Андрущенко

СОЦІОЛОГІЯ СПОСОБУ ЖИТТЯ,

СОЦІОЛОГІЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ,

СОЦІОЛОГІЯ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1. Соціологія способу життя

Спосіб життя – об’єкт дослідження соціології

Спосіб життя — сукупність стійких, типових для історично конкретного соціального ладу форм повсякденної життєдіяль­ності індивідів і соціальних спільностей, що характеризують особливості їх спілкування, поведінки і складу мислення у сферах праці, побуту, суспільно-політичному, духовному житті і дозвіллі. Та­ке визначення способу життя вихідне у соціологічному, економічно­му, суспільно-політичному і будь-якому іншому конкретному вивченні суспільних явищ та їх характеристиці. Звичайно, при розгляді спосо­бу життя варто мати на увазі і ті умови, в яких спосіб життя форму­ється і розвивається. Але ж певні умови формування визначають суть способу життя соціальної спільності людей, класу, нації, навіть конкретної особи. І соціологія визначає суть способу життя як су­купності діяльності: трудової, суспільно-політичної, духовної, сімей­но-побутової та ін.

Спосіб життя, взаємозв'язок з панівними в суспільстві суспільни­ми відносинами характеризується саме діяльністю, реальною пове­дінкою людей. Кожній суспільно-економічній системі, соціальній си­туації властива своя сукупність способів життя, що відображають діяльність соціальних спільностей, соціальних верств, станів та ін. Спосіб життя — узагальнене типове відображення фактичної по­ведінки людей, тобто реальність, що складається, формується під впли­вом об'єктивних умов і суб'єктивних прагнень. Тим-то, спосіб життя соціологія розглядає не тільки як сукупність діяльності людей, які є носіями властивостей діяльності в усіх сферах суспільного життя, а й те, як, якими методами реалізується діяльність, які затрати і яка ефективність. Отже, на відміну від соціального становища, відобра­женого атрибутивними характеристиками (освіта, кваліфікація, спе­ціальність, стать, вік), спосіб життя зосереджується на діяльно-поведінському житті людини. На спосіб життя вирішально впливають економічні суспільні відносини.

Спосіб життя — це не часткова поведінка, не часткова діяльність або набір їх, а цілісна єдність зі своєю новою якістю. Важливо знати, який же внесок вносить у спосіб життя кожна з охоплюючих ним діяльностей, який вплив мають один на одного в процесі взаємодії. До того ж, спосіб життя охоплює не будь-які, а соціально значущі види діяльності. Тим-то, соціологію цікавлять не всі факти свідомості і поведінки людини, а лише ті, які значущі для суспільства і фіксують зв'язки людини з важливішими явищами спільного життя. Спосіб життя в будь-якому суспільстві охоплює спосіб життя робітників, селян-хліборобів, інтелігенції, спосіб життя нації і народностей, міст і сіл, різних соціально-демографічних і соціально-професійних спільностей. Спосіб життя охоплює життя сталевара, шахтаря, вчителя, лісоруба, хлібороба, артиста, художника та ін.

Основу ж всякого способу життя становить праця і людина. Лю­дина із самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості форму­ються в процесі розвитку предметної діяльності, а, отже, історично. Не лише вищі духовні здібності, але й особливості людського сприй­няття зобов'язані праці. Самі потреби людей, сформовані історично і за визначальним впливом праці. І праця не просто задовольняє їх, а й культивує, перетворюючи навики споживання в істотний елемент цивілізації. І те особливе значення, яке індивіди одержують в сере­дині суспільства, визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, складається з приводу виробництва, суспільної праці. Всі особливі ролі і достоїнства, що відрізняють одного індивіда від іншого по суті є суспільними відносинами. Такі і доблесть, і розум, і багатство, і привабливість, і талант. Економічні суспільні відносини вирішально впливають на спосіб життя. І соціологія, розглядаючи працю як основу будь-якої суспільної життєдіяльності і як важливу сферу способу життя, виходить з того, що не праця є певною політико-економічною категорією, а лише суспільна форма, суспільний ус­трій праці або, інакше, відносини між людьми за участю їх в суспіль­ній праці. Саме відносини між людьми, тобто відносини між індивідами, соціальними спільностями людей у суспільстві і визнача­ють спосіб життя і його соціальний зміст. Високий рівень зрілості соціально-економічної основи суспільного життя сприяє дедалі пов­нішому прояву основних рис способу життя, що формується в про­цесі здійснення соціальних перетворень суспільства. Кожний етап розвитку суспільства має певну сукупність взаємозв'язаних один з одним способів життя, що є порівняно стабільними, хоча і динамічно змінюється.

Інтерес соціології до способу життя викликав кілька підходів йо­го вивчення. Найпоширенішим стає розгляд окремих компонентів основних видів діяльності людини: трудової, суспільно-політичної, культурної, сімейно-побутової та ін. Методологічно такий підхід вив­чення окремих компонентів основних видів діяльності людини все ж не давав повного уявлення про спосіб життя; результати досліджень мало або зовсім не відзначались від того, що досягалось іншими галу­зями соціології. Так, вивчення трудової діяльності як компонента спо­собу життя дуже часто повторювало висновки соціології праці. Адже соціологія праці зосереджувалась на вивченні можливостей праців­ника, умов їх реалізації, поєднання особистих інтересів з інтересами суспільними в процесі виробничої діяльності. В ході історично обу­мовленого об'єктивного процесу розвитку матеріального виробниц­тва поступово усвідомлювались людські можливості для досягнення дедалі значущих результатів, що звеличували суспільство і саму лю­дину в їх взаємодії з природою. Саме такий підхід дозволяє просте­жити, як розширювались уявлення про соціальні резерви виробниц­тва і як ці резерви використовувались у житті суспільства. Дослідження сімейно-побутової або культурної діяльності не розходились з рекомендаціями соціології сім'ї або соціології культури. Не завжди досягали необхідного ефекту і дослідження способу життя великих соціальних спільностей — класів, націй. Виявляється, що багатоманітність і строкатість компонентів, які складають класи, на­ції важко відрізняти їх, по-перше, від способу життя взагалі, а по-друге, від способу життя окремих соціальних спільностей, верств, прошарків та ін.

Соціологічний аналіз міського і сільського способу життя давав дещо відрадні результати. Разом з тим сама практика соціологічних досліджень, що проводились в містах Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших досить швидко довела неод­норідність і строкатість міського способу життя, і тому соціологи розглядали міський спосіб життя не як єдиний, а як спосіб життя окремого міста, населеного пункту міського типу. З позицій розвинутості способу життя сільського населення, а не специфічності і спільності для села, розглядалися і проблеми життя і соціології села. Для соціології способу життя села джерелами методології виступало, по-перше, те, що сільськогосподарське виробництво — сфера, що забезпечує цілісність народногосподарського організму, без якого неможливе функціонування ніякої іншої галузі; по-друге, причетність величезної маси людей до праці в сільському виробництві, до життя в селі — чисельність сільських жителів України складала майже 16 млн., або 30,3% всього населення. В середині 80-х років в Україні ситуація в сільському, господарстві показала в усьому обсязі ту кризу, до якої привела аграрна політика. Облік села визначала не та невелика кіль­кість передових господарств, а їх основна маса, що дедалі більше відставала від реальних потреб сучасності, знаменувала той тупік, до якого привела колективізація, що привела до значного розорення сіл, масової міграції сільських жителів, зниження престижу роботи в землеробстві.

Економічна криза в селах України супроводжувалась значними змінами і в соціальному житті. На селі на початку 90-х років склалась досить непроста соціально-демографічна ситуація, що проявлялась в посиленні міграційних процесів. Технічний прогрес, зміни в сіль­ському господарстві не привели до нового поділу праці, що постави­ло перед необхідністю докорінних змін форм землеволодіння, якіс­ної структури зайнятості, підготовки працівників для сільського господарства. Та уже в середині 90-х років сільське населення розча­рувалось, зневірилось у нововведеннях. Як і раніше, багато проблем зв'язано із задоволенням духовних потреб сільського населення: від­сутність клубів, будинків культури, бібліотек та ін., культурне обслу­говування на селі не відповідало потребам сучасності, запитам сіль­ських трудівників. Тривала дестабілізація, процес розселянення. Жителі села втрачають необхідну духовну спільність із землею. Роз­робляючи методику дослідження сільського способу життя соціоло­ги формували певні показники ступеня зрілості відповідно до посе­ленської структури і соціально-професійних видів праці. До того ж, здійснювався поділ способу життя на типи: високий, середній і сла­бо розвинутий залежно від типу підприємств на селі.

Досліджуючи спосіб життя соціологи і політики Заходу широко використовували поняття якість життя (вперше в науковий обіг по­няття якість життя введено американським економістом Дж. Гєлбрейтом). Поняття, якість життя використали і вітчизняні соціологи (Валентин Толстих, Лев Коган, Ігор Бестужев-Лада та ін.)- Введення поняття якість життя обумовлено тим, що, по-перше, поняття рівень життя, стандарт життя зосереджувались на кількісних характерис­тиках, а по-друге, саме поняття спосіб життя надто загальне. З по­няттям якість життя зв'язано прагнення створити гідну людини фор­му повсякденного існування людей. Важливою особливістю є не стільки офіційне визнання якості, скільки задоволення життям, усві­домлення, що влаштування власного, особистого і суспільного життя близьке або досить близьке до їх ідеалу. Соціолог Іван Левикін запро­понував методологію і методику вивчення способу життя. Це мало величезне значення для з'ясування суті способу життя різних сфер. За методологією і методикою основні характеристики і показники, що визначали суть того чи іншого способу життя: сімейні доходи і їх оцінка, наявність можливостей реалізувати потреби повсякденні, а також і ті, які передбачались, бюджет вільного і робочого часу і сту­пінь їх раціонального використання. Усвідомлення багатоманітності компонентів, що становлять комплекс певного способу життя, пев­ної сфери суспільного життя. Пропонувалось інтенсивно досліджу­вати індивідуальний стиль життя людей з позицій соціально-психо­логічних особливостей, тобто через категорії мети життя, щастя і добробуту, класифікації стилю життя з позицій саморегуляції (прин­цип максимізації корисності миру, принцип мінімізації потреб, прин­цип складності, принцип максимізації потреб, принцип складності, принцип максимізації здібностей). Дослідження індивідуального стилю життя людини дозволяло виділити чотири варіанти способу життя, зорієнтованих на реалізацію вимог гедонізму, аскетизму, споглядання та діяння. Принципи саморегуляції є передумовою для формування уявлень людини про можливі способи досягнення щастя, л самі ці уявлення реалізують системоутворюючі функції у визна­чених індивідуальних стилях життя.

Основні характеристики способу життя

Починаючи з 60-х років суттєвих змін зазнав спосіб життя людей. Переорієнтацію суспільної свідомості на влаштування свого особистого життя з урахуванням економічних, політичних і духовних процесів, що відбувалися, постійно фіксували соціологічні дослідження. Якщо в 60-х роках значна кількість людей так чи інак­ше зв'язувала своє життя з майбутнім і позитивними змінами, то у 80-х роках поступово сталася переоцінка реально функціонуючих цінностей, особистої і суспільної мети. Ставало дедалі важче забез­печити ефективне поєднання особистого і суспільного, спосіб життя людей став замкнутим, поширювалась апатія, зневір'я та ін. В сфері економічних відносин не зменшилась, а навіть зросла кількість лю­дей, які ледве-ледве зводили кінці з кінцями. Якщо в середині 70-х років 17,4% людей ні в чому собі не відмовляли і лише третина (32,5%) жили від зарплати до зарплати, то в середині 80-х років уже лише 9,4% людей ні в чому собі не відмовляли, а близько 40% жили від зарплати до зарплати, в середині ж 90-х років 6,2% людей ні в чому собі не відмовляли, а близько 80% людей зубожіли. Тоді ж погіршу­валось становище груп людей з фіксованими доходами (пенсіонери, студенти, ряд категорій службовців). Відсутність в Україні скоорди­нованої економічної політики привело до порушення пропорцій у народному господарстві, сприяло появі тіньової економіки, форму­вання груп людей з дуже специфічними джерелами доходів, зі своєю структурою споживання і своїми ціннісними орієнтаціями. І якщо ще в 60-х роках люди з незаконними або сумнівними доходами праг­нули не показувати свій рівень споживання, то в 70-х роках їх стиль життя стає показним, демонструючим «уміння жити», а в 90-х роках появляється уже певний прошарок людей, які не обмежувались іно­марками автомашин, різноманітною теле-.і радіоапаратурою, мод­ним одягом, а й володінням нерухомістю, солідними капіталами. За неповними даними, в середині 90-х років в Україні налічувалось близь­ко 1500 сучасних українських бізнесменів, які володіли величезними капіталами і мали значні вклади в зарубіжних банках. У соціальній сфері сталася втрата почуття соціальної справедливості, втрата зв'язків між кількістю і якістю праці і її оплатою, зупинилось близько 860 підприємств, значна ж кількість підприємств не завантажена і пра­цює з перервами. Значно скоротилась (на 30%) і кількість фермерських господарств, багато колгоспів, радгоспів розпалось. Скорочуються і закриваються навчальні заклади (майже 23% закрито середніх шкіл, технікумів), скорочено на 30 — 40% набори у вищі навчальні заклади. Закриваються лікарні, клуби, будинки культури, дитячі дошкільні заклади тощо. За даними статистики, в Україні в середині 80-х років три з чотирьох опитаних не бачили залежності між старанністю в праці і офіційним, реальним підтвердженням значущості їх трудово­го внеску. Саме такі суперечності породжували спекуляцію, розкра­дання, блат тощо. З 90-х років такі явища не тільки поглибились, а й розширились, стали повсякденними.

Спотворення принципів соціальної справедливості привело до ви­никнення руху проти елітарних форм стилю життя, проти різних способів закритого розподілу, реально існуючих ужитті. Несправед­ливість, недієвість законів, відсутність законослухняності, зростан­ня злочинності породжують розчарування в цінностях суспільства, ідеях, стимулюються спотворені форми організації особистого жит­тя (поширюються наркоманія, алкоголізм та ін.). Властиві окремим особам негативні риси часто потворно трансформуються в психоло­гію оточуючих їх людей. В умовах, коли в середині 90-х років в Укра­їні різко ускладнилась політична і соціально-економічна ситуація, зрос­тає безробіття, знизився життєвий рівень населення, люди особливо часто реагують на все, що ображає їх інтереси, права і свободи (од­наково важливо і те, що стосується кожного особисто, близьких йо­му людей і тієї обстановки, де вони живуть і працюють).

Досить строкатою є суспільно-політична діяльність як одна із скла­дових способу життя. Якщо в кінці 80-х років — на початку 90-х років дещо активізується участь населення в політичному житті, зростання активності людей, що часто свідчило про формальність, не відоб­ражало глибоких змін у свідомості і поведінці людини, то з середини 90-х років різко падає активність, дедалі більше людей охоплює, апа­тія, байдужість, зневір'я в реальність економічних і соціальних ре­форм. Досить того, що майже в 50 виборчих округах України, незва­жаючи на неодноразові повторні вибори, так і не сталося обрання народних депутатів. Спроби подолати формалізм з позицій орієнта­ції і переваг людини стихійно знаходили відображення в таких формах політичної активності, як самодіяльні політичні рухи і об'єднан­ня, але й вони незабаром припиняли діяльність. Певний вплив на зміну політичного статусу способу життя мала гласність, демокра­тичне перетворення, політизація національних і регіональних проце­сів, але поступово й такі процеси глохли.

Соціологічні дослідження стали реєструвати зниження пріорите­ту інтересів до питань внутрішньої політики, політичний аспект спо­собу життя ще мало торкнувся широких мас, що демократизація охопила лише верхівні верстви, а політична активність населення відображала здебільшого настрої, почуття гніву і обурення, аніж гли­бинні процеси політичної творчості. Суперечливо розвивається і ді­яльність людини в сфері культури як характеристика стилю її життя. Якщо в 80-х роках кількісне споживання потреб культури явне: в містах кожний другий житель, включаючи дітей користувався послу­гами бібліотек, 50 — 70% міського населення регулярно читали книж­ки, майже кожна сім'я передплачувала кілька газет і журналів, в сільських місцевостях теж спостерігалось прагнення до культури, то уже в середині 90-х років, незважаючи на зростання різноманітних видань газет і журналів і особливо еротичних та інших, все ж майже наполовину знизився на них попит населення, лише 30 — 35% сімей передплачують газети і журнали. Знизився і тираж передплатних видань. На жаль, не враховуються нові явища, що виникають у сфе­рі духовної культури. Формування нових ціннісних орієнтацій, поя­ва нових тенденцій в естетичній і моральній свідомості поступово видозмінюють спосіб життя людей. І, нарешті, сталися серйозні змі­ни у сфері побуту. Появилось дедалі більше різноманітних форм за­доволення особистих потреб. Та разом з тим тривала орієнтація на переваги офіційних цінностей порушила міжособові контакти, посла­била родинні та сімейні зв'язки, що не затрималось відбитися на зниженні моральності.

Між тим, незважаючи на певні суперечності, процес піднесення потреб пробиває собі шлях. Ще в кінці 60-х років утилітарна значущість речей відіграла велику роль: люди прагнули придбати меб­лі, холодильники, класні телевізори, радіо- і відеоапаратуру, автома­шини тощо. В 80-х зростає потреба в книжках, товарах культурно-побутового призначення, що мають інформаційну і естетичну цінність і виступають одночасно предметами сучасного комфорту. Та з сере­дини 80-х — на початку 90-х років зниження купівельної спромож­ності населення різко відбилося і на потребах населення, хоча значення сфери побуту в житті людей не тільки серйозно зросло, але в ряді випадків стало навіть визначальним. Інакше кажучи, прогрес

техніки, науки набагато випередив прогрес у сфері житла, торгівлі, комунального обслуговування, немало сприяв загостренню сприй­няття людьми своїх побутових проблем. І хоча всі складові умови життя — заробітна плата, зміст праці, забезпеченість житлом і куль­турно-побутовими установами, кількість вільного часу, задоволення попиту на основні продуктові, промислові товари та ін. — тісно вза­ємозв'язані, але їх взаємозамінюваність досить обмежена.

2. Суть, структура, характер вільного часу*'Матеріал підготовлено кандидатом філософських наук О. Л. Солодкою.

Фактор часу в житті суспільства

Час - істотний фактор життя людини. 3 народження дитина зустрічається з часом. Спочатку, простий фізіологічний ритм, зв'язаний з режимом харчування і сну, природною зміною дня і ночі. Пізніше — уявлення про вік, часи послідовних подій, розумін­ня минулого, сучасного, майбутнього, формування ставлення до куль­турних традицій і суспільних ідеалів. Час — повсякденний ритм жит­тя, що звіряється з годинниковим механізмом, нагадує про себе у вигляді історії, питання сенсу і повноти життя. Невипадково живуча мудра казка про втрачені часи, що стала універсальним символом до багатотомного циклу Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу». Історія культури знає багато способів визначення часу. Відома не тільки здатність людей орієнтуватися у часі за сонцем і зірках, щоденних і щоріч­них циклах природи, але й пристосовуватися до природних циклів життя, висвітленню історії людських поколінь і її соціальних подій. Такі королівські саги скандинавських народів. Людина в сагі — ланка в ланцюзі поколінь. Покоління змінюють одне одного подібно тому, як змінюються пори року. В поколіннях можливі появи людей, в усьому подібних предкам: передаються родові традиції, сімейні святині, родові імена та ін. Саги розповідають — де нічого не відбувається, там не можна і говорити про час, тому що його прос­то неможливо помітити. У визначенні часу переплітались природні риси. Спосіб визначення, виміру часу, в основі якого лежать астрономічні цикли знайомий здавна. Його можна виявити і в основі астрології, і в основі старо­давньої медицини, і в господарській діяльності далеких предків. Орієнтова­ність людини на астрономічні цикли зв'язана з біологічними ритмами жит­тя, сформованими природним навколишнім середовищем. Відрив від навколишнього природного середовища міг привести до розлагодженості астрономічного і біологічних ритмів. Дослідження психологів і багаточисленні свідчення очевидців показали, що людина тривалий період знаходя­чись у темному приміщенні і позбавлена можливості спостерігати зміну дня і ночі або фіксувати її з допомогою годинника, поступово виробляє свій власний добовий ритм, індивідуальний і відмінний від звичайного. Проблема розбіжності астрономічного і біологічного часу виникає і при перельотах з одного часового поясу в інший, викликає відчуття дискомфорту і стомленос­ті. Але ще гостріше розлагодженість відбивається на ритмі життя внаслідок розвитку засобів сполучення, масової комунікації, загальної інтенсифікації виробничих процесів, величезних обсягах інформації та ін., що ведуть до прискорення. Не всім виявляється під силу мобільна перебудова. Часто че­рез фізичну неможливість люди похилого віку з величезним психологічним навантаженням не встигають за інтенсифікацією життя, але це не під силу і молоді. Неврози, депресії, психічні розлади, що стали невід'ємною рисою сучасного цивілізованого суспільства — результат своєрідної аритмії, що виникає через складність швидкої злагодженості індивідуального та соціаль­ного ритму життя. Недаремно, ще в період Жан Жака Руссо, привільне і спокійне сільське життя розглядалось як ліки від міської суєти.

Поява соціальних ритмів, відмінних від біологічних, зв'язана з виник­ненням таких форм людського життя, які буквально виривали людину з її природного становища. Формування цивілізації, процес соціальної розріз­неності, тобто розшарування, викликане уже елементарними формами по­ділу праці, ввів в життя людей найпростіші соціальні величини виміру ча­су: перші календарі землеробства у землеробів, де орієнтирами в часі ставали свята збирання урожаю тощо. Адже ще до Петра І новий рік на Русі від­значали восени — у вересні, за старим землеробським календарем: новий урожай — новий рік. Свята відігравали особливу роль у вимірі часу. Будь-яка серйозна подія, якщо вона мала повторювану циклічність, відразу ж ставала відзначеною в календарі. Час не злився в просту безкінечність змін дня і ночі, змін пори року. Час виконував організуючу функцію. Помічався і фіксувався час тільки тоді, коли людина зустрічалася з його зникненням: спливав день і на зміну наставала ніч; весна поступово змінювалась літом, буянням природи, а літо змінювалось осінню — багатством, рясністю уро­жаю і плодів, фруктів, закінчувався рік — пора праці змінювалась святами та ін. Саме поняття час використовується і в сучасному літочисленні, ви­користовується для визначення ритму життя, подій тощо. Поняття час, в тому числі і літосчислення виникло в культурі Європи разом з христи­янством. Гостро відчувається час, коли минає, або його не вистачає і як гасаючий Фауст просить у Мефістофеля тільки єдиного: відчути смак часу: «Зупинись, мить, ти прекрасна!» — вигукує Фауст, бажаючи утримати час, що упливає від людини, людей, наповнити його життям, і є ставлення до часу як цінності, без якої життя немислиме.

Специфіка, структура вільного часу

Люди по-різному сприймають і класифікують цінності. Це залежить від життєвого досвіду, виховання, світогляду. Але все, що є для людини статусом цінності незалежно від коштовності речі або моральності, має величезний вплив на спосіб життя. Став­лення до часу як цінності виникає не відразу. Вперше час як суспіль­на цінність фіксується в економічних теоріях XIX ст., де розгляда­ється невід'ємною характеристикою суспільства. Давід Рікардо писав, що справжнє багатство нації: у можливості за менший робочий час створити можливо більший достаток, величезну кількість матеріаль­ного багатства, тобто справжнє багатство суспільства — час, вивіль­нення з процесу матеріального виробництва, час, яким людина може вільно розпоряджатись: частково для споживання продуктів, частко­во для вільної діяльності і розвитку здібностей. Вільний час — дозвіл­ля, створюване працею і вільне від праці. Дальша еволюція концеп­ції вільного часу відображена в соціології Огюста Конта. В епоху промислової революції колишнє зменшення суспільно-необхідного робочого часу вивільняло час із сфери матеріального виробництва. Робочий час мав рухомі межі у визначенні вільного часу. Доступ­ність економічних процесів кількісним описом відобразилась у пер­вісному чисто кількісному визначенні вільного часу. Але дедалі біль­ший розвиток сфери духовного виробництва, залучення до неї величезних мас людей поставило під сумнів кількісний критерій. Нерегламентованість праці вченого, політика, управлінця, що породила гнучкий рухомий режим праці, не кажучи уже про діячів мистецтва, висунула питання про якісний зміст вільного часу. Єдність кількісних і якісних критеріїв відобразилась у формуванні вільного часу - самостійного соціального явища.

Умовно структура вільного часу має два рівні: суспільно-необхід­ний і індивідуально-вільний час. Суспільно-необхідний час тісно зв'я­заний з кількісною визначеністю часу, його матеріальним об­численням: робочий тиждень і кількість вихідних; час, витрачений на той чи інший вид занять, рід праці і часу дозвілля; засоби індиві­дуальні і суспільні, що використовуються для організації і проведен­ня дозвілля. Індивідуально-вільний час розкриває інші риси вільного часу: світоглядні орієнтації, духовні потреби, соціальну активність, політичну лояльність, повсякденну ментальність та ін. Інакше, все те, що стосується внутрішнього світу кожної окремої людини, її сприй­няття волі, що надається суспільством. Тут вільний час розкриваєть­ся як якість життя, його особливий спосіб, наповненість змістом, що не зводиться до задоволення елементарних потреб. Єдність суспіль­но-необхідного і індивідуального вільного часу обов'язкова для розу­міння суті і специфіки самого вільного часу. Вразі зустрічаємось або із звуженням і вихолощенням поняття свободи до уяви про абстрактно думаючих людей або свободу думки, преси, релігійних переконань та ін. Обмеженість свободи ніби випливає з антагонізмів між людь­ми, з невілювання індивідуального ставлення людей до свободи і віль­ного часу. І тоді вільний час набуває форми суспільного обов'язку, що нав'язаний суспільству окремою людиною. Тут, мабуть, доречно згадати грецький міф. Прометей не дав людям свободи преси, але добув вогонь, який послушно допомагав їм готувати їжу і зігрівав, коли холодно, тобто дав можливість відносної свободи дій. Прометей ще попрохав Афіну подарувати людям вічну юну душу, чим уподо-бив людей богам. Людина навчилася дивитись на небо. У неї виник­ла потреба свободи.

Структура вільного часу розкриває два основних аспекти: зміст вільного часу як суспільної можливості індивідуальної потреби в ній. Єдність двох структурних елементів розкриває саму суть вільного часу. Суспільство надає людині можливість вільної і повної дії. І хоча вільний час як соціальне явище попадає в поле зору науки тільки в XIX ст., все ж досить чітке уявлення про вільний час існувало уже в античності. Уже Арістотель в «Політиці» говорив, що відмінність грека від варвара є відмінність вільної людини від зайнятого трудовою ді­яльністю раба. Стародавні свята, ритуальні оргії нагадували людині про те, що життя не зводиться до звичайної плинності буднів, а на­повнено і вільним торжеством людської натури над поглинаючою і нівелюючою людську особу трудовою повсякденністю. Свята вно­сили в життя ритм і організацію в зміну одну одною плинністю одна­кових днів. Це відвойоване у природи право людини на свій час, присвячений не боротьбі за створення матеріальних умов життя, а самим життям. Поділ часу вільного і трудового не тільки привів до створення першого календаря і показав, що час неоднорідний, але й виявило, що різний час відповідає різним сферам і навіть різним способам життя. Для античності час це відмінність грецького вар­варського життя; для християнства — міра дольного, де людина добуває хліб своїм потом, і міра горного, що не знає праці і страждань. Промислова революція і розвиток індустріального суспільства кон­кретно визначили різницю праці і дозвілля, знявши з них наплив романтики попередніх культурних визначень. Поява вільного часу показала, що людина починає помічати час там і тоді, де і коли вона зустрічається з відмінностями у часі. Зміни часу відповідають змінам у способі життя, вірніше особливості часу стають помітними нові особистості життя. Ці два моменти уже досить чітко простежуються в дитячій психології. Якщо уявлення про зміну дня і ночі появляють­ся досить рано, то поняття віку виникає лише тоді, коли людина починає уловлювати різницю у віці, а час ще тривалий період асоці­юється із самим годинниковим механізмом або з програмою дитячих телепередач. Та самостійне значення час одержує тільки тоді, коли власний вільний час стає для людини цінністю. Вивільнення часу усвідомлюється як насущна потреба, дозвілля як справжнє життя.

Суперечності суспільного розвитку. Проблеми вільного часу

Суперечності особи і суспільства, соціального і індивідуального переходять у зміст структури вільного часу, підкреслюють нерозривний зв'язок часу з

людським життям, з його проблемами. Дос­лідження соціальних основ людської життєдіяльності неминуче зус­трічається з тим, що відмінність вільного і робочого часу — один з важливіших показників соціологічного аналізу. Соціологія у роз­робленні методології аналізу часто звертається до феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля. Основними вимогами феноменологіч­ного методу є, по-перше, феноменологічна редукція, тобто утриман­ня від якихось би не було суджень, що стосуються об'єктивної ре­альності і виходять за межі «чистого» (тобто суб'єктивного) досвіду; по-друге, трансцендентальна редукція, тобто розгляд самого суб'єк­ту пізнання не як реальної, емпіричної, соціальної і психологічної істоти, а як чисто трансцендентальної свідомості. По праву основною категорією феноменології може стати категорія часу, а важливою ме­тодологічною позицією відмінності внутрішнього і зовнішнього часу. Один з відомих соціологів Макс Шеллер відмічав, що існує різниця між реальною соціологією і соціологією культури. Предмет реальної соціології — практико-життєва, інстинктивна сфера життя людини. Предмет же соціоло­гії культури — сфера духовного життя, ідеальна. Але відмінність не абсолют­на, а випливає з того, що в основі будь-якої дії людини лежить так звана антропологічна, тобто природна для людини подвійність інстинктивного і духовного. Макс Шеллер і виділяє дві сфери життя людини. Та мова-то йде про єдине життя і єдину людину. Єдність випливає з невизначеного яви­ща — поняття інтенціональність. Інтенціональність — основна характерис­тика часу означає здатність свідомості людини бути спрямованою, цілісною і єдиною, незважаючи на багато способів, що змінюються в ньому, а також па те, що свідомість може бути звернена і в середину, до самої людини, і на ззовні, на зовнішній світ. Для феноменології характеристика повнокровного життя свідомості в протилежність ще не розвинутої свідомості дитини, зату­хаючої свідомості літньої людини, яка не може ні на чому зосередитися, відрізняється поганою пам'яттю та ін. Інакше, інтенціональність — здатність до саморегуляції, самоорганізації. В феноменології самоорганізація зв'язу­ється з внутрішнім часом. Звичайно ж, часом називають особливу форму життєвої єдності.

Відмінності внутрішнього і зовнішнього часу показують, що форм життя — нескінченно багато. Кожна особлива форма, характеризується своїм власним внутрішнім часом. Історики зустрілись з проблемами складності встановлення єдиної хронології подій у стародавніх культурах. Локальність їх існування привела до формування у кожній культурі власного уявлення про літочислення. Християнське уявлення про час довго не приживалось на території, населеної людьми, які визнавали язичество, залишаючись зовнішнім часом співіснування християн, які належать до різних етнічних культур. Цікава доля фізичного або астрономічного часу. На певному етапі історії людства час теж став зовнішнім. Йому на зміну прийшло уявлення про час, зв'язаний культур ними подіями і індивідуальними переживаннями. Стародавні єгиптяни міряли час правліннями фараонів; греки — олімпійськими іграми; стародавні скандинави поділили час на «вік кремацій», зв'язаний зі спалюванням померлих, і «вік курганів», коли померлих ховали в курганах. Та ж участь дісталась і часу праці, що ставав з появою вільного часу зовнішнім для людини. Але вільний від праці, час залишався індивідуальним часом конкретних людей і все ж ча­сом, наданим суспільством, суспільним виробництвом. Звідси — концентрація у сфері вільного часу проблем соціального і психологічного дискомфорту, зв'язаного з індивідуальним переживанням кожною конкретною людиною. Вільний час — дозвілля, що має безумовну цінність. Колись освічені кола Європи були приголомшені вчинком Гогена, процвітаючого буржуа, який знех­тував достоїнствами цивілізації в ім'я ілюзорних цінностей вільного часу. З позицій безробітного статус людини вільного часу може здаватись лише ві­дображенням її непотрібності суспільству, байдужості суспільства до неї, віль­ний час є не її власний час, а час, від якого відмовилось суспільство.

У сучасних умовах розвиток напрямків, зв'язаних з новими соціальними реаліями, зміною соціально-економічної ситуації в світі, що породжує якіс­но нові проблеми поділу праці, становища і використання ринку робочої сили, освоєння країнами з різним рівнем культури праці нових технологій та ін. є основним змістом сучасної соціології праці. Соціальні наслідки тех­нічних інновацій ведуть до нових типів поділу праці, підвищення гнучкості ринку робочої сили, формування зайнятості в нових економічних і соціаль­них умовах. Ріст повного або часткового безробіття веде до виникнення психологічного дискомфорту і соціальної нестабільності.

Поява резервної армії праці — природний наслідок вивільнення часу в межах дедалі інтенсивнішого розвитку промисловості. Але вільний від робо­ти час і вільні робочі руки не тільки результат розвитку суспільного вироб­ництва, але і його необхідна умова. Можливість швидкої перебудови всього суспільного господарства, безболісне перекачування капіталу з однієї галузі в іншу, зняття віджилих соціальних і виробничих форм організації праці, мобільні зміни всього суспільного організму — необхідна передумова нор­мального розвитку сучасного суспільного виробництва. Разом з тим напру­женість життєвих ритмів, постійна загроза зміни статусів-кво окремого інди­віду, можливість втрати робочого місця, потреба у постійному оновленні знань, професійних якостей, наявність у суспільстві рухомих форм безробіття (част­кове, скрите, регіональне та ін.), породжують відхилення від суспільних норм, ведуть до соціального конформізму. І хоча застарілий термін класичної по­літекономії резервна армія праці не втрачає актуальності економічного і соці­ального резерву, показника динаміки суспільного виробництва, за певних умов резерв виявляється важливим фактором загострення соціальних суперечнос­тей. Сфера вільного часу — сфера свободи людини від суспільства.

Вільний час - соціальний інститут

Підготовленість людини до життя в суспільстві, в системі виробничих, культурних, політичних, психологічних відносин, що склалися історично, формування критеріїв і норм у сприйнятті різних життєвих ситуацій, здатність безболісно включатися в струк­туру суспільного життя — все це завжди свідомо покладається суспільством на сферу вільного часу. Вільний час — суспільна необхідність, що веде до конструювання сфери вільного часу в особливий соціаль­ний інститут. Соціально-економічний статус вільного часу — природ­ний наслідок його залежності від життєво-необхідного, робочого часу, включаючи такі показники: тривалість робочого дня, робочий тиждень, гнучкість ритму роботи, пропорціональність структури соціальної зайнятості у виробничій і невиробничій сферах та ін. Зрозу­міло, у виробничій і невиробничій сферах зміст вільного часу визна­чався за аналогією з виробничими процесами і виступав їх продовженням. Англійський соціолог Анрі Уайтхед відмічав, що проб­лема свободи вперше усвідомлена по-новому у зв'язку з появою со­ціальних інститутів. В основу доктрини сумісництва свободи і при­мусу в суспільстві покладено поняття професії.

Формування людей у спільності за професією з допомогою самоуправляючих соціальних інститутів особливо яскраво проявилось в середньовіч­них гільдіях або корпораціях. Це своєрідна форма свободи — свободи авто­номного соціального інституту, що володіє владою, обмеженою сферою особливої мети, і що не вимагає прямого втручання в справи держави. Під свободою розуміли не свободу взагалі, а особливий дозвіл окремої соціаль­ної спільності, верстви, прошарку на самоорганізацію в певній сфері діяль­ності. Мова йшла не про свободу, а про свободу привілеїв, що надавались державою тій чи іншій професійній корпорації, гільдії. Професійні корпора­ції, до яких належали і «Союз вільних каменярів» — історичний прообраз Масонської ложі, висунули поняття професія, форми належності до корпо­рації, соціально-значущої особистісної риси людського індивіду. Професія не просто момент соціалізації людини, але ще і універсальне визначення вільного життя людини. І хоча в середині корпорацій рідко зустрічались гуманні форми людських відносин, все ж сама ідея корпоративності ще раз довела, що у свободи є масштаб, що визначається суспільством. Для Сере­дньовіччя характерна професія — привілея вільного майстра. Професійни­ми корпораціями виступали і середньовічні університети. Університетські корпорації професіоналів — інтелектуалів також мали свободи і привілеї. В Середньовіччі під університетами розуміли загальне, різностороннє, що охоп­лює об'єднання, придатне для різноманітної мети, що виконує різні функції. Свободи універсальних корпорацій іноді набували широкого розмаху і перетворювались у неприємності для суспільства.

В сучасних умовах суспільна тенденція до збільшення вільного часу і зменшення робочого, потреба в гнучкій професіональності змінює суспіль­ний статус професії, її корпоративність. Професія стає атрибутом часткової, функційної освіти людини. Але за професіоналізмом, професійною діяльніс­тю як діяльністю трудовою все ще залишається пріоритет у визначенні нада­них людині суспільством свобод. Свободи виступають все ще соціальним автономним інститутом. У інституалізації вільного часу багато різних оці­нок. По-перше, це зв'язано з тим, що вільний час обмежується особливою соціальною сферою життя. По-друге, існує система рухомої залежності форм культурної організації вільного часу від спільної соціальної організації, що відображається у характері фінансування вільного часу. Від античного меце­ната до державної політики у сфері культури, науки і освіти; створення різноманітних фондів підтримки «юних талантів», «молодих учених», «ос­вітніх ініціатив» та ін., в розробленні різних форм соціального контролю — фінансового, політичного, ідеологічного, морального, релігійного, психоло­гічного та ін., включаючи і створення індустрії вільного часу і шоу-бізнесу. Але за всієї різноманітності характеристик соціального інституту — вільний час, як і раніше актуальним залишається встановлення суспільного масшта­бу вільного часу.