Соціологія освіти

І. Предмет та метод соціології освіти

Визначення соціології освіти

Освіта — один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики готувати нові покоління для життя, готувати суб'єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культур­них проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта — складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, усвоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта є певна система щипальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в усвоєнні багатств культури. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціаль­ну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потре­би суспільства. Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічно­го, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, осві­ті та ін. поняття, терміни використовуються для забезпечення нав­ального процесу.

В житті людини навчання займає тривалий період, забираючи її продук­тивні творчі сили і роки. Претендуючи на професію, ту чи іншу спеціаль­ність молода людина повинна учитися не менше десяти-п'ятнадцяти років, а ^ля професії вищої кваліфікації — навчання доходить до двадцяти років. Навчання втручається в життя людини ще з дитинства, по суті, людина не млі: чіткого уявлення про психологічні наслідки такого втручання. Адже встановилась уже традиція: в сім'ї дитина досягає шести-семи років і тоді її посилають в школу, забуваючи про її підготовку фізично, психологічно та ін. Вважається, що дитина має вчитися, освоювати знання, загальні і відповідальні фази навчання припадають на період соціального самоутвердження, мужіння людини — професійного, сімейного, громадянського. Буває ж у ди­тини змалку проявляються ті чи інші нахили, але в сім'ї їх не помічають, і в Школі їх не помічають, а тим часом нахили пригнічуються, а інтерес, потяг до тих чи інших знань у дитини згасає, не розвивається. Дитина поступово Перетворюється ніби в посудину, що наповнюють всім потроху. І більшість « м шків і дівчат, закінчуючи школу, так і не уявляють чітко про ту чи іншу професію, спеціальність, а одержують про них відомості від батьків. Часто-густо в сім'ях, де тільки одержавши ту чи іншу спеціальність намагаються передати її дітям: педагоги посилають дітей учитися на учителів, лікарі — на лікарів та ін. Затягнуте навчання, де людині відводиться, як правило, пасивна роль, приємниці культури, нерідко дає плоди інфантильності. Молоді лю­ди частіше потрапляють у стресові ситуації, змінюють професію, повторно (добувають ті чи інші знання, спеціальність, а іноді розчарувавшись, зневірившись формально відмовляються від одержання знань, а за те прагнуть одержати атестата, диплома, свідоцтва про знання.

Освіта як соціальне явище,, органічно зв'язана з усіма галузями матері­альної і духовної культури — об’єкт дослідження багатьох наук. Кожна з них має аспект дослідження, обумовлений її специфікацією. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку освіти в системі: суспільне буття суспільна свідомість. Філософія освіти розробляє фундаментальні основ освіти. Педагогіка безпосередньо вивчає освітній і виховний процеси в усіх типах шкіл, методичні і дидактичні основи. Якщо психологія має об'єкти освіту як джерело формування особи, то наука про політику розглядає зв'язки освіти з політикою і ідеологією. Економічна теорія основну увагу зосереджує на розкритті суті матеріальної і технічної бази освіти і її ролі в розвитку економіки. Поряд з усіма суспільними і гуманітарними науками, щ вивчають той або інший аспект проблеми освіти, що спеціально займається дослідженнями систем освіти як соціального інституту. На долю соціології освіти припадає найголовніший з усіх об'єктів дослідження — соціальний аспект, що дозволяє розглядати освіту з позицій суспільних відносин, її взаємодії з суспільством, впливу на суспільний розвиток, його сфери і структури. Соціологія освіти — одна з наук, що прагне впливати на подолання негативних тенденцій в одержанні знань, шукає нові імпульси впливу на озброєнні! сучасної людини, яка освоює культуру. Соціологія саме і вивчає освіту як соціокультурний інститут, його розвиток, функціонування, структуру, способи організації, динаміку соціальної структури сфери освіти, її взаємодії і іншими соціальними та суспільними інститутами і сферу життя людини. Та й саму навчальну діяльність соціологія освіти подає з позицій соціокультурних умов, життєвих орієнтацій, особливостей способу життя учнів, студентів, потреб виробництва, науки, всієї культури суспільства тощо. Визначаються основні напрямки соціології освіти: місце освіти як соціального інституту в системі суспільного відтворення; взаємовідносини процесу освіти з іншими процесами суспільного життя (економічними, демографічними, політичними); взаємозв'язок системи освіти з соціальною структурою суспільства; соціальне визначення освіти і динаміка змін; соціальне становище і спільна роль учителя і викладача; динаміка взаємовідносин між учнями І вчителями та ін.

Освіта — це цілісна самостійна система, що має інституалізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними норма ми. Соціологія освіти є самостійна спеціалізована галузь знані., предметом якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її компонентів, а також взаємодія системи освіти та її компоненті м з суспільством, насамперед, з його соціальною структурою та ін.. Соціологія освіти розглядає освіту як форму та засіб громадянського буття, досліджує загальні соціальні закономірності освіти та ви ховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємодії громадських сил. Для американської соціології більш характерне визначення предмета соціології освіти як вивчення формалізованих навчальних закладів та установ — шкіл, коледжів, університеті м тощо, освітнього процесу в них, зв'язків, що склалися між ними та іншими інститутами суспільства, що їх оточує. Об'єкт соціології ос віти — це сфера освіти, є саме те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, де діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією. Найважливіші суттєві оцінки освіти та навчання зумовлені, а інколи безпосередньо визначені впливом інших сфер життя чи способом буття особи. Зміст соціології освіти охоплює безпосередню галузь самого навчання й освіти — культурні цінності, бо і приводу їх засвоєння формується процес навчання як галузь соціокультурної діяльності.

Соціокультурний підхід дозволяє простежити динаміку галузі освіти, характер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя суспільства, усвідомити реальний процес становлення та розвитку суб'єкта під впливом освіти. Соціологія освіти є компонентом соціології культури, без її принципів, настанов теорії неможливо здійснити соціологічний аналіз освіти. Соціологія освіти є частиною соціо­логії виховання: навчання як форма виховання орієнтоване на розвиток певних якостей, властивостей культури. Отже, предмет соціології освіти є становище і динаміка соціокультурних процесів І галузі освіти; закони, принципи, механізми та технології навчання, соціокультурна діяльність людини, взаємодія галузі освіти з ін­шими сферами суспільного життя та співвідношення соціології освіти І соціології культури, науки, виховання.

Становленвя і розвиток соціолопі освіти

Виникає питання: як же виникла, сформувалась освіта? Найпростіший соціальний інститут освіта виникає у реальному житті: вчитель-учень, що проявляється спочатку — батьки-діти. Якщо найпростіший інститут: батьки-діти сприяв виникненню і розвитку інституту сім'я, то вчитель-учень перетворюється, стає основою школи. Виникнення в культурі нової гілки взаємовідносин, відмінної від традицій поколінь та інших сімейних традицій пояснюється результатом поділу праці. В структуру розподілу функцій спочатку в первісній родовій організації, а потім в сім'ї не вкладались в багатоманітність професійних ролей, в обсяг нагромадженого досвіду усвоєння цінностей, пізнання певної системи навчальних форм діяльності і формування власного досвіду культурної діяльності. Позасімейні, позакровнорідні, поколінні та інші структури суспільної організації стають факторами соціалізації. У ранніх цивілізаціях вироблення механізмів культурної діяльності, усвоєння досвіду не будь-якого, а надбаного, що став зразком норми, тобто Культурних досягнень, зливається з соціалізацією. Хоча освіта і розсіяна в окремих елементах навчання, підкріпленого ритуалами та традиціями, все ж поступово складається в систему знань. У народів Середньої Азії, Кавказа і Тепер збереглись сімейні традиції, що прийшли з сивої давнини і переда­ються з покоління в покоління. Тут рольові обов'язки вчителя практично рівномірно розподілені між всіма членами-представниками різних поколінь. Молодші діти доглядають ще більш молодших членів сім'ї, підлітки трудяться в господарстві, навчають тим або іншим навикам, знанням по господарс­тву. Є і форми наставництва — для кожної дитини, яка народилася з близь­ких визначається покровитель, до якого дитина може прийти, розраховувати на кровну допомогу, пораду тощо. В Україні ще з давніх давен йде традиція для дитини, яка народилася в сім'ї, вибирати з близьких хрещених батьків Та матерів, які не тільки добровільно брали на себе турботи про хрещеника, але й часом навчали тому або іншому ремеслу, знанням та ін. Це зовсім Не формальний соціальний інститут сімейних відносин, де діти частенько Користуються захистом хрещених батьків від, родинного гніву, але є своє­рідною школою передачі знань, життєвого досвіду. В таких формах нав­чання освіта розпорошена, поділена структурами міжпоколінного спілку­вання. З їх допомогою багато віків сім'я справлялась з нагромадженням і Передачею досвіду. І в сучасних, умовах у народів Півночі, жителів бага­тьох островів в Атлантичному та Індійському океанах сім'я залишилась своєрідною школою знань та навчання.

Одним з перших рішучих кроків до виділення освіти з поколінних приємливих відносин в передачі соціального досвіду став інститут підмайстрів, який виник в ранніх цивілізаціях. Перша галузь знань в соціалізації — інститут підмайстрів передбачав специфічний суспільний статус майстра, визнання за ним авторитета у професійній діяльності. Підмайстрами йшли не лише для одержання іншої несімейної професії, але й для пізнання, оволодіння секретами професійної майстерності. Залишати сім'ю на період учнівства стає суттєвим у виділенні освіти в самостійну сферу. Тоді ж виникає і самостійна специфічна форма життя і соціалізації з своїми адаптивним» механізмами, де більш очевидна основна орієнтація на навчання, вивільнення

від природних пут сімейних, побутових зв'язків, Обов'язків Та ІН. До ріп риси такого несімейного укладу формувались в культурному самітниці»' відлюдництві, у військових походах тощо.

Природно, не ізольовано, а спільно функціонує, взаємодіє з іншим» соціальними інститутами в загальному полі соціокультурних факторів і соціальний інститут освіта. На формування спеціальної своєрідної системи о< ш ти, передачі знань і навчання впливають і релігійно-культові, військові, торгові, політичні структури, професії, ремесла, мистецтво та ін. Виникнення і розвиток науки стало вирішальним в появі сучасного соціального інституту освіти — школи. Становлення і розвиток школи викликається і появо» і і культурі надзвичайно універсальних трансляторів людського досвіду — письмових текстів. Виникла і необхідність в формуванні і специфічної форми соціалізації, виховання для засвоєння письмових текстів, розкриття суті кодів, осмислення тощо. Став необхідним для засвоєння текстів і великий ц пас асоціацій (тобто поєднань), що формують розумові вправи з текстами заглиблення в тексти, в їх будову, побудову їх речень і правил поєднаня слів в реченнях, у смислові значення слів, звороти мови та ін. В освіті попи ллється свій стабільний об'єкт застосування. Вивчення текстів не супроводжувалось буденними, побутовими ситуаціями, спілкування в трудовій і сімейній сфері. Такому вивченню текстів потрібна своя аура. Сфера осипи відривається від сімейного виховання і від соціального інституту підмайстрів. Ядром у сфері освіти стає вчитель — учень, при чому вчитель тут не лише майстер, але й духівник, вихователь, наставник. Якщо для освоєння інших форм людської практики можна обійтись роздрібненими формами соціалізації виховання, то наука — новий спосіб систематизованого зібранні знань, сукупності норм знань, соціального досвіду не може уже обійтись Гич спеціального соціального інституту — школи. Наукові тексти принципово відмінні від текстів іншого соціального досвіду і потребують власного каналу передачі, в своїх навчальних майстернях та ін. і вихідною лабораторією науки стає школа.

Джерела, відправні позиції в соціології освіти закладеш ще в XVIII XIX ст. в теоріях французьких і англійських просвітників, соціалістів-утопістів, особливо в ученнях Роберта Оуена та Шарля Фур'є, які обґрунтували зв'язок навчання з виробничою працею і необхідністю суспільного виховання підростаючих поколінь. Їх погляди стали основою розробки проблеми ролі освіти, зокрема виховання в різних суспільно-історичних умовах, здійснюваних прогресивними мислителями. Ще в кінці XIX ст. на основі матеріалістичного розуміння історії та діалектики розвитку освіти Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали взаємозв'язок освіти і виховання з суспільними умовами різних країн, обґрунтували важливість в житті наукової і політехнічної освіти і шляхи всебічного розвитку людини, виступили за поєднання в комплексі розумової освіти, фізичного розвитку і політехнічного навчання. Розкрито суперечності у розвитку освіти трудящих, вказано шляхи [] залучення до науки знань. Відмічалось, що всі люди незалежно від класової і станової належності мають право на освіту і мають користуватися плодами науки. В кінці XIX ст. американські філософи Лестер Уорд і Джон Дьюї формують концепцію соціології освіти як соціальний інститут, її взаємодії і суспільством (виробництвом, соціально-класовою структурою, ідеологією, політикою, мораллю та ін.). Концепція соціології освіти розглядалась у зв'язку з концепціями соціальної стратифікації, поділу праці, освіти та виховання як суспільного процесу. Ряд основних ідей про взаємодію системи освіти і суспільства знайшли дальший розвиток в XX ст. в концепціях соціалістів, демократів, прогресивних соціологів. Згодом проблема соціології освіти знаходить розробку в працях Еміля Дюркгейма, Раймона Булона, Толкотта Парсонса, Алена Турена, П'єра Бурд'є та ін. Аж до 60-х років XX ст. вчені соціологію освіти не виділяли з загальносоціологічної теорії. Важливіші со­ціологічні проблеми освіти, переважно шкільної, розроблялись в межах педагогіки (Костянтин Ушинський, Анатолій Луначарський, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський та ін.). Сформульовані важливіші принципи навчання і виховання молоді.

В концепціях соціології освіти знайшло відображення перевірене на ба­гаторічному досвіді світової науки розуміння мети виховання, всебічного розвитку людини-особи — вищої цінності суспільства, єдності навчання і виховання, в їх організаційному зв'язку з національними і історичними традиціями, провідною роллю педагога в навчально-виховному процесі. В 60 — 70-і роки XX ст. соціологія освіти відокремилась від загальної соціологічної теорії і формується в самостійну наукову галузь знань. Значний вклад у розвиток соціології освіти внесли соціологи та педагоги Фрідріх Філіпов, Лев Коган, Михайло Руткевич, Євген Бабосов, Іван Прокопенко, Валентина Лозова та ін. В працях соціолога Фрідріха Філіпова узагальнено соціальну практику з глибоким теоретичним аналізом концептуальних проблем соціо­логії освіти. Вперше в сучасній літературі дається систематизоване викладення соціології освіти, науки, розглядається проблема освіти у органічному зв'язку з загальнотеоретичними проблемами соціології. Заслугою відомого соціолога Михайла Руткевича стала розробка проблем соціології освіти у зв'язку з суспільними потребами молоді, з розвитком і вихован­ням інтелігенції і підвищення її ролі. Плідно і творчо працюють в сфері соціології освіти українські вчені Володимир Шинкарук, Юрій Чернецький, Ліда Сохань та ін.

Інтерес до соціології освіти в індустріально розвинутих країнах різко зростає в 60 —70-х роках XX ст. у зв'язку з відставанням систем освіти від вимог науково-технічного прогресу і на фоні масових виступів студентів і робітників та демократизацію вищої і середньої освіти. Ситуація, визначена Франсом Кумбсом як «криза освіти», викликала до життя багаточисленні дослідження доступності різних ступенів освіти, способу життя учнів, моло­ді, її взаємовідносини з педагогічним персоналом, становища в системі сус­пільних відносин, інтересів, сподівань. Почалось вивчення ролі освіти як фактору «вирівнювання шансів» і каналу соціальної мобільності з позицій структурно-функціональної теорії (Раймон Булон, Толкотт Парсонс). У 80-і роки зростає увага до соціальних проблем безперервної освіти, ефектив­ності різних форм перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, становища випускників навчальних закладів різних типів на ринку праці. Вивчається взаємодія університетів з їх соціокультурним середовищем, ме­жі впливу суспільства на систему освіти і значення її автономії, що дозволяє нейтралізувати наслідки змін економічної кон’юнктури, зміни політичних режимів (Ален Турен, Отто Альборнос). Висувається пропозиція про виді­лення з соціології освіти соціології освітніх систем як самостійної галузі наукових знань, дослідження особливостей виникнення, розвитку і функці­онування освітніх систем в умовах різних суспільств (Макс Арчер), дослідження розвитку системи освіти у Франції (П'єр Бурд'є, Лео Танчі та ін.), ефективність і досвід організації освіти в СІІІА (Керр Дженкс, Уільям Сьюел та ін.), освіта в Нідерландах (Йоган Дронкерс) та ін. показали соціально-селективну роль середньої та вищої освіти, класову та расову нерівність учнів в капіталістичних суспільствах, дали поштовх розробки і здійснення програм лібералізації систем освіти.

Неоконсервативний напрям в соціології освіти відстоює селективну, елітарну модель освіти, виступаючи проти демократизації, засуджуючи масові виступи учнів, студентів, молоді. Багато західних соціологів обґрунтовують і виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти, як ніби-то закономірне явище, що не залежить від соціальних систем і тому мі може бути подолано ні за яких умов (Еміль Дюркгейм, Анрі Жерарді, Роли. Жіро та ін.). Розширення доступності університетів для непривілейованих верств і прошарків, нібито шкідливо вплине на їх діяльність, твердить Едвард Шілз. Разом з тим, вільний від упереджень і апології буржуазного ладу, шведський соціолог Торстен Хюсен в книжці «Освіта до 2000 року все ж тішиться ілюзією про можливість досягти повсюдного охоплений освітою всієї молоді з 6-річного до 18-річного віку і навчанням у вищих навчальних закладах 40% молоді — 19 — 24 років. Нині ж така питома вага значно нижча. Для багатьох зарубіжних соціологів характерна абсолютизація ролі освіти, як незалежної, самостійної сфери, що здатна нібито перебудувати суспільні відносини, бо, твердить американський соціолог Джон Гелбрейт, «не власність, а знання — джерело влади і тому в перспективі так званому «постіндустріальному суспільстві» пануватимуть не корпорації, а університети. Долаються і помилкові погляди радянських соціологів в оцінці зарубіжної соціології освіти як буржуазної, апологетичної. Насправді ж, соціологія освіти не класова, а загальнолюдська наука, дані і положення якої можуть, проте, використовуватися різними політичними вченнями.

Методологічні основи соціології освіти

Методологічно соціологія освіти виходить 3 принципів діалектичної логіки, і, насамперед, єдності теорії і практики - основи соціального пізнання. Соціологія освіти має два взаємозв'язаних рівня — теоретичний та емпіричний (дослідний). Теоретичний рівень передує емпіричному, який завершує теоретичний. Соціологія освіти обґрунтовує закономірності і особливості розвитку освіти, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються, визначає напрям емпіричних соціологічних досліджень суспільної думки учнівської молоді, педагогів, адміністрації, громадських організацій. Соціологія <>< віти висуває гіпотези, які ще потребують перевірки практикою. Бо і теоретичних передумов ніяке емпіричне дослідження не дає необхідних результатів, а матиме випадковий характер у вигляді набору суджень і фактів. Недосить кваліфіковані дослідники нерідко намагаються обійтись без теоретичних обґрунтувань і дослідження зводять до поверхово відібраних фактів, даних, тощо. В соціологічних дослідженнях освіти нерідко культивується суб'єктивізм, коли бажані відповіді респондентів фіксуються тільки як позитивні, прикрашувані реальну дійсність, що ігнорує її суперечності. Так, ігнорувався важливіший методологічний принцип — об'єктивність розгляду суспільних явищ. Емпіричні дослідження систематично ведуться и школах, вищих навчальних закладах і охоплюють широке коло питань — соціально-політичний і моральний образ учня, студента, педагогів, їх ціннісні орієнтації, ставлення до навчання, праці, рівень культури, задоволеність працею, суспільна діяльність та ін. Для анонімного вибіркового опиту учнівської, студентської молоді та педагогів розробляються соціологічні анкети. Одержані емпіричні результати дають факти, дані для узагальнень і аналізу процесів в системі ос віти, збагачуючи тим самими теорію соціології. Взаємодія теорії і практики не перетворюється в схоластику і догматизм, набуває здатності творчо розвиватися, даючи працівникам системи освіти нош висновки і практичні рекомендації. В Україні найбільш ефективно і планомірно ведуться соціологічні дослідження проблем освіти в Харкові переважно в державному університеті, в державному педагогічному університеті, а також в галузевих університетах і інститутах — радіотехнічному, політехнічному, інституті сходознавства та міжнародних відносин і ін. В процесі соціального пізнання теорія і практика освіти збагачується, доповнюючи одна одну.

Тенденції розвитку соціології освіти

Діалектична логіка вимагає розгляду сучасної системи освіти і її розвитку та змін, в усіх зв'язках та взаємодіях. Соціологія освіти — означає необхідність враховувати історичні етапи в суспільному розвитку та своєчасно вносити зміни в систему освіти, відкрити для впливу на неї внутрішніх і зовнішніх умов для впливу на теорію і практику. Діалектична логіка вимагає обліку і аналізу економічних, політичних, науково-технічних, ідеологічних та інших факторів, що впливають на процес освіти, як це свідчить практика в сучасних умовах України. В процесі демократизації освіти в Україні органи народної освіти, середня та вища школа враховують досягну-т, відбирають все прогресивне, відкидаючи все негативне, що завдає шкоди вихованню молоді, підготовці спеціалістів для народного господарства. Зрозуміло, на розвиток системи освіти впливають еко­номічні, політичні, науково-технічні, ідеологічні фактори. В процесі вдосконалення, перебудови системи освіти України враховуються і зміни, що відбуваються у суспільній свідомості працівників освіти і учнівської молоді, в їх ставленні до праці і навчання, у формуванні їх особистих якостей — Позитивних та негативних.

Соціологія розкриває суперечності у розвитку системи освіти і її вдосконалення, намічає шляхи їх вирішення. Сучасна практика по­казує: чим вище рівень освіти, тим нижче заробітна плата працівни­ка — це головний показник суспільної нерозвинутості спеціаліста. Прогалини, вади правосвідомості і гідності спеціалістів (тобто карди­нальні умови панування некомпетентності та засмічення всіх сфер діяльності) закладаються ще системою гуманітарної освіти, що вихо­вує послушну людину, послушного виконавця. В сучасних умовах в Україні усвідомлюється кардинальний характер змін, необхідних в суспільстві, що вимагають зовсім не просто адаптації або модерні­зації гуманітарної освіти. Вища школа має випереджати зміни, що відбуваються, готувати студентів до праці і життя в суспільстві, фор­мувати демократичне суспільство. Освіта органічно зв'язана з усіма галузями матеріального виробництва та духовної культури, що за­безпечує приємливість і відтворення соціального досвіду, є прогре­сом культури особливий вид діяльності з вивчення і виховання, є об'єктом дослідження багатьох наук, межі між якими постійно рухо­мі. В сучасних умовах важливо зближувати систему вищої освіти спеціалістів України з прогресивними зразками систем освіти, що ^складаються в країнах ринкової економіки, забезпечити конверційність дипломів вищих навчальних закладів України. Тут розглядаються обидва завдання стосовно до підготовки бакалавра (на Захо­ді — чотири роки навчання після дванадцятирічної школи) в вищих навчальних закладах природничого і технічного профілю. Ураховуючи умови, в яких доведеться працювати майбутнім спеціалістам, організаторам виробництва, необхідно визначити головні особистісні якості, моральні уявлення і гуманітарні знання, якими має діяти и умовах ринкових відносин та ін.

Соціальна система навчання передбачає задоволення технологічних, економічних, політичних, екологічних та інших потреб суспільства. Найрізноманітніші соціальні системи навчання складанні, систему освіти. Природно, основний зміст освіти — навчання. Адже в процесі навчання, освоєння, усвоєння знань людина оволодінні соціальними призначеннями предметів і методами користуванні! і використання їх в повсякденному житті, моральними основами і поведінки і формами спілкування з іншими людьми. Усвоєнню належать всі змістовні компоненти поведінки людини — спонукально-мотиваційні і операціональні. Усвоєння визначення предметів людської матеріальної і духовної культури і методів користування ними становлять основний, внутрішній зміст процесу навчання. Уміння вивчати ті чи інші явища, визначення предметів тощо — індивідуальні показники швидкості і якості усвоєння і освоєння людиною знань, уміння і навиків в процесі навчання.

Відрізняють загальне уміння вивчати ті чи інші життєві явища, події тощо як здібність усвоєння будь-яких знань і спеціальне усвоєння знань як здібність вивчати, освоювати окремі види знань, різних наук, мистецтва, видів практичної діяльності. В основі навчання лежить рівень розвитку пізнавальних процесів (сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення, увага, мова), мотиваційна — вольової і емоціональної сфери особи, а також розвиток вивідних компонентів навчальної діяльності (з'ясування змісту знань, що освоюються, шляхи і ступінь активного їх впровадження в практику). Навчання визначається не лише рівнем розвитку активного пізнання, тобто тим, що суб'єкт може пізнати і усвоїти самовпливово, алей рівнем «рецептивного» пізнання, тобто тим, що суб'єкт може пізнати і усвоїти і допомогою іншої людини, яка уже володіє відповідними знаннями та умінням. Тому навчання як здібність людини знань і усвоєння їх відрізняється від її здібності до самостійної свідомості і не може бути повністю оцінено одними показниками її розвитку. Рівень розвитку навчання, освоєння людиною знань визначається можливої тями самостійного пізнання.

Освіта — певна система навчальних форм діяльності. Освіта інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соціокультурні потреби суспільства. В системі освіти взаємовідносини того, хто навчається і того, хто навчає надається соціально-інституційна форма. Функціонування соціального інституту освіти веде до розгортання спеціальної сфери суспільного життя — сфери освіти Значно впливає на характер і форму включення в сферу освіти соціальне становище освіти в різних сферах життя, можливості мобільності освіти, культурний ріст тощо.

В соціології для визначення навчального процесу використовуються різні поняття: навчання, вчення, освіта та ін. В сучасній педагогіці склалась

Певна інтерпретація таких понять. Кожне з понять має певний власний зміст, визначення. Загальноприйнятим є поняття навчання. Навчання означає процес засвоєння знань, а саме вчення — система знань, тобто самостійне поняття. Хоча навчання, вчення поняття різні і визначають різні явища, дії, все ж в ряді істотних аспектів простежується їх взаємозв'язок. Навчання має значення не лише самого процесу оволодіння знаннями, але й саме засвоєн­ий знання, досвіду і оволодіння культурою.

Теоретичні основи розуміння вчення «як освоєння знань» закладені видат­ним вітчизняним психологом Самуїлом Рубінштейном, а в Україні — педагогами Антоном Макаренком, Василем Сухомлинським. Якщо Самуїл Рубінштейн вважав, що навчання і наукове пізнання різноманітні, але не різнорідні, що навчання, вчення — різновидність пізнання в особливих умовах навчан­ня, освоєння знань, досвіду культури і управління пізнання учнів, студентів, то і Антон Макаренко, і Василь Сухомлинський підкреслюють, що навчання це тільки пізнання, але й творчість, що вчення і навчання не тільки як освоєння і засвоєння знань, але й опанування, освоєння досвіду, що зв'язує нав­чання зі змінами поведінки та ін. Основними компонентами і навчання, і вчення служить аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення як спільні зна­менники всього пізнавального процесу. Ще французький психолог Жак Піаже провів глибокий експериментальний аналіз форм освоєння досвіду учення і навчання, виділяючи основні з них: асиміляція — включення нового об'єк­ту в старі попередні схеми і акомодація — пристосування вхідних схем до нових об'єктів шляхом зміни структури. Якщо за асиміляції те чи інше зав­дання вирішене на основі уже певного, відомого, визначених алгоритмів рішення таких завдань, то в умовах акомодації людина, зустрічаючись з прин­ципово новим завданням, пристосовує свої навики і уміння. Адаптація орга­нізму до середовища розглядається як урівноважені суб'єкти і об'єкти. Ґенеза психічних функцій виступає як послідовна зміна різних урівноважених стадій: асиміляції і акомодації, що приводить до створення дедалі стійких форм рівноваги між організмом і середовищем. Розглядаючи навчання, вчення як творчість, як освоєння досвіду відомі педагоги Василь Сухомлинський і Павло Масленіков відмічають, що в процесі навчання створюється суб'єк­тивно новий продукт мислення і новоутворення в самій пізнавальній діяль­ності. Творче засвоєння знань відрізняється від процесів застосування готових знань і уміння, тобто репродукції. Творчість передбачає наявність в особи здібностей, мотивів, знань і уміння, завдяки яким створюється продукт мис­лення, що відзначається новизною, оригінальністю, унікальністю. В процесі навчання йде нагромадження знань, освоєння досвіду. Вивчення таких влас­тивостей особи виявило важливу роль в навчанні інтуїції, відображення неусвідомлених компонентів розумової активності, а також потреби особи у розкритті та розширенні творчих можливостей.

Проте підступною перешкодою, перед якою змушені зупинитися дослід­ники, стало вирішення завдання: «А який же досвід освоюється в ході навчання?» Спрощене уявлення про навчання як передачу знання і досвіду від вчителя до учня, студента виразно висловив педагог Павло Масленіков: учень збагачується не тими знаннями, що одержує від учителя, а освоюючи досвід і знання учителя формує і свої знання, свої уявлення, переробляючи їх в процесі власних життєвих пізнань і нагромадження, збагачення досвіду. Осо­ба, відзначає відомий педагог Валентина Лозова, сприймає від учителя ін­формацію, але осмислює і переробляє її в процесі власної діяльності, наро­щуючи в чомусь тільки властиві уявлення і знання, сприйняття. В процесі навчання знання набувають особистісну форму, тим самим відбувається влас­ний розвиток особи, тобто підхід до навчання як діяльності, засвоєння куль­тури. Ідея діяльного підходу до засвоєння знання, оволодіння культурою вис­ловлена ще відомим педагогом Леонтієм Виготським. Освоєння культури людиною відбувається в багатоманітних формах діяльності, що склалися іс­торично. Людина засвоює і оволодіває цінностями в таких формах діяльності, як праця, побут, пізнання спілкування, навчання, дозвілля тощо. Форми діяльності відіграють неоднакову роль на різних етапах формування особи. Саме в процесі сходження від елементарного спілкування до гри, а від гри до навчання, від навчання до праці і відбувається становлення і формуванні! людини, особи. Ще в дитинстві починається поступово формуватися особа в спілкуванні в дитячому колективі, в іграх та ін., а потім школа — освоєння І засвоєння різних знань, оволодіння досвідом життя, в процесі праці виробляються і звички і навики, уміння і звичаї, розкривається її творча діяльність. Навчання на всіх етапах формування особи виступає як підготовча фаза становлення суб'єкта — носія культури, його вектору зверненості до виховання, до вироблення необхідних механізмів діяльності, що відтворюють її творчі форми.

Звичайно ж, в соціальному житті навчання, по-перше, необхідний підготовчий етап оволодіння культурою, її величезними багатствами і різноманітністю, включення людини в суспільну практику, в трудову діяльність та ін. По-друге, функції навчання полягають п тому, щоб виробити, сформувати в усій різноманітності у суб'єкт механізму культурної діяльності, тобто діяльності, що має основою досягнення культури того чи іншого соціуму. Навчання не зводиться до пізнання явищ, подій, навколишнього світу, хоча пізнавально-орієнтаційні елементи навчання мають провідне значення. По-третє, навчання передбачає засвоєння досвіду, але далеко не будь-якого, .і того, що є зразком, нормою, мораллю, тобто досягненнями і багатством культури. Здійснюється засвоєння не за формою прямої трансляції, а активної спільно-поділеної діяльності учителя і учня, студента та ін. Якістю навчального процесу і визначається активність того, хто навчається; учня-студента, працівника, яка підвищує свою спеціальність і освоєннями досвіду. Швидкість змін у способі життя, її соціальному середовищі, що оточує і формує особу, уже сама по собі ускладнює передачу досвіду старших поколінь молодшим. Часто досвід непридатний для молоді: попередні, колишні моральні і культурні орієнтири швидше дезорієнтують в нових умовах/аніж збагачують чимось корисним та ін. Йде відбір цінностей, знань. У процесі навчання учні не просто набувають чийогось досвіду, а виробляють, формують свій власний досвід культурної діяльності. Учитель організує, спрямовує засвоєння досвіду з допомогою навчальних засобів. По четверте, процес засвоєння цінностей передбачає і збагачення, присвоєння тієї суспільної форми, системи суспільних зв'язків, в якій цінності функціонують. Природно, навчання не замикається на оволодінні окремими цінностями і зв'язано з формуванням не лише орієнтацій і навиків дій, але виходить на ширший простір — соціалізацію, формування особи як суб'єкта системи соціальних зв'язків, ста» однією з форм виховання.

Освіта - система, що складається з ряду елементів-галузей: дошкільної, загальноосвітньої, професійної, спеціальної, органічно зв'язаних між собою, реалізуючи послідовність у здійсненні освіти. Методологічно соціологія освіти покликана забезпечити пізнання закономірностей розвитку системи освіти, її призначення і ролі в суспільному житті, причинних зв'язків і взаємозалежностей, зовнішніх та внутрішніх умов її функціонування як цілісної системи. Через ряд причин соціологія освіти відстає від потреб суспільного розвитку, ще Не відіграє випереджаючої ролі у вирішенні освітніх проблем, запіз­нюється з вирішенням назрілих проблем удосконалення системи освіти. Зміцнення зв'язків соціології освіти з практикою, посилення її Прогнозуючої ролі — важливе завдання соціології суспільства.