Городяненко

2.7. Культура як соціальний феномен

У сучасному розумінні культура є поліцентричним утворенням, особливою реальністю, буттєвим виміром таких суб'єктів історії, як індивіди, спільноти, нації, ци­вілізації, суспільства, розвиток яких відбувається на по­літичній основі. Закономірності функціонування, роль і місце культури в суспільній системі, особливості куль­турних потреб різноманітних сегментів соціуму є науко­вою і прикладною проблематикою соціології культури.

Соціальна сутність культури

У сучасному світі термін «культура» вживається до­сить широко, через що багато фахівців вважає, що він уже втратив термінологічну конкретність. Наприклад, якщо донедавна культура традиційно стосувалася спільнот, які займали загальну територію, розмовляли однією мовою, поклонялись одному божеству, подібно поводилися в аналогічних ситуаціях повсякденного життя, то теперішнє населення географічно і політично зосереджене в одній країні, є розмаїттям етнічних груп і субкультур, кожній з яких притаманний власний спо­сіб життя. Це означає, що сучасні суспільства — полі-культурні. Тому в сучасному розумінні культура є на­багато складнішим та індивідуалізованішим явищем.

Термін «культура» вперше почали використовувати у Давньому Римі, де він означав обробіток землі, вихо­вання, освіту. Тепер він утратив свій первісний зміст і позначає найрізноманітніші грані поведінки людини, види її діяльності.

Пізнанню багатоплановості культури як особливо складного соціального феномену сприяє погляд на неї з таких позицій:

1. Культура — особлива сфера, спосіб і результат людської життєдіяльності. Таке бачення виокремлює сутнісну особливість культури: вона завжди є витвором людини, результатом її активного, діяльного ставлення до світу. Культура відіграє роль зв'язного елементу в системі «людина — природа». Завдяки діяльності люди­ни природа постає як сфера реалізації її творчих здібностей. Тому культура є сукупністю всього, створеного зу­силлями людини. З цього погляду до культури нале­жить навіть найпростіший, створений людиною пред­мет, будь-яка її думка, ідея.

Культура (лат. сиlturа — догляд, освіта, розвиток) — соціально-прогресивна творча діяльність людей в усіх сферах буття і свідо­мості, спрямована на зміну дійсності, перетворення багатства людської історії на внутрішнє багатство особистості, на всебічний і повний вияв і розвиток сутнісних сил людини.

У такому розумінні культури підкреслюється її багатоаспектність, оскільки різноманітною є людська діяльність. Отже, культура є діалектичною єдністю процесів опредметнювання і розпредметнювання (рис. 2.11).

Культура як діяльність
Опредметнювання — творен­ня нових культурних ціннос­тей (власне творчість є діяльнісним аспектом культури)	Розпредметнювання — засво­єння культурної спадщини, спільного культурно-історич­ного досвіду

Рис. 2.11. Культура як діалектична єдність процесів опредметнювання і розпредметнювання

2. Культура — загальний рівень розвитку суспільс­тва, його освіченості на шляху від «дикості до цивілізо­ваності». У романських мовах бути «культурним» озна­чало бути добре освіченим, мати вишукані манери. В іс­торії людства відомі культурні піднесення епохального характеру, наприклад епоха Відродження (Ренесанс). Формування нових суспільних відносин також є культуротворчим процесом.

3. Культура — це сукупність суспільних досягнень (у т. ч. й технологій), матеріальних і духовних ціннос­тей, ідеалів, цілей, значущих для людини і суспільства. У цьому розумінні культура є соціальною пам'яттю, во­на зберігає, акумулює в собі попередній досвід, забезпе­чуючи безперервність духовного розвитку суспільства (людства).

4. Культура як соціальний інститут. Вона визначає цінності і норми поведінки людей у конкретній системі суспільних відносин, забезпечує стабільність суспіль­ства. Культура як соціальний інститут суспільства задовольняє духовні, освітні, наукові, художні, релігійні потреби, пов'язані з дотриманням і засвоєнням певних цінностей, норм, звичаїв, традицій, способів життя. То­му вона є і способом соціалізації людини.

5. Культура — це духовний вимір будь-якої діяльнос­ті, в якому формуються її мотиви, принципи, правила, норми, мета і зміст. У такому розумінні вона пов'язана з волею людини, звільняє людину від шаблонів, стереоти­пів, надає діяльності вільного самовираження, творчос­ті. Водночас культура виховує відповідальність, здат­ність до внутрішнього (морального) обмеження.

Розкриттю сутності культури сприяє пізнання та­ких її ознак:

а) культура передається через навчання. Вона не є природженою, не передається біологічно, неможлива поза соціальною комунікацію. Тільки за допомогою ко­мунікації уможливлюється засвоєння культури, оволо­діння нею;

б) культура не є статичною, вона відтворює час, змі­нюється і розвивається. Тобто за своєю суттю культура є історичною. Людина не лише успадковує культуру, а й оновлює, змінює її, виходить за її межі;

в) культура є основою формування особистих і колек­тивних ідентичностей, надає відчуття належності до ширших спільнот. Наприклад, коли людина каже: «Я — українець», то відносить себе до української культури, її традицій, ритуалів, форм суспільної діяльності;

г) культура — це штучно створене людьми (за допо­могою мови, мислення, символічних значень) середови­ще існування.

Культура, пронизуючи всі ланки суспільства, одно­часно відіграє роль середовища, засобу і результату життєдіяльності соціальних суб'єктів (особистостей, со­ціальних груп і спільнот, суспільств, людства) взагалі. Оскільки людська життєдіяльність розгортається пере­важно в матеріальній та духовній сферах, можна виок­ремити відповідні галузі культури (рис. 2.12).

Культура
Матеріальна	Духовна
Засоби і знаряддя виробництва Речі і відносини в побуті Техніка і технології Книги, машини, картини	Діяльність: пізнавальна, творча, естетична Міфи, релігія, мистецтво, наука Соціальні цінності і норми

Рис. 2.12. Структура культури

Матеріальну культуру утворюють створені люди­ною фізичні об'єкти (матеріальні цінності): машини, будинки, навіть штучний клімат.

Духовна культура охоплює сферу свідомості, філософію, релігію, науку, мистецтво, літературу, міфологію. Її складовою є світ ціннісного знання (система цінностей, норм, звичаїв, традицій). Духовні цінності задають координати життя людини, створюють можливості для її світоглядного самовизначення, регулюють суспільні відносини, залу­чають до прекрасного, істинного, формують інтелект, моральні якості. Загалом духовна культура характери­зує внутрішнє багатство людини, ступінь розвинутості її духовного світу, активність її духовного життя. Чим розвинутішим є суспільство, тим вищу цінність у ньо­му має духовна культура.

Структурні елементи і форми вияву культури в житті людини та суспільства

Подібно до суспільства, яке поділяється на різнома­нітні верстви, соціальні групи, в культурі виокремлю­ються різні рівні і різновиди (рис. 2.13).

Культура
Рівні культури:	Різновиди культури:
Елітарна Народна Масова	Домінуюча Субкультури Контркультури

Рис. 2.13. Основні рівні і різновиди культури суспільства

Залежно від того, хто створює культуру (культурний продукт), який вона має характер і кому адресована, розрізняють елітарну, народну й масову культури.

Елітарна (висока) культура створюється привіле­йованою частиною суспільства або на її замовлення про­фесійними творцями — живописцями, музикантами, письменниками. її характеризує високий рівень спеціа­лізації, професійної освіти, тому вона нелегка для сприйняття непідготовленою людиною.

Народна культура створюється анонімними твор­цями, які не мають професійної підготовки. Походить вона від народу і призначається саме для нього. Ця культура охоплює міфи, легенди, казки, пісні, танці, частівки, народні художні промисли, об'єднані понят­тями «фольклор». Основними ознаками народної куль­тури є її фольклорне походження, спонтанність витво­рів народного мистецтва, які не мають комерційного характеру.

Масова (популярна) культура не претендує на за­доволення витончених смаків і серйозних духовних запитів, має в основному розважальний характер (рис. 2.14). Однак її аудиторія є найширшою. Вона мо­же бути інтернаціональною і національною. Створюєть­ся професіональними авторами і розповсюджується за допомогою різноманітних засобів масової комунікації (радіо, телебачення, Інтернет).

Рис. 2.14. Основні ознаки масової культури

• Тиражування завдяки новим технологіям («три кити» сучасної культурної індустрії: ек­ран, друк, комп'ютерні комунікації)

• Орієнтація на масового споживача, великі ау­диторії

• Комерційний характер функціонування

• Загальнодоступність текстів, розрахунок на пасивне, некритичне сприйняття

• Звернення до емоційної сфери людини, якій при цьому не потрібно особливої освіти і підго­товки

• Зведення всього різноманіття художнього дос­віду до елементарного, банального, загальнодос­тупного рівня, її стандарти розраховані на всі смаки

Масову культуру покликали до життя процеси, що супроводжували становлення індустріального суспіль­ства, а саме — урбанізація, секуляризація (звільнення від церковного впливу різних сфер життя суспільства), демократизація, бурхливий технічний розвиток, оновлення засобів масової комунікації. Найважливішими джерелами формування масової культури були кінема­тограф, радіо, звукозапис. Виробництво, розповсюджен­ня і споживання продуктів масової культури має індус­тріально-комерційний характер.

Артефакти (об'єкти масової культури) функціонують і як товар споживання, і як культурні цінності. Як то­вар вони повинні продаватися і приносити прибуток, то­му багато з них формують вульгарні потреби, потурають нерозвиненим смакам, сприяють стандартизації та уні­фікації особистості. Водночас масова культура розгля­дається і як певна форма демократизації суспільства, засіб піднесення культурного рівня широких верств на­селення, можливість залучення їх до світових шедеврів.

Змістово масова культура досить різноманітна — від примітивного кітчу (комікси, «мильні опери», «блатні пісні», «жовта преса», естрадні шлягери, мелодрами) до складних, насичених форм (деякі види рок-музики, поп-арт, інтелектуальні детективи). її естетиці прита­манні постійне балансування між тривіальним і оригі­нальним, вульгарним і витонченим. Орієнтуючись на сподівання масової аудиторії, масова культура задоволь­няє її потреби у дозвіллі, розвагах, грі, спілкуванні, емоційній розрядці.

З огляду на особливості окремих соціальних груп розрізняють такі різновиди культури суспільства:

а) домінантна культура. Вона охоплює культурні універсали суспільства, цінності, норми, традиції, пог­ляди, які поділяє більшість людей. Важливою ознакою її є здатність підводити поведінку членів суспільства до певного середнього стану, тобто ця культура прагне до певного загального рівня, виробляє загальні правила поведінки і загальні системи цінностей;

б) субкультура. Ця культура групи або соціального прошарку, яка відрізняється від домінантної культу­ри, тобто має особливі цінності, правила поведінки, символіку, завдяки яким її виразники ідентифікують себе (можуть мати навіть свою мову). Ці ознаки субкультури не суперечать культурі домінуючій. Кожне суспільство має багато субкультур, спричинених від­мінністю соціального походження різних груп, класів і прошарків, різноманіттям їх духовних потреб, видів ді­яльності, запитів. Більшості суспільств притаманні та­кі субкультури:

— молодіжні (хіпі, толкієністи, байкери, рейвери, панки, бітломани та ін.);

— людей похилого віку;

— конфесій, що відображають особливості різних віросповідань (наприклад, католицька, православна, протестантська субкультури у межах християнської культури);

— професійні, які охоплюють людей різних профе­сій (геологів, лікарів, банкірів тощо);

— кримінальна (культура цілеспрямованого пору­шення панівних соціальних порядків. Вона охоплює множину специфічних спеціалізацій: злодійство, жеб­рацтво, алкоголізм, наркоманія, проституція, теро­ризм. Ця субкультура існувала завжди. Основою її є певні особливості людської психіки, які зумовлюють ті чи інші форми поведінки, спрямовані проти суспіль­ства, офіційних норм і цінностей. Велика кількість субкультур свідчить про різноманітну, складну й багату культуру суспільства);

в) контркультура. Це субкультура, яка протистоїть і навіть суперечить домінуючій культурі, відкидаючи за­гальновизнані норми й цінності. Провідними різнови­дами контркультури є деякі види молодіжних субкультур (скінхеди, сатаністи, гопники та ін.). Найчастіше прихильником контркультури є молодь, оскільки вона, за словами К. Мангейма, конфліктно налаштована сто­совно старшого покоління.

Складовою контркультури є андеграунд — підпіль­на культура (мистецтво), яка характеризується неба­жанням її творців гнатися за комерційним успіхом, пе­реслідуванням їх з боку влади. Ця культура є в усіх краї­нах світу, але особливо характерна вона для держав із тоталітарними й авторитарними формами правління.

Високий розвиток комунікацій, глобальні міграції людей зробили сучасне суспільство полікультурним. Традиційні культурні ресурси (кухня, мова, релігія) по­єднуються із сучасними формами (телебачення, спорт, популярна музика і веб-сторінки), формуючи різнома­нітні культурні стилі груп, особистостей, суспільства.

В історії людини і суспільства культура відіграла не­пересічну роль, будучи однією з важливих умов їх ста­новлення, буття і розвитку. Підтвердженням цьому є долі феральних людей, які, будучи вирваними з куль­турного середовища суспільства, вирісши в оточенні тварин, втрачали ознаки людини (у них не було мислен­ня, зв'язної мови, людських почуттів). Для суспільного буття особливо важливі такі функції культури:

1) людинотворча (гуманістична). Вона полягає в роз­витку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності. Усі цінності світу чогось варті для лю­дини, якщо поліпшують її життя, розвивають її індиві­дуальність, формують творчу особистість. Створюючи цінності, людина творить себе, «окультурює» свої сутнісні сили, формується як особистість. Отже, культура разом з наукою та освітою формує творчі здібності лю­дини, готує її до життя в суспільстві на основі засвоєних традицій, ціннісних і нормативних зразків, привчає людину справлятися з її обов'язками;

2) гносеологічна (пізнавальна). Ця функція передба­чає продукування нових знань, норм, цінностей, ідей, уявлень про світ, суспільство, людину. У різні періоди історії цю функцію брали на себе магія, міфологія, релі­гія, філософія; сьогодні її виконує наука. Кожна з цих форм духовної культури створила власні системи вироб­лення конкретних і загальних знань, уявлень про нав­колишню реальність.

У сучасну епоху розвиток суспільства особливо зале­жить від виробництва знань, яке є різновидом індустрії. Нові галузі праці (автоматика, електроніка, ракетобу­дування, телерадіокомунікації, молекулярна біологія) ґрунтуються передусім не на виробничому досвіді, а на знаннях. Індустрія знань, яка виробляє і споживає ін­формацію, а не товари і послуги, охоплює в розви­нутих країнах переважну частину національного ви­робництва;

3) інформаційна. Виявляється вона у трансляції со­ціального досвіду, що забезпечує зв'язок часів і поко­лінь. У цьому сенсі культура є своєрідним резервуаром духовних ресурсів, накопичувачем і зберігачем усього цінного й позитивного, досягнутого людством. їй ха­рактерна безперервність розвитку завдяки засвоєнню культурної спадщини, історичного досвіду (традицій) і створенню нових культурних цінностей (новаторству).

Носіями новаторства є творчі особистості (мудреці, вчені, письменники, політики), які народжують нові ідеї, норми, способи діяльності. Тому в культурі будь-якого суспільства підтримується високий статус людей, які володіють надзвичайними здібностями до творчості, якщо ця творчість відповідає очікуванням групи, затре­бувана суспільством.

Творчість, інноваційна діяльність є джерелом роз­витку, збагачує матеріальну і духовну культури, відки­дає архаїчне, віджите. Проте розвиток культури відбу­вається лише за умови використання досвіду поперед­ніх поколінь. Як складова культури новаторство не є альтернативою традиції. Принципова сутність традиції полягає в тому, що вона є своєрідним механізмом соці­ального і культурного успадкування. Завдяки їй збері­гається матеріальний і духовний досвід попередніх по­колінь, відтворюється найцінніше в культурній спад­щині. Завдяки цьому традиції забезпечують стійкість матеріальної і духовної культури, а новаторство є дже­релом її розвитку.

Культура зберігає соціальний досвід поколінь у по­няттях, словах, математичних символах, формулах на­уки, своєрідних мовах мистецтва. Засобами збереження і накопичення інформації є: природна пам'ять індивіда; колективна пам'ять, відображена в мові і духовній культурі; символічні і речовинні засоби збереження ін­формації (тексти, книги, образотворчі засоби);

4) інтегративна функція культури. Через засвоєння спільних елементів культури (цінностей, норм тощо) відбувається об'єднання людей на національному і сві­товому рівнях, формується їх культурна (групова, інди­відуальна) ідентичність;

5) ціннісно-орієнтаційна, нормативно-регулятивна функції культури. У суспільному бутті культура задає певну систему координат, рамки прийнятної поведінки людей, моральні орієнтири, регулюючи їхнє співжиття.

Деградація функцій культури призводить до занепа­ду сутнісних, культуротворчих сил людини, дезінтегра­ції, кризи суспільства.

Загальнолюдське і національне в культурі

Культура як певний спосіб життя, що поділяється спільнотою і формується її цінностями, традиціями, ві­руваннями, матеріальними виробами і територією, є складною і динамічною людською екосистемою. Еле­ментами її є те, як людина розмовляє, вдягається, яку їжу споживає, яким богам поклоняється, як працює, відпочиває, на яких цінностях виховує дітей тощо. У ній поряд із численними самобутніми елементами прос­тежуються культурні універсали.

Культурні універсалії (лат. — загальний) — загальні поняття, ідеї, ознаки, обов'язкові для кожної культури.

До універсальних компонентів культури М. Мід та К. Клакхон відносять мову, систему цінностей (сукуп­ність життєвих цілей, засобів, ідеалів, ідеологій, міфів, світогляду); типові зв'язки і взаємодії (ритуальні, ро­динні та ін.); зразки, еталони поведінки, норми, прави­ла (вітання, приготування їжі, виховання дітей, став­лення до літніх людей); символи, смисли яких переда­ються діям.

Попри наявність універсалій, культури різних сус­пільств, націй, соціальних груп відрізняються одна від одної. Це дає підстави вести мову, наприклад, про укра­їнську, французьку, російську культури, культури міс­та і села, припускаючи, що в кожній із них є особлива, відмінна від інших, система норм, звичаїв, вірувань, матеріальних і духовних цінностей.

Культура створює своєрідні рамки, через які людина пізнає себе та інших. Тому не існує культури в абстракт­ному розумінні. Вона функціонує у певному просторі і часі, що обумовлює певні прояви (культурно-історичні комплекси), які визначають соціально-культурне різно­маніття сучасного світу (рис. 2.15).

Культура

Загальнолюдські (універсальні) цінності

Міжнародні культурні ресурси («світова культура», або суперкультура)

Етнонаціональні культури

Регіональні культури

Індивідуальна культура

Рис. 2.15. Соціально-культурне різноманіття

Сучасна людина має доступ до всіх культурно-істо­ричних комплексів. З розширенням індивідом масшта­бів своєї культурної діяльності його культурний досвід стає менш локальним, груповим: одна й та сама людина може одночасно входити в кілька культурних спільнот різних рівнів. Наприклад, можна вважати себе україн­цем (рівень етнонаціональної культури), львів'янином (рівень регіональної культури), прихильником певної західної рок-групи (рівень міжнародної культури). Ви­користовуючи ресурси з різних культурних сфер, мож­на сконструювати індивідуальну культуру.

Основними складовими культурних комплексів є:

а) універсальні (загальнолюдські) цінності. Це заса­ди життя і соціальної поведінки, які, не маючи абсо­лютно однакової інтерпретації, близькі за значенням і викликають схоже ставлення до себе різних культур­них груп (народів, націй). До них належать фундамен­тальні моральні засади, постульовані основними світо­вими релігіями, утопічними концепціями, втілені в до­кументах таких міжнародних організаціях, як ООН, Червоний Хрест. Інші зони універсальної свідомості і потреб — прагнення до матеріальних благ, норми есте­тичної та фізичної краси, сексуальні потреби тощо;

б) потужні міжнародні культурні ресурси («світова культура», суперкультура). Вони доступні для всього світу завдяки інформаційним технологіям і мас-медіа. У сучасному світі кожна національна культура має за­гальносвітові ознаки (культурні універсали), притаман­ні виробництву, побуту, літературі, мистецтву, політи­ці. Ними є мода, туризм, спорт, освіта, газети, журна­ли, стандартні політичні форми (законодавчі органи, конституції, бюрократія, профспілки). У кожній країні є свої пісні, музеї, драматургія, транспортні засоби, на­віть свої хмарочоси. Це, безсумнівно, результат куль­турної дифузії.

Культурна дифузія (лат. — розповсюдження) — розпов­сюдження особливостей, ознак однієї культури на інші.

Наслідком цього є взаємні культурні запозичення: елементи одягу — джинси; їжа — китайські ресторани, російська горілка. Яскравим проявом подібної «світової свідомості» є те, що все більше людей відчувають себе космополітами, тобто громадянами світу.

Основним фактором, який стимулює формування за­гальносвітових ознак у сучасних культурах, є процес глобалізації — подолання кордонів держав і вільне про­сування у світі капіталу й інформації. Звичайно, глоба­лізація послаблює національні кордони культури. Іно­земні студенти і робітники, біженці, емігранти дуже змі­нили міста Європи. Глобальна інформаційна мережа об'єднала світ, телебачення змінило уявлення про нього.

поширення капіталів і товарів запровадило певний за­гальний стандарт одягу, продуктів, відпочинку, розваг.

Центральним процесом глобалізації є не тільки гомогенезація (уподібнення, уніфікація культур), а й їх фрагментація (збереження національної самобутності). Адже не буває, щоб аудиторії в різних кінцях світу од­наково сприймали, трактували одні й ті самі форми по­пулярної культури. Більш того, деякі культурні про­дукти набувають великої популярності в одних регіонах світу і не приймаються в інших. Це свідчить, що навіть за наявності структур глобальної культури відбувається локалізація їх змісту в національних культурах;

в) етнонаціональні культури. Кожній культурі при­таманна національна своєрідність — те, що викликає інтерес і є зрозумілим лише для осіб, які в ній сформу­валися.

Національна культура втілена у мові як її першоос­нові; в усній і письмовій народній творчості, ремеслах; віруваннях, звичаях, традиціях, міфах, системі ціннос­тей і норм; побутовій культурі (одязі, їжі, житлі); націо­нальній історії. Всі ці елементи національної культури відображені у свідомості народу, бо саме він є її творцем і носієм.

Національна свідомість — це уявлення про себе як про національну спільність, націю. Про наявність її в суспільній свідомості свідчать історична територія (рідний край); спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів суспільства; спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території. На цій підставі можна припус­тити, що наявність національної свідомості є свідчен­ням існування нації. Стан, зміст національної свідо­мості детермінуються конкретними історичними умо­вами життя людей.

Суб'єктивною формою її прояву є національна са­мосвідомість — усвідомлення людиною себе представ­ником певного етносу (нації), ідентифікація з ним. Ін­дикаторами, які дають змогу визначати рівень і стан на­ціональної самосвідомості, є: знання історії свого народу (історична пам'ять); ставлення до національних тради­цій і свят; ставлення до мови; почуття національної гід­ності; усвідомлення особливостей своєї національної символіки; усвідомлення відмінностей між собою і представниками інших національностей («ми» — «во­ни»). Формується вона з дитячих років під впливом со­ціального середовища — сім'ї, родинного побуту, ви­ховних, освітніх закладів, засобів масової інформації. Свою національну ідентифікацію ми визначаємо, вказу­ючи національність.

Важливою ознакою національної культури є націо­нальний характер — сукупність специфічних власти­востей, рис, психічних якостей, які притаманні певній етнічній спільності людей. Виявляється він у звичаях, мові, фольклорі, прислів'ях, казках. Національний ха­рактер формується під впливом соціальних чинників (культури, соціальної структури, політичних і еконо­мічних інститутів суспільства). Отже, національні особливості характеру соціально та історично обумов­лені. Наприклад, характерною ознакою українців є культ матері, жінки, дівчини, що пов'язано з особли­востями історичного розвитку українського етносу. Бо ще з часів княгині Ольги жінка мала неабиякі права щодо захисту своєї гідності.

Національний характер виражається в етнічних стереотипах — уявленнях, що склались у певної етніч­ної спільності стосовно іншої етнічної спільності (гетеростереотипи, тобто «якими ми бачимо інших») або стосовно себе (автостереотипи, тобто «якими ми бачи­мо себе»). Формуються вони в процесі порівняння «нас» з «не-нами». Завдяки їм представники конкретного ет­носу спрощують сприйняття навколишнього світу, збері­гають свою ідентичність. Послуговуючись етнічними стереотипами, дають приблизну описову характеристи­ку конкретної спільності: німці — працьовиті, пункту­альні, дисципліновані; італійці — експресивні, емоцій­ні, енергійні, запальні тощо.

Поєднання мови, міфології, звичаїв, символів, рис національного характеру обумовлює національну само­бутність — своєрідність, неповторність, індивідуаль­ність етнічної спільності;

г) регіональні культури. Регіони в середині країн ві­діграють важливу роль у формуванні певних акцентів і альтернатив, які використовуються у виробленні куль­турних пріоритетів, звичок, ідентичностей. Регіональ­на диференціація може бути обумовлена різними моде­лями історичного розвитку, які визначають різні полі­тичні, економічні, етнонаціональні орієнтації;

ґ) індивідуальна культура. На повсякденне життя впливають універсальні цінності, міжнародні символіч­ні форми, національна ідеологія та культура, регіональ­ні орієнтації тощо. Однак воно не зводиться до простої їх суми, адже багато що залежить і від культури особис­тості, малих груп. Кожна людина по-своєму відбирає і поєднує елементи загальнолюдського, національного, раціонального в культурі, додаючи щось своє, а нерідко своєю творчістю виходячи за їх усталені межі. Завдяки цьому епохальним творам «світового духу» притаманні певні загальнолюдські, національні ознаки і потужний оригінальний потенціал, що вабить до них людей різної культурної ідентичності.

Проблема культурної єдності людства завжди хви­лювала діячів науки. Так, датський фізик Нільс-Генрік-Девід Бор (1885—1962) наголошував, що різні люд­ські культури доповнюють одна одну, тому небезпечно недооцінювати культури різних суспільств.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають особливості поняття «культура» з точки зору соціологічного аналізу?

2. Охарактеризуйте основні функції культури.

3. Які структурні елементи складають культуру як соціальну систему? Охарактеризуйте їх.

4. Визначте основні критерії класифікації і форми вияву культури у житті людини і суспільства.

5. У якому співвідношенні перебувають загальнолюдське і націо­нальне в культурі?

6. Які чинники, на Ваш погляд, обумовлюють національну само­бутність, національну свідомість, національний характер?

7. Проаналізуйте вплив масової культури на духовне життя сус­пільства.

Дьячук

КУЛЬТУРА

Понятие культуры

Культура стала объектом изучения в науке не так давно. Слово «культура происходит от латинского «culturа», что означает «обра­ботка, возделывание». В течение длительного времени это слово ис­пользовалось для обозначения воздействия человека на неживую природу. И лишь с XVII в. оно начинает использоваться в более ши­роком смысле — для обозначения всего, что было сделано челове­ком. Объектом активного изучения культура становится уже в XVIII в., когда о ней начинают размышлять такие философы, как Иоганн Готфрид Гердер, Вильгельм фон Гумбольдт, Иммануил Кант, Иоганн Готлиб Фихте и др.

К настоящему времени в каждой дисциплине, имеющей отношение к обществу и человеку, выработан свой подход к данному феномену. Поэтому можно говорить о том, что существуют особые историчес­кие, философские, социологические, этнографические, антропологичес­кие искусствоведческие подходы к данному явлению. Кроме того, сло­во «культура» достаточно многозначно в силу того, что его исполь­зуют в самых разных контекстах для обозначения явлений разного уровня общности. В частности, можно отметить следующие наиболее распространенные употребления данного слова:

1) культура как качество человека, отличающее его от животных;

2) культура как обозначение уникального культурного организма, который заметно отличается от других (ср. «европейская культу­ра», «восточная культура», «русская культура», «культура такого-то племени»);

3) культура как признак развитого человеческого общества — в про­тивоположность отсутствию культуры в примитивных (простых) обществах;

4) культура как совокупность правил поведения человека в обществе (синоним слова «этикет»);

5) культура как синоним слова «искусство»;

6) культура как обозначение правил и достижений, имеющих отноше­ние к определенной сфере человеческого существования («куль­тура речи», «политическая культура», «культура бизнеса» и т.д.).

Лишь недавно все эти подходы ученые попытались обобщить в рамках единой дисциплины, получившей название «культурологии». Впрочем, и это не привело к тому, что понятие «культура» исследова­тели стали определять одинаково. Хотя здесь был достигнут определенный прогресс. Обобщив около 500 определений, американские уче­ные А. Кребер и X. Клакхон выделили три основные характеристики, на которые обращали внимание большинство исследователей:

► культура — это то, что отличает человека от животных, то, что свойственно только человеческому обществу;

►культура — это то, что не передается биологически, а предполагает передачу посредством обучения; культура не связана с особенно­стями человека как биологического существа, она создана им; культура противоположна природе;

►культура передается при помощи знаков, символических форм (языка, произведений искусства, изделий и инструментов и т.д.) и связана с идеями.

В дальнейшем под культурой мы будем понимать совокупность приобретенных (небиологических) аспектов жизни человека. Именно такое — общее и достаточно размытое — определение обладает до­статочной абстрактностью, чтобы охватить все явления, которые могут быть рассмотрены как имеющие отношение к культуре. С этой точки зрения культура противопоставляется природе, то есть совокупности врожденных, биологических качеств. В дальнейшем также нас будут интересовать лишь те аспекты культуры, которые имеют отношение к социальному измерению жизни.

Какие подходы к культуре были выработаны за то время, в кото­рое она являлась объектом изучения?

1.Культура может рассматриваться как особый вид человеческой деятельности. С этой точки зрения культура должна ставиться в один ряд с экономикой, политикой, наукой, поскольку каждое из этих явле­ний представляет собой особый тип деятельности, управляемый опре­деленными законами.

2. Культура может рассматриваться как особое знаковое образо­вание: любой элемент культуры несет определенное значение или це­лую совокупность значений, понятных для носителя данной культуры. Такой подход получил название семиотического (от греческого сло­ва «sеmа» -- знак).

Например, изделие народного искусства для его создателей не­сло множество практических и символических смыслов: с одной сто­роны, его использовали в быту, с другой — его оформление несло важный магический смысл. Однако постепенно эти смыслы измени­лись: для современного человека характерно отношение к этому предмету как к чему-то «красивому», «эстетичному» и одновремен­но специфическому, отличному от того, с чем он имеет дело сейчас. И исходный смысл может быть реконструирован лишь в результате сложной исследовательской работы. Однако в обоих случаях с пред­метом связываются определенные смыслы, он становится знаком для них.

3. Культура может рассматриваться как набор ценностей, определяющих отношение человека к миру и другим людям. Этот подход получил в науке называние аксиологического (от греческого слова «ахios», которое в переводе означает «ценный, достойный»).

4. Культуру можно рассматривать и с точки зрения человеческо­го сознания. Лишь человек как сознательное существо способен придавать миру смысл; у животного эта способность представлена в крайне ограниченном виде, а неживой природе она совсем не свой­ственна. Направленность человеческого сознания на предмет (интенциональность) создает особые явления — феномены (от греческого рhainomenon - образ, явление), которые в философии традиционно противопоставляются «ноуменам» — «вещам в себе», то есть природ­ным явлениям, которые еще не стали предметом человеческого вос­приятия, созерцания и размышления. Такой подход к культуре полу­чил название феноменологического.

5. Игровой подход видит в культуре совокупность правил, в соот­ветствии с которыми действуют люди, а это позволяет рассматривать культуру как своего рода игру.

Игровой подход основывается на противопоставлении природы и культуры: природа — это царство необходимости, сфера действия законов, которые не знают исключений; культура же — это сфера свободы, поскольку человек может следовать правилам или нарушать их, а также создавать новые правила, то есть проявлять свои творчес­кие способности.

Между этими подходами нет непроходимых границ. Так, феноме­нология рассматривает знаки как особые сущности, которые суще­ствуют для человека наряду с другими сущностями, а следовательно, пересекается с семиотическим осмыслением культуры.

Семиотический подход может вполне сочетаться с игровым под­ходом. Понятием, которое могло бы объединить их, является идея «языковой игры», предложенная известным философом Л. Витгенш­тейном. Общаясь, люди используют знаки, причем делают это в соот­ветствии с определенными правилами. Например, слово «камень» про­изнесенное в одних условиях, будет восприниматься как ответ на воп­рос «что это?», тогда как в других условиях оно будет приказом: «Подай мне камень!». Если перенести это представление за пределы языка, то можно сказать, что любое человеческое действие, любой продукт человеческой деятельности несет в себе определенный смысл, а следовательно, и культура является одной большой «языковой иг­рой» {или совокупностью относительно независимых друг от друга языковых игр).

Еще один, вопрос, на котором следует остановиться, — это пробле­ма сходств и различий между культурами. Похожи ли культуры друг на друга? Или каждая культура — это неповторимое образование, имеющее мало общего с другими культурами? Можно ли говорить о том, что существует «культура вообще», то есть все ли культуры обладают общими чертами, на основании которых можно судить об их сходствах? Существует по меньшей мере три способа ответа на этот вопрос.

Этноцентристская позиция может быть выражена при помощи следующего высказывания: «Моя культура — лучшая, а остальные — так себе». На самом деле сторонники этого подхода не определяют свою позицию таким образом; скорее, это формулировка, как и сам ярлык «этноцентризм», была бы уместной в устах их критиков. С точ­ки зрения «этноцентризма» различий между культурами нет, то есть реальная действительность в одинаковой степени доступна для пред­ставителей всех национальностей и никак не искажается культурной картиной мира.

В основе релятивистского подхода лежит принцип: «Каждую культуру нужно воспринимать исходя из ее ценностей и норм». Дру­гими словами, релятивизм отрицает существование культурных уни­версалий и утверждает, что в культурах есть лишь специфичное. Сле­довательно, сравнительное изучение культур оказывается невозмож­ным, так как нет ничего общего, что можно было бы взять в качестве точки отсчета для сравнения.

Наконец, необходимо отметить универсалистский подход. Куль­турные универсалии — это такие черты, нормы, свойства, традиции, обычаи, которые присущи всем культурам независимо от того, на ка­ком этапе развития они находятся и в каком месте земного шара локализуются. Американский социолог Дж. Мердок в 1959 году опи­сал такие универсалии. Он отнес к ним значимость различия между людьми по возрасту, использование нательных украшений, спорт, гада­ние, танцы, декоративное искусство, ухаживание и другие культурные феномены (всего им было выделено 70 универсалий).

Представляется, что истина находится не в одном из этих подхо­дов, а в их синтезе. И действительно, любая культура обладает специ­фичными чертами, которые отличают ее от других культур. В то же время она чем-то похожа на другие культуры. Культура — это край­не сложный феномен, который включает в себя множество разнооб­разных элементов. И если бы ничего общего между культурами не было, то и их сопоставление было бы просто невозможным.

Духовная и материальная культура

Различают культуру духовную и культуру материальную.

Материальная культура — это предметы ремесел, производства, техника, сооружения, орудия труда, то есть артефакты — все, что сделано руками человека. Принципиально важно, что артефакты не только являются предметами, созданными человеком, а следователь­но, противопоставляются природным объектам. Они также несут на себе определенную смысловую нагрузку, могут иметь символическое значение, а также представляют для членов общества ценность. Дру­гими словами, они сосредотачивают вокруг себя значения, понятные всем носителям данной культуры.

Примером артефакта может служить русская печь. Хотя в настоя­щее время она выходит из употребления, для любого русского чело­века она остается нагруженной большим количеством смыслов. Печь — это воплощение домашнего тепла; на ней можно спать; в ней гото­вят еду. Эквивалентом русской печи в английской картине мира будет скорее камин, у которого можно греться (хотя еду на нем не гото­вят). Вследствие культурных контактов камины появились и в России, но до сих пор они так и не стали чем-то своим, родным для русских.

Сравнение печи и камина прекрасно показывает то, что артефакт уникален. Во-первых, он выполняет определенные функции (у печи можно греться, на ней можно спать и готовить еду, тогда как у камина можно только греться). Во-вторых, для представителей русской и английской культур с ним связываются и ценностные представления (в случае с печью и камином — о тепле домашнего очага).

Духовная культура (нематериальная культура) включает в себя все то, что не имеет непосредственного материального воплощения, но выражается лишь косвенно в продуктах материальной культуры: языке, идеологии знаниях, ценностях, обычаях и т.д.

Элементы, входящие в нематериальную культуру, нельзя потрогать руками, но они существуют в нашем сознании и постоянно поддержи­ваются в процессе взаимодействия. Если взять те же русскую печь, то тепло очага, которое связывается с ней в нашем сознании, является особой ценностью, а следовательно, является элементом нематериаль­ной культуры.

Между духовной и материальной культурой нет четкого различия, они являются как бы разными сторонами одной монеты. Это можно показать на примере искусства. Любое произведение искусства явля­ется материальным феноменом, поскольку всегда в чем-то воплоще­но. Это касается даже музыки, которая выражается в звуках либо нотной записи: звуки воспроизводятся при помощи определенных инструментов, а сама нотная запись также является явлением культу­ры. Но в то же время любое произведение искусства представляет собой выражение определенных смыслов, отражающих ценности и идеологию общества или эпохи либо противостоящих общепринятым ценностям.

Культура и цивилизация

Понятие «цивилизация» появилось в XVIII в., в эпоху Просвещения. Оно рассматривалось в то время как идеал справедливости, разум­ности, гражданственности, противопоставленный варварству, предрас­судкам, невежеству и религиозному фанатизму. Истоки такого пони­мания «цивилизации» можно обнаружить в античности, а точнее, в ла­тинском слове «цивитас», означающем «гражданство, государство, го­род». Это слово по своему значению в целом соответствует древне­греческому слову «полис». В античности эти понятия связывались с представлениями о жизни свободного государства, управляемого справедливыми законами. Такой порядок противопоставлялся обра­зу жизни варварских народов.

В эпоху Просвещения точно так же противопоставлялись цивили­зованная Европа, современная просветителям, и нецивилизованные на­роды древности, средних веков, все не европейцы. По мнению просве­тителей, о цивилизованности европейских наций свидетельствуют не только их желания следовать законам разума, но и их достижения в развитии ремесел, техники, науки, искусства. Таким образом, первона­чально в понятии «цивилизация» был очень силен мотив превосход­ства европейцев над другими людьми.

Соотношение между понятиями «культура» и «цивилизация» мо­жет рассматриваться по-разному:

1. Эти понятия являются синонимами. Так же, как и слово «культу­ра», термин «цивилизация» означает небиологические формы деятель­ности человека, то есть все то, что выделяет человека из природы.

2. Термин «цивилизация» является синонимом для слова «культу­ра» и в другом значении — в значении отдельного культурного обра­зования, обладающего своей спецификой и характерными чертами, по­зволяющими отличить данную культуру от тобой другой. Другими словами, наряду с выражениями «европейская культура», «восточная культура» можно употреблять и выражения «европейская цивилиза­ция», «восточная цивилизация».

В таком понимании слово «цивилизация» использовали большин­ство сторонников цивилизационного подхода. В основу этого под­хода легло представление о том, что цивилизация представляет собой своего рода живой организм, а следовательно, относительно изо­лирована от того, что ее окружает (то есть от других культур). С точки зрения этого подхода, культура, как и любое живое существо, рожда­ется, растёт, переживает расцвет, стареет и неизбежно гибнет.

Видными представителями цивилизационного подхода были немец­кий историк культуры О. Шпенглер, английский историк А. Д. Тойнби, американский социолог и культуролог русского происхождения Питирим Сорокин, американский политолог С. Хантингтон и др. Эти ученые не образовали единой научной школы, а потому можно говорить лишь о самом общем единстве их подхода к изучению культуры, хотя их теории достаточно значительно отличаются друг от друга. Впрочем, О. Шпенглер применял эти слова по-разному. Согласно О. Шпенглеру, культура и цивилизация — это соответственно ранняя и поздняя стадии развития культур. Цивилизация характеризуется упадком и дег­радацией религии, философии, искусства, сопровождающимся расцве­том техники, ростом мегаполисов, истребительными войнами.

3. Термин «цивилизация» может употребляться и для обозначе­ния высокой ступени культурного, общественного и политического развития. С этой точки зрения цивилизация оказывается немного бо­лее узким понятием, чем культура, поскольку мы можем говорить о «нецивилизованных культурах». Антонимом слова «цивилизация» в этом значении являются слова «дикость», «варварство», «необразо­ванность» и под. В настоящее время, говоря о «цивилизованных стра­нах», нередко имеют в виду страны с высоким уровнем экономичес­кого, технического и социального развития. Это значение слова «ци­вилизация» максимально близко к тому смыслу, в котором его упот­ребляли в эпоху Просвещения. К настоящему моменту такое исполь­зование считается устаревшим, но столкнуться с ним можно.

4. Иногда понятия «цивилизация» и «культура» используют для противопоставления материальной и духовной культуры. В этом слу­чае цивилизация отождествляется с материальной культурой, а куль­тура — с духовной.

Структура культуры

Как уже указывалось, культурная статика — это особый взгляд на культуру, который выделяет в ней ее элементы и соотношение между ними. Культуры разительно отличаются друг от друга, так как отра­жают уникальный, неповторимый опыт разных народов. Однако меж­ду ними есть и много общего. В частности, они могут содержать одни и те же элементы и обычно выполняют одни и те же функции. Именно это общее и имеется в виду, когда говорят о культурной статике.

Уже традиционным стало выделение таких форм культуры, как на­ука, мораль, искусство, религия и образование.

Наука — это особый социальный институт, целью которого явля­ется создание, хранение и распространение новых знаний. В дальней­шем мы будем использовать данное слово именно в этом расширен­ном значении. Наука особым образом относится к действительности: она предполагает рассудочное отношение к природе и ее явлениям, которое основано на логических операциях и точных расчетах. Наука всегда стремится к точному определению тех понятий, которые она использует, и к точному, логичному обоснованию своих выводов.

Мораль — это представления и правила, которые обычно суще­ствуют в виде неписаных законов и выражают коллективные пред­ставления о хорошем и плохом, справедливом и несправедливом, пра­вильном и неправильном, достойном и недостойном.

С одной стороны, мораль — это индивидуальные ценности и убеж­дения человека, в соответствии с которыми он считает необходимым совершать любые действия. С другой стороны, мораль всегда коллек­тивна, общезначима. Трудно представить себе, чтобы каждый человек в обществе имел свою собственную мораль, которая отличалась бы от соответствующих представлений других людей. Мораль потому и является моралью, что она позволяет оценивать не только свои соб­ственные поступки, но и поступки других людей; мораль служит осно­вой для оценки поступков человека со стороны других людей; мо­раль является общей для всех.

Религия — это мировоззрение и поведение, которые определяют­ся верой в сверхъестественное. Религия представляет собой особое отношение человека к природе, в результате которого природа наде­ляется сверхъестественными свойствами. С этой течки зрения рели­гия представляет собой попытку объяснить то, что пугало или восхи­щало человека при помощи образов более могущественных, чем че­ловек, существ или сил. Религия строит особую (религиозную) картину мира, которая способна ответить на все вопросы, касающиеся приро­ды, общества и человека (его судьбы, цели существования, смысла жизни, счастья и страдания).

Искусство представляет собой объективное выражение образов, созданных человеком как обобщение его жизненного опыта. Искус­ство всегда объективно: произведение искусства всегда в чем-то выражено, например, в записанных на бумаге словах, в красках, нане­сенных на. холст, в звуках музыки или в кадрах кинопленки. Только благодаря этому замысел художника (в широком смысле этого сло­ва) становится доступным для других людей, а произведение искусст­ва становится произведением в полном смысле.

Искусство никогда не имеет в качестве объекта действительность. Конечно, искусство может быть очень правдоподобным и изображать

события так, как если бы они действительно имели место. Однако в любом случае это будет лишь вымысел, созданный человеком образ. Даже исторический роман, в котором описываются реальные персо­нажи и реальные события, все равно не может точно отображать эти события. И дело здесь не только в том, что автору этого романа не известны все детали описываемых событий и он вынужден что-то придумывать, «добавлять от себя». Образы в его романах получают дополнительную нагрузку. Если персонажи выдуманы, то они пред­ставляют собой типы, то есть обобщенные образы, собранные из черт и особенностей различных людей. Более того, любой реальный чело­век, взятый в качестве персонажа, в искусстве преображается и при­обретает типичность.

Образование — это особый социальный институт, целью которого является общая и профессиональная подготовка членов общества.

Такой подход к структуре культуры является общепринятым и наи­более простым. Однако в культурологии и социологии культуры были выработаны многочисленные понятия, которые позволяют описать ее более гибко.

Функции культуры

Культура выполняет важные функции в жизни людей и общества в целом.

Кумулятивная функция направлена на накопление и сохранение опыта, полученного культурой в результате взаимодействия индиви­дов внутри культуры и взаимодействия с другими культурами. Суще­ствование этой функции позволяет определить культуру как особое средство передачи социальной информации.

Коммуникативная функция связана с передачей сообщений в ходе совместной деятельности, а также предполагает передачу социального опыта как внутри поколений, так и между ними (от старших к младшим).

Регулятивная функция культуры заключается в том, что обще­ство создает ориентиры для человеческих действий и систему конт­роля за этими действиями. Культура поощряет людей действовать определенным образом и не совершать неприемлемых действий. И то, что каким-то образом поступать просто не принято, оказывается су­щественным ограничением для большинства людей.

Интегрирующая функция, благодаря которой люди объединяются, обеспечивает целостность культуры, осознание этой целостности ин­дивидами, принадлежащими к ней. Данная функция осуществляется за счет создания системы значений, ценностей и норм, которые гаранти­руют стабильность социальных систем и отношений.

Формы культуры

Было бы неверно утверждать, что культура является чем-то, пол­ностью «покрывающим» общество. Культур существует почти столько же, сколько существует в обществе отдельных, относительно обособ­ленных от всех остальных групп. Это вызвано тем, что культура явля­ется очень важным фактором осознания человеком своей принад­лежности к определенному сообществу людей.

С точки зрения соотношения между общепризнанным и частным, свойственным лишь определенной группе выделяют доминирующую культуру, субкультуру и контркультуру.

Доминирующая культура — культура, которую разделяет боль­шинство членов того или иного сообщества. Ее противоположнос­тью является контркультура — совокупность культурных норм и цен­ностей, способов коммуникации и т.д., выработанная членам какого-то сообщества в противовес общепринятым нормам и ценностям. Обя­зательным признаком контркультуры является ее оппозиционность.

Субкультура — культура, выработанная в той или иной социальной группе, в том или ином сообществе. Употребление этого термина пред­полагает наличие культуры, которая охватывает более широкий круг людей. Например, субкультурой можно считать культуру любой наци­ональности по отношению к общечеловеческой культуре, культуру мо­лодежных группировок по отношению к национальной культуре и т.д.

Внутри каждой культуры можно выделить отдельные элементы и самостоятельные, относительно независимые друг от друга сферы. С этой точки зрения различают три формы культуры.

Народная культура — это произведения искусства, в том числе и прикладного, которые создаются непрофессиональными авторами: сказки, былины, песни, мифы, предания и т.д. Основное проявление на­родной культуры — фольклор; однако его отличительной чертой яв­ляется локализованность, то есть привязанность к определенной тер­ритории, что не является обязательным признаком для всей народной культуры.

Элитарная культура — это произведения искусства, восприятие которых требует высокого уровня образования; к ней относят акаде­мическую музыку, литературу и изящные искусства. Произведения элитарной культуры создаются привилегированной частью общества либо по ее заказу. Как правило, при помощи этого термина обозна­чают то, что непонятно для широкого круга людей и потребляется только искушенной частью общества.

Массовая культура — явление, возникшее в XX в. вследствие раз­вития средств массовой информации, которые обладают огромной аудиторией. В результате культурные тексты (в широком смысле этого слова, то есть не обязательно языковые; стали доступными одновременно для очень большого числа людей. Массовая культура дос­тупна для всех слоев и социальных групп. Она может быть как нацио­нальной, так и общей. Термин «массовая культура» часто связывает­ся с индустрией культуры и употребляется в уничижительном смысле.

Элементы культуры

К основным нематериальным элементам культуры относят ценнос­ти, нормы, обычай, этикет, традиции, язык, обряд.

Ценности — признанные всем обществом или большей его частью представления о том, к каким целям должен и/или может стремиться человек, а к чему он стремиться не может (например, десять христиан­ских заповедей).

Нормы — правила и стандарты поведения, которым должен следо­вать человек, если он разделяет систему ценностей культуры. Нормы поддерживаются санкциями, то есть наказаниями и наградами за их нарушение. Соответственно, санкции могут быть негативными и пози­тивными.

Обычаи — установившиеся схемы (паттерны) поведения, обязатель­но на уровне культуры в целом; их можно охарактеризовать как культурные привычки.

Этикет — совокупность правил поведения по отношению к дру­гим людям, включающая особые традиции, ритуалы и нормы, которые были выработаны обществом или его частью и могут иметь религиоз­ное, философское или какое-то другое обоснование; как правило, эти­кет характерен для высших слоев общества.

Традиции — совокупность элементов культурного наследия, кото­рые передаются из поколения в поколение и являются ценностью в рамках данной культуры.

Язык — совокупность знаков, используемая членами общества для коммуникации, а также в рамках вторичных моделирующих систем (художественной литературе, поэзии, ритуальных текстах и т.д.). Язык представляет собой систему, отражающую и поддерживающую карти­ну мира, характерную для данной культуры, а также обеспечивающую социальный контроль {поскольку норма не может существовать, не будучи выраженной языком).

Обряд — совокупность коллективных действий, воплощающих в себе определенные представления и ценности данного общества и вызы­вающих у всех носителей данной культуры аналогичные чувства; та­кие чувства могут носить коллективный характер.

Культурные изменения

Как и любое другое сложное образование, культура постоянно меняется. Эти изменения обозначают при помощи выражения «куль­турная динамика».

Культура меняется постепенно. Если принять, что культура — это сложная система, включающая в свой состав большое количество разнородных элементов, то изменение культуры можно представить как постепенное изменение некоторых из этих элементов. Эти элемен­ты связаны между собой, и изменение одного из них нередко влечет изменение других.

Например, представим себе примитивное общество, в котором не известны автомобили, телефоны, самолеты и другие технические сред­ства. Это общество в один прекрасный момент в результате контак­тов с европейцами узнает об их существовании. Неизвестно, как члены этого общества отнесутся к указанным средствам, однако можно предположить, что рано или поздно они все-таки примут их и станут использовать. Так в культуре появятся новые элементы, которых в ней раньше не было.

Однако на этом изменения не оканчиваются. Новые явления все­гда должны быть поименованы, без этого о них просто невозможно говорить. В результате в языке появляются новые слова, которые могут быть как заимствованы из европейских языков, так и созданы на ос­нове родного языка членов этого общества. Но и это не все. Со временем новые явления становятся знакомыми и привычными, вписы­ваются в жизнь общества, обрастают разнообразными историями и т.д. И в результате этого изменяется картина мира. Если раньше для этого примитивного общества эталоном скорости был, например, ягу­ар, то теперь уже автомобиль (возможно, тот же «Ягуар»). А это уже существенное изменение. Естественно, с появлением автомобилей в арсенале членов данного общества появятся и новые умения, о кото­рых раньше они даже не задумывались (умение водить автомобиль, умение его чинить).

В чем же проявляются изменения в культуре? Что можно считать элементарными, то есть наиболее простыми, проявлениями этих изме­нений?

Существует целый ряд понятий, при помощи которых описыва­ют культурные изменения. Их можно разделить на две группы в зави­симости от того, откуда они исходят — изнутри культуры или из других культур.

1. Изменения внутри культуры описываются при помощи понятий инновации, открытия и изобретения.

Инновация — это создание или признание новых элементов куль­туры, особенно в тех случаях, когда они опираются на нечто уже изве­стное и принятое данной культурой.

Открытие — разновидность инновации, акт получения качественно новых знаний о мире, которые описывают то, что ранее не было изве­стно.

Изобретение — разновидность инновации, создание новой комби­нации уже известных фактов или элементов.

Инновация, открытие и изобретение — это явления, в наибольшей степени характерные для европейской культуры: именно она поста­вила техническое развитие во главу угла. Конечно, это не означает, что в других культурах никто ничего не изобретает и сама культура не рождает ничего нового. Например, в Китае изобрели порох и бу­магу — материалы, без которых трудно представить себе жизнь евро­пейского человека. Однако в европейской культуре стремление к изменениям и развитию выражается наиболее сильно — гораздо силь­нее, чем в других культурах.

2. Основное понятие, которое описывает изменения культуры, при­чина которых находится за ее пределами, то есть в другой культуре, — это диффузия. Диффузия — проникновение черт одной культуры в другую культуру либо взаимный «обмен» культурными чертами. Диф­фузия всегда происходит в условиях культурного контакта и, сле­довательно, всегда предполагает наличие контакта; культурный кон­такт, напротив, не всегда предполагает диффузию, так как не всегда приводит к ней и может завершаться без каких-либо последствий.

Например, какое-нибудь африканское примитивное общество мо­жет либо принять то, что несет с собой европейская культура, либо отвергнуть это. В первом случае диффузия будет иметь место, во втором — нет. Однако в обоих случаях должен состояться культур­ный контакт: только в условиях контакта можно совершать выбор между принятием и отвержением. Если культура принимает чуждые ей элементы, диффузия имеет место. При этом нужно иметь в виду, что диффузия приносит как положительные, так и отрицательные ре­зультаты. Если же диффузии нет, то границы культуры укрепляются, а ее носители начинают более четко осознавать свои отличия от других культур.

То, имеет ли культурный контакт диффузию культурных черт в ка­честве результата, во многом зависит от того, к какому типу принадле­жит общество, является ли оно открытым или закрытым. Естествен­но, открытое общество более подвержено заимствованию культур­ных черт, чем закрытое общество. Кроме того, это зависит и от «внут­реннего устройства» культуры: если культура полистилистична, то есть допускает множество жизненных стилей, ценностных систем, множество способов организации жизни и придания ей смысла и терпимо относится к тому, что отличается от привычного, то она будет более расположена и более терпима к заимствованию из другой культуры. Если же она моностилистична, то есть с ее точки зрения существует лишь один правильный образ (стиль) жизни, одна правильная система ценностей, то неприятие и отторжение «инородных тел» будет более сильным. Следовательно, можно сказать, что полистилистичные куль­туры имеют более высокий «иммунитет» ко всему чуждому, но в то же время больше рискуют утратить свое своеобразие.

В процессе диффузии культура отбирает некоторые черты и заим­ствует их, не принимая другие. Это свойство диффузии называется селективностью (избирательностью). Выделяется несколько факто­ров селективности:

1. Культура еще не достаточно развита для того, чтобы воспри­нять то или иное явление, ту или иную черту другой культуры. Прими­тивному племени вряд ли будут понятны, например, тонкости математи­ки или физики, интересные для европейца. Более того, для представи­телей многих примитивных народов образование вообще кажется ненужным. Знания, которые человек получает в школе, приучают его к логичному, рациональному мышлению, к научности в рассуждениях; для людей, которые занимаются собирательством и охотой, такой спо­соб мышления не нужен, так как перед ними стоят другие цели.

2. Культура посредством ценностной системы и системы норм на­лагает запрет на заимствование любых или некоторых черт другой культуры. Например, в России длительное время существовал запрет на европейскую одежду, который был сломлен только Петром I. Этот запрет, впрочем, имел в качестве основы традицию: в это время вряд ли кому-нибудь могло прийти в голову одеваться по-европейски, все одевались так, как было принято среди русских, а иноземная одежда рассматривалась как своего рода «признак» иностранца.

3. Носители культуры полагают, что новые явления им просто не нужны. Например, трудно себе представить, чтобы русские захотели принять синтоизм (японскую национальную религию}. Конечно, вполне возможно, что кто-нибудь из русских захочет примкнуть к этой рели­гии, однако такой переход не может быть массовым.

4. С точки зрения культуры любые нововведения способны разру­шить существующее положение вещей. Существуют закрытые культу­ры, которые сопротивляются любым нововведениям. Например, Япо­ния после того, как о ней узнали европейцы, длительное время остава­лась совершенно закрытой для них страной, и это мотивировалось желанием сохранить традиционную культуру. Лишь не так давно, пос­ле того как были сняты запреты, Япония пошла по пути индустриаль­ного развития, на котором она добилась огромных успехов.

С культурной динамикой связано также понятие культурного лага. Оно было введено Уильямом Отборном и обозначает неравномер­ное развитие культуры, когда одни сферы (части) культуры развива­ются быстрее, чем другие.

В частности, по мнению Огборна, сфера нематериальной культуры развивается медленнее, чем сфера материальной культуры, а следова­тельно, первая обычно как бы «запаздывает». П. Сорокин, напротив, полагал, что быстрее развивается нематериальная культура, что пре­пятствует достаточно быстрому развитию духовной культуры.

С культурной динамикой связана также культурная трансмиссия — процесс передачи элементов культуры от одного поколения к дру­гому. Именно благодаря культурной трансмиссии культура является непрерывной во времени, основанной на преемственности. Естествен­но, в процессе такой передачи «захватываются» и новые элементы, являющиеся инновациями. Кроме того, культурная трансмиссия пред­полагает и некоторые искажения, которые вносятся особенностями тех, кто передает и получает.

Культурная трансмиссия представляет собой процесс, характери­зующий культуру в целом. На индивидуальном уровне ему соответ­ствует аккультурация — усвоение индивидом черт и элементов куль­туры. Это понятие аналогично понятию социализации; его отличие состоит в том, что в процессе социализации человек усваивает соци­альные ценности, а в процессе аккультурации — культурные. Хотя куль­тура и общество имеют много общего, знак равенства между ними ставить нельзя.

С культурной трансмиссией связано такое понятие, как аккумуля­ций — процесс накопления культурной информации, при котором ко­личество отбрасываемых старых знаний и стереотипов меньше, чем количество новых знаний. Знания аккумулируются (накапливаются). Например, русская культура включает в себя множество элементов из самых разных эпох и культур. Это и религиозная древнерусская куль­тура, и культура послепетровской России, и языческие верования, отча­сти ассимилированные (усвоенные) православием, и многочисленные явления, заимствованные из других культур (английской, немецкой, фран­цузской, греческой). Они далеко не всегда сосуществуют гармонично. Однако культура не отказывается от них и продолжает пополнять свои богатства за счет новых заимствований.

Андрущенко

СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ