2. Зміст та роль освіти в житті суспільства

Освіта — соціальне явище

Освіта — специфічна галузь суспільного життя, важливіша передумова вирішення основних завдань суспільства, держа­ви, необхідна умова суспільного відтворення і успішної трудової діяльності, формування кадрів працівників для народного госпо­дарства, державного і політичного устрою, для всіх сфер розвитку суспільства. На основі освіти формується і всебічно розвивається особа, її основні якості, її вступ в життя. Освіта — вантаж, надбання вченого, умова наукового пізнання світу і його закономірностей, ре­алізації об'єктивних потреб суспільства у постійному нагромадженні і оновленні знань. Освіта — сфера залучення людей до культури і Мистецтва.

Рівень освіти — міра цивілізації і культури будь-якого суспіль­ства, важливий показник його прогресивного розвитку. Особливе значення мають взаємодії освіти з соціальною структурою суспіль­ства. З одного боку, соціальна структура, що відображає суспільні відносини, визначає рівні, темпи і зміст освіти. З другого боку, розвиток професійної та спеціальної освіти вирішально впливає на соці­альну структуру, зміст відносин між чисельністю соціальних груп — робітників, селян, інтелігенції та ін. Саме в результаті освіти сформу­валися кадри висококваліфікованих робітників, виникла спеціалі­зація праці сільськогосподарських працівників, виросла, стала ма­совою багатопрофесіональна соціальна верства — інтелігенція, зростання чисельності випереджує інші соціальні спільності. На початку 90-х років в Україні чисельність спеціалістів з вищою осві­тою становила 2,9 мільйона, удвічі перевищивши їх кількість на початку 70-х років і в п'ять разів — на кінець 30-х років. З ураху­ванням особливостей освіти і її ролі у житті суспільства можна виз­начити освіту як процес і результат оволодіння учнями знань, фор­мування уміння і навиків, розвитку світогляду, ідейно-політичних поглядів і моральності, а також творчих задатків і здібностей, внас­лідок чого процес освіти набуває індивідуальну своєрідність. Інши­ми словами, освіта — процес і результат формування особи — інди­віда, включеного в систему суспільних відносин, що визначили ставлення до суспільства, до трудової діяльності, до інших людей. Це і є метою освіти на будь-яких рівнях і етапах розвитку суспільства.

Універсальність системи освіти

Сучасна система освіти виконує спільне призначення — залучення людини до досягнень культури. Освіта — викладання учням знань, освоєння ними системи наукових знань, причому сис­теми, що створює відносно повну картину природи суспільства, мислення (пізнання). Освіта завдяки системності, іншими словами, завдяки викладанню взаємозв'язаних основ наук формує в учнів студентів уміння підійти до аналізу речей і процесів з різних попі цій, охопити речі і процеси з ряду боків. Система знань з тим або іншим успіхом, в залежності від ступеня науковості, закладає початки уміння оперувати нагромадженими знаннями, вирішити нові, нестандартні проблеми, завдання. Багатосторонній підхід до проблем освіти, виховання розвиває наукове мислення. Якість і надійність основ освіти залежить від рівня науковості системи освіти. Разом і тим освіта реалізує і інші різноманітні функції, служить універсалі, ним засобом, механізмом вирішення багатьох життєвих проблем людини і суспільства. Та очевидно, освіта ще не визначає вирішення проблеми формування людської особи, і щоб сформувати особу людини, необхідна система виховання і освіти.

Виховання і освіта — процес формування людини-особи — освіченої, з соціально-політичною свідомістю. Науковий зміст освіти і служить базою процесу формування людини-особи. Одного викладання учням, студентам комплексу знань науки за навчальними програмами ще не досить для формування повноцінної всебічно розвинутої людини-особи. Для формування всебічно розвинутої особи варто ще, насамперед, сформувати людські відносини. Якщо людини залишається стерильно ідейною, якщо немає спільних поглядів на життя, не відчула сенсу життя, то така людини неминуче виявляється неповноцінною.

Трагедія викладача-учителя, професора, простого менеджера, бізнесмена полягає в тому, що покликаний за самим своїм положенням бути вчителем життя, наставником молоді, або ж жити серед людей, спілкуватись у світі бізнесу, виробництва та ін. не відчуває трагічної неясності у найголовнішому — спільному погляді на життя. І якщо ж кожне почуття, кожна думка живе в учителя особняком, то і в усіх роздумах, міркуваннях про науку, театр, літературу, учнях і студентах, в усіх міркуваннях про картинки, що їх малює уява учителя, навіть найдосконаліший аналітик не знайде того, що це трагедія. І передумова для індивідуальної і соціальної мобільності появляється п людині з залученням її до освіти і тими або іншими її формами, н формуванні спільного погляду на життя, навколишній світ.

Функції освіти

Основними функціями освіти є виховання і навчання; соціальна мобільність—генератор і охоронець культурного досягнення суспільства; забезпечення кадрами народного господарства; сфери духовного життя та ін.

Реалізуючи функцію соціальної мобільності, освіта спирається на ряд засобів. Кожний індивід починає нагромаджувати свої знання ще з колиски, з перших актів освоєння навколишнього йому зовнішнього середовища і оточуючого його світу. У колисці і дитячому саду, в сім'ї формуються перші «блоки» свідомості, а потім починається шкільне навчання — найвідповідальніша і змістовніша пора формування свідомості. Навчальні програми, під ручники, навчальні посібники передбачають той або інший обсяг наукових знань. У освоєнні знань учням допомагає вчитель. Основи наук служать зміс­том навчання. Зміст і структура освіти не впливає на свідомість автоматично, а активно опосередуються індивідом. Характер опосередковості індивідом змісту освіти визначається системою виховання. І школа вирішує завдання: готувати людей, які вміють все робити; виховувати у молоді уміння взяти собі всю суму людських знань; розвинути і вдосконалювати пам'ять кожного учня, студента, які оволодівають знанням основ наук; вести педагогічний процес так, щоб всі надбані освоєні учнями знання продумувались, перероблювались в їх свідомість; давати молоді основи знань, виховувати уміння німим виробляти спільні погляди на життя, все навчання організовувати так, щоб молодь вирішувала практично те або інше завдання спільної праці, виховувати в учнів, студентів свідому дисципліну творчої, самовідданої пра­ці, кожний крок навчання і виховання, освіти зв'язувати з життям.

Освіта має можливість селективності, тобто вибіркового відбору і пе­редбачення людиною тих або інших форм професійних і соціальних за­нять або цілеспрямовано служити формуванню такої схильності. Успіш­ність людини в навчанні не завжди визначає його ефективність у праці, в різних видах соціальної діяльності. Проте суспільство звикло довіряти ін­ститутам освіти, їх якісній підготовці спеціалістів. Так, заповнюючи вакансії на ту чи іншу посаду, переваги віддаються особам, які мають дипломи про освіту. Готувати людей, які вміють все робити — це означає виховува­ти у кожного індивіда готовність до фізичної та розумової праці. Процес виховання готовності і уміння людей все робити досить тривалий, повільно але послідовно здійснюваний, в який постійно включається все: трудове виховання, особистий приклад батьків, учителів, мистецтво, літератури, за­соби масової інформації тощо. Належить кожного хто вчиться переконати в тому, що суспільство дає освіту кожній людині не заради надання тих чи інших привілеїв, а для того, щоб вона розвивала всі свої здібності (в тому числі і здібність управляти державою), сформулювала власну людську осо­бу. Адже канули в історію ті часи, коли освіта формувала частково людину або виконавця чужої волі, пристосування лише до фізичної праці, або во­лодаря вільного від фізичної праці. В XX ст., а ще в XXI ст., в умовах прискорення розвитку науки, техніки, виробництва школа зобов'язана го­тувати людину для вузькоспеціалізованої функції. Життя породжує необ­хідність вузької спеціалізації функцій спеціаліста. Напередодні XXI ст. і виробництву, і науці потрібно, насамперед, широко і всебічно освічена людина — енциклопедист. Між універсалізацією загальної освіти і прак­тично значущої вузької спеціалізації існує залежність: універсалізація за­гальної освіти — основа успішної, безболісної спеціалізації функцій за не­обхідними вузькими операціями. Практична діяльність вимагає вузької спеціалізації функцій, а освіта необхідно універсальна. Тільки універсаль­на освіта створює надійну базу для реалізації вимоги практичної діяльнос­ті. Для того щоб сформувався сучасний спеціаліст важливо не тільки вузь­кі знання в удосконаленні спеціальності; але й універсальне знання історії країни, держави, де трудиться спеціаліст, знання процесів культури духов­ної і матеріальної, процесів політичних та суспільних.

Соціальна функція освіти - передача нагромаджених людських знань; прийнятність соціального досвіду і повністю духовна прийнятність поколінь; соціалізація особи, нагромадження нею інтелектуального, морального і фі­зичного розвитку, працевлаштування випускників навчальних закладів. В умовах переходу до ринкових відносин соціальні функції освіти набувають особливе значення у зв'язку з виникненням в суспільстві економічних, соціальних труднощів і наростаючого безробіття. Організаційна структура освіти складається з ряду рівнів — дошкільного, загальноосвітнього, професійного і спеціального (середнього і вищого). В сукупності освіта — безперервне нав­чання, приємливе, що зв'язує нижчі і вищі ступені навчання і триває і після їх завершення. Зміст структури освіти складається з двох компонентів: нав­чання і виховання, в реалізації яких діє суб'єкт освіти — педагог і об'єкт освіти — учні, між якими постійно існує органічний зв'язок, взаємодія і спів­робітництво.

Виховання — цілісна система з специфічною структурою, що складаєть­ся з ряду елементів: трудове, моральне, політичне, економічне, світоглядне,

військово-патріотичне, естетичне, фізичне виховання, що взаємодіють і взаємопроникають один в одне. В кожному з елементів виховання є аспекти інших, що найповніше виражаються в трудовому і моральному вихованні, що відіграють провідну роль в системі виховання і освіти і впливають на ш і інші види виховання. Сама ж система виховання взаємодіє з її окремими елементами. Тому в кожному з елементів знаходять відображення загальні принципи виховання. Але кожний вид виховання має відносну самостійність, тому що має специфічні особливості і впливає на весь процес виховання і освіти, збагачуючись ними, або навпаки, збіднюючись в залежної 11 від рівня і ефективності. Разом з тим освіта реалізує і інші різноманітні функції, служить універсальним засобом, механізмом вирішення багатьом життєвих потреб і проблем людини і суспільства.

Система освіти веде відбір, селекцію свого контингенту учнів. Якщо п минулому навіть початкові форми освіти були недоступні або малодоступні різним верствам суспільства, то тепер перепон немає. В Конституції України записано, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах і розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ст.ст. 23,53). Та не кожен учень, студент може оволодівати широкою системою знань. Тим більше, що сучасне матеріальне виробництво, наука, техніка розвиваються так швидко, що людині протягом її індивідуального життя доводиться декілька разів міняти трудові функції, проходячи відповідну перекваліфікацію або підвищення кваліфікації. Але перехід від однієї трудової функції до іншої можна здійснити тим безболісніше і успішніше, чим фундаментально ширше загальнонаукова ос­віта. Але ще не викорінено в реальному житті багато недоліків і перепон ш шляху до освіти. Ще й тепер для сучасної людини багато видів освіти недосяжні. Відбір при прийомі в навчальні заклади створює не завжди рівні можливості для різних соціальних верств. Ще діє політика протекціонізму на різних рівнях. Часом елементи протекціонізму виявляються і через навмисні дії.

Освіта і соціалізація. Становлення школи

Структуру соціалізації складає навчання і освіта. За інститутами освіти загальновизнано закріпились функції не тільки навчання, але й соціалізації та виховання, тобто історично обумовлені, що реалізуються в діяльності і спілкуванні, процес і результат усвоєння і активного відтворення індивідуумом суспільного досвіду і досвіду знань та ін. Соціалізація відбувається і в умовах виховання, тобто цілеспрямованого виховання особи і в умовах стихійного впливу на особу, яка розвивається, різних, іноді протилежно спрямованих факторів суспільного буття. Виховання є провідним і визначальним началом соціалізації, формування свідомості, всебічно роз­винутої особи. Соціалізація передбачає процес різнобічного пізнання людиною навколишньої дійсності, оволодіння навиками індивідуальної і ко­лективної праці і творчості, що включає соціально-психологічні механізми, з допомогою яких досягається залучення індивіда до людської культури. Значні корективи в культурі, психології групових відносин суспільства, по суті, породили нову цивілізацію, сприяли появі стабільного соціального ін­ституту — школі.

Саме включенням людини у спільну суспільну діяльність її необхідністю виживання в суспільстві і виступає соціалізація. В західній соціології і психології проблематика соціалізації розробляється в руслі психоаналізу і інтеракціонізму. Психоаналіз визначає соціалізацію як входження нібито спочатку соціального або антисоціального індивіда в суспільне середовище і адаптацію до її умов, а інтеракціонізм (взаємодія, вплив один на одного) визначає соціалізацію як результат міжособистої взаємодії людей, що веде до їх згоди через взаємоконформну поведінку, тобто своєрідну поведінку, тенденції людини змінити свою поведінку під впливом інших людей, так, щоб вона відповідала оточуючим, прагнення пристосувати її до їх вимог. Соціалізація охоплює широкі не просто структури людської культу­ри, що дозволяють увійти в задане буття, а й найти приємливий шлях соціалізації. На певних етапах розвитку людини в історичних умовах буття тільки і можлива соціалізація людини і її самореалізація. Спільно з необхідністю самореалізації становлення індивіду зрос­тає і прагнення, потреба продовження себе в іншому як неминучий висновок усвідомлення сенсу життя, як його ж закладений поколін­нями спосіб відтворення рефлекс. Особлива роль в соціалізації відво­диться розвитку контактів індивіда з іншими людьми і спільній з ними суспільно-корисній діяльності. Людина в процесі соціалізації не лише збагачується досвідом, але й здобуває знання, культуру, можливість і здатність стати особистістю, впливати на інших людей.

Морально-психологічний фактор діяльності вихователя виступає потребою «продовження себе в пішому». Фактор закріпився тому, що соціально-доцільній людині потрібна поруч людина, яка говорить з нею на мові однієї культури, здатна брати участь в її починах, запозичити і продовжити її справу. Це рухає процес виховання в сім'ї, школі, в суспільстві. Зустрічний рух двох необхідностей, двох процесів соціалізації, становлення самою собою людини і самореалізація як продовження себе в іншій людині, формується новий про­цес — виховання. Виховання стає предметносамостійним тоді, коли появляється соціалізуючий суб'єкт — вихователь. Та тоді ж в різних культурах має визріти суспільна ідея формування особи. Поступово ідея формування особи охоплює, проймає спілкування з соціалізую­чим. Саме нормативний зміст, пройнятий метою формування, на­повнює змістом дію вихователя. Тільки в лоні соціалізації і вихован­ня і виникає, і функціонує освіта.

Школа не створювалась в полі чистого досвіду, а нерідко запози­чувала, успадковувала уже випробувані методи соціалізації. У кож­ній сфері оволодіння соціальним досвідом для майбутньої школи знай­шлось те, що нагромаджувалось, відбиралось як цінне, що згодом складало педагогічний арсенал. Ще раніше загальноосвітньої школи формувались наукові школи — методи і форми організації кооперо­ваної наукової діяльності, що реалізувала єдність процесів пізнання і передачі нагромаджених знань. Наукові школи і відіграють важливу роль у розвитку різних галузей знань: математики, фізики, філосо­фії, соціально-політичних знань та ін. У школах країн Стародавнього Сходу формувались природничо-наукові, філософські та інші знання, стародавньогрецькі школи: Піфагора, Гіппократа, софістів, Сократа, Платона, стопив, скептиків та ін. Розвиток йшов від шкіл — хранителів неперсоніфікованого знання (Стародавній Схід) до шкіл — прооб­разу дослідницьких колективів (школа Аристотеля, школа Цицерона та ін.). В середньовіччі в школах розвивались знання з психології переважно схоластичні або ж репродуктивні. Істотне зростання ро лі наукових шкіл сталося пізніше в XVII —XIX, особливо в XX ст., у зв'язку з стрімким прогресом науки, перетворенням її в професію, а також завдяки переходу наукової діяльності з сфери переважно індивідуальної праці в сферу колективної. На початку XIX ст. виникає і розвивається контовська школа соціології, політичної соціології, філософії історії та ін. В сучасних технологіях навчання неважко виявити злітки з попередніх способів і методів заучування і вправ як необхідного елементу ритуалу, лекція як проповідь, є в них і звичні санкції схвалення осудження. Ступені освіти відтворюють успадкування обрядів, ініціації (побудження, підприємливість) і супровідні їм випробування (іспити та ін.)

Функції школи. Роль учителя в навчанні

В сучасній освіті школа - основний, базовий соціальний осередок. Її власна функція - навчання. Формування і організацій школи закріплюють певні взаємовідносини між учителем і учнем і похідні від них взаємовідносини з іншими Кожній школі властивий якийсь певний стандарт, стиль навчання. І довести учня до певного ступеня дієготовності, до здійснення, реалізації конкретних обов'язків, функцій — ось основна мета кожної школи. Якщо той, хто навчається — підмайстер, освоїв навики, знання, методи і способи вирішення того або іншого завдання майстри, усвоїв його досвід, то школа навчає уже багатьох, дає узагальнені знання тих або інших галузей наук, узагальнений соціальний досвід. Школі уже властива аудиторність — групове навчання на окремі складові частини. Універсальність, поліпредметність освоєння учнем знань і відрізняє школу від інших форм навчання. їй властиві і специфічні педагогічні технології. Держава і її соціальні інститути, владні структурі дбають про зміст діяльності школи, фінансують її, матеріально і фінансово підтримуючи, визначають її статус, місце і ролі, н суспільстві.

В сучасних умовах існує найрізноманітніша розгалужена сітка загальноосвітніх шкіл. Різні форми навчання застосовують і інші соціальні інститути: сім'я, культурно-освітні заклади, засоби масової інформації, виробничо-господарські установи та інші громадські об'єднання і формування. В сукупності зі школою вони становлять систему освіти, де школа виступає її базою. В досвіді, культурі закріплюються доцільні форми навчання. Уроки наставництва, практика усвоєння, засвоєння знань, багатство і різноманітність наук спонукають їх засвоєння, підтримують упевненість учнів до пізнання, надбання навиків, осмислення тих чи інших знань. Осмислюючи а;і буку початку початків пізнання тих чи інших знань дитина потім залучається до невичерпних джерел знань, соціального досвіду, здобуває світ образів, уявлень, переживань, поринає у велике таїнство знань. Але щоб таїнство сталося, потрібні духовні шукання, духовім критика багатьох-багатьох поколінь.

У навчанні не тільки фіксуються дії, що обирають стабільну оболонку технології, але й збуджують, оживляють дії, надаючи навчанню повний статус священнодійства, формують світогляд особи, яка пізнає, сприймає навколишній її світ. Озброюючи учня знаннями, Школа тим самим допомагає індивіду перенестись з ситуативного буття в просторі буття культури спільності з її цінностями, нормами, що сприймаються як щось священне. І зовсім не історична випадковість, а природний хід культури, історії привів до того, що перші ніколи виникли саме при храмах, як і створені перші письмові тек­сти. І храми, і священне письмо вимагали особливої віри, що відріз­нилася від віри звичної, побутової. В навчанні важливу роль відіграє авторитет і ерудиція, компетентність того, хто навчає, довіра до вчителя, бажання і тяга до знань самого того, хто вчиться, трепет і захоплення творцями знань.

Природно, процес навчання учня, ще не здатного раціонально оцінювати, визначати, що йому важливо і необхідно знати, однією з своїх опор має щось ірраціональне, священне — довір'я до досвіду вчителя, віра в його знання, компетентність, ерудицію, в його здат­ність і здібність навчити корисному. Якщо ж немає віри в здібності вчителя навчити корисному, нема віри в знання, ерудицію, авторитет учителя, то нема і навчання. Звичайно ж, віра має свою соціальну базу, основу: визнання значущості знань суспільством. Адже прес­тиж освіти і визначається визнанням значущості знань суспільством, якщо ж падає авторитет учителя, втрачається віра в його здатність і здібність навчити корисному, то знижується, падає і престижність освіти і втрачається ефективність навчання. Але і сам престиж осві­ти без священних елементів довір'я до вчителя тощо не забезпечить ефекту навчання сприйняття інформації. Необхідне і прагнення, ба­жання того, хто вчиться, оволодіти висотами знань, збагатити своє мислення, розум, пам'ять, культуру тощо.

Духовність освіти

В сучасних умовах сама освіта наповнюється духовним змістом. По-перше, відібрані зразки спілкування в ході навчальної діяльності становлять норми навчан­ня, що є своєрідними зліпками з попередніх ритуалів, звичаїв, моральних досягнень етносу. По-друге, зразком навчання, досвіду соціального стає і вплив особи учителя на навчання. Йде становлення образу вчителя і відпо­відно формується уявлення про шляхи, методи, способи підготовки вчите­ля як вихователя, наставника. Учитель — це своєрідний пророк, провісник і джерело знань і чуйний, сердечний і добрий співрозмовник тощо. І від того, яку позицію учитель займатиме, здебільшого залежить і пробуджен­ня учня, становлення його як спадкоємця, і досвіду, і узагальнення знань, і чи буде учень слухняний чужій волі або спрямований в поле власного кредо дій; до яких цінностей привернута його пристрасть самовираження. По-третє, нормативна модель особи, з якою соціальний інститут освіти гото­вий зв'язувати мету, проти дій. Будь-яке навчання супроводжується гуманітарною обстановкою, розкриваючи перед учнем поле духовного по­шуку в мистецтві, релігії, історії, філософії, науці про політику визнача­ються горизонти його свободи. Разом з тим нормативна модель не може плавати в хмарах вічно майбутніх надій, мрій, вона має вкластися в пласти етапів соціалізації, допомагаючи людині в її дитинстві, юності, зрілості вирішати проблеми життя. І, по-четверте, духовною аурою, атмосферою, ідей­ним вихованням в освіті не тільки створюється свій, духовний світ, властивий процесу навчання, але й зливаються його потоки з іншими сферами духовного життя, культивується сприйнятливість до їх запитів, але уже за мірками освіченої людини формується потреба постійної освіти — самоосвіти як фактору культурного оновлення.

Виховання індивідуальності через відкриття простору інтелектуал мни моральних, естетичних зусиль через самопридбання, самовираження, самореалізацію особи в духовності людської культури — ось той магістральний шлях духовності освіти. Духовність є єдність самосвідомості і свідомої м пізнання, здійснення, реалізації єдності практики і теорії. Буття духовності є діяння, пізнання. Духовність долає природне, відчуттєве і піднімається до самого себе в процесі самопізнання. І якщо античні матеріалісти духовність розуміли як найрозумніше, всеоохоплююче, то матеріалісти XVII — XVIII ст.. (Гоббс, Локк, Ламетрі та ін.) розуміли духовність лише як комбінацію під чуттів або загальне почуття. Духовне, визначають філософи XIX —XX ст. і як функцію високоорганізованої матерії, результат матеріальної суспільно-історичної практики людей. Духовне життя суспільства — суспільна свідомість виступають як звернення до внутрішнього світу людини. Духовність людини опирається на соціальний інститут культури, що відповідає за стали вище її духовності: наука, мистецтво, релігія та ін. Разом з тим кожним і соціальних інститутів культури обмежений у впливі, охоплює свій досить вуй. кий спектр простору життя людини, далеко не завжди задовольняють інтимному руху душі. Коло життєвого простору охоплює від близьких сімейних дії станових, етнічних цінностей до загальнолюдських цінностей.

Єдність навчання і виховання

Важливішою закономірністю розвитку всієї системи освіти виступає єдність н взаємозв'язаних структурних елементі м навчання, виховання. Але ці компоненти освіти неоднозначні, нерівнозначні і неідентичні. Костянтин Ушинський підкреслював, що н системі освіти виховання відіграє провідну роль, а навчання — засіб виховання. Без підтримки виховання і без опори навчання не може дати позитивних результатів формування освіченої людини. Навчання, відірване від виховання є тільки розвиток розуму, нагромадження знань, а виховання — формування особи, розвиток і зміцнених всіх її духовних здібностей, її характеру. Поєднання процесу навчання і виховання забезпечує, насамперед, вироблення в учнів навиків самостійного мислення, оволодіння культурою мислення, щоб учні могли відображати зовнішній світ і власне Я, свій інтелектуальний потенціал. На такій основі формується світогляд особи, її моральні норми і соціальна позиція, тому що, за визначенням Імануїла Канта, людина може стати людиною тільки через виховання. Ще мислителі Стародавньої Греції вказували на вирішальну роль виховання її навчанні, бачимо недостатність освіти без виховання. Так, Протагор вважав, що освіта не дає паростків у душі, якщо освіта не проникає на значну глибину. А глибину прокладає виховання. На думку Демокріта, виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створю» ш другу природу. Акцент значущості виховання не означає недооцінки ролі навчання, тому що без навчання нема і виховання. Навчання не тільки спосіб виховання, а й його теоретична основа. Поза знання нема і не може бути і свідомості. Тим-то важливе значення її процесі освіти має правильне поєднання і взаємопроникнення навчання і виховання.

Навчання і виховання — діалектична єдність. Виховання щось зовнішнє щодо навчання, що вноситься ззовні, тому що в самому навчанні об'єктивно закладеш потенціальні елементи виховання. З іншої ж боку, виховання дає і додаткові знання. І навчання, і виховання реалізуються не автоматично, а взаємозалежно від особи педагога, його світогляду і кваліфікації. Тому-то і результати навчання і виховання у (її і них педагогів неоднакові, хоча і досягаються засвоєнням одних і тих же галузей знань. Знання можуть викладатися по-різному — вузь-|<>, коли поповняючи розумовий багаж учня, не збагачують його сві­домість, і глибоко, коли відбувається зворотний зв'язок і знання стають переконанням. І це можливо лише за умови, що повідомлені знання «в'язані з сучасністю, з суспільною практикою, поєднуються з певни­ми висновками виховання. А якщо їх не робить педагог, то це не виключає помилковості висновків, до яких може прийти школяр або студент. Викладання багатьох предметів здебільшого не має практич­ної спрямованості і доцільності у використанні і застосуванні, перет­ворення знань в переконання, в активну життєву позицію. Багато уч­иш сприймають читані курси лише як суму знань, що необхідно засвоїти, щоб одержати відповідну оцінку, але не бачать в них орієн­тирів в практичній діяльності. Знання, самі по собі, відзначав Антон Макаренко, ще не створюють потрібних якостей характеру і поведін­ки людей, якщо вони не перетворюються в переконання. Про зв'язок між знанням і практичною діяльністю учнів добре сказав німецький педагог Альфред Дістервег: «Сумне явище, коли голови учнів напов­нені великою або малою кількістю знань, але ще більш сумне явище, коли учень не навчився їх застосовувати... Хоча учень щось-та знає, ллє нічого не уміє».

Ефективність навчання і виховання залежить не тільки від суб'єкта, але й від об'єкта виховання, тому що він вступає у взаємо­дію з тими знаннями і переконаннями, які уже досягнуті до вступу у вищий навчальний заклад — у середній школі або самоосвітою. Філо­соф Георг Гегель підкреслював, що кожний індивідуум має власне почуття, власне відчуття і особливо власний світогляд. Тому-то в од­них випадках навчання і виховання попадає на сприятливий грунт, поповнюючи знання і поглиблюючи світогляд. В інших випадках, нав­паки, навчання і виховання вступають в суперечності з попередніми знаннями та поглядами, з пізнавальними потребами і інтересами, що уже сформувалися. Все це означає, що навчання і особливо вихо­вання мають дуже складний, суперечливий характер, тому що сприй­маються через призму визначеного Я, що уже в тій або іншій мірі склалися, сформувалися в учнів. Тому-то прав Георг Гегель, стверджу­ючи, що духовний розвиток не просто спокійний повільний процес, що проходить без суперечностей і боротьби, а тяжка недобровільна робота, спрямована проти самого себе.

Природно, стимулювати особистий розвиток можна досить ефективно на основі самопізнання студента, школяра, учня, зрозу­мівши механізм саморозвитку його психіки, можливостей мобіліза­ції творчого потенціалу особи, її впливу на оточуючих і адаптацію до нових умов. В сфері матеріального виробництва високий рівень знань, а тим більше високий рівень культури працівника — головний фактор високої культури виробництва, його ефективності і конкурен­тоспроможності. В сучасних умовах особливу роль у вихованні і навчанні школярів та студентів відіграють суспільні та гуманітарні наук и що безпосередньо формують їх світогляд і інтелектуальну культуру. особисті якості. Одним з головних принципів, додержання я кіп дозволяє кардинально модернізувати викладання, вивчення суспільних наук в школі і вищому навчальному закладі — принцип поєднання теорії і практики, перевірки практикою достовірності і цінності теоретичних побудов, формувань і підготовки учнів л" конкретного застосування знань, особливо очевидна значущім і принципу для модернізації викладання двох традиційних у вищи» навчальних закладах гуманітарних предметів знань — економічній теорії і філософії.

Значення економічної підготовки студентів особливо зростає її умовах формування ринкової економіки, ринкових відносин, коли для організації нових виробництв і малих підприємств необхідні економічно підготовлені спеціалісти. Створення і впровадження принципово нових знарядь праці, матеріалів і технічних процесів вимагає економічного обґрунтування створюваної або вдосконаленім техніки і технології для забезпечення високої продуктивності праці і мінімальної собівартості, необхідних техніко-економічних розрахунків, що підтверджують переваги нових рішень технічних проблем перед попередніми. Тільки за таких умов спеціаліст забезпечує науковий рівень управління з урахуванням підвищення економічної ефективності виробництва, сформування науково-технічного мислення.

Неоціниму роль у підготовці спеціалістів нового типу має освоєння філософії як фундаментальної і методологічної основи всіх гуманітарних і негуманітарних наук. Роль викладання, вивчення філософії ще далеко не скрізь реалізується. Відсутністю зв'язку з профілем вищого навчального закладу знижується цінність філософської підготовки. Необхідне розширення кола філософських знань за рахунок спецкурсів — філософської науки, філософії культури та ін. Академізм і догматизм ще не викоренені у викладанні, вивченні нових для вищих навчальних закладів предметів: політології, соціології, спеціальної філософії, політичної соціології та ін., що ще слабо зв'язків з життєвими проблемами студентів.

Сучасні дослідження показують, що 40—50% студентів вищих навчальних закладів України і 80 — 90% учнів — старшокласників не можуть розібратися в політичних, економічних ситуаціях в країні, а четверта частина опитаних студентів і 40% школярів взагалі заявляють, що політикою не цікавляться. Аполітичність молоді веде до того, що у виборчих компаніях студенти виступають як найпасивніша, інертна частина виборців. А за дослідженнями старшокласники шкіл Києва, Харкова, Дніпропетровська та ін. повністю можуть поповнити ряди пасивних виборців: тільки 32% опитаних мають більш-менш твердий намір брати участь у виборах, коли їм виповниться 18 років, решта не мають такого наміру, або ще не визначились. А школярі вивчають осіннім політичних та правових знань, а студенти прослухали курси політології, соціології, філософії і права, та саме «прослухали», але не здобули достатній навиків політичної і правової культури. Не лише гуманітарні науки, а здебільшого природничо-наукові і спеціальні галузі знань несуть солідний виховний заряд, що досягається за умови гуманізації навчального процесу, взаємодія всіх видів наук у вирішенні спільного завдання: формування творчої особистості учнів, студентів.

Реформування негуманітарних галузей знань науки відбувається Шляхом логічного і теоретичного переосмислення шкільних і вузівських навчальних курсів, насичених історичними, економічними, моральними, філософськими та іншими аспектами, підвищення їх Методологічного та світоглядницького рівнів з тим, щоб вони спільно і гуманітарними науками сприяли формуванню наукового світогля­ду молоді. Вивчення великого комплексу природничо-наукових і гу­манітарних галузей знань — фундамент наукового розуміння світу, але у багатьох учнів і студентів поєднується з релігійністю і навіть Містикою, Істотні недоліки у викладанні суспільних та природничих Наук свідчать, що розрив між навчанням і вихованням все ще не подолано, а справжня єдність між; ними ще не встановлена. Поєднання політології і права, соціології і психології, їх предмети, методи і категорії виступають для студентів інструментом розробки пробле­ми. А самі предмети лише склад інтелектуальних засобів виробництва, цінність їх в самостійному аналізі життєвих ситуацій освіти виконують функції соціального контролю. Школа покликана виховувати законопослухняних громадян, здібних і здатних розуміти і поважати норми права, інститути громадянського суспільства.

В сучасних умовах в Україні певний рівень функціональної гра­мотності потрібен не тільки на виробництві, а й для використання інфраструктурою сучасного транспорту комунікативних, побутових засобів. Відсутність функціональної грамотності: знання правил безпеки при користуванні електричними, хімічними та іншими шкід­ливими засобами, речовинами, правил руху, використанні інформа­ційних систем, правил гігієни та ін. у сучасної людини може стати наслідком ризику здоров'ям, небезпекою для оточуючих, веде до катастрофи. За поведінкою і вихованням підростаючого покоління школа і властивими їй специфічними педагогічними засобами здійснює прямий соціальний контроль. Адже ще в Стародавній Греції функції Догляду, контролю за розвитком дітей, їх поведінкою, дозвіллям здій­снювала школа. Навіть саме слово школа — грецьке, означає духовне заняття, дозвілля. Сучасна система освіти не тільки транспортує зразки культури від покоління до покоління, з однієї сфери в іншу, але й виконує функції генератора і охоронця культурного надбання суспільства.

В лоні освіти розвивається наука, особливо її фундаментальні напрямки. Значний взаємовплив освіти і мистецтва, що переважно зорієнтовано на виховання особи. Залучено в освітиш процес і засоби масової інформації. Невіддільну важливу складову фонду культури Становить інтелектуальний потенціал викладачів, практика навчання, вся сфера освіти. Та починаючи з 90-х років у сфері освіти спос­терігаються дуже малі запити ресурсів освіти: низький рівень дохо­дів працівників сфери освіти, відставання матеріально-технічної інформаційної бази навчальних закладів від галузей виробництва і обслуговування населення. Потребує вдосконалення і сама система освіти. Змушує педагогів періодично оновлювати зміст освіти, при­водити його відповідно з успіхами про пізнання природи, суспіль­ства, мислення, розвиток науки, техніки, культури.

Мета освіти

Серед різноманітних уявлень про мету освіти виділяється три найстійкіші мети: інтенсивна, екстенсивна і продуктивна. Інтенсивна мета освіти полягає в широкому і повному використанні якостей учнів і студентів для формування у них готовності не тільки освоювати певні знання, але й постійно вдосконалювати знання, розвивати власні творчі потенції та ін. Екстенсивна мета освіти передбачає передачу найповнішого, нагромадження досвіду знань, досягнення культури, допомоги учням, студентам самовизначатися на такій культурній основі, базі залучити і пустити в дію наявний потенціал, можливості тощо. Продуктивна мета освіти передбачає підготовку учнів до тих видів діяльної ті, якими їм доведеться займатися і тією структурою зайнятості, яка підтримує розвиток соціальної спільності і їх власний розвиток.

Кожна мета взаємодіє, взаємодоповнює одна одну. Їх поєднання сприяє реалізації спільної функції освіти. Адже задовольнити соціальні потреби підтримувати суспільний прогрес можливо тільки освоївши багату спадщину культури. Засвоєння людьми досвіду, найзначніших досягнень культури це не тільки мета і завдання освіти, але і всіх форм культурної діяльності Адже культура постає в багатоманітності проявів людської діяльності, в різноманітності особливостей і індивідуальностей людських досягнень. Ні ох 11 пити багатоманітності людської культури, діяльності, ні усвоїти багатства культурної спадщини не може, не здатна жодна окрема людина, скільки л універсальними здібностями не володіла. Та, навіть, якщо передбачити і унікальну можливість, то непомірне розширення строків навчання недоцільні-Справа в тому, що, коли розглядати вирішення завдання мети освіти най повніше, освоєння багатої спадщини культури в межах соціальної спільній ті, її поколінь; розподіляючи вирішення завдання окремими соціальними спільностями, верствами (кожна з соціальних груп освоює частину соціальної1)) досвіду), то залишається невідомим: чи веде така передача культурних цінностей до їх зростання, продукування або веде лише до збереження, консервації. Мета підготовки суб'єкта до конкретних видів діяльності має і читкіші контури її реалізації: виробити, сформувати певну готовність до дії, розгорнути, налагодити механізми орієнтації побудження, продукування цінностей тієї або іншої форми діяльності її сфери.

Соціологічна освіта в Україні: проблеми та перспективи

Соціологічна освіта в Україні — це порівняно нова галузь вищої професійнім освіти як соціального інституту. Метою соціологічної освіти є створення, оновлення та поширення соціологічних знань і підготовка кваліфікованих фахівців. Тривалий період соціологічна освіта в Україні відсутня через ідеологічні причини і лише в 80-х роках створюються перші кафедри соціології. А тому соціологія не багата досвідом такої системи підготовки фахівців, як історики, економісти, філософи та юристи. Але це не означає, що потреба суспільства у них менша, чи менш важливіша. Адже соціологія є і фундаментальною наукою, покликаною формувати світоглядну, методологічну та ідеологічну культуру людей. Соціологія є і прикладною наукою, покликаною давати конкретне наукове знання про суспільство, суспільні відносини, становище масової свідомості та суспільних настроїв. Не випадково, и країнах з розвинутою економікою та демократією соціологія, по ряд з економічними та правовими науками, займає провідне місце в соціально-гуманітарному навчанні молоді в закладах освіти.

В сучасних умовах соціологічна освіта України має певну мереж у навчальних та науково-дослідних закладів, що здійснюють соціальну політику держави в системі науки та освіти. Соціологів готують и Шести державних університетах, що мають соціологічні факультети або відділення на інших факультетах — Київський національний уні­верситет імені Тараса Шевченка, Харківський, Дніпропетровський, Львівський, Одеський та Волинський державні університети. Є спеціалізація з соціології у Військовому гуманітарному інституті, Києво-Могилянській академії, в Київському інституті культури, Харківському державному педагогічному університеті та ін. Підготовку з соціоло­гічних знань (переважно прикладних соціологічних предметів) роз­почали деякі відомчі та комерційні приватні навчальні заклади. Є випадки створення соціологічних підрозділів у вищих технічних навчальних закладах. Підготовку спеціалістів вищої кваліфікації через аспірантуру та докторантуру здійснюють Київський, харківський університети та інститут соціології Національної Академії наук Ук­раїни. На початку 90-х років Міністерство освіти надало соціології статус базового навчального предмету в державних закладах осві­ти. Поліпшення соціологічної освіти в навчальних закладах України вимагає розв'язання двох основних проблем: проблеми адекватно­го змісту сучасної соціології викладання її в непрофільних закладах освіти та проблеми якісної на рівні сучасних вимог підготовки фа­хівців з соціології.

Перша проблема. Соціологія викладається в навчальних закладах поряд з філософією, політологією, економікою, історією та деякими іншими гуманітарними науками і здебільшого серед них зв'язана з емпіричним дослідженням соціального життя суспільства. Вивчення соціології має забезпечити молоді одержання системного знання про суспільство, його структуру та розвиток, причини кризового стано­вища, тенденції в основних сферах суспільного життя і спонукати вести пошук нових соціально значущих цінностей, правильно Оцінювати пройдений шлях та віднаходити нові шляхи оновлення суспільства, становлення національної самосвідомості, наукового сві­тогляду, бачення перспективи. Цим, насамперед, обумовлюється не­обхідність загальної соціологічної підготовки студентів у навчальних закладах України. Тим часом вирішення важливого завдання у нав­чальних закладах гальмується рядом організаційних, теоретичних та методичних причин. Державні нормативні документи на викладання соціології в непрофільних вищих навчальних закладах відводять один кредит часу (54 г.). Проте навіть ці обмежені години в реальній практи­ці, як правило, зменшуються. До того ж навчальні курси за змістом {дуже нерівноцінні і неоптимальні, не враховують специфіки вищо­го навчального закладу та рівні: одна з них та, що в більшості вищих навчальних закладів викладають соціологію перекваліфіканти. Це не було б проблемою якості викладання, якби існував, як рані­ше, інститут підвищення кваліфікації викладачів. Проте система під­вищення кваліфікації зруйнована. Вкрай рідко відбуваються і науково-практичні конференції та семінари викладачів. Як наслідок — Зростає дистанція між рівнем викладання та рівнем розвитку соці­ології як академічної науки.

Соціологія як суспільствознавчий науковий предмет ще не замі­нила у закладах освіти історичний матеріалізм з точки зору формування наукового світогляду, всебічності і повноти розкриття суспільства та законів його розвитку, аналізу сучасного стану України, хоч і має всі підстави. А тому постанову Міністерства освіти України при обов'язкове викладання соціології варто доповнити вказівками про канонічне викладання її змісту через призму національної ідеї та світоглядного потенціалу. Ясна річ, у сучасних навчальних програмах має знайти місце історико-соціологічна тематика. Нормативна програма має виходити також з того, що соціологія є і фундаментальною, і прикладною наукою, має і теоретичний, і емпіричний рівні пізнання. А тому, крім вивчення загальносоціологічної теорії суспільства, соціологія повинна орієнтувати і на те, як саме треби науково вивчати суспільство.

Друга проблема. Якість фахової підготовки соціологів. Досі навчальні заклади готували лише викладачів соціології. Перехід на ступеневу підготовку соціологів лише почався. Навчальні плани складеш, щоб студент після навчання та успішної атестації міг отримати атестат про закінчення базової вищої освіти — атестат бакалавра. Після п'ятого року навчання, захисту дипломної роботи і складання державних іспитів випускник, як і раніше, одержує диплом про вищу освіту і присвоєнням кваліфікації спеціаліста. Принциповим тут є положення, що навчальний процес має відрізнятись не тільки організацією, але й змістом навчання, впровадженням прогресивних навчальних технологій, ефективних форм і методів організації самостійної роботи та контролю знань, умінь і навичок науково-дослідної роботи студентів. Освітньо-професійна програма підготовки спеціаліста передбачає крім нормативних гуманітарних, фундаментальних, соціально-економічних та спеціальних дисциплін вивчення близько 20 спецкурсів та курс і и вільного вибору. Спеціалістами вивчається близько 80 навчальних курс і и загальним обсягом понад 8 тис. годин. Кожний навчальний заклад, звичайно, має свої особливості і свій потенціал Сукупність програм окремих навчальних курсів складає п'ять основних блоків приблизно по 300 годин кожний. Це — історія соціології, теорія соціології, методологія та методика соціологічних досліджень, галузеві соціологічні теорії та спеціальні курси. Останні два блоки навчальних курсів для вивчення бакалаврами дещо скорочені, не передбачають предметів вільного вибору студентом. Відрізняється і зміст практики. Поліпшення соціологічної освіти в Україні справа державної ваги. Вирішення її сприятиме піднесенню загального рівня гуманітарної освіти, поглибить знання молоді про суспільні процеси, її світоглядну культуру.

Пізнавальні сфери виховання

Навчання і особливо виховання, що відображаються в навчальному процесі, не вичерпуються. Навчання і виховання виходить зо межі аудиторії, триває в позааудиторному спілкуванні педагогів — з тими, хто навчається, в різноманітній культурно-освітній і науково-дослідній роботі в суспільній діяльності. Все це логічне продовження навчального процесу. Навчання і виховання може бути ефективним лише в органічному зв'язку. Інакше, позааудиторна діяльність перетвориться в вузьке пуск культурництво і її вплив на розум і свідомість тих, хто навчався, зведеться нанівець. Позааудиторне спілкування педагога з тими, хто навчається має дві сфери дії. По-перше, і це ж основне — культурно-виховний вплив педагога в стінах школи за межами навчального розкладу — різноманітні гуртки і (луби, організація масових заходів, випуск стінівок тощо з активною учас­тю самих учнів. Все це служить удосконаленню основних знань, одержаних Ними в процесі навчання, їх застосування в суспільній діяльності. По-друге, праця педагога спільно з співробітниками позанавчальних культурно-освітніх центрів — клубів, палаців, науково-технічній творчості тощо.

Досвід багатьох шкіл і вищих навчальних закладів України показує, що об'єктивно зв'язок двох взаємозв'язаних сфер виховання: навчально­го процесу і позааудиторного спілкування фактично порушено. Нема по­ки що єдиного керівництва і єдиного плану, що поєднує теорію і практи­ку виховання. По суті, є два паралельні процеси, не зв'язані часом, періодом І керовані різними працівниками. Виховання молоді за межами вищого Навчального закладу триває в побуті, у вільний від навчання час, що має неабиякий вплив на її психіку, свідомість, поведінку. Різноманітні канали взаємодії учнів і студентів з макро- і мікросередовищем, з засобами масової інформації, з культурою і мистецтвом, з сім'єю і друзями мають великі; виховне значення. Педагог Антон Макаренко підкреслював, що виховують всі — люди, речі, явища, але, насамперед, і триваліше — люди. Під впливом людей з різними поглядами, світоглядами в учнівській, студентсь­кій молоді формується певне ставлення до колективу і суспільства, до батьків, рідних і людей старших поколінь, до сім'ї як елементарного осе­редку суспільства. Педагог-вихователь не може залишатися нейтральним і байдужим до питань побуту і культурного дозвілля тих хто навчається, Молоді, особливо студентства за межами інституту, університету, до впливу зовнішнього середовища, що нерідко йде всупереч вихованню в школі. В середній школі нагромаджений великий досвід виховання учнів за межами школи — відвідування їх вдома, бесіди учителів з батьками школярів, Постійна увага до надзвичайних подій, що трапляються і не проходять мимо вчителя. Педагога спонукає це робити не лише моральний обов'язок, а й вимоги адміністрації, службовий обов'язок.

Інше становище існує у вищому навчальному закладі, де більшість пе­дагогів, викладачів відповідальність за виховання студентів обмежують рамками навчального процесу. Якась частина, в усякому випадку, меншість, епізодично, здебільшого за вказівками «зверху», — включається у позааудиторну роботу з студентами. Але, як правило, педагоги не проявляють інтересу до того, як використовують студенти своє дозвілля, як вони пово­дять себе в побуті, хоча б в гуртожитках, не кажучи уже про інші місця Проживання тощо.

Соціологічні дослідження показують, що з інтелектуальними потребами і настроями студентів знайомі менше третини опитаних викладачів: професорів, доцентів вищих навчальних закладів. Здебільшого викладачі не зна­ють, який людський матеріал їм довірено, з якого соціального середовища найшов той чи інший студент, які його настрої, потреби, духовний світ то­що. А ще Костянтин Ушинський радив: вихователь, якщо хоче виховати людину всебічно, то має пізнати його з усіх боків. Тим часом, саме побут, вільний від навчання час для якоїсь частини школярів і студентів стає сфе­рою самого негативного використання, аж до вчинення злочинів тощо, що заполонили країну, різні верстви населення. В першій половині 90-х років,

За даними Міністерства освіти України, кількість неповнолітніх, які брали участь у злочинах проти власності і гідності людини, становила більше 40 тис., з них майже половину притягнуто до кримінальної відповідальності. В шко­лах України (особливо в Одесі, Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську та ін.) серед школярів зростає чисельність наркоманів. За даними соціологіч­них досліджень, в інженерно-технічних вищих навчальних закладах Украї­ни налічується серед студентів 5 — 7% наркоманів і стільки ж їх заражені алкоголізмом, а в гуманітарних вищих навчальних закладах — педагогічних, університетах та інших серед студентів налічується до 10% наркоманів і (Стільки ж заражених алкоголізмом. Посилюється статева розбещеність серед старших школярів та студентів, зростає чисельність венеричних захворювань серед молоді. Все це результат не лише тяжких життєвих умов, що мають об'єктивний характер, а й різкого послаблення навчально-виховної роботи в усіх типах навчальних закладів, зниження відповідальності педагогів за виховання молоді, формування їх світогляду, моральності та ін.

Педагог і учень

В умовах демократизації суспільного життя і формування ринкових відносин и Україні виникає необхідність у формуванні концепції навчання і ті ховання тих, хто навчається, що базувалась би на широкій демократизації, на новому розумінні суб'єктів і об'єктів виховання і навчання, у визнанні трьох суб'єктів: адміністрації, що забезпечує загальне керівництво навчально-виховним процесом молоді, педагогів, а також школярів і студентів в їх партнерстві, взаємодії і координації в ім'я єдиної мети — формування освіченої, висококультурної особи, хто вчиться, виступають не тільки як об'єкт, але й як суб'єкт виховання, в двуєдиній ролі — вихованців і вихователів. Це не тіл е ,і. н не принижує, але й підвищує провідну роль професорсько-викладацького складу, головне завдання якого полягає в науковій розробці мети і програм виховання в усіх його сферах, у вищому навчальному закладі, за його межами. Ті, хто учиться з допомогою педагогів, визначають форми і методи виховання і самовиховання і беруть участь в їх практичній реалізації. У співробітництві педагога і учня, студента формується новий тип педагога і новий тип студента, учня як активного учасника виховного процесу. Взаємовідносини між педагогами і тими, хто вчиться основані на взаємній повазі, взаєморозумінні і довір'ї, вільних від крайностей у вигляді надзвичайної супи рості або панібратства, що зберігають певні межі між ними. І в навчальному процесі і в позааудиторному спілкуванні невід'ємне право не тільки педагога, але й кожного студента на власну думку з буді, якого питання і його захист без боязкості якихось наслідків.

Надто звужене спілкування в системі педагог-студент зберігається особливо в стінах вищого навчального закладу, хоча уже створені умови для участі студентів в управлінні (представники студентів і і вчених радах вищого навчального закладу і факультетів). Назріли питання про включення учнів, випускних класів до складу педагогічних рад і визначенні їх можливої участі в справах шкіл. Нема потреби доводити, що саме педагог — ключова фігура всього процесу навчання і виховання і самовиховання тих, хто навчається в у< и сферах і на всіх ділянках, всіх напрямках виховання і навчання. Педагог Василь Сухомлинський підкреслював, що педагог виховує на стільки новими методами і прийомами, але й, насамперед, впливі їм власної особи, індивідуальності, тому що, висловлюючись словами Маркса, лише ставлячись до людини Павла як до себе подібному, людина Петро починає ставитись до самого себе як до людини. Осо ба вихователя, його переконання, багатство його духовної культури має величезну силу, впливаючи на розум і почуття молодих людей Але досягається це лише за умови високого довір'я тих хто вчиться на вихователя, особистого авторитету вихователя, який має далека не всякий. лише той педагог, який володіє не тільки широкими всебічними знаннями, педагогічною майстерністю, але й високою загальною етично-моральною і політичною культурою, здатністю і здіб­ністю зрозуміти запити та потреби студентів, може стати їх мудрим Наставником. Результати опиту професорсько-викладацького складу Великої групи вищих навчальних закладів України показали зниження рівня їх світогляду і політичної культури, а також послаблення їх часті у вихованні студентів.