2. Суспільство і політика

Функціонування політики

Глибоко суттєві властивості загальних організаційних основ, що формують, створюють суспільство, їх універсальність і прониклива здатність, породжують проблему меж між суспільством і політикою. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначається державою, владою, політичним режимом і са­мою політикою, ЇЇ історичними універсальними і незмінними влас­тивостями або принципами існування. їх сукупність і взаємні від­носини становлять основу суспільного буття політики. Суспільне буття визначається двояко-загальними властивостями політики, що склалися в історії та конкретними умовами епохи реальними сус­пільствами і особливостями їх розвитку. Сукупність властивостей, універсальних початків і основ роблять політику можливою в будь-якому суспільстві.

Політика як особливий, основний вид діяльності людей має пев­не місце в політичній сфері суспільства. Якщо політика — специфічний вид діяльності людей, зв'язаний з утвердженням права індивідів, груп на управління суспільством, на владу, то політична сфера — це той простір, в межах якого політика реалізується, здійснюється. Ос­нову політичної сфери життєдіяльності суспільства становлять полі­тичні відносини, що включають систему загальновизначених або юридично встановлених норм і цінностей, що визначають статус і роль різних соціальних спільностей та індивідів (соціально-політичні ор­ганізації суспільства), різних соціальних інститутів суспільства (еко­номічних, релігійних, політичних та ін.), а також їх відносини один з одним, діяльність об'єднань, організацій, формувань (соціальних ін­ститутів та установ), контролюючі соціально-політичні та правові нор­ми, що мають необхідну владу, авторитет, матеріальні засоби, соці­альні зв'язки між соціальними спільностями та індивідами, що безпосередньо стосується соціальних інститутів держави і її владних структур, установ та об'єднань. Просторовий вимір політики харак­теризує її" роль у суспільстві, її дієвість, реальність, стійкість, трива­лість, доцільність і відносини політики з суспільством, її місце в сус­пільстві, здійснення політики в певному суспільному середовищі.

В суспільному середовищі політика виникає, формується як про­яв інтересів, оформлення поглядів, переконань, панівних настроїв, ідеології усвідомлення завдань та мети суспільства, більш певно до­мінуючих в суспільстві класів, соціальних верств, груп ще вужче правлячих сил, безпосередньо визначаючих політику (керівництво політичних партій, впливових політичних рухів, суспільних і громадсь­ких сил та ін.). Приведена в дію влада і сприйнята суспільством з її участю політика формує політичне життя суспільства, створює своє­рідний політичний побут з відповідною політичною культурою, зви­чаями, традиціями, навиками, спілкуванням тим, що можна назвати культурним буттям політики — духовним і матеріальним. Політич­ний і культурний побут включає сприйняття політики, політичну поведінку, уявлення, надії та сподівання, зв'язані з політичними по­діями, настроями, піднесення, апатії, байдужість, обурення тощо. Політика прикрашує політичне життя суспільства, робить його менш буденним.

Політичне життя суспільства включає політичні відносини між людьми, соціальними спільностями, верствами і формується такими ж політичними відносинами. Політичні відносини — форма реаліза­ції суспільних і класових інтересів та ін. Політичні відносини, як і інші види суспільних відносин, що об'єднують людей в функціональ­ні групи — правлячі і управлінські та соціальні групи, верстви, об'єд­нані подібними переконаннями, спільною метою та спільними інте­ресами, зближують або роз'єднують соціальні спільності, верстви тощо. В системі суспільних відносин політичні відносини виконують функцію управління і контролю за соціальним повідомленням інди­відів і спільностей. Політичні відносини обумовлені рухом економіч­них процесів. Та економічні інтереси лише служать соціальною при­чиною політичних рухів. Вивчення конкретних політичних явищ

вимагає розгляду економічних інтересів, всієї системи соціальних факторів і суперечностей, через які пробивають собі дорогу еконо­мічні інтереси.

Аналіз політичних процесів застерігає від крайностей: недооцін­ка кінцевого, що визначає вплив економічного інтересу на політику і від ігнорування відносно самостійної ролі всіх соціальних і політич­них факторів, особливо впливаючих на ті чи інші конкретні рішення і кроки. Зв'язуючою ланкою між економічними і політичними про­цесами виступає соціальна структура, що створюється класами та іншими соціальними спільностями. Політичний устрій держави, по­літичний режим в країні, особливості культурно-історичного розвит­ку визначають панівну тональність політичних відносин або конфлік­тних або спокійних консенсусних, або гостро непримиренних, вибухонебезпечних, нестабільних, конфліктних та ін.

Місце та роль політичноі сфери в суспільстві

На політику, її дієвість впливають різноманітні фактори: соціальні, економічні та духовні процеси, моральні та правові норми та системи. На основі всебічного аналізу суспільства і його різноманітних відносин Карл Маркс вважав політику вторинною у взаємодії з економікою. Виходячи з примата первинності економічних про­цесів, що визначаються відносинами власності, підкреслювалась пряма за­лежність політичної надбудови від економічної бази, політики від економіки тому, що лише глибинні економічні процеси можуть пояснити самі зміни політики, зростання ролі тих чи інших політичних форм та ін. Політика є вторинною, похідною, бо тип політичного владарювання, панування визна­чається типом панівних економічних відносин. Економічно панівний клас повністю тримає в руках головний політичний інститут — державу. Зміни в сфері політичній пояснюються особливістю глибинних економічних проце­сів. Та марксизм не заперечує і зворотного впливу політики на економічні, соціальні, духовні процеси. В демократичних суспільствах зв'язок політики з іншими сферами більш гнучкіший, посилюється роль моральних, релігій­них норм, методів самоорганізації економічного життя. Якщо ж зростають авторитарні тенденції, то посилюється роль політичних методів регулюван­ня соціальних процесів. При тоталітарних режимах моральні, правові, еко­номічні регулятори витісняються політичними методами.

Концепція марксизму про первинність економіки і вторинність політи­ки переглядається соціологами Заходу. В 60-х роках XX ст. один з творців теорії індустріального суспільства Раймонд Арон твердить, що політика пер­винна, а економіка вторинна. Порівнюючи демократичний та тоталітарний устрій суспільства, Раймонд Арон знаходить багато спільних рис (рівень роз­витку виробництва, поділ праці, суспільний характер виробництва та ін.) і багато відмінностей, обумовлених протилежними способами, методами ор­ганізації політичного життя, різницею і різноманітністю в формах політич­ної влади, що породжують право на вільне виявлення і захист індивідуаль­них та групових інтересів в одних країнах і перешкоджають політичному волевиявленню в інших. Раймонд Арон вважає, що для людини політика більш значима, аніж економіка, право і можливості проявити себе, ступінь своєї індивідуальної свободи, що від політики залежать основні риси еконо­мічного та соціального життя. Такий підхід таїть певну небезпеку, тому що не дозволяє мати цілісне уявлення про вплив на політику всієї різноманіт­ності соціального життя. Право на сукупність законів надається або санкці­онується державою. Це знаряддя, засіб виявлення і реалізації державної волі. Політика тісно зв'язана з правом. Його застосування забезпечується силою державних владних структур і управлінським апаратом. Тоді ж як держава не може існувати без права, бо тільки в формі права волі держави надається загальна обов'язкова форма. Ставлення до права, законності визначають особливості політичної організації суспільства, тенденції розвитку методів, способів політичного управління.

Існують і інші трактовки співвідношення політики та інших факторі в Сучасний американський соціолог Девід Істон запропонував, використовуючи принцип кібернетичної системи, вирішити проблему пріоритетності політики над економікою. На думку Девіда Істона, щоб зрозуміти залежність політичної сфери від соціального середовища, треба абстрагуватися від того, що відбувається в ній самій і уявити її, тобто політичну сферу, як своєрідне, щось окремо взяте. Соціальне середовище, що оточує політичну сферу, це, по суті, сукупність всіх сфер ланок, елементів суспільства: економічної, ре­лігійної, особистої та ін., а також систем, зовнішніх стосовно до суспільства, економічної, міжнародної, політичної. В оточенні в соціальному суспільному середовищі формуються певні вимоги політичної системи, а також склада­ються сили, що її підтримують, забезпечують своєрідне соціально-енерге­тичне живлення політичної сфери, тобто постачають їх своєрідний матеріал для роздумів, для активної праці. Цінність для соціального оточення політич­ної сфери становить тому, що передбачає конкретні рішення, що відповіда­ють соціальним запитам, виступає з ініціативами і діями. Вироблені в полі­тичних сферах рішення і дії впливають на соціальне оточення, формують нові вимоги і послабляють або посилюють підтримку політичної сфери. Під­хід Девіда Істона до аналізу соціального життя з позицій кібернетики прин­ципово і безсумнівно спірний. Проте є щось і раціональне.

Політична сфера залежна і зв'язана не лише з економікою, а й з всіма іншими сферами (соціальною, духовною та ін.) суспільства. Особливо проявляється роль ідеологічних, етичних, наукових поглядів і цінностей, що па­нують в суспільстві. Саме етичні, наукові погляди і цінності визначають мен­талітет народу, рівень його політичної культури, політичної свідомості, готовність прийняття тих чи інших політичних рішень і здатність висувати певні вимоги. Зв'язок політики і інших сфер суспільного життя — взаємний. Якщо політична сфера перестає реагувати на соціальні зміни в суспільстві, то неминуче лишається підтримки населення, замикається на проблемах внут­рішньої політичної боротьби, виявляється нездатною запропонувати програмні дії і перетворення. Вихід з критичного становища можливий або че­рез відновлення її зв'язків з соціальним оточенням внаслідок дій самих політиків, або шляхом прямого тиску мас.

Проте межі політичної сфери суспільства розмиті і дуже рухомі. Регу­люючий вплив держави постійно відчуває будь-який член суспільства і йому зовсім не байдуже характер впливу. В демократичних суспільствах регу­люючий вплив держави обмежується практично кількома сферами або напрямами життєдіяльності, а в суспільствах авторитарних, тоталітарних та інших — присутність держави спостерігається скрізь і постійно. Якщо політична сфера змогла підпорядкувати економіку, культуру, взяти під кон­троль організацію дозвілля, сімейні відносини, то тут тоталітарний політичний режим, в межах якого державний чиновник або партійний функціонер має право визначати ідеологічну спрямованість творчості, виховання і ос­віту, управляти суспільним виробництвом. В суспільстві всі соціальні пере­міщення практично спрямовуються і контролюються державними рішеннями та установами. В межах такого політичного режиму державний апарат перетворюється у величезного спрута, що опутує щупальцями найпотаємніші куточки життя людини, позбавляє всі основні соціальні сфери самос­тійності. Регулюючий вплив держави стає загальним, тотальним, що обме­жує свободу, ініціативу і самостійність індивіда. Наслідки такого тиску політичної сфери на всі інші соціальні сфери суспільства може мати катас­трофічні. Політичне і державне регулювання покликане лише допомогти нормальному функціонуванню всіх сфер суспільства і ні в якому разі не перетворювати в знаряддя диктату.

Суть політичних процесів

Невід'ємною частиною суспільно-політичної реальності виступає політичний процес. Політичний процес характеризує по­літичну реальність з позицій динаміки політичного життя, ходу розвитку політичних явищ. Політичний про­цес розкриває зміст не нормативних або офіціально бажаних, а ре­ально існуючих фактів і явищ, що склалися на стику соціального і політичного життя. Розрізняють три основних становища режиму існування політичного процесу: режим функціонування, режим роз­витку і режим занепаду. Якщо динамічність суспільного життя за­дається і реалізується тільки з допомогою конкретно-історичної ді­яльності людей, то політичний процес фактично зв'язуюча ланка соціальної і політичної структури суспільства. Природно, політичний процес — сукупність дій суб'єктів політики, спрямованих на досяг­нення політичної мети шляхом участі їх в формуванні спільної волі суспільства і її реалізації.

Політичний процес — одна із тих універсалій, що забезпечують діалог людей і культур, не визначаючи його результати, подібно то­му, як спільна мова дає можливість співрозмовникам говорити один з одним, не обов'язково домовлятись. Говорячи і не погоджуючись з співрозмовником, повністю можна віддавати належне його частко­вій правоті, відкидаючи лише претензії на винятковість, тотальність тощо. Отже, зміст політичного процесу безпосередньо залежить від особливостей механізмів та ланок політичної влади і від здійснення соціальними групами, окремими індивідами своєї ролі і політичної функції. Особливості здійснення суб'єктами політики своїх функцій і ролі визначається умовами і специфікою відтворення соціальних спільностей, верств, груп і особливостей. Сукупність дій соціальних спільностей, верств, груп і індивідів, спрямована на їх відтворення, називається соціальним процесом. Якщо політичний процес — фор­ма функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонізує в просторі і часі, один з суспільних процесів, на відміну від пра­вового, економічного, ідеологічного та інших процесів, визначення конкретного з кінцевим результатом процесу певного масштабу, то соціальний процес — одна з головних соціальних дій, що забезпечу­ють відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає підтрим­ку, створює передумови для розширення відтворення, забезпечуючи стабільність суспільної системи. Соціальний процес — основа здій­снення політичного процесу. Разом з тим, політичний процес відіг­рає організуючу роль в соціальному. Дії суб'єктів політики спрямо­вані на створення сприятливих умов для дій, що становлять в сукупності соціальний процес.

Діалектика політичного і соціального процесу проявляється і в постійному русі, взаємодії держави і громадянського суспільства. Дер­жава — основний політичний інститут сучасного суспільства, що за­безпечує формування і реалізацію спільної волі громадян. Грома­дянське суспільство — сфера реалізації особливих, приватних інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей, верств і груп. Громадянське суспільство — суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з ним, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культур­ного і морального статусу, що створює спільно з державою розвину­ті правові відносини. Громадянське суспільство — це таке суспіль­ство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку виступає людина з усією його системою потреб і інститутів, відповідною струк­турою цінностей. Наявність у суспільстві розвинутої багатоманітної соціальної структури, що відображає багатство і різноплановість ін­тересів представників різноманітних соціальних спільностей, верств і груп — важлива умова функціонування громадянського суспільства. При слаборозвинутій соціальній структурі, що характерно і для пе­рехідних процесів в Україні, спостерігається слабкий розвиток і гро­мадянського суспільства, тобто розвиток в економічній сфері різно­манітних недержавних підприємств (кооперативів, орендних підприємств, акціонерних товариств, різних приватних фірм та ін­ших добровільних об'єднань громадян в господарській діяльності); в соціально-політичній сфері — політичних структур: громадських ор­ганізацій і рухів, органів суспільного самоврядування, політичних пар­тій, механізмів виявлення, формування відображення суспільної дум­ки; в духовній сфері — свобода думки, совісті, реальних можливостей публічних виступів і вираження своєї думки, самостійності і неза­лежності від державних структур творчих, наукових та інших об'єд­нань. При слабо .розвинутому громадянському суспільстві громадяни змушені спілкуватися з своєю державою напряму і постійно, що іс­тотно обмежує можливості реалізації їх особистих прав і свобод, тому що держава завжди щось регламентує, вирішує або забороняє (аж до регламентації місця проживання і роботи, туристичних і нау­кових поїздок та ін.). Звичайно ж, за наявності розвинутої соціальної структури і демократичного режиму громадянське суспільство тісно взаємодіє з державою, сприяє тому, що при формуванні спільної волі громадян у вигляді управлінських рішень державні структури ураховують всі багаточисленні потреби і інтереси різних індивідів та соціальних спільностей. Та, мабуть, передчасне утвердження деяких соціологів про те, що реформи в Україні уже привели до виникнення ознак громадянського суспільства, до зміни в його соціальній струк­турі, а нові елементи структури уже позитивно впливають на струк­тури влади.

Важливим початковим принципом діалектичного аналізу проце­сів загальної об'єктивної закономірності і причинної обумовленості політичної реальності є виділення цілісної системи політичних явищ, в межах якої здійснюється процес розвитку і є об'єктивною законо­мірністю і основними системоутворюючими відносинами. Такими системоутворюючими відносинами, що обумовлюють загальні зако­номірності соціальних зв'язків і відносин, виступає відтворення по­літичною сферою суспільства саму себе — суб'єктів політики і умов їх діяльності, політичних зв'язків і відносин. Інакше, політична сис­тема — самовизначальна система, в якій внутрішніми процесами ство­рюються умови, що визначають їх стійке існування (відтворення) і закономірні зміни і розвиток на власній основі. Разом з тим, політика не повністю самовизначальна система, тому що процеси відтворення соціальних суб'єктів відбуваються в соціальній сфері, яка виз­начена економічними і духовними факторами. Звичайно ж, в системі загальних закономірностей політичних процесів важливо виділити, насамперед, економічні і духовні умови їх розгортання і зміни, що визначають спрямованість і темпи розвитку соціально-політичних умов, процесів. Так, становлення ринкової, багатоукладної економі­ки в Україні супроводжується формуванням відповідної ринкової сус­пільної психології, що обумовлює виникнення і поглиблення соціаль­ної нерівності і політичного протистояння, соціально нерівних груп в суспільстві. Соціальна нерівність і політичне протистояння в сус­пільстві України можуть виступати підставою для розвитку політич­них процесів, зв'язаних з кардинальною перебудовою всієї системи політичної влади, реорганізації політичних інститутів та ін. Разом з тим, підстави, передумови виступають лише реальною можливістю виникнення нового, визначаючи провідну тенденцію, що прокладає собі шлях через хаос випадковостей. Соціально-політичні основи впли­вають на появу безпосередніх причин, безпосередніх передумов, по­чаткового пункту якісного розвитку політичного процесу. Різнома­нітність і зростаюча нетерпимість недавно сформованих політичних партій і політичних рухів, нестійкість програм діяльності і порушен­ня управлінських зв'язків в економіці, лавиноподібні процеси соці­ального розшарування, що відкидають на дно життя маси людей, заповнюється коктейлем релігійно-порнографічно-націоналістичного змісту. Духовна пустота — все це риси розпаду, що можуть при­вести до загибелі українську націю.

Політична діяльність людей визначається матеріальними і ду­ховними факторами, внутрішніми та зовнішніми умовами, поводом і причиною. Причому духовні фактори є відображення у свідомості суб'єктів політики матеріальних факторів їх з життєдіяльності, а зовнішні фактори самі визначаються внутрішнім розвитком полі­тичного процесу зворотно впливаючи на них. Якщо причина визна­чає суть і зміст політичних процесів, що розгортаються, то привід надає лише ту чи іншу форму подій. Матеріальна визначеність ре­алізується проявом соціальних законів в діяльності окремих індиві­дів і соціальних спільностей. Адже окрема людина надто слабка і неспроможна, щоб реалізувати вимоги закону, а тому індивід може брати участь в реалізації об'єктивної закономірності як член якоїсь соціальної групи, а не сам по собі. Соціальні закони проявляються і здійснюються тільки в діяльності мас, що і надає їм статичний характер. Закони суспільного розвитку, що проявляються в діяль­ності людей, визначають зміст і напрям діяльності, а, отже, обумов­люють загальний напрям політичного процесу. Загальними законо­мірностями виступають суспільна психологія, інформаційні потоки, ідеологія. На відміну від індивіда, соціальна спільність керується у своїй діяльності не психологічними мотивами, а стійкими ідеологіч­ними установками, де є обґрунтування її інтересів і шляхів їх реалізації.

Політика і влада

З моменту зародження політика формувалась на основі владних відносин: владарювання — підкорення — управління — виконання. Це найважливіша особливість політики. При відсутності владних відносин неможлива координація соціальних зв'язків, досягнення взаємоприємливих компромісів між різними соціальними спільностями, верствами та індивідуумами, підтримувати цілісність та стабільність суспільства. Полі­тична влада формувалась як право панівної еліти, верстви на здійснення спільного керівництва та управління країною. Проблема влади в соціології трактується неоднозначно. Існує багато визначень влади, що відображають різні методологічні підходи до вивчення влади, її суті, природи та ін. Один з підходів — логічне продовження холістського погляду на суспільство як на цілісність, що має функціо­нальна єдність. Тут влада розглядається як властивість суспільства. Американський соціолог Толкотт Парсонс порівнює владу з інститу­том грошей: і те, і інше виконує об'єднуючу, інтегративну функцію в суспільстві. Інший підхід розглядає і визначає владу як соціальні від­носини, нерівні, асиметричні по суті, де один з учасників відносин має більше можливостей і прав впливати на іншого (Макс Вебер, Карл Маркс, Роберт Міхельс).

Влада — основний, організаційний і регулятивно-контролюючий початок політики, одна з важливіших і найдавніших проблем полі­тичного знання, проблема культури суспільства і конкретного життя людей. Джерелом для теорії влади — проблема ставлення її до полі­тики, з якою нерідко її ототожнюють. Дійсно, влада і політика нероз­дільні і взаємообумовлені. Влада безперечно є засобом здійснення політики. Боротьба за владу, за володіння і розпорядження нею і її утримання — один з основних аспектів політичного життя суспіль­ства. Влада не самоціль соціальних сил, що прагнуть реалізації тієї чи іншої мети, тобто політики і тим більше «великої політики», а не простого задоволення чийогось властолюбства. Але політичні сили, що прийшли до влади формують її конкретні матеріалізовані структу­ри (парламент, уряд, монарх, президент та ін.), які в ім'я здійснення тієї саме політики і в своїх інтересах самі виробляють і здійснюють власну політику, що стає засобом влади. Інакше, політика — причина влади, а влада — причина політики. Тому, політика і влада зв'язані круговою причинно-наслідковою залежністю. Адже породження або завоювання влади уже є політика з усіма її атрибутами. Якщо навіть політика ~ провідний організаційний і регулятивно-контрольний уні­версальний початок життя суспільства, що проникає в усі сфери жит­тєдіяльності, де вона втрачає свої чисто політичні функції і стає «неполітичною» (економічною, шкільною, сімейною, соціальною тощо), то мають визнати політику суттю всезагальним, суспільним почат­ком, суспільною суттю. Але й влада становить таку ж автономну суть (існує багато універсальних неполітичних форм влади). Влада і є еле­мент, фактор істотних зв'язків, що об'єднують людей, які збирають, спілкують їх в суспільстві і управляють ними. Влада надає політиці ту своєрідність, завдяки якій політика стає особливим видом соціальної взаємодії. Це обумовлено нерівним становищем людей, які охоплені відносинами владарювання ~ підкорення, в ієрархічності системи взаємовідносин.

У суспільстві влада стає найголовнішим привілеєм. Невипадко­во влада стає і предметом особливих прагнень, постійним джере­лом протистояння і боротьби в суспільстві. Влада незмінно дає пе­реваги тим, хто виявляється близьким до неї, тримає її в своїх руках. Тільки влада дає право на прийняття авторитетних (обов'язкових) для всіх рішень, на вимоги до будь-якого члена суспільства про обов'язковість дотримання прийнятих владними структурами рішень. Влада надає право карати за непослушність законам. Тому політика формувалась як практика здійснення політичної влади, як боротьба за її володіння, як сукупність взаємовідносин і взаємозв'язків з при­воду влади.

Важлива особливість політики — інституалізація. Інституалізація характерна для всіх основних видів життєдіяльності людей в суспіль­стві, але ніде інституалізація політики не досягає такого високого рівня нормативної регламентації і такого рівня використання приму­су у ставленні до особи. Звичайно ж, політика — такий вид соціаль­ного впливу, що орієнтований на узгодження інтересів та відобра­ження суспільнозначимої мети, координацію основних сфер життєдіяльності людей, що характеризується початковою нерівніс­тю, яка базується на відносинах панування, владарювання — покори та підлеглості, управління — виконання, своєю жорстко інституалізо-ваною формою, що забезпечує відтворення владних відносин і регу­лювання суспільства.

Універсальність політики, права її інститутів виступати від імені народу і здійснювати управління суспільством в інтересах нації три­валий період не осмислювалось, не реалізовувалось, достатньо не досліджувалось. Тільки в 20-х роках XX ст. формується соціологія — наука про суспільство, що спеціалізується на вивченні внутрішніх механізмів функціонування політичної системи.

З аналізом структури політичної діяльності, важливим елементом, якої вис­тупають політичні інтереси, зв'язана і сама конкретизація механізмів визначення політичних процесів. Політич­ні інтереси сприяють утворенню, формуванню специфічних суб'єк­тів політичної діяльності з своїми прагненнями, метою, особливостя­ми. Інтерес, будучи об'єктивним явищем як і потреба завжди є інтерес якогось суб'єкта. Призначення інтересу полягає в тому, щоб служи­ти джерелом активності людини, збудженням діяти на випадок ви­никнення суперечностей з об'єктом. Інтерес є компонент структури діяльності, через який суб'єкти підключаються до функціонування і розвитку економічної, соціальної, політичної і духовної сфер сус­пільства, а закони сфер суспільства переводяться в площину діяль­ності, тобто набирають конкретні форми прояву. Інтерес — це взає­мозалежність індивідів, соціальних спільностей, угрупувань, що виникає з приводу використання ними функцій різних соціальних інститутів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб лю­дини.

Соціальні інтереси в політиці

Виникнення соціального інтересу, зв'язаного з формуванням сус­пільства, проявляється у взаємодії особи, соціальних спільностей лю­дей з оточуючим їх природним і соціальним світом. Носієм, суб'єк­том соціального інтересу виступають: особа, соціальні спільності, сім'я, виробничий колектив, клас, нація, суспільство. Серед суб'єктів-носі-їв соціального інтересу визначне місце займає особа. Основу соці­ального інтересу особи становить її ставлення до умов власного бут­тя, до оточуючого середовища. Це ставлення спонукає особу діяти відповідно з тим, щоб зберегти або створити умови, що сприяють її життю і розвитку, боротися з умовами, що створюють труднощі, перешкоди її існуванню і розвитку. Інтереси особи визначаються її об'єктивним становищем у системі конкретних соціальних відносин, реальними умовами її життєдіяльності. Так, у розвинутих індустрі­ально суспільствах інтереси трудящих зв'язані, насамперед, з перет­воренням існуючих суспільних відносин, тому що докорінне поліп­шення умов життя трудящих неможливо в суспільстві, фундаментом якого залишається ринкова економіка і де не вирішені відповідно потребам соціальні інтереси. Підприємці заінтересовані в збережен­ні панівного порядку і таких соціальних відносин, що їм забезпечу­ються можливості збільшення прибутків шляхом посилення інтенси­фікації праці навіть тоді, коли завдається втрат соціальним потребам трудящих, на шкоду їх інтересам. Інтереси особи знаходять своє ви­раження, насамперед, в розвитку і удосконаленні виробництва і сус­пільних відносин.

Соціальні інтереси людей нерозривно зв'язані з їх потребами. Потреби — джерело, необхідна передумова спрямованих дій індиві­да. Перебуваючи в певному зв'язку з потребами інтереси між тим не тотожні їм. Потреби необхідні для здійснення і розвитку не тільки соціальних суб'єктів (суспільства, нації, соціальної групи, особи то­що), але і біологічних видів і організмів. Тому, звичайно, відрізняють біологічні і соціальні потреби. Прогресивні мислителі вказували на наявність потреб «природних і створених суспільством». Що ж сто­сується інтересу соціального, то такий інтерес формується і діє лише в суспільстві. Категорія інтерес доповнює і конкретизує категорію потреби, відображаючи ставлення суб'єкта до умов його життя і ді­яльності. Це ставлення суб'єкт може усвідомити або не усвідомлювати, відобразити порівняно або ілюзорно. Ставлення існує незалежно від свідомості суб'єкту, як об'єктивна реальність суспільного життя, інтерес конкретніше, аніж потреба відображає специфіку соціаль­них відносин, особливості соціальної активності суб'єкту, зв'язані не просто з вибраним ставленням до середовища, а й з практичним ставленням, з перетворенням середовища.

Поняття соціальний інтерес зв'язано з людиною як соціальним типом, тобто з собою. Індивід не є психологічна одиниця, а є елемент певної соціальної структури, член класу якоїсь іншої соціальної спільності, соціального угрупування тощо. Соціальний інтерес особи, насамперед, виражає об'єктивні зв'язки і відносини особи з суспільством, з соціальною спільністю. Соціальний інтерес за природою є вище об'єктивне. Процес формування інтересів багатоманітний. Інтерес взагалі існує незалежно від того, усвідомлений суб'єктом або не усвідомлений. Особа, як між іншим, і будь-який інший соціальний суб'єкт, не завжди усвідомлює свої об'єктивні інтереси. І хоча поділ Праці на основі неспівпадіння інтересів соціальних спільностей, Верств, все ж є спільний інтерес у членів суспільства. Існує в дій­сності і у взаємній залежності індивідів, між якими поділено працю. Треба відрізняти інтерес, що існує в дійсності, в реальному житті і в уяві людей, соціальних спільностей, груп та ін.

Різновидністю суспільного інтересу виступає інтерес політичний. Проте специфіка політичного інтересу, на відміну від інтересів еко­номічних, духовних, соціальних полягає в тому, що в ході його здійснення не тільки безпосередньо реалізуються потреби індивідів, а й створюються умови для розвитку індивіда або соціальної спіль­ності, задоволення їх потреб. Отже, суть політичного інтересу будь-якого суб'єкту полягає в організації політичної влади так, щоб полі­тична влада сприяла найвигіднішому для суб'єкта спрямування розвитку економічної, соціальної, духовної сфер життя. Політичний інтерес будь-якого суб'єкта акумулює економічні, соціальні і духовні інтереси, а з другого боку, спрямований на створення умов для реалізації інтересів. Середній клас власників в Україні саме заінтересо­ваний в такій політичній владі, інститути якої приймали б рішення, спрямовані на створення, насамперед, економічних умов для їх ді­яльності, зокрема, в прийнятті закону про власність землі. В основі забезпечення стабілізації політичного життя в сучасній Україні ле­жить необхідність усвідомлення політичних процесів та інтересів, і не просто їх багатоманітності, а й розуміння їх сумісності.

Легітимація політичної влади

Легітимація (від латин – законний) - процедура суспільного визначення яко­їсь дії, дієвої особи, події або факту; в політи­ці — її визнання, пояснення та виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформлену законність, і тому легітимацію не варто змішувати з легалізацією, а легітимність — з легальністю, тобто з за­конністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим проце­сом. Легітимація утверджує політику і владу, пояснює і виправдовує полі­тичні рішення, створення політичних структур, їх зміни, оновлення тощо. Легітимація покликана забезпечити покорення, згоду, політичну участь без примусу, а якщо ж не досягається покірності, згоди, політичної участі, то виправдати застосування примусу, визнати примус законним засобом здій­снення закону тощо, виправдати використання сили та інших засобів при­мусу, що ними користується влада.

В політичній історії часто спостерігається покірність мас, яку важко по­яснити якимись психологічними обставинами, причинами тощо. Люди самі сприяють приходу до влади жорстоких правителів, вимагають сильної влади, заохочують втручання держави в усі сфери суспільного життя, і, навпаки, є немало випадків відторгнення масами демократичних форм організації полі­тичного життя, недовір'я демократичним інститутам, лідерам, які відстоюють ліберальні принципи, свободи особи. Один з прикладів в історії падіння в 30-х роках XX ст. Веймарської республіки в Німеччині, прихід до влади Гітлера. Сучасна ситуація в Україні дає немало прикладів, наскільки неспівпадаюче ставлення людей до демократичних перетворень, як важко долаєть­ся спадщина минулого у політичній свідомості людей, наскільки відчутно тяжіння до сильної влади, як суперечливо складається ставлення до нових інститутів та структур влади. Є в історії і багато прикладів, коли народи змушені скорятися владі, в душі зневажаючи її, а при найменшій можливої ті відхиляючись від неї, виступати проти. В таких випадках правлячі соціальні сили неминуче вдаються до тиску, застосування сили, примусу. Страх стає основною формою прояву ставлення людей до влади. Американський соціолог Сеймур Мартін Ліпсет розуміння проблеми легітимації політики розглядає в залежності від ефективності політичної системи суспільства, політичного режиму, утверджуючи, що стабільність будь-якого державного ладу повністю залежала від його законності і ефективності. Законність має оціночний характер, що зв'язано зі здатністю системи формувати і підтримувати переконання мас в тому, що функціонування існуючих політичних інститутів найраціональніше. Ефективність переважно «інструментальна» і означає задовільність процесів управління соціальною системою.

Легітимність політичного владарювання

Політика — відносини, що включають згоду, підкорення, покірність, владарювання, панування, конфлікт та змагання між соціальними спільностями — класами, соціальними верствами, групами, людьми та державами. Політика — це спілкування людей, їх об'єднання, взаємодії, спільне вирішення ними їх загальних справ, що вважаються як справи державні, а також ставлення людей до суспіль­ства, влади і між владами, тобто між державами. Функціональність політики, її властивість служити суспільству не лише дозволяє їй глибоко впливати на інші функціональні сфери, а зв'язує політику з функціональними сферами Політика глибоко опосередкована економічною сферою суспільства, економічними базовими відносинами та інтересами, концентрованим відображенням яких і є політика. Економічні основи політики — сфери управління життєдіяльністю, зв'язують політику і економіку через владу, через оволо­діння засобами виробництва, речами, панування в сфері розподілу тощо. Конкретні відносини, що зв'язують політику і економіку і надають еконо­мічній діяльності політичний сенс, а політичну — трансформують в еконо­мічну. Політика — суспільна суть невіддільна від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, мети, світогляду. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначається суспільством, державою, владою і самою політикою, її універсальними і незмінними властивостями або прин­ципами існування, що історично склалися. їх сукупність і взаємні відносини становлять основу суспільного буття політики.

У суспільстві відносини влади багатоманітні, мінливі і відносні. Щоб від­носини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною для реалізації її функцій влада інституалізується, закріплюється в формі політичного владарювання. Політичне владарювання характеризуєть­ся здійсненням влади, що набирає інституційних форм і передбачає розпо­діл суспільства на владні і покірні соціальні спільності, а також виділення і уособлення управлінського апарату. Владарювання відрізняється від понят­тя влади, хоча влада може досягти владарювання. Отже, політичне владарювання означає певну структуру в суспільстві відносин влади та підкорення, організаційне оформлення і закріплення поділу управлінської праці і зв'яза­них з ним соціальних привілеїв — з одного боку, і виконавчої діяльності — з другого.

Політична підлеглість, покірність, політичне владарювання виникає тоді, коли влада інституалізується, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації створюються позиції, заняття яких дозволяє приймати рішення, карати, дозволяти та забороняти. Виділення і закріплення управлінської праці і певними соціальними привілеями організаційно оформляється системою політичного панування. Неминуче виникає бюрократія як система управління, що потребує професійних експертів і відрізняється ієрархією, знеосібкою, неперервністю, конкуренцією відбору. Реалізацією ідеї плебісцитарної, тобто всенародної демократії, за Максом Вебером, можна уникнути бюрократії, бо плебісцитарна демократія передбачає посилення парламентарної демократії. Бюрократія ж змикається з панівною, правлячою влад­ною або ж соціальною групою, прагне видати свої корпоративні інтереси за загальні. Суспільство, вказував Карл Маркс, все ж має позбутися держави, її атрибута бюрократії. Держава, визначає Макс Вебер, це відносини владарю­вання людей над людьми, що ґрунтуються на легітимності і легітимному насиллі як засобі управління.

Макс Вебер виділяє три типи легітимного владарювання, що характери­зують мотиви підлеглості, покори. Перший тип — легальне, легітимне влада­рювання — передбачає правову державу, де всі підкоряються законам. Будь-яка влада, що видає і забезпечує здійснення законів, легальна. Разом з тим влада може бути і нелегітимною, тобто не законною, не визнаватися насе­ленням. Буває й так, що в суспільстві може існувати нелегальна влада — влада мафії тощо. Другий тип — традиційно легітимне владарювання, що базується на вірі в непохитність, священність давніх порядків, звичаїв. Тра­диційне владарювання, характерне для монархічної форми управління дер­жавою. Третій тип — харизматичне владарювання передбачає відданість особі, лідеру, вождю, керівнику та ін., зв'язану з вірою в особисті їх якості, в їх священний (божий) дар (харизму). Існують і інші типи легітимності, зокре­ма, ідеологічні (класові, націоналістичні) та ін., зв'язані з виправданням вла­ди. Політична нестабільність, державні перевороти тощо в сучасних умовах в різноманітних країнах світу — свідчення кризи легітимності.

Політичне життя. Соціальне середовище

Основні соціальні та політичні інституальні структури влади, її апарату та органів тип політичної системи, політичних партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб, методи управління, тип державного устрою і політичного режиму, стан сус­пільного порядку та інші формалізовані виміри політичних відносин, а також неформальне — характер "асоціальних об'єднань, само­врядування, стан суспільного порядку, наявність та рівень розвитку громадянського суспільства, ставлення статей та поколінь, сімейні відносини і визначають політичне життя.

Політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоціональ­них і практично предметних форм політичного буття людини та сус­пільства, що характеризують їх відносини до політики та участь в ній. Політичне життя формується і культурно-історичними традиція­ми, національними особливостями народу, суспільним середовищем, де формується і триває політичне життя людини і суспільства. Базою політичного життя служать економічні, ідеологічні, культурні, соці­альні, правові, релігійні форми спільного життя людей і суспільних відносин. Проте не всякі відносини між класами та соціальними спіль­ностями, верствами, групами мають політичний характер. Так, робіт­ник, наймаючись на роботу у приватному підприємстві, вступає з власником-підприємцем у відносини, що зв'язані з його економічни­ми інтересами. Але будь-яка суспільна громадська проблема набуває політичного характеру, якщо її розв'язання прямо або опосередкова­но зв'язано з класовими інтересами та проблемами влади. Тим-то, в політиці одним з головних є устрій, формування державної влади. Суб'єктами, що привносять в політику законності, структурності та життєдіяльності виступають, насамперед, держава з розгалуженою системою її організаційних структур, політичні партії та інші гро­мадські організації, що беруть участь у формуванні та розвитку дер­жавної політики. Сфера політики охоплює питання державного устрою, управління державою, класами, соціальними спільностями то­що. У політиці знаходять відображення корінні інтереси соціальних спільностей — класів, націй, народностей. Звичайно ж, політика — особливий вид регуляції соціального життя, що виникає на тому ступені розвитку, коли формується Та регулюється життєдіяльність індивідів на основі норм моралі, звичаїв, навиків виявляється недостатнім і для збереження цілісності спільності вимагаються найбільш жорсткі нормативні регулятори, функціонування яких підтримується уже не загальним осудженням, ганьбуванням, а силою, примусом, що здій­снюється особливими засобами.