змістовий модуль 1

Теоретичні основи адміністративного менеджменту

Тема 1

Теорія адміністративного менеджменту

1.1 Історичні передумови й еволюція адміністративного менеджменту

1.2 Класична адміністративна школа: А. Файоль, Л. Урвік, Г. Черч, Дж. Муні, А. Рейлі

1.3 Теорія адміністративної організації ідеального типу М. Вебера

1.4 Сучасні підходи до адміністративного менеджменту

1.1 Історичні передумови й еволюція адміністративного менеджменту

Розвиток теорії і практики менеджменту прийнято розглядати з виділенням підходів і шкіл управління. Проте, не іс­нує єдиної класифікації цих шкіл та підходів. Так, наприклад P.M. Фалмер історично поділяє підходи до управління на три ос­новні школи:

• наукове управління, що підкреслює важливість управлін­ня;

• людські відносини, що враховують людські аспекти ефе­ктивності;

• адміністративне управління, що робить наголос на аспек­ти координації в процесі управління.

Дж. О'Шонессі, розглядаючи принципи організації управ­ління фірмою, групує школи управління за такими підходами:

• класичний підхід;

• теорія людських відносин, біхевіористський підхід;

• системний підхід;

• ситуаційний підхід.

Найпоширенішим групуванням розвитку шкіл менеджменту прийнято вважати групування А. Мескона, М. Альберта, Ф. Хедоурі в праці "Основи менеджменту". За цим групуванням виділяють:

• школу наукового управління;

• класичну або адміністративну школу управління;

• школу людських відносин;

• поведінкову школу;

• школу науки управління або кількісний підхід.

У процесі розвитку менеджменту можна виділити 4 етапи:

1 етап – ділове адміністрування (з 1880 р.) – основоположний етап, пов'язаний з розвитком школи наукового управління й адміністративного управління. Це один з основних елементів управління персоналом в успішно працюючому підприємстві. Його визначають науковий менеджмент Ф.Тейлора, бюрократія М.Вебера і функціональний підхід А.Файоля.

2 етап – менеджмент людських ресурсів (з 1930 р.) – пов'язаний з розвитком концепції людських відносин на виробництві Элтона Мейо і Мері Паркер Фоллет, а також науковими дослідженнями Дугласа Мак-Грегора. Їх дослідження довели, що ефективність підприємства залежить від людського фактора (персоналу, керівництва), і дали можливість підвищити продуктивність праці шляхом впливу на людину, а не змінами у виробництві.

3 етап – менеджмент бізнесу (з 1945 р.) – характеризується підходом П’єра С.Дюпона й Альфреда П.Слоана, що спочатку 20-х рр. ХХ ст. вперше розробили організаційні принципи децентралізації для великого бізнесу. Учені розуміли, що для успішного розвитку необхідно орієнтуватися на зовнішні зміни (споживача), і таким чином визначили розвиток менеджменту від замкнутості до відкритості. Тим самим вони визначили інтенсивний розвиток маркетингу. Пізніше цей підхід використовували підприємці усього світу. На цьому етапі розвитку менеджменту загальною стала орієнтація на одержання найбільшого прибутку і гнучкість у задоволенні потреб споживача.

4 етап – соціальний менеджмент (з 1970 р.) – сучасний етап розвитку менеджменту, що пов'язаний з ім'ям Пітера Друкера. Він вважав, що кожне підприємство крім одержання прибутку повинне визначити свою міру соціальної відповідальності перед суспільством. Сучасний етап розвитку менеджменту поєднує й ефективне ділове адміністрування, і менеджмент людських ресурсів, і менеджмент бізнесу для гармонічного розвитку суспільства.

Історичні передумови для розвитку адміністративного менеджменту визначила поява наукового управління.

Наукове управління тісно пов’язане з роботами Фредеріка Тейлора, Френка і Ліліан Гілбертів, Генрі Гантта.

Науковий менеджмент Ф.Тейлора полягав у тому, що бізнес здійснювався за допомогою нормативів, установлених на базі систематичних спостережень, досвідів і логічних міркувань.

Він розвивав науковий менеджмент у чотирьох сферах:

1. нормування праці (будь-яку працю можна структурувати і виміряти);

2. дослідження співвідношення часу і задач (результату необхідно досягати у визначений час, інакше винагорода за результат буде значно менше);

3. систематичний добір і навчання (кожне підприємство, що планує довгостроковий успіх, піклується про постійне підвищення кваліфікації персоналу);

4. грошові заохочення (ефективний менеджмент) припускає винагороду за кінцевий результат, а не за діяльність.

У книзі Ф.У. Тейлора «Принципи наукового управління» (1911 р.) викладені 4 основні риси наукової організації управління, що ввійшли в практику управління і дозволили здійснити стрибок у рівні продуктивності праці:

1. Адміністрація бере на себе розробку наукового фундаменту, що заміняє собою старі традиційні і грубо-практичні методи, для кожної окремої дії у всіх різних різновидах праці, що застосовуються у підприємстві.

2. Адміністрація здійснює на основі науково встановлених ознак ретельний добір робітників, а потім тренує, навчає і розвиває кожного окремого робітника.

3. Адміністрація здійснює співробітництво з робітниками в напрямку досягнення відповідності всіх окремих галузей виробництва науковим принципам.

4. Установлюється розподіл праці і відповідальності між адміністрацією підприємства і робітниками. Адміністрація бере на себе всі ті сфери праці, для яких вона є краще підготовленою, ніж робітники, тоді як у минулому майже вся праця цілком і велика частина відповідальності лежали на робітниках.

Ця комбінація ініціативи робітників у поєднанні з новими типами функцій, що здійснюються адміністрацією підприємства, на думку Ф.У. Тейлора, дозволяє науковій організації значно перевершити за продуктивністю всі старі системи.

Тобто основоположники школи наукового управління вважали за необхідне відділення управлінських функцій обмірковування і планування від фактичного виконання роботи.

Завдяки виникненню школи наукового управління менеджмент був визнаний самостійною сферою наукових досліджень, а його методи стали застосовуватися на практиці.