи рин­кові відносини. Тому наявність соціального панування та експлуа­тації в капіталістичному суспільстві Маркс пояснював тим, що власність на основні засоби виробництва належить чітко окресленій соціальній групі — великій буржуазії (капіталістам).

У першій половині XIX ст. таке пояснення було більш-менш прийнятним, але вже у другій половині того самого століття сам Маркс указував на виникнення державно-монополістичного капіталізму та появу нових форм власності, хоча й не надто наголо­шував на цьому, оскільки у такому разі йому довелося б істотно пе­реробити концепцію економічної еволюції буржуазного суспільства й переоцінити статус пролетаріату в промислово розвинутих капіта­лістичних країнах. Як вчений, він не міг не бачити, що розвиток державно-монополістичного капіталізму супроводжується розподілом функцій між тими, хто володіє засобами виробництва, та тими, хто управляє виробництвом (чужою власністю), але як ідеолог комунізму він не хотів змиритися з тим, що в сучасному йому суспільстві змінюються статус пролетаріату та статус соціальних груп, які складають цей клас, а також клас буржуазії.

На думку американського соціолога Н. Бірнбаума, із сильним спрощенням можна сказати, що за умов державно-монополістично­го капіталізму управляти власністю стало важливіше, ніж володіти нею. Звичайно, саме по собі це явище не становить серйозного вик­лику марксизмові, оскільки монополістична (сконцентрована) власність залишається власністю, хоч би в яку форму вона не виряд­жалася. Але не можна не помічати й того, що за таких умов відбу­вається зростання еліти управлінців з елітою власників, а це має далекосяжні наслідки для тих найманих працівників, які відносно тісно пов'язані з виробництвом.

вторгнення держави в життя суспільства, виникнення потужних сис­тем адміністрування, розподілу та обслуговування — всі ці та інші процеси призвели до виникнення нової структури робочої сили. Мається на увазі науково-технічна інтелігенція, яка пов'язує себе і тими, хто стоїть біля керівництва виробництвом та державою. По збавлена у більшості випадків можливості брати участь в управлінні соціальними або промисловими процесами, вона поводиться так, нібито дуже зацікавлена у збереженні чинної структури влади, оскільки її матеріальне становище та психічний стан залежать від успішного функціонування апарату управління.

Оцінюючи те, що відбувається у сучасному капіталістичному світі, Г. Маркузе писав, що з поглибленням інтеграції в індустріаль­ному суспільстві категорія "клас" втратила свій критичний зміст і стала радше описовим або операційним терміном. Спроба ж знову надати цій категорії критичної спрямованості означає повернення до спекулятивного мислення попередньої доби.

Маркузе не має наміру співати дифірамби сучасному капіталізмові, але він також не має наміру заплющувати очі на очевидні речі, що не піддаються описові у термінах догматичного марксизму. За його сло­вами, людство впродовж усієї своєї історії постійно породжувало все­редині себе суперечності, розв'язання яких нерідко коштувало люд­ської крові. Ось і в нинішньому світі конфлікт між ультрасучасним найманим пануванням та його досягненнями, спрямованими на со­ціальне умиротворення, настільки загострився, що його неможливо за­перечувати. Народ, який раніше був ферментом суспільної зміни, політики та їхні ідеологи тепер розглядають як фермент суспільної згуртованості. Найбільше цьому "рожевому" ідеалові відповідають, по­ряд з ідеєю рівноправності класів, різні технократичні утопії, які не зважають на те, що до поняття "народ" увіходять не тільки "умиротво­рені" класи, а й значна маса люмпенів, соціальних ізгоїв тощо. Ця маса існує немовби сама по собі, поза демократичними процесами, відчуваючи сильну неприязнь до існуючих соціальних інституцій та партій.

Класи та соціальні групи: проблеми та думки

Деякі соціологи уникають поняття "клас", і не тому, що з ним вони асоціюють заполітизоване марксистське вчення про класо­ву боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату. Просто це поняття важко визначуване у рамках соціології, оскільки передбачає вихід до сфери економіки, політики, права. Цікаво відзначити, що цих труднощів не подолав і Маркс. Ще у "Німецькій ідеології" він пи­сав, що докапіталістичні суспільства мали не класову структуру, а структуру, продиктовану існуючими формами власності. Скажімо, у зрілому феодальному суспільстві буржуазія була соціальним станом, а у капіталістичному вона являє собою організований у національ­ному масштабі клас, який намагається надати своїм інтересам усезагальної форми. Саме у капіталістичному суспільстві держава набуває самостійного існування поряд з громадянським суспільством та поза ним. Така держава є не що інше, як форма організації, якої неми­нуче повинна набути буржуазія, щоб (як поза країною, так і всере­дині неї) взаємно гарантувати свою власність та свої інтереси. Злитість держави та громадянського суспільства під егідою самостій­ності держави як інструменту в руках, наприклад, "божественної сили", що санкціонує теократію як світську монархію, існує у XIX ст. лише у тих країнах, де соціальні стани ще не до кінця роз­винулися у класи й продовжують відігравати певну роль, утворюючи деяку суміш, і де тому жодна частина населення не може домогтися повного панування над іншими його частинами. Те саме можна ска­зати й про промислово розвинуті країни другої половини XX ст. з вельми розмитими соціально-класовими відносинами.

Таким чином, констатує Маркс, сучасна буржуазна держава є формою, в якій люди, приналежні до панівного класу, здійснюють свої загальні (класові) інтереси. З цього випливає, що всі загальні законоположення та установлення опосередковано державою як інструментом не "божественного" походження, а класового пануван­ня буржуазії. Іншими словами, всі загальні закони державного жит­тя мають цілком певний політичний сенс, який виражає не менш певні соціальні інтереси. Достатньо згадати про феномен грома­дянського суспільства.

Словосполучення "громадянське суспільство", писав Маркс, виникло у XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної (рабовласницької) та середньовічної (феодальної) спільнот, в яких класовим відносинам у сучасному розумінні слова не було місця. Громадянське суспільство як таке розвивається тільки разом з буржуазією, хоча тією самою назвою часто-густо позначають прос­то суспільство, яке є базисом держави.

Кожного разу, коли розвиток техніки, промисловості та торгівлі створював нові форми спілкування, нові форми соціальних відносин

(скажімо, страхові й т. п. компанії), право змушене було санкціону­вати їх як нові різновиди власності. Наприклад, як тільки зазначений розвиток (спочатку в Італії, а пізніше і в інших країнах) поро див нові форми власності, негайно згадали про римське право, яке являє собою класичний зразок права приватної власності. Коли згодом буржуазія зміцніла настільки, що державці почали захищати її інтереси, щоб за допомогою буржуазії повалити феодальну знать, тоді в усіх країнах Західної Європи почалось інтенсивне вдоскона­лювання права. Це відбувалося скрізь, за винятком Англії, на ґрунті римського кодексу. Але і в Англії для подальшої розробки приват­ного права довелося звернутись до принципів римського права. Так формувалося громадянське суспільство, проте не як щось другоряд­не, а як основа держави, громадяни якої намагаються поставити цю державу на службу своїм класовим інтересам. Громадянське сус­пільство слід відрізняти від суспільства підданих у рамках того типу держав, суб'єкти влади яких розглядають народ як особливий різно­вид своєї власності. Піддані не можуть претендувати на права, вони повинні тільки виконувати свої обов'язки, імперативно нав'язані їм владою. У цьому разі найкращою організацією суспільства є його соціально-станова або кастова організація, коли право за звичаєм використовують можновладці для штучного закріплення соціальних меж. Класова ж структура суспільства формується стихійно, природ­но, всупереч волі можновладців. У процесі такої суспільної самоор­ганізації, яка спирається не на звичаєве право, а на економічні інте­реси, класові межі стають дуже розмитими й не перешкоджають бідному стати багатим і перейти до іншого класу.

Що таке суспільний клас?

Згідно з Марксом, поняття "суспільний клас" не збігається з по­няттями "суспільна група" або "суспільний прошарок". Наприклад, лікарі та чиновники утворюють дві великі соціальні групи, але не два класи. Отже, класова будова суспільства не визначена поділом праці, не залежить від професійної приналежності. Чим у такому випадку визначена класова будова суспільства? Маркс ухиляється від прямої відповіді. Наприклад, він налічує не менш ніж вісім сус­пільних класів, а в інших працях не визнає дрібне селянство за клас на тій хиткій підставі, що спосіб виробництва у дрібних селян ізо­лює людей одне від одного й перешкоджає створенню єдиної полі­тичної організації. Вагається Маркс і у своїх оцінках дрібної буржу­азії, то виокремлюючи її як клас, то відмовляючи їй у праві бути таким. Та й з оцінкою пролетаріату не все і не завжди гаразд. Так, наприклад, у "Маніфесті комуністичної партії" можна прочитати, що найближчою метою комуністичної партії є перетворення проле­таріату на клас (!).

На думку дослідників, у багатьох своїх працях Маркс наводить тільки історичні характеристики класів (скажімо, перехід від фео­дальних соціальних станів до класів буржуазного суспільства), а не теоретичні визначення. У кращому разі знаходимо у нього генетич­не описання перетворення "класу-в-собі" на "клас-для-себе", тобто Маркс вважає, що у своєму історичному розвиткові клас проходить два етапи. На першому етапі клас являє собою якусь аморфну мно­жину людей, причетних до панівних форм приватної власності. На другому етапі клас в особі своїх ідеологів усвідомлює власний політичний статус і, створивши свій партійно-політичний авангард, стає повноправним класом, здатним вести не тільки економічну бо­ротьбу за свої права, а й боротьбу політичну — за інтереси всіх експлуатованих трудівників.

З точки зору марксистського вчення про класову боротьбу, суспільний клас може бути виокремлений саме як клас тільки на підставі врахування протилежних та взаємовиключних соціальних інтересів. Чим викликані ці протилежні інтереси? Вони викликані економічними відносинами, які спонукають одні суспільні групи привласнювати додаткову працю інших груп. Тому розуміння сус­пільного класу Марксом базоване на тому, що члени одного класу мають перебувати в однаковому економічному становищі, внаслідок чого формуються загальні економічні інтереси та виокремлюються соціальні сили, ворожі цим інтересам. Звідси випливає вчення про класову боротьбу та соціальну революцію.

Але як це все узгодити з тим, що, згідно з Марксом, у феодаль­ному суспільстві не було класів, а були соціальні стани? Відповіді немає. В очах Маркса класова боротьба з яскраво вираженими полі­тичними цілями — явище порівняно рідкісне в історії. На його дум­ку, багато які соціальні рухи, що їх спостерігали в історії людства, не мали яскраво вираженого характеру класової боротьби. Тому вся докапіталістична історія суспільства є історією повільного розвитку класів та класової свідомості. Цей розвиток, за Марксом, повинен завершитися запеклою класовою боротьбою та соціальною революцією.

Засвоївши доволі сире марксистське вчення про класову бороть­бу, послідовники Маркса зосередили увагу на тому, щоб обґрунтувати роль партійних інтелектуалів у "просвітленні" пролетаріату як головної сили всесвітньої комуністичної революції, здатної змести з обличчя землі інституцію приватної власності та буржуазну державу. За такого підходу пролетаріат як клас перетворювався на інструмент у руках буржуазних інтелектуалів, які бажають порвати зі своїм реакційним класом і очолити (!) владу (диктатуру) пролетаріату.

Соціологи, врахувавши негативний досвід теоретика класової бо­ротьби, визнають за краще мати справу не стільки з поняттям "клас", скільки з поняттям "група". У соціології групи традиційно поділяють на малі та великі. Малі групи — нечисленні, вони нара­ховують щонайбільше кілька десятків осіб, зазвичай пов'язаних неформальними, дружніми стосунками. У цих групах переважають безпосередні особисті контакти. Проте можуть існувати й такі малі групи, відносини в яких мають переважно формальний характер. Ці групи називають цільовими, підкреслюючи тим самим, що вони по­кликані розв'язувати певні завдання. Відносини між членами цільо­вих, формальних груп регулюють суворі інструкції, службові припи­си (наприклад, військово-диверсійна група, що діє у тилу ворога). Але навіть у таких формальних групах з часом починають переважа­ти безпосередні контакти, внаслідок чого члени групи взаємодіють з урахуванням своїх знайомств та контактів на особистому рівні.

Як відзначав Я. Щепанський, в усіх відносинах між членами цільової, формальної групи на певному етапі її існування важливу роль починає відігравати чинник особистого знайомства, який приз­водить до того, що внутрішньогрупова взаємодія втрачає свою знеособленість. Останнього ніколи не буває у великих соціально ор­ганізованих групах, де вплив людей одне на одного має переважно анонімний характер. Тому в малих групах виникає особливий різно­вид зв'язку, який надає більше можливостей для ідентифікації чле­на з групою, ніж у великих групах.

• На думку американського соціолога Н. Смелзера, найпершою та найістотнішою рисою соціальної групи є певний спосіб взаємодії між її членами. Другою важливою рисою є членство, супроводжуване виробленням почуття приналежності до пев­ної групи. Третьою важливою рисою групи є її ідентичність, тобто ідентифікованість її членів за манерою поведінки, одя­гом, ідеологічними символами тощо.

Будь-яку соціальну групу характеризує певний рівень організова­ності, завдяки чому вона постає як своєрідний посередник у суспільних відносинах між людьми. Від структури та функцій цього посередника залежать стабільність і тривалість його існування, ефек­тивність розв'язання відповідних завдань, а також особистісні харак­теристики членів групи.

Зміцніла соціальна група набуває відносної самостійності стосов­но суспільства та окремих особистостей, виробляє власний механізм взаємодії між членами, який накладає відбиток на манеру поведінки, способи оцінки різних ситуацій та людей, які не входять до певної групи.

Історичне дослідження соціальних груп розпочалося з вивчення формальних організацій, доступніших і у певному розумінні відкритіших, ніж неформальні організації типу злочинних зграй або мафі­озних кланів. Неформальним "дослідженням" останніх раніше зай­малися приватні детективи та правоохоронні органи, але з розвит­ком соціології та соціальної психології вивчення подібних об'єднань набуло у рамках відповідних відомств цілком серйозного та система­тичного наукового вигляду.

Першим кроком у напрямі дослідження малих груп було вивчен­ня принципів організації адміністративної діяльності. Започаткував ці дослідження французький інженер А. Файоль. Адміністративну доктрину Файоля у головних рисах викладено в його книзі "Загаль­не та промислове управління" (1916). Йому належать також "Науко­ва організація праці" та "Позитивне управління". Усі ці книги пе­рекладено російською мовою та видано у 20-ті роки XX ст.

Зрозуміти природу формальної структури спеціалізованої соціаль­ної групи допомагає уважний розгляд організації бюрократичного типу, характерними рисами якої є: правила та регулюючі положен­ня; спеціалізація в розподілі та виконанні завдань; ієрархія формаль­них посад.

Кожна бюрократична організація має свої правила функціону­вання. У більшості випадків вони задокументовані. Призначення цих правил полягає в тому, щоб закріплювати певні форми пове­дінки в організації. Зазвичай ці правила сприймають як норми, а не як імперативні приписи, що часом сприяють досягненню значних результатів, особливо під час розв'язання великомасштабних та багато в чому рутинних завдань.

Свого часу М. Вебер стверджував, що бюрократичний тип адмі­ністративної організації, яка функціонує на науково-управлінських засадах, досить ефективний. З його точки зору, бюрократія — це неминучий результат раціональної організації економіки. Вебера не можна запідозрити у заохочуванні бюрократичного формалізму та

насильства у формі диктату управлінців. Таке бюрократичне насиль­ство — наслідок економічних законів сучасного світу, оскільки ви­конання складних технологічних вимог промислового виробництва передбачає підпорядкування контролеві як такому. Не слід скидати з рахунку й те, що технічна раціональність призводить спочатку до посилення бюрократичного контролю, а відтак і до зростання конт­ролю політичного.

Чи не є останнє перебільшенням? Ні, не є. Чим стабільнішою та благополучнішою є соціальна система, чим краще налагоджений її правовий механізм, тим менше потрібно суспільству послуг з боку бюрократичного апарату, а це загрожує падінням його авторитету та скороченням штатів. Щоб відстояти право на існування, бюрокра­тичний апарат починає "розхитувати човен", свідомо дезорганізуючи суспільне життя та вносячи у нього конфлікти. Слідом за цим збільшується кількість нормативно-бюрократичних приписів з ме­тою привласнити собі право політичного та морального арбітра.

У який спосіб законність такого типу управління та правління може стати загальноприйнятою нормою?

Згідно з Вебером, є три типи чинної законності, а саме: автори­тет традиції, яка набула "священного" інституціонального характеру; авторитет сукупності встановлених правил та раціонально-економіч­них норм; емоційне (позараціональне) визнання вождів. Німецький вчений вважав, що стабільність певного суспільства залежить від підпорядкування хоча б одному з трьох типів зазначеного пануван­ня. Будь-який з них є ненасильницьким у тому розумінні, що ґрун­тується на нормативному консенсусі (від лат. соnsensus — згода, одностайність; загальна згода щодо суперечливих питань), хоча можновладці можуть забезпечувати й забезпечують законність свого панування методами насилля та переслідування інакомислячих.

Відмітною рисою соціології Вебера є у цьому разі визнання того факту, що "закон панування" — це об'єктивно зумовлений техно­логічний закон. Через це значна частина незаможного або малозаможного населення (великі соціальні групи) сучасних промислово розвинутих країн опиняється у непринадному становищі "гвин­тиків" грандіозної соціальної "машини".

Розгляд управлінських завдань у стилі Вебера передбачає порів­няння з військовим управлінням. Але ця схожість швидко зникає, як тільки ми намагаємося збагнути що-небудь складніше, подібне до ситуації з військовою частиною, яка перебуває під шквальним обстрілом противника. Будь-який досвідчений командир добре знає, що віддати наказ і домогтися негайного його виконання важко не лише у бою, а й у мирний час, незважаючи на весь зовнішній армій­ський раціоналізм.

Невдовзі після смерті Вебера (1920) у соціологічних досліджен­нях було відображено роль малих колективів (малих груп) усередині формальних структур. Виявилося, що неформальні групи вносять серйозні корективи у перебіг управління. Такі групи часто-густо є головними джерелами позитивних або негативних емоцій, а також тим середовищем, яке формує ціннісні установки людей стосовно виробничої діяльності на підприємстві чи в установі.

Соціологи та фахівці з питань управління відзначають, що фун­датор школи "наукового управління", американський інженер, до­слідник та організатор виробництва Ф. У. Тейлор (1856—1915), кни­ги якого "Основи наукового управління підприємством", "Управлін­ня фабрикою" та "Наукова організація праці" відіграли винятково важливу роль в організації не тільки американського промислового виробництва, явно недооцінював значення соціально-психологічних стимулів, а також помилково ігнорував вплив неформальних трудо­вих колективів на розв'язання виробничих завдань. Вирішальна роль у критиці недоліків тейлорівської школи належить американським соціологам Е. Мейо та Ч. Барнарду. Це завдяки їм поняття "мала група" набуло великого наукового та практичного значення.

Перегляд уявлень про раціональне управління зумовлений усвідомленням важливості людської особистості у виробництві та управлінні, а також розглядом організації як відкритої системи, внутрішня діяльність та будова якої формуються під цілком певним впливом зовнішнього оточення. Значним кроком уперед у справі поглиблення наукових уявлень про малі групи стали розробки тео­ретиків школи "соціальних систем", які віддавали перевагу так зва­ним відкритим системам, які, за визначенням, неперервно обміню­ються інформацією з навколишнім середовищем. Відкрита система використовує механізм зворотного зв'язку для того, щоб забезпечи­ти собі саморегуляцію. Оскільки будь-яка соціальна група так чи інакше перебуває в інформаційному контакті із зовнішнім середови­щем, її нормальна життєдіяльність залежить від системи комунікації. Тому необхідно враховувати, що інформаційний потік — це своє­рідна "кров" соціальних груп, яка за допомогою мережі комунікацій пов'язує організацію в єдине ціле. Показово, що переробку інфор­мації представники школи "соціальних систем" визнають головною функцією всіх організацій.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. у США заявила про себе "ситуаційна система управління". Як і у випадку теорії "соці­альних систем", автори "ситуаційної теорії" засадовою висунули ідею розгляду організації як відкритої системи. Вони вважали, що будова внутрішніх структур установ та підприємств, а також систем управління ними залежить від характеру зовнішнього середовища. Чим більш невизначеним є це середовище, тим меншу роль відіграють деталізоване планування та скрупульозна регламентація виробничої діяльності й тим частіше виникають цільові (проблемно-цільові) групи.

На Заході у 60-ті роки XX ст. значення оперативної адаптації ор­ганізацій до більш динамічних та менш визначених умов зовнішньо­го середовища настільки підвищилося, що ідею побудови гнучких, наближених до реальності систем управління почала підтримувати дедалі більша кількість практиків.

Постановка питання про сутність та функціонування малих соціальних груп багато чим зобов'язана тому, що у XX ст. зростан­ня капіталістичних корпорацій супроводжував процес відокремлен­ня управління від власності. У цей період підприємець поступаєть­ся деякими своїми функціями фахівцям з організації виробництва, збуту, а також з реклами та фінансів. Водночас його підприємство немовби втрачає свій капіталістичний дух і стає матеріальним втіленням інституціоналізованих форм державно-монополістичного капіталізму.

Свого часу на тенденцію до відокремлення управління від влас­ності звернув увагу відомий американський економіст Дж. Р. Коммонс. Ретельне вивчення матеріалів судових справ з економічних питань привело його до висновку, що поняття власності у другій по­ловині XIX ст. істотно змінило свій смисл, оскільки підприємці по­чали більше цікавитися не споживчою вартістю, а очікуваною міно­вою вартістю. Це зміщення наголосів у підприємницькій діяльності мало відбитися на судочинстві, оскільки традиційне право виявило­ся не в змозі ефективно вирішувати питання, пов'язані з "невідчут­ною на дотик" (очікуваною) власністю.

Відокремлення управління від власності за умов ринкової еко­номіки з боку управляючих супроводжує потяг до "невідчутної на дотик" власності. У низці випадків це призводить до вельми серйоз­них відхилень від офіційних норм поведінки й завдає шкоди ефек­тивному управлінню, оскільки за фасадом публічного права почина­ють відбуватися дії відповідно до неафішованої й навіть таємної системи правил, причому правил нормативного характеру. Такого роду таємні правила роз'їдають фундаментальні підвалини сучасного демократичного суспільства, знецінюють ціннісні установки осо­бистості й заохочують корупцію, а також створення таємних злочин­них організацій.

У великих групах люди не можуть безпосередньо спілкуватися одне з одним, у результаті чого різко зростає роль лідера, звертання до якого немовби замінює особисті контакти з іншими членами гру­пи. Лідер стає своєрідним центром комунікації, здійснюючи прийом та передавання інформації. За відповідних соціальних умов лідер мо­же стати харизматичною (від грецьк. сharisma — милість, божествен­ний дарунок; лідер, наділений в очах його послідовників винятково великим авторитетом) особистістю, а група з таким лідером може перетворитися на харизматичну (скажімо, Христос та його учні). Ролі членів групи визначаються відповідно до їхнього ставлення до лідера. Харизматичні групи нечисельні за своїм складом.

На думку Смелзера, існування такої великої групи, як клас, зу­мовлене наявністю соціальних груп, які мають неоднаковий доступ до багатства, влади, а також неоднаковий престиж. Хоча всі соціоло­ги визнають поширення нерівності в суспільстві, вони по-різному визнають її сутність та причини. Наприклад, Дюркгейм у книзі "Про поділ суспільної праці" (1893) вказував на те, що в усіх суспільствах одні різновиди діяльності вважають найважливішими за інші. Від­значався також і той факт, що люди відрізняються своїми таланта­ми, що посилює нерівність між ними.

Прихильники теорії конфлікту не згодні з уявленням, що нерів­ність — це природний спосіб забезпечення виживання суспільства. До таких конфліктологів можна зарахувати Маркса. Немарксистські конфліктологи, ставлячи під сумнів ідею про те, що економічна ор­ганізація суспільства є головною причиною конфлікту між класами, пояснюють соціальні конфлікти боротьбою за владу між елітами. Існують і інші теорії класової боротьби, які відображають різні підходи соціологів до визначення поняття "клас".

Соиіометричне вивчення малих груп

Аналізуючи соціальні групи, соціологи пропонують суспільству відповідні рекомендації, які часто-густо мають велике практич­не значення. Для цих цілей використовують різні технічні процеду­ри. Особливою популярністю користується соціометрія.

• Соціометрія (від лат. Soci(etas) — суспільство + грецьк. metron міра, metreо — вимірюю) — галузь соціальної психології, яка вивчає міжособистісні відносини у малих групах, приділяючи переважну увагу їх кількісному вимірюванню. Як технічний інструментарій соціометрія є сукупністю методів та прийомів, спрямованих на отримання та аналіз кількісних даних про структуру та функціонування малих соціальних груп.

Термін "соціометрія" з'явився у XIX ст. у зв'язку з вивченням впливу одних груп людей на інші. Завдяки використанню соціомет­рії у XX ст. виникла мікросоціологія (Ж. Гурвич у Франції та ін.).

Соціологи вважають, що головна заслуга у створенні методології соціометричних досліджень, у розробці вимірювальних процедур та математичних методів обробки первинної інформації належить аме­риканському соціопсихологу Д. Марено, який надав нове значення термінові "соціометрія", обмеживши його сферою індивідуальних взаємовідносин та включивши до соціометрії низку оригінальних методів, постулатів психоаналізу та теорії соціальних ролей.

Соціометричне тестування базується на мовленнєвих звітах під­дослідних стосовно внутрішньогрупових міжособистісних переваг та уподобань за певних ситуацій.

Соціометрія дає змогу описувати становище людини у групі так, як його уявляє собі сама людина, зіставити погляди всіх учасників групи, а відтак за допомогою формалізованих процедур отримати індекси, які відкривають можливість доказового порівняння між со­бою різних людей або груп. Групові індекси показують міру пов'яза­ності людей у групі, взаємність цих зв'язків, інтегрованість групи, обсяг та інтенсивність взаємодій тощо.

Важливу роль у соціометрії відіграє соціальний експеримент у формі методу психодрами та соціодрами. У першому випадку ство­рена експериментатором група перетворюється немовби на теат­ральну трупу, яка програє певну ситуацію взаємодії. При цьому піддослідні демонструють свої уявлення про власні ролі, ґрунтовані на попередньому досвіді або на певних очікуваннях. Інші учасники експерименту постають у ролі глядачів, що активно реагують, та учасників загальної взаємодії.

У соціодрамі мають місце такі самі елементи (сцена, актори, гля­дачі, пацієнт, терапевт), проте тут бере участь так звана природна гру­па (сімейна, виробнича тощо). Іноді "актори" та "глядачі" міняють­ся ролями.

Останнім часом психодрама та соціограма розвиваються відносно незалежно від інших процедур соціометрії, їх широко використо­вують у навчанні керівників організацій, установ, підприємств тощо а також під час відпрацювання взаємовідносин "важких підлітків" : дорослими та у груповій психотерапії.

Методи соціометрії застосовують при вивченні та формуванні малих груп, виробничих, навчальних, військових та інших колективів

Класи в структурі політичного суспільства

Почавши із соціальних експериментів, пов'язаних з вивченням малих груп у виробничому житті, соціологічна наука швидке вийшла на широку проблематику, наблизившись до питання про взаємовідносини понять "велика група" та "клас".

За визнанням Щепанського, нинішня соціологія не має точного визначення великої групи й у низці випадків задовольняється констатацією того факту, що велика група — це щось надто чисельне щоб усі його члени могли знати один одного особисто та здійсню вати безпосередні контакти. До великих груп належать класи етнічні та релігійні спільноти тощо. Інтуїтивно зрозуміло, що великі групи можуть існувати за умови розвитку формальних зв'язків, засобів масової комунікації, зміцнення системи формального управління та контролю.

• Поняття класу в соціальних науках вживають у статистичном (обсяговому) значенні щодо великих сукупностей людей, як мають певні спільні риси. Іноді як синонім "класу" використовують слово "категорія" (грецьк. kategoria — висловлюванні твердження, свідчення, доведення, ознака; розряд, група предметів, явищ, осіб, об'єднаних спільністю яких-небудь ознак).

У класах виокремлюють соціальні прошарки (рівні). Деякі прошарки перебувають на стику класів.

• Соціальний прошарок — це група людей, більш-менш чітко відмежована від інших груп за критеріями високого або низі кого суспільного становища (майновий стан, рівень культурного розвитку, спосіб життя тощо). Інакше кажучи, соціальний прошарок можна розглядати як групу об'єднаних певним внутрішнім зв'язком людей, які мають ієрархію цінностей і формально взаємодіють одне з одним на підставі цієї ієрархії.

Аналізуючи класи, Щепанський уводить поняття "соціальна ди­ференціація". На його думку, підставою соціальної диференціації можуть бути: біологічні особливості (стать, вік, раса); інтелектуальні властивості (розумовий розвиток, здібності, темперамент, характер тощо); освіта; матеріальне становище; спосіб життя; виконувані соціальні ролі (функції).

Соціальні класи можуть бути не тільки диференційовані, а й стратифіковані, тобто поділені на сукупності або групи людей, які розташовані одне стосовно одного вище чи нижче у суспільній ієрархії відповідно до різних критеріїв.

До можливих стратифікованих систем сучасного індустріального суспільства належать:

(1) диференціація всередині окремих професій згідно з рівнем кваліфікації;

(2) диференціація професійних звань та ієрархія професій;

(3) ієрархія відповідних інституцій (міністерств, відомств, проф­спілкових організацій тощо);

(4) ієрархія соціальних позицій людей на підставі значущості, приписуваної їхнім ролям (наприклад, еліта в науці, техніці, мистецтві);

(5) ієрархія класів;

(6) система ієрархії на підставі комбінованих критеріїв. Поняття "клас" тісно пов'язане з поняттям "політичне суспіль­ство", яке давно прижилося у соціології.

• Під політичним суспільством зазвичай розуміють колективну людську спільноту, яка має апарат управління, внутрішньо ор­ганізована й спирається на певний матеріальний (економіч­ний) базис.

Політичне суспільство, яке існує в рамках певного нормативно­го правопорядку, відрізняється від великих соціальних груп своїм тотальним усеохопним характером, тобто включає в себе всі інші соціальні групи, але саме не входить до жодної з них, хоча й може виражати інтереси панівної групи. Порівняно з політичним суспіль­ством нормативний порядок соціальних груп, які входять до нього, передбачає наявність неправових (офіційно неформальних) норм, частина з яких у рамках певної групи може мати цілком формаль­ний характер (скажімо, норми церковної життєдіяльності за умов відокремлення церкви від держави).

Специфічним феноменом політичного суспільства є влада. Переважна частина сучасних вчених вважає, що дослідження влади є го­ловним змістом політичної науки.

Оскільки владу зустрічаємо в усіх соціальних групах, слід розріз­няти владу в масштабах політичного суспільства та владу в масш­табах різних груп, не змішуючи при цьому владу та управління суспільним життям.

Деякі соціологи вважають, що поняття влади стосовно політич­ного суспільства належить до розряду комплексних (багатофунк­ціональних). Це поняття передусім передбачає розмежування пред­метів влади (економічних, політичних, правових, пропагандистсько-ідеологічних тощо), соціальних груп (які перебувають при владі та які не перебувають при владі) та способів влади (влада за допомо­гою економічних, правових тощо важелів).

У політичному суспільстві головним різновидом влади є політич­на влада, яку характеризує соціальне панування тих чи тих суспіль­них груп. З появою державних утворень центральною інституцією політичної влади стає держава, яка може мати найрізноманітніший характер (монархічний, демократичний, олігархічний тощо). Засадовим для всього цього є апарат примусу (норми права, воля тирана тощо). Саме держава має монополію на примус щодо всіх членів суспільства.

До головних форм вияву влади у масштабах політичного суспіль­ства належать: (1) панування, яке передбачає той чи той рівень підпорядкування одних соціальних груп іншим; (2) керівництво як здатність здійснювати волю можновладців; (3) управління процеса­ми суспільного життя за допомогою певних соціальних інституцій (економічних, політичних, правових, культурних тощо); (4) органі­зація взаємодії та взаємозв'язку головних компонентів суспільного життя (організація господарського життя, різноманітних засобів ко­мунікації тощо); (5) контроль за здійсненням відповідних процесів та отриманням очікуваних результатів.

Сучасне політичне суспільство, до складу якого входять вели­чезні маси людей, не в змозі (за деякими винятками) мати справу з малими соціальними групами. Та й великі групи, якщо не визначе­но їхню роль та місце у системі виробництва та якщо вони не заяв­ляють про свої соціальні інтереси політичними методами, не завжди привертають увагу можновладців.

Представників політичного суспільства, які перебувають при владі, цікавлять не просто великі соціальні групи, а групи, які безпосередньо причетні до політики, до боротьби за владу, за керів­ництво суспільством. Такими великими групами є класи, відмін­ності між якими визначені передусім їхнім ставленням до панівних форм власності.

Розподіл доходів відіграє винятково важливу роль у процесі ут­ворення класових структур суспільства та партій, які очолюють боротьбу цих класів за справедливий розподіл доходів, за демокра­тичну соціальну політику.

Отже, метою будь-якої політичної партії є влада. Перебувати при владі — означає обіймати певні посади в урядових інституціях для проведення своєї політики в інтересах цілком конкретних соціальних сил (класів, соціальних груп), водночас враховуючи інте­реси інших соціальних сил, щоб не виникало гострих соціальних конфліктів, обтяжених найнеприємнішими наслідками для суспіль­ства та держави.

У реальній політиці необхідно зважати на факти, які інколи ви­магають рішучої зміни політичного курсу з огляду на реальні обста­вини та практично значущих дій. Врахування реальних обставин має базуватися не на "політологічній балаканині", а на наукових оцінках та прогнозах. Тут свою незамінну роль повинна відіграти соціологія політики, яка критично аналізує політичні обставини, що існують у певному суспільстві. Життя свідчить, що виразники "за­гальнонародних інтересів", прийшовши до влади, надто часто почи­нають зловживати нею у своїх особистих інтересах. Щоб мінімізува­ти зловживання такого роду, суспільство має контролювати владу. Контроль над застосуванням влади є найважливішим питанням політики і він не може бути обмежений діяльністю офіційних дер­жавних інституцій. У демократичному суспільстві цей контроль буде ефективним тільки тоді, коли діяльність державних інституцій під­кріплюватиметься діяльністю партій, профспілок та інших громад­ських організацій.

Щоб домогтися здійснення своїх соціальних інтересів, люди по­винні вміти організуватися. Це й визначає важливу роль політичних партій. Саме партії покликані забезпечувати добре зорганізоване керівництво політичними рухами, навчаючись на досвіді своїх та чу­жих помилок, своїх та чужих досягнень.

Диктатура чи представницька влада?

На думку професора Інституту історико-політичних досліджень Ж при Римському університеті К. Монгардіні, події останніх де­сятиріч XX ст. серйозно змінили зміст політичного представництва, яке є засадовим для сучасної демократичної держави. Нинішня кри­за політичного представництва є результатом того, що раціональна модель політичної організації втратила свою ідеологічну значущість.

За умов кризи представництва політика позбавляється реального сенсу. Характеризує її деградацію тенденція, за якої все у суспільстві перетворюється на політику, а сама політика тих чи тих партій стає вираженням партійних інтересів вузького кола осіб.

Головними наслідками поглиблення кризи представництва Мон­гардіні вважає, по-перше, збільшення розриву між надіями на пози­тивні соціальні зміни та результатами діяльності держави, по-друге, відхід людей від суспільного життя. Все це виливається у різні форми соціального відчуження, байдужості, втечі від політики чи протесту.

Позбувшись ідеологічного та морального значення, представни­цтво виявляється зведеним до простого подання голосу на користь "симпатичного" політичного діяча. За таких умов правлячі групи на­магаються замаскувати свою політичну та моральну слабкість за до­помогою посилення організаційних структур відповідних партій, з яких вони вийшли на політичну сцену або які підтримують їх. Це політичне маневрування обтяжене зростанням тоталітарних, дикта­торських настроїв в організаційних партійних структурах. Подібні умонастрої є живильним ґрунтом для реорганізації партії у напрямі її централізації, посилення контролю за низовими ланками, що сти­мулює зростання партійної бюрократії.

За відсутності ідеологічних механізмів забезпечення прив'яза­ності виборців різноманітні партії ліберального типу змушені "по­лювати" на голоси навіть тих, чиї інтереси для них є чужими. Така ситуація вимагає від партії витрачання більших коштів на соціо­логічні та психологічні дослідження потенційних виборців, щоб їх можна було за будь-яку ціну та за допомогою будь-яких засобів "пе­реманити" на свій бік. Це дуже нагадує маркетингову діяльність з вивчення політичного ринку та проштовхування на нього неходово­го, але добре "запакованого" товару.

Якщо звернутися до історії ідеології представництва, то засадовою можна вважати книгу Гоббса "Левіафан". В історії політичної думки Гоббс відомий як прихильник необмеженої державної влади, що придушує свободу окремої особистості. У нього на батьківщині, в Англії, ідеї Гоббса майже одностайно не були сприйняті. Його політичні погляди не поділяли, хоча й з різних причин, ні в оточенні Стюартів, ні у стінах англійського парламенту. Репутації ревного мо­нархіста він набув на континенті, і головним чином тому, що уряд Людовика XIV (1638—1715), дбаючи про свої власні політичні цілі, заохочував видання його творів. У Франції "Левіафан" став яскра­вим символом абсолютистського режиму.

Незважаючи на те, що Гоббс заперечував демократію як форму державного устрою, вважаючи, що будь-яка демократія внаслідок корупції та зловживання вироджується у правління аристократів, його теорія, на думку французького дослідника Л. Жома, все ж та­ки відіграла значну роль у формуванні представницьких інституцій державної влади. Справа в тому, що англійський мислитель першим висунув ідею представництва, проте це поняття не було пов'язане у нього з ідеєю демократії. Гоббс ототожнював державу з організмом, який об'єднує та репрезентує інтереси всіх членів суспільства. Зміст "Левіафана", підкреслює Жом, не можна зводити до ідеї держави-жандарма. Це суперечить філософії Гоббса, який заявляв, що держа­ва є продовженням та втіленням здорового людського глузду, який не бажає гинути задля тимчасової вигоди окремих осіб.

Одночасне визнання Гоббсом абсолютного суверенітету держави та невідчужуваних прав людини не є суперечністю з тієї причини, що ці принципи підлягають реалізації у різних сферах суспільного життя. Іншими словами, державний суверенітет у Гоббса є всемо­гутнім, але тільки у своїй власній сфері, за межами якої людина зберігає свої індивідуальні права та свободи, якщо не зазіхає на пра­ва та свободи інших.

Таким чином, у суверені-представникові, яким можуть бути окрема людина (наприклад, монарх) або асамблея (наприклад, пар­ламент), люди, згідно з Гоббсом, водночас присутні, оскільки ство­рюють його своїми спільними зусиллями, та відсутні, оскільки суверен-представник заміщує їх.

Звичайно, це не означає, що всі люди безпосередньо братимуть участь в управлінні державою. Суверен, згідно з Гоббсом, має цілко­виту незалежність у прийнятті рішень, але не у своєму існуванні як суверена, статусом якого його наділив народ. У трактаті "Про гро­мадянина" англійський мислитель прямо говорить: "Королем я на­зиваю народ".

Щоб правильно зрозуміти філософію політики Гоббса та розвиток ідеї представницької влади, необхідно враховувати таке: сучасна правова держава — це продукт Нового часу. Підвалини такої держа­ви було закладено у період абсолютизму. Свою роль у цій справі відіграли твори Гоббса. Пізніше, за доби Просвітництва, склалася прийнята нині багатьма державами світу система поділу влади. Бур­жуазні революції поставили на порядок денний питання про участь громадян у формуванні державності нового типу, сприяли здійснен­ню ідей конституціоналізму та федералізму.

Що стосується поняття "суверенітет", винятково важливого для теоретичного осмислення сутності сучасної держави, то вперше йо­го філософсько-політичне та юридичне тлумачення було наведене у творі французького юриста Ж. Бодена "Шість книжок про респуб­ліку" (1576). Відмітною ознакою державної влади він визнавав суве­ренітет і визначав суверенну державну владу як найвищу, постійну, незалежну, не пов'язану ззовні даними їй кимось законами.

Визнання Гоббсом народу головним суб'єктом верховної влади виражало дух Нового часу. Цю ідею послідовно розвивали у школі природного права, і вона врешті-решт вилилася в теорію народного суверенітету. Так, наприкінці XVII ст. Локк наголошував, що абсо­лютний суверенітет належить народові, але здійснюють його за до­помогою встановлених носіїв влади.

Теорію народного суверенітету було законодавчо втілено під час Великої Французької революції XVIII ст. Народний суверенітет французькі революціонери розуміли як приналежне народові право установчої влади, тобто як право встановлювати той чи той режим державної влади, а також як право обирати народних представників до законодавчого зібрання. Проте досвід Великої Французької рево­люції показав, що народ аж ніяк не являє собою простої суми рівних один щодо одного індивідуумів і тому його не може бути визнано єдиним та абсолютним суб'єктом верховної влади. Справа в тому, що цей народ розпадається на окремі суспільні групи, які протисто­ять одна одній через відмінності в інтересах, що їх об'єднують. Та чи та організація влади є результатом суперечливого співвідношення різних суспільних сил, а не згоди всього населення відповідної країни.

Таким чином, констатував російський теоретик та історик права, професор Ф. В. Тарановський (1875—1936), суверенну владу не мож­на вважати ні приналежністю всього народу, ні приналежністю пев­ної суспільної групи. Державна організація об'єднує в собі інтереси різних суспільних груп. Через це верховну владу належить розглядати як особливу приналежність держави, що постає як інтегруюча соціальна інституція.

Вивчення реального історичного досвіду державного будівництва у XVIII—XIX ст. приводить до того, до чого Гоббс прийшов за допо­могою теоретичних міркувань, а саме: держава є особливою юридич­ною особою (особливою соціальною інституцією з правами юридич­ної особи), відмінною як від народу, так і від правителів. Говорячи словами Тарановського, необхідно визнати державу як юридичну особу суб'єктом суверенної влади. З цієї точки зору про державну владу можна говорити як про самодержавну, не персоніфікуючи цю владу в особі монарха або іншої аналогічної особи. Суверенітет, або самодержавність, становить невід'ємну приналежність сучасної дер­жави, яка постає як немовби невидима (неперсоніфікована) юридична особа.

Держава та громадянське суспільство

До середини XVIII ст. європейські політичні мислителі викорис­товували термін "громадянське суспільство" для описання полі­тичної асоціації, члени якої підпорядковані певним законам, завдя­ки чому в державі забезпечується мирний порядок та нормальне правління. У цій традиції "громадянське суспільство" та "державу" розглядали як синоніми. Бути членом громадянського суспільства означало бути громадянином, тобто членом держави, який пово­диться відповідно до її законів та утримується від антидержавних вчинків, які завдають шкоди співгромадянам. Таке розуміння грома­дянського суспільства можна знайти у Юма, Руссо, Канта.

У другій половині XVIII ст. традиційні уявлення про громадян­ське суспільство починають переглядати. На середину XIX ст. стає остаточно ясно, що громадянське суспільство та держава — це не одне й те саме.

Першим кроком до розділення понять "держава" та "громадян­ське суспільство" стала спроба виправдати статус суверенної (цент­ралізованої та конституційної) держави й водночас захистити права соціальних груп, які утворюють громадянське суспільство. Ці спро­би й призвели до того, що класична концепція дала "внутрішню тріщину". Наприклад, у фізіократів (фр. рhysiocrates від грецьк. physis - природа + kratos — влада; французькі економісти другої половини XVIII ст., які визнавали землю та землеробство єдиними джерелами багатств, а землеробську працю — єдино продуктивною працею) спостерігаємо тенденцію протиставляти так зване природне суспільство, під яким розуміли сферу економічних відносин, суспільству політичному.

Наступний крок у переосмисленні сутності громадянського суспільства пов'язаний з доведенням того, що громадянське сус­пільство має законне право захищати себе від держави. Це доведен­ня було соціально зумовлене Американською та Великою Французь­кою революціями, які породили ідеологів соціальної рівності, грома­дянських свобод та конституційних форм правління.

Коли стало очевидним, що держава та громадянське суспільство не є тотожними, особливий наголос було зроблено на переоцінці ролі держави у житті суспільства. Маркс запропонував розглядати державу як інструмент у руках панівного класу для придушення та експлуатації інших верств населення та як класову форму організації економічного життя суспільства. Його опоненти вказували пере­дусім не на репресивні функції держави, а на організаційні, вважа­ючи, що держава повинна регулювати й контролювати за допомогою політичних, правових та адміністративних засобів життя грома­дянського суспільства. Найяскравіше цю ідею виражено у працях консервативних німецьких політичних філософів, яких насторожу­вала та відлякувала надмірна революційність аргументів тих, хто на­полягав на відокремленні громадянського суспільства від держави. Кін не згодний з марксистським твердженням про те, що грома­дянське суспільство належить пов'язувати виключно з капіталістич­ною стадією товарного виробництва та обміну. На його думку, таке тлумачення недостатнє та однобічне, оскільки не враховує внутріш­ніх закономірностей політичного розвитку європейського суспіль­ства (включаючи релігійну Реформацію), який звільнив людину від багатьох не тільки релігійних, а й політичних догм.

Страх перед тим, що громадянське суспільство буде поступово придушене новими формами державного регулювання, веде до по­шуків політичної системи, яка гарантувала б стабільне представ­ницьке правління та суспільні свободи. З особливою наполегливістю ця тема звучить у англійських, американських та французьких політичних мислителів, які застерігають сучасні їм нації від загрози нового деспотизму — деспотизму виборної держави.

Людству давно відомі державні утворення, пише американський дослідник X. Даалдер, проте термін "держава" у макіавеллівському

розумінні й та реальність, яку він відображає, з'явилися порівняно недавно у соціально-політичній літературі. У зв'язку з цим з істо­ричної низки соціальних організацій та систем управління виокрем­люється держава як специфічна система управління. На думку Даалдера, для європейських держав (починаючи з VI ст.) характерни­ми є такі риси:

1. Поділ церковної та світської влади, започаткований доктри­ною "двох мечів" папи Геласія (492—496). Цю доктрину іде­ологи світської влади тлумачать так: монархи отримують свою владу не від папи як посередника між Богом та людь­ми, а безпосередньо від Бога.

2. Утвердження поняття державного суверенітету, який означає, що ніяка зовнішня сила не має права приймати політичні рішення всередині території певної держави й ніхто всередині цієї території не має права на державні рішення, крім монар­ха (суверена).

3. Обґрунтування принципу прямого правління, завдяки якому піддані отримують можливість стати громадянами. Іншими словами, для сучасної держави характерні безпосередні зв'яз­ки між урядом та громадянами (скажімо, без посередництва церкви або якої-небудь партії).

4. Відособлення державного та особистого, що передбачає розви­ток судів для контролю та регулювання суспільних відносин.

5. Зростання соціальної значущості права й ототожнення його з юридичним вираженням влади суверена (наприклад, король може встановлювати закон, але сам він не може бути вищим за закон).

6. Збільшення соціальних інституцій, які здійснюють державне управління.

7. Дедалі ширше втручання держави у суспільні та економічні справи за допомогою бюрократії.

8. Розмежування понять "держава" та "суспільство" ("грома­дянське суспільство"). Відособлення суспільства від держави сприяє зростанню значення індивідуума як політичного агента.

Ідея правової держави та її реалізація

"процесі усвідомлення відмінностей між державою та суспіль­ством формувалася ідеологія правової держави, згідно з якою держава має бути органом права, що забезпечується конституцією та відповідними їй соціальними інституціями.

• Засадовою для ідеї правової держави є соціально-філософська доктрина про те, що влада має здійснюватися тільки в ім'я всезагального блага. Щоб зрозуміти смисл цієї ідеї, слід врахо­вувати, що державознавці Нового часу виокремлювали три го­ловні гілки державної влади: законодавство, суд та управління. Під законодавством розуміли діяльність державної влади, спрямовану на встановлення юридичних норм. Суд тлумачили як діяльність державної влади щодо захисту та відновлення права у конфліктних випадках. А ось у розумінні суті держав­ного управління було чимало різночитань та суперечок. Деякі вчені навіть відмовлялися наводити позитивне визначення державного управління і вважали за краще говорити про нього за допомогою негативних характеристик, указуючи, наприк­лад, що цей тип управління є діяльністю, яка залишається по вирахуванні законодавчої та судової.

До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. роlitеіа — державний устрій). Уп­равління у "поліцейській державі" у принципі заперечувало само­визначення особистості та соціальних груп, оскільки цілком грунту­валося на засадах усезагальної та всепоглинаючої опіки держави над особистістю та суспільством.

На зміну концепції та практиці "поліцейської держави" прийш­ла ідеологія ліберальної держави, яка виражала інтереси третього соціального стану, або класу заможних городян, тобто буржуазії, в руках якої було зосереджено значний грошовий капітал та у середо­вищі якої процвітала самостійна духовна культура, незалежна від церкви та держави.

Під тиском буржуазії управління як поліцейство було повалене, й запанувала система буржуазно-ринкового лібералізму. Вона озна­чала невтручання державної влади в економічне та духовне життя енергійного, підприємливого та буржуазно мислячого індивідуума. В Англії ліберальна система державного невтручання у господарські справи установилася у лупі ст., на європейському материку — після Великої Французької революції.

Ліберальна доктрина пішла незрівнянно далі ліберальної практи­ки державного невтручання у соціально-економічну життєдіяль­ність. Ця доктрина проголосила абсолютне невтручання державної влади в економічне та духовне життя окремої людини. Завдання дер­жави ліберальна теорія вбачала не в управлінні, а виключно у правотворчості та захисті прав у суді. Метою ж права вважали забезпе­чення особистої свободи, тобто усунення будь-яких зазіхань на сво­боду буржуазного індивідуума. Саме у цьому розумінні ліберальна доктрина замінювала "поліцейську державу" державою правовою.

З наростанням конфліктів у буржуазному громадянському сус­пільстві та зростанням свідомості незаможних класів невтручання держави в соціально-економічні відносини загрожувало постійними порушеннями соціальної рівноваги. У зв'язку з цим державна влада виявилася змушеною дедалі частіше втручатися в соціально-еко­номічне життя, послаблюючи дух вільної конкуренції й допомагаю­чи соціально слабким групам, прошаркам, класам. У такий спосіб відбувалося становлення нової функції державної влади — функції соціальної політики. Водночас на роль "четвертої влади" у суспільстві почали претендувати профспілки, які у сучасних промислово розви­нутих капіталістичних країнах уже утвердилися de facto у такій ролі.

Нова ідеологія втручання держави в економічне та духовне жит­тя суспільства істотно відрізнялася від старої ідеології поліцейської держави. Відповідно до цього й відбувається відмова від попередньо­го терміна "поліція", який набув вельми негативного значення що­до системи державного управління складними соціальними проце­сами, й державознавці починають говорити про управління як адміністрування. Водночас відбувається відмова й від поняття пра­вової держави в його попередньому лібералістичному тлумаченні.

Ідеологи нової генерації визнають за краще говорити про цілі державного будівництва, використовуючи висловлювання "культу­ра", "культурне будівництво", "культурна діяльність держави", тим самим підкреслюючи гуманістичний, а не поліцейський характер су­часної їм буржуазної держави. Відтепер правовою визнають державу не з точки зору її цілей, а з точки зору форм та способів її соціаль­но-політичної діяльності. Інакше кажучи, істотним для правової держави періоду державно-монополістичного капіталізму є питання не про те, на що спрямовано діяльність держави, а про те, як дер­жава править.

Правова держава потрібна, щоб обмежити свавілля можновлад­ців. Вона втілює у собі принцип розділення держави та суспільства в ім'я інтересів суспільства, для якого держава є важливим інстру­ментом, і нічим більше.

Учениця та співробітниця відомого угорського марксиста Д. Лукача, викладач політології у Новій школі соціальних досліджень (Нью-Йорк) А. Хеллер, полемізуючи з ортодоксальними марксиста­ми та представниками крайніх правих, вказує на те, що саме фор­мально-правовому характерові сучасної держави (правової держави) нинішні демократичні інституції зобов'язані своєю міцністю та стабільністю. Під формально-правовим характером сучасної демок­ратії вона має на увазі передусім відносне (не абсолютне) розділен­ня держави та суспільства. При цьому одні й ті самі демократичні принципи рівною мірою є засадовими як для "ідеального типу" капіталізму, так і для "ідеального типу" соціалізму, оскільки вста­новлюють приблизно однакові способи конституційно-правового розв'язання соціальних проблем та подолання соціальних конфлік­тів, хоча й відрізняються своїм конкретно-історичним смислом, який визначений національним характером тієї чи тієї держави, відповідними культурними цінностями, особливостями соціальної структури, господарського життя тощо.

Волюнтаристські спроби замінити формальну демократію ("бур­жуазну демократію", згідно з ортодоксальною марксистською термі­нологією) реальною демократією (наприклад, "пролетарською"), поєднавши державу та суспільство у деяку тотальність під егідою якої-небудь партії крайнього лівого або крайнього правого спряму­вання, ведуть до відмови від демократії взагалі. Першим докумен­том, який закріпив принципи формальної демократії, була амери­канська Декларація незалежності. Проте ця Декларація містила лише конструктивну ідею, яку ще належало реалізувати. Наступна її реалізація стала завоюванням робітничих партій, профспілок та феміністських рухів. Політичні страйки XIX ст. були безпосередньо спрямовані на реалізацію формальної демократії.

На думку Хеллер, не капіталізм зробив формальну демократію універсальною, а боротьба проти капіталізму, що призвела до появи державно-монополістичного капіталізму, змушеного зважати на факт існування правової держави й підпорядковувати себе її правилам та законам. Злившися з державою, націленою на демократизацію сус­пільного життя, він прийняв відповідні "правила гри".

Хоч би як інтенсивно не вели боротьбу з капіталізмом у тій чи тій країні, більшість трудівників, за словами Хеллер, ніколи не ото­тожнює капіталізм з формальною демократією. Таке ототожнення характерне радше для ідеології ліворадикальних інтелектуалів, які, спираючись на традицію, що йде від К. Каутського (1854—1938), од­ного з лідерів та теоретиків німецької соціал-демократії, зарозуміло вважають, що сам робітничий клас не в змозі усвідомити свої справжні потреби та інтереси. А якщо так, то напоумити "темні" робітничі маси повинні інтелектуали, які мають "єдино правильне наукове знання" про те, як функціонує суспільство та куди йому слід рухатися. Про небезпеку подібного елітарного мислення, пише Хеллер, свого часу попереджала Р. Люксембург (1871 — 1919), видат­ний діяч німецького, польського та міжнародного робітничого руху, хоча й не могла передбачити, що заміна формальних демократичних гарантій "єдино правильним вченням" призведе не просто до сва­вілля жменьки інтелектуалів в особі російських більшовиків, а до за­хоплення влади найжахливішим диктатором.

За умов формальної демократії помилковий крок у принципі може бути виправлено, натомість за умов панування "єдино пра­вильного вчення", яке вважають панацеєю від усіх лих і яке не при­пускає альтернатив, таке виправлення стає неможливим.

Маркс, за словами Хеллер, виходив з того, що комуністичне сус­пільство — це всесвітнє суспільство без держави. У такому суспіль­стві саме по собі відпадає питання про відносини між громадянсь­ким суспільством та державою. Комуністичне суспільство в утопіч­них прожектах Маркса — це безкласове, а отже, й соціально без­конфліктне суспільство, в якому не можуть існувати різні соціальні інтереси. Стосовно цього комунізм протистоїть соціалізмові, нама­гаючись перетворити його на першу фазу єдиної комуністичної формації, яку (фазу) слід щонайшвидше подолати та увійти до царства "всезагальної свободи", обтрусивши із своїх ніг порох народоправ'я (демократії).

Якщо відмовитися від подібних комуністичних утопій, близьких до релігійних міфів, то демократичний соціалізм, на думку Хеллер, — не якась вигадана соціальна модель, оздоблена демократичними гаслами, а цілком реальна та життєва модель соціально-державного устрою, яка має на увазі подальший розвиток та трансформацію громадянського суспільства. Під впливом економічних та соціаль­них криз сучасні демократичні держави стали на шлях регулювання соціально-економічних процесів.

Переоцінка історичних функцій держави у працях вчених кінця XX ст. ("народна держава", "держава добробуту", "соціальна держава", "індустріальне суспільство", "постіндустріальне суспільство")

У 70-ті роки XX ст. настала криза буржуазних державних інсти­туцій, викликана різними причинами, зокрема дефіцитом дер­жавного бюджету у низці країн та ускладненням соціального управ­ління, що призводить до перевантаження державного апарату мало­ефективними адміністративними функціями та інформаційними потоками. У цій ситуації гору взяла неоконсервативна концепція обмеження державного втручання в економіку. Водночас соціологи, правознавці та філософи почали укотре переосмислювати історичні функції держави, класифікувати типи держав та створювати нові концепції державності. Наприклад, професор Інсбрукського універ­ситету (Австрія) П. Пернталер запропонував виокремлювати такі історичні концепції державності:

(1) держава як організм (Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінг, О. Гірке, К. Юнг, націонал-соціалістська доктрина);

(2) держава як система реальних суспільних відносин;

(3) держава як сукупність зразків поведінки, орієнтованих на соціальну єдність (Г. Зіммель, М. Вебер);

(4) держава як порядок, що інтегрує індивідів (Р. Сменд);

(5) держава як надбудовне відношення, яке виражає та захищає класові інтереси (К. Маркс);

(6) держава як нормативно-правова єдність (Г. Кельзен, А. Меркль) та як суб'єкт міжнародного права.

На думку Пернталера, в усіх цих концепціях центральними є ка­тегорії розвитку, комплексності та системності, тобто держава як живе ціле піддатна історичним змінам, функціонує як динамічна саморегульована система у середовищі суспільних (передусім еко­номічних) відносин.

Пернталер називає сучасну державу народною у тому розумінні, що державний порядок та влада слугують або повинні слугувати пот­ребам народу, а не корисливим інтересам правлячих кіл. Народ (нація) має права як на "зовнішнє" (створення суверенної незалеж­ної держави), так і на "внутрішнє" (зміна політичного статусу через вільне волевиявлення) самовизначення. Народ має і право на бать­ківщину, оскільки самовизначення можливе лише на території, з якою народ пов'язаний історією та культурою. У національних дер­жавах, де офіційно визнано лише одну так звану державну націю, мають обов'язково дотримуватися інтереси національних меншин. У народній державі за національними меншинами мають визнавати право на використання своєї мови, збереження традицій виховання, освіти та культури, на політичні та культурні зв'язки за межами дер­жавних кордонів, на вільну еміграцію тощо. Крім того, у народній державі має бути заборонено соціальну, економічну та політичну дискримінацію національних меншин.

Щоб народна держава була справді народною, вона, вважає Пернталер, має бути конституційною, що означає взаємопов'язаність політичних та правових рішень у рамках особливої юридичної системи та контрольованість усіх державних рішень за допомогою судової процедури. Водночас державу належить розглядати як особ­ливий апарат, що виокремився із суспільства у вигляді системи служб та органів публічної влади. Владний апарат — це засіб досяг­нення цілей державної організації суспільства (внутрішній соціаль­ний мир, мирне вирішення соціальних конфліктів, управління економікою, науково-технічним прогресом, культурою та охороною навколишнього середовища).

За умов конституційної держави суверенітет державної влади означає її монополію на правотворчість, яка забезпечує державну владу юридично обґрунтованою примусовою силою. Щоправда, при цьому виникає напруженість між правовою державою та владним примушуванням, оскільки будь-яка влада має тенденцію виходити за правові рамки під приводом більшої ефективності у вирішенні державних проблем.

Примусова влада діє не тільки за допомогою примусу, а й як мо­тивація поведінки громадян. Від порушень санкціонованого владою порядку останніх утримують наявність апарату примушування та зіставлення тих "переваг", задля яких порушують порядок, з можли­вими несприятливими наслідками застосування санкцій.

Необхідними якостями ефективної влади є її авторитет та легітимність. Поняття авторитету пов'язане з відносинами повеління — підпорядкування. Завдяки наявності реального, а не позірного авто­ритету той, хто підпорядковується, сприймає владу, що повеліває, як щось належне. Навпаки, авторитарна влада домагається підпорядкування застосуванням сили та всупереч волі того, хто підпорядко­вується.

Легітимність означає внутрішню виправданість правління з точ­ки зору принципів соціального порядку. Відповідно до ідеї народно­го суверенітету легітимним вважають державний та правовий поря­док, який спирається на ціннісні уявлення, прийняті у певному суспільстві й такі, що набули статусу культурної традиції. Прина­лежність суверенітету народові реалізують у конституційній демок­ратії як формі організації держави, яка закріплює принципи пануван­ня права та прав людини, а також свободу, рівність та солідарність.

У сучасній конституційній державі необхідне соціально відпо­відальне ставлення громадян до використання своїх прав. Це озна­чає підпорядкування егоїстичних інтересів вимогам соціальної солідарності.

Такою є точка зору низки західних вчених на народну державу.

Поряд з поняттям "народна держава" у країнах Заходу існують і поняття "держава добробуту", "соціальна держава".

Концепція соціальної держави викристалізувалася в ході політичних дискусій другої половини XIX ст. У центрі цих дискусій перебували два питання: (1) про можливість інтеграції промислово­го пролетаріату в буржуазне суспільство з його інституційними струк­турами політичної влади та (2) про суміщення капіталізму й геге­монії класу буржуазії з широкою демократією для мас промислово­го пролетаріату.

У 1929 р. німецький державознавець X. Хеллер висунув поняття соціальної правової держави як альтернативи економічній та полі­тичній диктатурі буржуазії. Соціальна правова держава, згідно з Хеллером, є інституційним засобом обмеження капіталістичного ринко­вого суспільства політичними принципами, які поєднують формаль­но-юридичну рівність з демократичним самовизначенням у сферах виробництва та розподілу благ.

Поняття держави добробуту, введене до наукового та політично­го вжитку англійським економістом Дж. М. Кейнсом (1883—1946), зародилося у надрах політекономічної думки, яка займалася пробле­мами криз перевиробництва. Згідно з Кейнсом, головне завдання держави добробуту полягає у забезпеченні зайнятості та підтриму­ванні високого рівня споживання у суспільстві. Якщо ідея соціаль­ної держави ґрунтована переважно на етичних мотивах подолання капіталізму та звільнення пролетаріату, то ідея держави добробуту має економічне підґрунтя.

Сьогодні нормативні принципи соціальної держави найчастіше зводять до загального принципу справедливості у капіталістичній системі, а проблему відносин між працею та капіталом — до питан­ня про оптимальний перерозподіл національного доходу, що перед­бачає підтримання відповідних темпів економічного зростання, рівня зайнятості, споживання тощо. Ця переоцінка статусу та функ­цій соціальної держави зближує її з ідеологією держави добробуту. Водночас окреслюється конфлікт з ідеєю права.

На противагу ринковому механізму розподілу, держава добробу­ту та сучасна соціальна держава зорієнтовані на помірний егаліта­ризм (фр. еgalitarisme від еgalite — рівність; ідея всезагальної рівності) та перерозподіл благ згідно з принципом соціальної спра­ведливості. Вони формують нову структуру прав, уводячи до них так звані дистрибутивні (від англ. distribution — розподіл, розміщення; розподільчий) права, які мають задовольнятися при виконанні обо­в'язків, покладених на уряд та різні політичні інституції. Від інших прав дистрибутивні права відрізняються тим, що вони суперечать ринковому механізмові розподілу благ, захищають інтереси трудів­ників, споживачів, клієнтів та інших категорій населення від влади підприємців, що так чи так змінює структуру капіталістичної еко­номіки, яка передбачає придбання благ лише як винагороду.

Економічна політика держави добробуту націлена на підтриму­вання споживчої спроможності широких мас за рахунок надання різним групам населення переваг у періоди економічної нестабіль­ності. Трансформація таких переваг у права означає встановлення для уряду обов'язку не змінювати посталий порядок перерозподілу незалежно від економічної ситуації. Таким чином, володіння дист­рибутивними правами — це можливість вимагати від уряду задово­лення своїх економічних інтересів, які не вдається задовольнити у процесі ринкового розподілу, за відсутності відповідних зобов'язань перед суспільством. За таких умов право перетворюється з однако­вої для всіх міри на систему привілеїв, відмінних для різних груп на­селення залежно від їхнього становища у системі ринкового розподілу благ, що у підсумку обмежує можливості політики перерозподілу.

Звичайно, найпростіше розв'язати проблему соціально безвідпо­відального використання дистрибутивних прав, скасувавши їх на тій підставі, що вони є завадою для ефективного ринкового розподілу благ. Але тоді буде відновлено гегемонію класу буржуазії, робітни­чий клас знову виявиться беззахисним перед стихією ринкової еко­номіки і, можливо, запанує авторитарний політичний режим.

Згідно з цією теорією, пропозиція суспільних благ у потрібному суспільству обсязі не може бути забезпечена за допомогою ринково­го механізму і, отже, потрібне втручання держави. До того ж приват­ний сектор не здатний виробляти у широкому масштабі суспільні блага, оскільки затрати виробництва не виправдовують себе з точки зору прибутку.

На думку німецького професора X. Хануша, теорія суспільних благ головним чином являє собою вчення про недостатність ринко­вого механізму для задоволення всіх суспільних потреб і передбачає державне втручання у справи економіки. Це втручання має свою те­оретичну базу — теорію державного підприємництва. У рамках зга­даної теорії досліджують реальну діяльність державних підприємств, їхні переваги та недоліки порівняно з приватними підприємцями.

Слід мати на увазі, що державне підприємство держава створює та підтримує не через любов до цієї форми підприємництва. Такої "любові" скупенькі платники податків не вибачать своєму урядові. Головною метою утворення державних підприємств (у формі націо­налізації або створення на "чистому місці") є прагнення держави зберегти найбільш значущі в економічному, військовому та політич­ному відношеннях напрями господарської діяльності, а також сти­мулювати розвиток перспективних або просто необхідних для пев­ної держави галузей, які вирізняють високі капітало- та наукоємність. У зв'язку з цим питання про націоналізацію підприємств слід розглядати під тим кутом зору, що ринок часто-густо не забезпечує оптимальної структури виробництва. Тому у збитковості державних підприємств немає нічого страшного. Як тільки економіка стабілізу­ється і з'явиться можливість надати державним підприємствам мож­ливість самостійно боротися за виживання, їх повністю або частко­во денаціоналізують.

Таким чином, завдання, які уряд ставить перед державними під­приємствами за несприятливих для них економічних умов, мають цілком реальне господарське та політичне значення. Це означає, що виділені державою бюджетні кошти використовують більш-менш доцільно, але не завжди ефективно. Уряд бере це до відома, оскіль­ки не можна не зважати на те, що за умов економічного спаду під­тримування зайнятості або навіть збільшення кількості робочих місць можливе лише завдяки збереженню інфляції або низьких темпів зростання продуктивності праці. Зрозуміло, що така політи­ка вимагає збільшення державних бюджетних коштів, а цього дося­гають підвищенням податків, що веде в остаточному підсумку до

зниження ефективності функціонування всього господарства. А проте, якщо дбати не тільки про сьогочасні економічні інтереси, то політика субсидування державних підприємств з метою збереження виробництва дає в остаточному підсумку значний економічний ефект на тому етапі, коли стабілізується стан справ в економіці та виразно окреслюються перспективи економічного підйому.

Не можна забувати, що держава, намагаючись прискорити нау­ково-технічний прогрес, діє у галузях, де ризик більший, ніж може дозволити собі приватний капітал, і де існує необхідність великих капіталовкладень, які не до снаги приватним фірмам. У всіх цих ви­падках лише через тривалий період можна з'ясувати, якою виявила­ся віддача від державних капіталовкладень. Державні видатки мож­на поділити на дві частини — витрати в інтересах досягнення загаль­нонаціональних цілей та витрати, пов'язані з низькою ефективністю державних підприємств.

Витрати в інтересах досягнення загальнонаціональних цілей за­лежать від своєрідної угоди між центральними державними органа­ми та підприємствами. У цьому разі поінформованість та зацікав­леність сторін неоднакова, оскільки центральні органи не мають усієї необхідної інформації про повний стан справ на певному конк­ретному підприємстві й до того ж вони безпосередньо не зацікавлені у розв'язанні численних господарських завдань. Але тут уже нічого не вдієш, доводиться ризикувати.

Угорський професор Г. Козма вказує у зв'язку з цим на той факт, що не в усіх капіталістичних країнах державні підприємства перебу­вають під контролем холдингу (англ. Ьо1сІіп§ — той, хто володіє; хол­дингова компанія — акціонерна компанія, яка використовує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю над ними). Прихильники холдинго­вої системи доводять, що централізоване управління несумісне з вимогою підвищення конкурентоспроможності державних підпри­ємств на зовнішніх ринках. їхні опоненти вказують на недоско­налість холдингової системи та на той факт, що нині в усіх західно­європейських капіталістичних країнах державні підприємства функ­ціонують переважно у формі акціонерних товариств. У тих же країнах, де державний сектор достатньо великий, акціями держав­них підприємств володіють фінансові інституції, які є акціонерними товариствами.

Отже, на думку західних соціологів та політологів, на сучасній стадії розвитку капіталізму держава неминуче повинна дедалі глибше втручатися у сферу економіки, оскільки внаслідок посилення процесу економічної концентрації економічний цикл втрачає здат­ність забезпечувати нагромадження капіталу завдяки його власним, внутрішнім закономірностям. Як свідчать статистичні дані, обсяг державної діяльності у сфері приватноекономічного обігу надзви­чайно зріс після Другої світової війни і продовжує розширюватися. При цьому для урядів капіталістичних країн проблема полягає в тому, як залучити великий бізнес на свій бік. Проте в усіх цих країнах має місце одне й те саме: різні підприємці у тій чи тій формі виступають проти всіх інституцій, які допускають некапіталістичний вплив на економіку. А проте ці самі підприємці також не тільки до­пускають, але часто-густо енергійно вимагають розширення держав­них витрат для стимулювання економічного зростання та запобіган­ня соціальним конфліктам. Наприклад, у повоєнний період Німеч­чина та США мали високу частку державних витрат у національно­му доході, хоча у цих країнах підприємці та уряди поставали у ролі найактивніших прихильників ринкового господарства.

Як вважають фахівці, існують дуже незначні можливості для розв'язання неприватнокапіталістичних завдань за допомогою дер­жавних підприємств або підприємств, що перебувають під контро­лем держави. Державні підприємства, такі як пошта, залізниця, електростанції тощо, можуть справляти через систему тарифів той чи той вплив на промисловість, але результати цього впливу вияв­ляються, як правило, вельми незначними. Державні підприємства в інших галузях промисловості (наприклад, сталеливарній, вугільній тощо), конкуруючи з приватними концернами, змушені вести спра­ви так, щоб отримувати максимальний прибуток за ринковими пра­вилами, тобто у цьому розумінні вони мало чим відрізняються від приватних підприємств.

З посиленням взаємозв'язку різних секторів капіталістичної еко­номіки майже повністю зникають шанси для некапіталістичних ре­форм силами держави. Великий капітал за допомогою міжнародних концернів та транснаціональних корпорацій уже рішуче подолав бар'єри національних ринків. Створення міжнаціональних капіта­лістичних об'єднань спричинило істотну лібералізацію зовнішньо­економічних відносин (зниження мита, вільне пересування капіта­лів, створення міжнародної валютної системи). Крім цього, утвори­лися економічні союзи капіталістичних держав, які породили єдиний наднаціональний (транснаціональний) ринок.

Інтернаціоналізація (глобалізація) виробництва, збуту та обігу капіталу створила сприятливі передумови для появи нових сфер док­ладання капіталу, але водночас це обмежило можливості самостійної національно-державної економічної політики, а також зменшило можливість успіху державних некапіталістичних реформ зусиллями представницької влади. Соціологи відзначають тенденцію до звужен­ня повноважень представницької влади, передусім парламентської.

Діяльність парламенту щодо розв'язання питань довгостроково­го планування багато в чому залежить від експертних прогнозів еко­номічного розвитку. У низці випадків експерти, будучи пов'язаними з монополістичними об'єднаннями й діючи згідно з виробленою спільно з урядом програмою, фактично нав'язують свої пропозиції парламентові. Така практика свідчить про значне збільшення ролі та впливу виконавчої влади у сучасній капіталістичній державі. Проте, на думку низки дослідників, навряд чи правомірно ставити питання про зменшення функцій сучасного парламенту. Справа в тому, що зросле втручання сучасної держави в економічну сферу відбулося саме у тих галузях, доступ до яких завжди був закритий для парла­ментаризму. Таким чином, звуження повноважень представницької влади відбувається не за рахунок урізання її функцій, а за рахунок непропорційного збільшення функцій виконавчої влади. Це призво­дить до зростання "технократичних" та прагматистських настроїв у вищих ешелонах виконавчої влади, які починають віддавати перева­гу ідеології так званого індустріального суспільства.

• Характерними ознаками індустріального суспільства є: плану­вання як метод регулювання економіки з метою усунення соціальних конфліктів; ставка на підвищення соціальної мо­більності для усунення класових бар'єрів; плюралізм як полі­тичний принцип, завдяки якому демократія перетворюється на представництво численних політичних угруповань, якими легше маніпулювати, ніж великими партіями.

Як відомо, теорія сучасного індустріального суспільства сформу­валася на Заході у 50—60-ті роки XX ст. її ідеї вперше викладено французьким соціологом Р. Ароном (1905—1983) у лекціях у Сорбонні у 1956—1959 рр. та американським економістом, соціологом В. Ростоу (1916—2003) у праці "Стадії економічного зростання".

Теорія індустріального суспільства тлумачить соціальний прогрес як перехід від аграрного (традиційного) суспільства, в якому пану­ють натуральне господарство та соціально-станова ієрархія, до індустріального суспільства з масовим промисловим виробництвом, розвиненими ринковими відносинами та демократичним ладом. Засадовим для цього переходу є процес послідовних технічних но­вовведень у виробництві разом з різними соціально-психологічними мотивами (наприклад, вплив протестантської етики, зростання на­ціональної самосвідомості, особисті якості непересічних політичних діячів тощо).

Згідно з цією теорією, головним критерієм прогресивного сус­пільного ладу вважають досягнутий рівень промислового виробни­цтва, а згідно з Ростоу — рівень виробництва товарів масового спо­живання тривалого користування.

Запропонована теорія індустріального суспільства знайшла своє продовження у працях німецького вченого Е. Форстхоффа, який своєрідно інтерпретував демократичну модель сучасної держави. У праці "Держава індустріального суспільства" (1971) він доводив, що період соціальної реалізації завершено і його значною мірою зміни­ла фаза технічної реалізації, під якою він розуміє повоєнну перебу­дову суспільних відносин, що виявилася у створенні держави з дос­татньо розвиненими соціальними інституціями.

У своїх ранніх працях Форстхофф підкреслював, що сучасна соціальна держава виникла під тиском обставин. Нині ж соціальна та правова держави різко розділені. До того ж, говорячи, наприклад, про Німеччину, необхідно відзначити, що соціальна держава не пов'язана соціальною програмою з конституцією Німеччини.

Якщо визнати, що соціальні зміни завершені й уже не залежать від виробничих відносин, тоді слід визнати й те, що соціальні відно­сини зараз більше визначені розвитком техніки, точніше, науково-технічним прогресом, який різко змінює пропорції зайнятості у виробничій сфері та у сфері обслуговування. У такому разі соціальна держава відходить у минуле, як відходять у минуле й партії, що вира­жають класові інтереси, а на їхнє місце повинні прийти економічні со­юзи на кшталт профспілок, але серйозно модифікованих, оскільки го­ловною функцією держави стає забезпечення стабільності індустріаль­ного суспільства, тобто забезпечення повної зайнятості та збільшення суспільного продукту. Таким чином, держава та суспільство зливають­ся в єдине ціле, позбавлене класових суперечностей.

Концепція Форстхоффа зазнала серйозної критики за викрив­лення реального стану справ у західному суспільстві.

Треба підкреслити, що у центрі багатьох теорій демократії пере­буває ідея індустріального суспільства з його самобутнім розвитком

науки та техніки, що перетворює науку на безпосередню продуктив­ну силу й тим самим позбавляє традиційних пролетарів їхнього соціального статусу як експлуатованого класу. Цю ідею поділяли Г. Маркузе та Ю. Хабермас, які виходили з того, що наука та техніка перетворилися в індустріально розвинутих країнах не тільки на провідну продуктивну силу, а й на нову форму ідеології. За таких умов пролетаріат як носій революційної ідеології інтегрується до нових соціальних структур і фактично залишає історичну арену, поступаючись місцем "пролетареві розумової праці", який має всі шанси спокійно й без конфліктів стати представником забезпечено­го середнього класу.

Слідом за теорією індустріального суспільства з'явилася теорія постіндустріального суспільства, найбільш знаними захисниками якої стали Д. Белл, 3. Бжезінський, Г. Кан, О. Тоффлер (США), Ж. Фурастьє та А. Туран (Франція). Засадовими для членування всесвітньої історії зазначені автори роблять рівень розвитку вироб­ничої техніки, а також галузевий та профспілковий поділ праці. Відповідно, історію суспільства поділяють на доіндустріальне (аграр­не) суспільство, індустріальне та постіндустріальне (технотронне, згідно з Бжезінським, або надіндустріальне, згідно з Тоффлером).

На думку творців теорії постіндустріального суспільства, це сус­пільство виникає тоді, коли нагромадження капіталу досягає рівня, на якому потреби та злиденність не є головною соціальною пробле­мою, тобто індустріальна система здатна задовольняти всі головні потреби людини.

У чомусь схожі ідеї раніше висловлювали Маркс та Енгельс, які надавали великого значення науково-технічному прогресові й пе­редбачали перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства. Нагадаємо, що відповідно до марксистського вчення поділ праці визначає форми власності, а ті, у свою чергу, впливають на форми ринкових відносин. З цієї точки зору не можна не визна­ти, що науково-технічний прогрес сприяє поділові праці й, отже, справляє цілком певний відчутний вплив на зміну форм приватної власності за умов капіталістичної економіки.

Висновки

Соціологія політики вивчає соціальні відносини та соціальні інституції, які підпадають під поняття "політика", "влада", "держава". Вивчення соціально-політичних відносин тісно пов'язане з вивченням соціальних структур, визна­чуваних відносинами власності. Тому до предмет­ної царини соціології політики належить дослід­ження політичних відносин між різними класами та соціальними групами (передусім з приводу форм власності).

Оскільки форми власності відображають у кінце­вому підсумку існуючі економічні відносини й виз­начають політичну активність відповідних соціальних сил, соціологія політики не може пройти повз питання права та економіки, які включено до сфе­ри її досліджень, щоб забезпечити адекватне ро­зуміння політичних процесів у суспільстві.

Контрольні завдання

1. Що таке представницька влада?

2. Що таке громадянське суспільство та держава? Як вони взаємно співвіднесені?

3. У чому полягає суть класичної моделі "поліцейської дер­жави"?

4. Схарактеризуйте суть правової держави.

5. Як ви розумієте політико-правовий смисл словосполу­чення "формальна демократія"?

6. Вкажіть головні риси теоретичних моделей "народної держави", "держави добробуту", "соціальної держави", "індустріального суспільства", "постіндустріального суспільства".

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Амелин В. Н. Социология политики. — М: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 184 с.

Ашин Г. К. Современные теории элиты. — М.: Международные отношения, 1985. - 256 с.

Вятр Е. Социология политических отношений. — М.: Прогресс, 1979. — 463 с.

Гаджиев К. С. Политическая наука. — М: Международные отношения, 1995. — 400 с.

Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М.: Высш. шк., 1995. — 271 с.

Дмитриев А, В. Политическая социология США. —Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1971. - 84 с.

Ермоленко Д. В. Социология и проблемы международных отношений. — М.: Международные отношения, 1977. — 232 с.

История политических и правовых учений. — М.: Инфра & М.Кодекс, 1995. — 728 с.

История фашизма в Западной Европе. — М.: Наука, 1978. — 614 с.

Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология: Методы исследования: Пер. с англ. — М.: Весь Мир, 1997. - 543 с.

Маркузе Г. Одномерный человек // В кн.: Американская социологическая мысль: Пер. с англ. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994. — С. 121—146. Марченко М. Н. Политическая теория и политическая практика в развитых капиталистических странах. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 384 с. Миллс Р. Властвующая элита: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной лите­ратуры, 1959. — 543 с.

Морено Д. Л. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1958. — 289 с.

Поппер К. Р. Открытое общество и его враги: В 2 т. — М.: Международный фонд «Культурная инициатива» — 8ого5

ГошкМюп: Открытое общество «Феникс», 1992. - Т. 1-2.

Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. — М.: Аспект-Пресс,1995. - 320 с.

Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М.: Владан: Союзбланкоиздат, Московское отделение, 1992. — 122 с.

Теоретическая и практическая политология. — М.: РОССПЭН, 1993. — 239 с.

Филатов Г. С. Крах итальянского фашизма. — М.: Наука, 1973. — 492 с.

Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Пер. с нем. — М.: Наука, 1992. - 176 с.

Нестуля