Лекція 4. Становлення і розвиток політичної думки в Україні

Автор: кандитат політичних наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін ЛДУФК Скочиляс Л.С.

План.

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політична думка в Україні за литовсько-польської доби.

3. Політико-правові документи козацько- гетьманської держави.

4. Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки та соціал-лібералізм.

5. Консерватизм і націоналізм.

6. Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки і націонал-комунізм.

1.Політична думка Київської Русі.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІУ ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благо­дать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взає­мовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині іє­рархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основ­ними ознаками влади вважали справедливість — "правду" і примус — "силу". Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедли­вість та спасіння, і тому її слід визнавати й коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликан­ням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами сло­в'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від на­паду чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком — пра­вителем знатного походження і представниками племен був не тіль­ки актом вияву народної волі, а й основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також "богообраністю" і "благословенністю". Сутність "богообраності" полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а "благословенність" — у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього — всю землю Русь­ку. Літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосерд­ний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світсь­кої і церковної влади. Виділялися дві концепції: "богоугодного" воло­даря і князівського єдиновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сфор­мулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею не­обхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній вла­ді князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що Церк­ва повинна слугувати державі та її володареві, охороняючи загально­державний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість ко­трої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва.