Тема 2. Перша світова війна (1914 – 1918 рр.).
Світ напередодні війни. Початок та розгортання Першої світової війни.
План
Міжнародні кризи та конфлікти на початку ХХ ст.
Створення Троїстого Союзу і Антанти. Гонка озброєнь, посилення мілітаризму.
Причини та привід війни.
Початок війни. Бойові дії в 1914р.
Військові кампанії 1915 – 1916 рр.
Першій світовій війні передував ряд серйозних міжнародних криз і конфліктів:
франко-прусська війна 1870-1871рр., яка зміцнила Німецьку імперію і послабила Францію, що внаслідок поразки втратила економічно важливі регіони – Ельзас і Лотарингію;
марокканські кризи 1905 і 1911 років, які розгорнулися навколо Марокко – країни, що має вигідне стратегічне становище на Півночі Африки біля Гібралтарської протоки. Контроль за цією країною намагалися встановити Франція і Німеччина;
боснійська криза 1908р., коли зіткнулися інтереси Сербії, Австро-Угорщини і Росії навколо володіння Боснією і Герцеговиною. У жовтні 1908р Австро-Угорщина анексувала ці провінції чим викликала протест з боку Росії;
військовий конфлікт між Італією та Османською імперією у 1911р. Італійці захопили Триполі (нині столиця Лівану) – частину Османської імперії в Північній Африці. Натомість османи закрили для судноплавства протоку Босфор, що стало перешкодою для експорту російського зерна через Середземне море;
балканські війни 1912-1913рр., які точилися між Балканською Лігою (Греція, Сербія, Чорногорія, Болгарія) і Османською імперією. Балканські держави намагалися захопити європейські території, що перебували під владою османів. Внаслідок бойових дій Османська імперія втратила свої європейські володіння окрім Константинополя. Перерозподіл захоплених територій викликав конфлікт між учасниками Балканської Ліги, а також між великими державами – Росією, Австро-Угорщиною, Німеччиною.
Таким чином, міжнародні кризи і конфлікти кінця ХІХ – початку ХХ ст. свідчили про загострення протиріч між європейськими державами, що врешті-решт призвело до військового протистояння світового масштабу.
Взаємні претензії європейських держав спонукали їх до утворення військово-політичних блоків. У 1879р. укладений австро-німецький договір для спільних дій проти Росії і Франції. До цього договору в 1882р. приєдналася Італія і, таким чином, утворився Троїстий союз.
Перед лицем німецької загрози своїм колоніальним володінням Франція і Велика Британія уклали між собою в 1904р. військово-політичний союз. У 1907р. виникла англо-російська угода. Так утворилася Антанта – військовий блок, що протистояв Троїстому союзу.
Наростання напруги між конкуруючими блоками супроводжувалося нарощуванням військових видатків на гонку озброєнь. Так, за період 1905-1913рр. Франція збільшила видатки з 991 тис. дол. до 1 млн 327 тис. дол., Росія – з 1 млн 69 тис. до 2 млн 50 тис. дол., Англія – з 1 млн 263 тис. до 1 млн 491 тис. дол., Німеччина – з 1 млн 64 тис. до 2 млн 100 тис. дол.
Особливо загострилося англо-німецьке морське суперництво. Німецький адмірал фон Тірпіц докладав чимало зусиль, щоб переконати націю в тому, що без потужного військового флоту Німеччині ніколи не досягти імперської величі. Країна відкрито проголосила, що має намір суперничати з Британією у будівництві військових кораблів і підводних човнів.
Запекла гонка озброєнь не обмежувалась кораблебудуванням. З початку ХХ ст. більшість європейських країн збільшила чисельність своїх армій, постійно переозброюючи їх новими видами зброї. Велика увага приділялася виробництву гармат, літаків.
Керівництво країн Антанти, Троїстого Союзу не шкодувало зусиль і коштів для масових пропагандистських акцій. Газети, провідні політики наперебій говорили про неминучість війни, про її необхідність для розв’язання суперечностей.
Причини війни полягали в протистоянні між провідними європейськими країнами. Поява на карті світу внаслідок франко-прусської війни об’єднаної і зміцнілої Німецької імперії призвела до порушення рівноваги сил на континенті. Через боротьбу за ринки збуту загострилися відносини Німеччини з Великою Британією, Росією, Францією. Отже, головними причинами війни можна вважати наступні:
загострення суперечностей між провідними державами світу внаслідок нерівномірності їх економічного та соціально-політичного розвитку;
загарбання нових територій, контроль над ринками збуту та джерелами сировини;
гонка озброєнь.
Приводом до війни стало Сараєвське вбивство. 28 червня 1914 року у місті Сараєво (Боснія) учасник сербо-хорватської націоналістичної організації Гаврило Принцип застрелив наступника австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружину. Австро-Угорщина поклала відповідальність за трагедію на Сербію і 23 липня 1914р. пред’явила їй ультиматум, погрожуючи війною. У конфлікт між двома державами відразу були втягнуті інші країни. Зокрема, Росія виступила в підтримку Сербії, а Німеччина – Австро-Угорщини. Таким чином, Перша світова війна була неминучою.
28 липня 1914р. Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. У відповідь Росія розпочала військову мобілізацію. 1 серпня 1914р. Німеччина оголосила війну Росії, що і стало офіційною датою початку Першої світової війни.
Війна була несправедливою і загарбницькою для всіх країн ворогуючих блоків. Кожна з них переслідувала виключно власні корисливі цілі.
Головною метою Німеччини було захоплення великих територій у Європі і Африці: Бельгії, частини Франції, Прибалтики, більшої частини України, Кавказу, Марокко, Конго, Єгипту, а також закріпити свої позиції на Близькому Сході, витиснути Англію із Середземномор’я.
Австро-Угорщина намагалася захопити західноукраїнські землі - Поділля, Волинь, оволодіти більшою частиною Балкан, багаті нафтою райони Румунії.
Англія планувала підірвати економічну міць Німеччини, встановити одноосібне панування на морі, зміцнити позиції у Середземномор’ї.
Франція бажала повернути втрачені Ельзас і Лотарингію, захопити частину німецьких колоній.
Росія намагалася приєднати західноукраїнські землі, які належали Австро-Угорщині, посилити свій вплив на Балканах, здобути протоки Босфор і Дарданелли.
Війна набрала спочатку загальноєвропейського, а згодом і світового масштабу. У 1914р. на бік Антанти стали Сербія, Бельгія, Люксембург, Японія; у 1915р. – Італія; у 1916р. – Румунія і Португалія; у 1917р. – Греція і США. Троїстий союз також змінив свій склад: замість Італії, яка покинула блок у 1915р., до нього увійшли Османська імперія (1914р.), Болгарія (1915р.). Отже, Троїстий союз перетворився на Четверний – Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія. Загалом у Першій світовій війні взяло участь 38 держав.
Основними театрами бойових дій були: Західний фронт (на західному кордоні Німеччини), Східний фронт (на східному кордоні Німеччини). Другорядними – північ Італії, Балкани, Османська імперія.
Бойові дії на західному фронті розпочалися 4 серпня 1914р. німецьким вторгненням у Бельгію і Люксембург згідно з планом начальника генштабу Альфредом фон Шліффеном («план Шліффена»). План передбачав блискавичну війну (бліцкриг) проти Франції. 5-12 вересня 1914р. відбулася битва на річці Марні, внаслідок якої англо-французькі війська зупинили просування німецьких армій углиб Франції. В подальшому на Західному фронті розпочалася позиційна («окопна») війна.
Тим часом на Східному фронті, щоб відволікти німецькі війська від Парижа, у середині серпня дві російські армії вторглися у Східну Пруссію. Через неузгодженість дій між командуючими російські війська потрапили в оточення і зазнали поразки (битва під Танненбергом). Проте інша російська армія під керівництвом генерала Олексія Брусилова у серпні-вересні 1914р. розгромила німецько-австрійські війська і захопила Галичину і Буковину (Галицька битва).
Успішним виявився початок війни для англійського флоту. Наприкінці 1914р. він контролював німецькі кораблі в Балтійському морі.
У цілому кампанія 1914р. завершилася на користь Антанти. «План Шліффена» був зірваний, Австро-Угорщина втратила частину західноукраїнських земель, Японія захопила німецькі колонії в Тихому океані (Каролінські, Маршаллові о-ви), англо-французькі війська закріпилися на сході Африки.
У 1915р. основними фронтами залишалися Західний і Східний. Німецьке командування перейшло до стратегічної оборони на Західному фронті і зосередило головні сили на Східному. Навесні 1915р. у боях біля Мазурських озер німцям вдалося витіснити російську армію зі Східної Пруссії. У травні німецько-австрійські війська прорвали російську оборону на півдні російського фронту і зайняли Польщу, Галичину, частину Білорусії, Прибалтики.
На Західному фронті відбувалися локальні битви у Фландрії і Шампані. У травні в районі р.Іпр німецькі війська уперше застосували отруйний газ (хлор). В результаті газової атаки загинуло понад 5 тис. британських і французьких вояків, а ще 10 тис. отримали тяжкі травми.
Починаючи з 1915р. Британія і Німеччина вели запеклу боротьбу на морі. Німеччина, зокрема, розгортає «підводну війну», в якій знищенню підлягали не лише військові а й цивільні кораблі. У травні 1915р. німецький підводний човен торпедував біля узбережжя Ірландії британський лайнер «Лузитанію», що йшов з Нью-Йорка в Англію. Загинуло 1198 людей, у тому числі 198 громадян США. Ця обставина стала приводом вступу США у Першу світову війну в 1917р.
На початку 1916р. головні сили німецької армії були зосереджені на Західному фронті. У лютому розпочався наступ біля Вердена – ключового пункту оборони французів. Верденська битва тривала до кінця 1916р. й увійшла в історію як «верденська м’ясорубка» ( з обох боків загинуло близько 1 млн вояків).
Не менш кривавою і жорстокою виявилася битва на р.Соммі, яка тривала протягом липня-листопада 1916р. Тут вперше англійцями були задіяні танки (32 машини).
Під час запеклих боїв під Верденом у червні 1916р. російська армія генерала О.Брусилова прорвала на Східному фронті лінію оборони австрійських і німецьких військ. Втративши 1,5 млн бійців, німці і австрійці залишили Львів і Чернівці.
Невдалим виявився 1916р. для німецького флоту. У травні він не спромігся прорвати англійську блокаду у битві біля півострова Ютланд.
Таким чином, у 1916р.положення Четверного союзу було критичним. Практично половина армій була виведена зі строю, стратегічні резерви закінчувалися, через військові дії зменшився збір зернових. Німеччина опинилася в економічній і військовій блокаді.
Головні терміни і поняття
Анексія – насильницьке захоплення державою всієї або частини іншої держави або народу і включення її до свого складу.
Військово-політичний блок – союз, угода держав з метою спільних дій для вирішення загальних політичних, економічних і військових завдань.
Гонка озброєнь – прискорене накопичення запасів зброї та військової техніки.
Мілітаризм – державна ідеологія, спрямована на виправдання політики прискореного нарощування військової потужності держави і, одночасно з цим, допустимості використання військової сили при вирішенні міжнародних і внутрішніх конфліктів.
Бліцкриг – план ведення швидкоплинної війни, відповідно до якого перемога досягається за декілька днів чи місяців, перш ніж противник встигне відмобілізувати і розгорнути свої основні військові сили.
Контрольні питання
Які міжнародні конфлікти передували Першій світовій війні? Яка головна причина цих конфліктів?
Між якими блоками розгорнулася Перша світова війна? Назвіть склад цих блоків.
Які причини Першої світової війни?
Доведіть, що війна носила загарбницький характер з боку країн-учасниць.
Які нові види зброї використовувалися під час війни?
Які підсумки військових кампаній?
Література
Полянський П.Б. Всесвітня історія: підручник для 10 кл. – К.: Генеза, 2010. – с.59-87.
Рожик М.Є. та ін. Всесвітня історія. 10 кл., підручник. – К.: Генеза, 2004
Тема: Повоєнне облаштування світу.
План
Паризька мирна конференція.
Версальський договір.
Створення Ліги Націй. Мирні договори з союзниками Німеччини.
Вашингтонські договори 1921-1922рр.
Сильні і слабкі сторони Версальсько-Вашингтонської системи.
1. Наміри головних держав-переможниць на конференції. Для підготовки мирних договорів з переможеними країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась проведення її у своїй столиці.
18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У конференції брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція, Великобританія і США. На конференцію не були запрошені представники переможених країн і Росії, в якій йшла громадянська війна.
Основні питання на конференції вирішувалися в ході вузьких нарад: спочатку на ''раді 9'', а з березня 1919 року на ''раді 4''.
Обговорення мирних договорів з переможеними країнами виявило всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Які ж були плани і наміри великих держав?
Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало - 192 млрд. дол., а в 1920 р. - 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.
Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у ''14 пунктах'', які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:
1) відкриті мирні договори;
2) свобода судноплавства;
3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;
4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;
5) справедливе врегулювання колоніальних питань;
6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у ''співтовариство вільних націй'';
7) визволення і відновлення Бельгії;
8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;
9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;
10) надання автономії народам Австро-Угорщини;
11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;
12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;
13) створення польської держави;
14) утворення Ліги націй.
Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни був сильно підірваний, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців виходило так, що їх солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу призвело до зміни в настроях американців і на виборах до конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом.
Великобританія ще до початку мирної конференції досягла своєї головної мети у війні. Німецький флот перестав існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріпити вже досягнуте. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні кордонів у післявоєннії Європі, на думку Ллойд Джорджа, потрібно виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою - забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.
Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглись більшої самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління, із світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була послаблена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія з занепокоєнням спостерігала за швидким зростанням американського флоту.
Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська Делегація виклала в документі, який отримав назву ''Послання з Комбре''.
Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. Бойові дії велися на її території. Франція із кредитора перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції - Росія анулювала всі свої зобов'язання. Найбільш популярним гаслом у країні було: ''Німці за все заплатять!'' Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: ''В Європі 20 мільйонів зайвих німців''. Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції територіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію. Для здійснення інших своїх далекоглядних намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т.д. Це було передбачено ще в таємному договорі між Францією і царською Росією. В цьому документі йшлося і про стягнення з переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на частину османської спадщини.
Підготовка мирних договорів формально велась на основі ''14 пунктів''. З цього випливає, що таємні домовленості не повинні були братися до уваги. Але тим не менше умови таємних угод весь час впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу. Особливо наполягали на врахуванні таємних угод Італія, Румунія та ряд інших держав.
''Українське питання'' на конференції. Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.
З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують, зокрема, з тим, що радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був Л.Намієр, родом з України.
25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.
Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехословаччини Т.Масарик і міністр закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород.
8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло в Сен-Жерменський мирний договір.
У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Україна та Росія не визнали законності цих рішень.
2.Умови Версальського миру. У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною. її делегацію було викликано до Парижу для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документу були відхилені, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став основою післявоєнного врегулювання. В текст договору, за наполяганням Вільсона, було вміщено статут Ліги націй.
За договором Франції поверталися її землі - Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні шахти Саару, однак цей район на 15 років переходив під управління Ліги націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий ''польський коридор'', що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене після плебісциту, Данія - північну частину Шлезвігу; Ме-мель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923 р. приєднаний до Литви), а Данціг (Гданськ) оголошувався ''вільним містом'' під захистом Ліги націй.
За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадцята її населення. Вона повністю позбулась своїх колоній, їх поділили між дер-жавами-переможцями. їй заборонялося мати армію понад 100 тис. чоловік, військово-повітряний і підводний флот, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.
За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52% повинна була отримати Франція, 22 - Великобританія і 10 - Італія.
3.Утворення Ліги націй. Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією статут Ліги націй, який став складовою частиною Версальського договору.
Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були представлені США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також 5 непостійних членів. Рішення з усіх питань мали прийматися одноголосно. Переможені у війні держави, а також Радянська Росія, не входили до Ліги націй. Метою Ліги проголошувались розвиток співробітництва між народами і гарантія безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись з умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі статутом Ліги націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.
Сен-Жерменський мирний договір. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір із Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії.
Колишні австрійські володіння - провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка). Королівство сербів, хорватів і словенців отримало Боснію і Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила Галичину. Австрії заборонялось приєднуватись до Німеччини.
Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна була сплачувати репарації, хоч сума їх не була визначена.
Нейїський мирний договір. 27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Нейі-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалась Греції, і позбавлялась виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частина Македонії була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії заборонялось мати армію більше 20 тис. чол. Сума репарацій була визначена у 2,25 млрд. золотих франків, які потрібно було сплатити протягом 37 років.
Тріанонський мирний договір. Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов'язано з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором скорочувалась втричі, а населення - у 2,5 рази. Румунія отримала Трансільванію і Банат, Королівство СХС - Воєводину, Хорватію. Словаччина і Карпатська Україна стали складовими частинами Чехословаччини.
Заборонялася загальна військова повинність, а армія обмежу^ валася 35 тис. чоловік.
Севрський мирний договір. 10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських володінь, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а французький - над Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втратила володіння на Аравійському півострові і в Європі. Острови Егейського моря і місто Ізмір передавались Греції. Армія обмежувалась чисельністю в 50 тис. чоловік. На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що фактично означав перетворення Туреччини у напівколонію.
Лозаннський мирний договір і угода Туреччини з Радянською Росією. Севрський договір так і не вступив у силу. В результаті національно-визвольного руху Туреччина зуміла відстояти свій суверенітет і відвоювати частину територій. За договором з Радянською Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Каре і навколишні території.
24 липня 1923 р. був підписаний Лозаннський договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначались нові кордони Туреччини. За договором ліквідовувався режим капітуляції і фінансовий контроль з боку іноземного капіталу. Представники Радянської Росії, УСРР та Грузії пропонували закрити протоки Босфор і Дарданелли для військових суден усіх країн, крім Туреччини. Проте країни Антанти домоглися прийняття конвенції, яка передбачала відкриття проток не тільки для торгових, а й для військових кораблів.
У 20-ті роки арабські володіння Османської імперії було передано за мандатами Ліги націй Великобританії (Ірак, Йорданія, Палестина) та Франції (Сирія, Ліван).
4. Міждержавні суперечності на Далекому Сході. Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США, Великобританія та Японія.
Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними державами, були:
- контроль над Китаєм;
- недоторканість колоніальних володінь;
- баланс морських озброєнь.
Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.
Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами ''відкритих дверей'' і ''рівних можливостей''. Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У Вашингтоні і Токіо не виключали можливої! сті воєнного зіткнення.
Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні прин-і ципу поділу Китаю на ''сфери впливу''. Така позиція Великобри-і танії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.
Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську конференцію.
Мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських І озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
У роботі конференції брали участь США, Великобританія (також були представлені її домініони та Індія), Японія, Франція, 1 Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.
На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п'яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських озброєнь встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 зазначених держав. Учасники договору зобов'язувалися не будувати лінкори тоннажністю понад 35 тис.тонн. Встановлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в Тихоокеанському регіоні.
Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.
6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев'яти держав, який проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовилась від монопольного становища у Китаї і повертала йому колишні німецькі володіння.
Великі держави брали на себе зобов'язання не прагнути до розподілу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів ''відкритих дверей'' та ''рівних можливостей''.
5.Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи. Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних відносин її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для відносної стабільності у міжнародних відносинах у'двадцяті роки.
Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин, - визнання права на самовизначення народів, відмова від війни як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом стало створення Ліги Націй. Було визнано незалежність ряду європейських держав, за що довго боролися їхні народи.
Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою і її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.
Недоліки Версальсько-Вашингтонської системи. Слабкість системи була обумовлена тим, що її творці поставили занадто багато держав і народів у таке становище, що вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявились милосердними переможцями. Весь тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи. Не було враховано, що ці народи вже скинули режими, які брали участь у розв'язанні війни. Умови миру здавались ще більш несправедливими для цих народів, тому що їх країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилась, коли ні один солдат Антанти так і не ступив на територію Німеччини.
Встановлені репарації не враховували реальні можливості переможених країн.
Таким чином, хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і рішення відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів, як основу для національно-державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі і заплющували очі, коли порушували інші. У результаті при такому переділі кордонів у багатьох державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з своєї волі. Німці - в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці - в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці - у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д.
Розраховувати на підтримку Версальсько-Вашингтонської системи цих народів навряд чи можна було.
Поза Версальською системою залишилась Росія, що було значним дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир з ворогом (Брестський мир 3 березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країнах Антанти ворожість, що призвело до інтервенції в Росію (1918-1922), а після її провалу до ізоляції Росії на міжнародній арені.
Контрольні питання
Які наміри мали провідні країни-учасниці Паризької конференції?
Які умови Версальського мирного договору?
З якою метою створено Лігу Націй?
В чому сильні і слабкі сторони Версальсько-Вашингтонської системи договорів?
Література
Полянський П.Б. Всесвітня історія. 10 клас. – К.: Генеза, 2010
Бураков Ю. В. та ін.. Всесвітня історія: новітні часи. Підручник для 11 класу. – К.: Генеза, 2007.
Тема: Причини та наслідки революції 1917р. та громадянської війни в Росії. Прихід до влади більшовиків. Політика «воєнного комунізму».
План
Лютнева революція: причини, хід, результати.
Двовладдя.
Встановлення влади більшовиків.
Причини, періодизація громадянської війни.
Політика «воєнного комунізму».
Причинами революції в Росії були:
протиріччя між відсталою політичною надбудовою (самодержавством) та новими суспільно-економічними відносинами;
протиріччя між працею і капіталом;
невирішеність аграрного питання: існування поміщицького господарства, безземелля значної частини селян;
невирішеність національного питання; загострення всіх проблем Російської імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій війні.
Завданнями революції в Росії були:
ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії;
створення умов для вільного розвитку ринкових відносин;
вирішення аграрного питання;
демократизація суспільно-політичного життя країни;
гарантія захисту соціальних прав трудящих;
забезпечення вільного розвитку нації, що населяли Росію;
виведення Росії з війни.
Періодизація російської революції:
23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;
березень - липень 1917 р.- двовладдя;
липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;
жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;
червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.
Початок революції. 23 лютого 1917 р. (за старим стилем) на Путиловському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограду і в суботу 28 лютого вже страйкувало 240 тис. осіб. Страйки були викликані погрозою локауту, погіршенням постачання населення хлібом, падінням реального життєвого рівня. Це був стихійний вибух невдоволення внаслідок накопичення соціальних проблем.
Ні опозиційні партії, ні урядові кола не були готові до такого розвитку подій. Спроби поліції за наказом царя придушити виступи робітників лише загострили становище. Залучення військ для проведення каральних операцій викликало обурення серед солдат. 27 лютого солдати Волинського полку відмовились стріляти в демонстрантів і перейшли на їхній бік. Звістка про це розлетілась столицею. Волинський полк підтримали Преображенський і Московський полки. Гарнізон Петрограду перейшов на бік повсталого народу.
28 лютого опір урядових сил було зламано, повсталі оволоділи ключовими пунктами міста. За прикладом столиці аналогічні події відбулись у Москві.
У той час, як на вулицях Петрограду розгортались революційні події, лідери політичних партій формували політичні структури, щоб перебрати на себе владу. Майже одночасно утворились два центри, що намагались стати на чолі революції. 27 лютого група робітників, меншовиків, анархістів та лідерів інших опозиційних партій утворила виконавчий комітет Петроградської ради, який виступив з відозвою до робітників обрати делегатів до Ради. Того ж дня відбулось перше засідання, на якому були присутні 120 делегатів. Був обраний керівний склад Ради на чолі з меншовиком М.Чхеїдзе. Через деякий час до виконкому було кооптовано кілька представників більшовиків.
Того ж дня депутати Державної думи, що не підкорилися наказу царя призупинити роботу, утворили Комітет Державної думи. Головну роль у ньому відігравали кадети, які відразу проголосили, що беруть владу в свої руки і запропонували Миколі II зректися престолу.
Щоб забезпечити своє керівне становище, Петроградська рада ухвалила ще низку рішень. Було проголошено амністію політичним в'язням; відновлено всі політичні права та свободи, обмежені в умовах воєнного часу; прийнято рішення про необхідність проведення виборів до Установчих зборів; введено самоуправління в армії та виборність командирів.
Тим часом діячі Комітету були зайняті проблемою збереження монархії. Вони переконали імператора в необхідності добровільно відмовитися від престолу на користь свого брата Михайла Олександровича. 2 березня імператор Микола II оголосив рішення про зречення трону за себе і за сина. Текст Маніфесту було підписано 3 березня 1917 р. Микола II мав разом з сім'єю залишити Росію і вирушити до Англії, але 7 березня його було заарештовано.
У ніч з 1-го на 2-е березня відбулось таємне засідання представників виконкому Петроградської ради та Тимчасового комітету Державної думи, на якому було прийнято рішення про утворення Тимчасового революційного уряду.
З березня 1917 р. в ранкових газетах було опубліковано Звернення, в якому проголошувалось утворення Тимчасового уряду, друкувався список його складу та програма дій, яка передбачала повну і термінову амністію, політичні права та свободи для всіх громадян, відміну всіх станових та національних обмежень, проведення роботи по організації та проведенню прямих, рівних, таємних, загальних виборів до Установчих зборів, розгортання виборів до органів місцевого самоврядування, заборону виведення із столиці військових частин, що брали участь у революційних подіях.
Очолив уряд, що складався переважно з кадетів та представників інших правих партій, великий поміщик князь Г.Є.Львов. Важливу роль в уряді відігравав П.М.Мілюков, що зайняв посаду міністра закордонних справ.
Даючи згоду на формування Тимчасового уряду та передачу йому повноти влади, Петроградська рада залишила за собою право підтримувати політику уряду в тій мірі, в якій вона буде сприяти революції.
2.Двовладдя. Утворення рад і Тимчасового уряду створило ситуацію, що отримала назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів була уособлена в радах, а владу ліберальної інтелігенції, промисловців, частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд.
Влада зосередилась в руках двох керівних органів, чиє ставлення один до одного було суперечливим і коливалось від суперництва до співробітництва.
Причинами існування двовладдя були стихійність соціального вибуху, неорганізованість політичних партій для взяття ними влади, розрізненість дій політичних партій як правого, так і лівого табору.
Повалення монархії і проголошення демократичних прав і свобод, а, відповідно, вирішення загальнонаціонального завдання революції призвело до розколу в революційному русі: для одних революція вже скінчилась (праві і ліберали), а для інших-вона тільки розпочиналась (соціалісти). Домінування соціалістичних партій у політичному житті і визначило подальшу долю революції. У країні розгорілась гостра політична боротьба.
На початку квітня 1917 р. російські революціонери, що перебували в еміграції, повернулись до Росії. Разом з цією групою прибув лідер більшовиків - Володимир Ілліч Ульянов (Ленін).
Наступного дня Ленін виступив з доповіддю ''Про завдання пролетаріату в даній революції'' (відомою ще під назвою ''Квітневі тези''). В ній він головним завданням ставив перехід мирним шляхом до соціалістичного етапу революції. Така позиція лідера російських соціал-демократів не відразу була підтримана більшістю членів партії. Основним опонентом Леніна виступив Каменєв, який вважав передчасним встановлення влади рад.
Революція в Росії викликала занепокоєння в стані союзників Росії у війні. Тому країни Антанти прагнули ясності від Тимчасового уряду в питанні про подальшу участь Росії у війні. 19 квітня газети надрукували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного кінця.
Ця нота викликала хвилю протестів, яка призвела до урядової кризи. Навколо питання відставки міністрів Мілюкова і Гучкова (військового міністра) розгорілись суперечки, які призвели до зіткнень прихильників і противників уряду. Зрештою кризу було розв'язано шляхом відставки непопулярних міністрів і введення до складу уряду представників соціалістичних партій.
В країні невпинно загострювалось соціально-економічне становище. Народ вимагав реформ і припинення війни. У червні 1917 р. по країні, а особливо в столиці, прокотилась хвиля маніфестацій протесту. Назрівала нова урядова криза. На цей раз її вдалося відвернути, організувавши наступ на фронті. Проте це не вирішило проблеми, а лише відклало її. Провал наступу викликав загострення політичного становища, яким намагались скористатись кадети, щоб позбавити уряд опіки з боку рад, а також більшовики, які спробували дістатись до влади.
4 липня було організовано мирну демонстрацію під гаслом ''Вся влада Радам!''. Урядові сили розстріляли демонстрацію. Двовладдя в Росії скінчилось. Більшовиків було засуджено як шпигунів Німеччини і зрадників інтересів Росії.
Після ліквідації двовладдя було сформовано новий склад Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, який було оголошено ''урядом порятунку революції''.
3.Внутрішньополітичне становище в країні ускладнювалось, соціальна напруга зростала. Такою ситуацією прагнули скористатися як крайні праві сили, що вбачали вихід з становища у встановленні диктатури військових, так і крайні ліві сили. На своєму напівлегальному VI з'їзді у серпні 1917 р. більшовики взяли курс на підготовку збройного повстання з метою повалення Тимчасового уряду і захоплення політичної влади.
Заколот генерала Корнілова (серпень 1917р.). Поразки на фронті, розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі селянами, зростання виступів робітників, вимоги надання автономії Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, радикалізація армії, катастрофічний спад виробництва, зростання цін, інфляція, зростання впливу більшовиків, параліч державного управління - все це схиляло правлячі кола до встановлення влади ''сильної руки'' - диктатури.
Серед політичних сил, що прагнули цього, були партія кадетів, Союз земельних власників, Всеросійський союз торгівлі і промисловості, військові.
На зустрічі генералітету з Керенським йому дали зрозуміти, що військові, в разі нерішучості Керенського, візьмуть на себе управління державою.
У серпні в Москві проходила нарада представників промислово-фінансових кіл. На неї генерал Корнілов надіслав проект пропозицій по наведенню порядку в Росії: встановлення військового стану і введення смертної кари в тилу.
Керенський розумів, що такі дії уряду можуть призвести до розриву з Петроградською радою. Тому він не поспішав виконувати рекомендацій генерала.
10 серпня 1917 р. відбулась зустріч між Керенським і Корніловим, після якої генерал вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на Петроград. Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав всі революційні сили на захист революції.
Для оборони міста створювались ревкоми, робітничі дружини (Червона гвардія), в яких провідну роль відігравали більшовики. На захист столиці виступив гарнізон міста і кронштадтські моряки. В результаті проведених заходів заколот було придушено, а його керівників заарештовано.
Придушення заколоту військових не стабілізувало становище в країні. В цей час почала наростати загроза лівого перевороту.
З березня по листопад 1917 р. було закрито 800 підприємств, 170 тис. чол. стали безробітними. Реальна заробітна плата порівняно з 1913 р. зменшилась вдвічі. Заборгованість країни становила 16 млрд. золотих карбованців.
Погіршення становища вело до зростання невдоволення політикою уряду. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух. Восени він охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.
За таких умов Тимчасовий уряд, щоб підняти свій авторитет, 1 вересня оголосив Росію республікою і призначив вибори в Установчі збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію (''Раду п'яти'') на чолі з О.Керенським.
Ленін (керівник РСДРП(б), знаходячись у підпіллі, звернувся до керівництва і членів партії з листами про необхідність негайної підготовки збройного повстання: ''Беріть владу негайно!'', ''Зволікання смерті подібне!''.
16 жовтня для безпосередньої підготовки повстання при Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет. До його складу ввійшов Військово-революційний центр ЦК РСДРП(б). Поступово ВРК встановив свій контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. На бік ВРК перейшов гарнізон Петропавлівської фортеці.
Повідомлення про підготовку більшовиками перевороту переконали Керенського в необхідності перехопити ініціативу більшовиків. Вірні уряду війська намагалися взяти під контроль ключові райони міста. Проте сил не вистачало. Вимога Керенського до Передпарламенту надати йому необмежені повноваження була відхилена.
Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК перейшли у наступ і зайняли важливі об'єкти в столиці. Керенський залишив Петроград і виїхав до Пскова.
Вранці 25 жовтня 1917 р. відбулося засідання ЦК РСДРП(б) за участю Леніна. Він вимагав рішучих дій по захопленню Зимового палацу та поваленню Тимчасового уряду. Ленін написав відозву ''До громадян Росії'', в якій говорилось: ''Тимчасовий уряд скинуто, влада в руках Рад!'' Ленін хотів поставити II з'їзд рад перед фактом переходу влади до більшовиків.
25 жовтня розпочав роботу II з'їзд рад робітничих та солдатських депутатів. Серед 649 делегатів з'їзду більшовиків було 390. Хоча деякі делегати з'їзди виступали за мирне вирішення питання про владу і були проти збройного повстання, загони ВРК близько другої години ночі 26 жовтня заарештували Тимчасовий уряд.
На вечірньому засіданні з'їзду виступив Ленін і запропонував делегатам Декрет про мир і Декрет про землю.
Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з Німеччиною; початок переговорів з воюючими сторонами; укладення миру без анексій і контрибуцій.
Декрет про землю містив такі положення:
- націоналізація та конфіскація всіх поміщицьких земель та передача їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу (150 млн. десятин землі);
- передача селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб (на суму 3 млн. крб.);
- скасування боргу селянам на суму 3 млрд. крб.
З'їзд обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет, Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Головою ВЦВК обрано Л.Каменєва.
Таким чином, підсумком жовтневого перевороту та роботи II з'їзду рад був прихід до влади в Росії партій ліво-радикального крила соціалістичного табору. Жовтневий переворот став початком революції, яка докорінно змінила соціально-економічне життя країни і справила величезний вплив на розвиток світу в подальші десятиліття.
4.Громадянська війна в Росії включала в себе боротьбу соціалістичних, анархічних, демократичних, реакційно-монархічних, націоналістичних та нейтралістських сил. Загальнолюдські цінності, такі як милосердя, гуманізм, моральність відсуваються на другий план, поступаючись місцем принципу: ''Хто не з нами, той проти нас''.
Громадянська війна - найбільша трагедія в історії народів колишньої Російської імперії. Ця боротьба набрала крайніх форм, несучи з собою взаємну жорстокість, терор, непримириму злобу. Заперечення минулого світу нерідко перетворювалось у заперечення всього минулого та вилилось у трагедію тих людей, які відстоювали його ідеали.
У першій половині 1918 р. озброєна боротьба носила порівняно обмежений характер. З другої половини 1918 р. по 1920 р. війна стала основним змістом життя країни. Противники більшовиків переслідували найрізноманітніші цілі - від ''єдиної та неділимої'' монархічної Росії до Росії радянської, але без комуністів. У ході громадянської війни погляди багатьох людей неодноразово змінювались.
Періодизація громадянської війни:
І. Жовтень 1917 р. - весна 1918 р. - основна боротьба розгорнулась з національно-визвольними рухами і окремими групами антибільшовицьких сил.
II. Весна 1918 р.- кінець 1918 р.- боротьба за владу між соціалістичними партіями. Остаточне встановлення однопартійної системи і більшовицької диктатури.
III. 1919-1920 pp. - боротьба з ''білим рухом'' та інтервенцією держав Антанти.
IV. 1921-1922 pp. - спроба розпалити пожежу світової революції. Завершення війни на окраїнах колишньої Російської імперії. Придушення національно-визвольних рухів і селянських повстань.
Поняття громадянська війна в Росії включає в себе власне і громадянську війну між групами населення, які відстоювали різні класові інтереси, національно-визвольну боротьбу і збройну інтервенцію 14 держав, селянську війну проти більшовицької політики ''воєнного комунізму'', а також проти політики білогвардійських урядів.
Терор у роки громадянської війни. Терор - це політика залякування та насильства, розправа з політичними противниками. Насильство стало універсальним методом пригнічення трудящих Росії та не менш поширеним способом їх боротьби проти пригнічення. Царизм практично позбавив широкі народні маси легальних, ненасильницьких способів боротьби за свої права. Вікова ненависть народу до гнобителів вилилась у пугачовські методи боротьби. Протиставлення класових цінностей загальнолюдським, визнання людського життя класовим привілеєм, розділення світу на червоний та білий, а людей - на ''наших'' та ''чужих'' не могло не вилитись у принцип ''товариша маузера''.
Терор був і реакцією з боку скинутих класів, адже вони були позбавлені громадянських та політичних прав. Заборонялась діяльність опозиційних партій, не могли видаватись опозиційні газети. В країні була відсутня легальна опозиція. На цю тему один з більшовицьких лідерів Бухарін якось пожартував, сказавши, що «У нас можуть бути лише дві партії - одна при владі, інша - у в'язниці». Духом насильства була пройнята вся суспільно-політична атмосфера революційної Росії. Ось чому навряд чи виправдані пошуки того, хто першим розв'язав терор. Ні антибільшовицькі сили, ні партія більшовиків не заперечували насильства, а терор - не що інше, як насильство. Заклики до громадянської війни лунали з обох сторін, а в країні, подібній до Росії, протиборство класів неминуче повинно було набрати крайніх форм.
В липні 1918 р. в Єкатеринбурзі більшовиками були розстріляні Микола II та члени царської сім'ї, в тому числі діти царя. Розстріляли також велику княгиню Єлизавету Федорівну, що довгий час займалась благодійництвом.
Влітку 1918 р. есери та народні соціалісти вбили І.В.Володарського, М.Урицького, вчинили напад на М.Подвойського. 30 серпня Ф.Каплан поранила В. Леніна.
5 вересня 1918 р. Раднарком прийняв постанову про червоний терор. У вересні було розстріляно не менше 500 заручників. Похорон Урицького вилився в маніфестацію під гаслом: ''Вони вбивають особистості, ми вб'ємо класи!'', ''За кожного нашого вождя - тисячі ваших голів!'' Зінов'єв навіть пропонував надати робітникам право самосуду.
Голова ВЧК східного фронту Лаціс давав такі накази: ''Не шукайте в справі звинувачуючих доказів: чи повстав він проти рад зі зброєю чи на словах. Першим обов'язком ви повинні його запитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія''. Це була повсякденна практика. В країні створювались концтабори. В газетах друкували списки заручників. Частіше за все до них потрапляли офіцери, студенти, поміщики, священики, інженери, члени есерівської, кадетської партій.
Головна мета терору - зламати волю до опору у супротивника, і
До кінця року громадянська війна розгорілася з надзвичайною силою.
Білий рух. Під якими гаслами боролись червоні та білі? З одного боку барикад - ''Хай живе світова революція!'', ''Смерть світовому капіталу!'', ''Мир хатинам! Війна палацам!'', з іншого - ''Повернемо Батьківщину!'', ''Вітчизна або смерть!'', ''Краще смерть, ніж загибель Росії!''
Революція для Росії чи Росія для революції? Це питання ставили і по-різному на нього відповідали по обидва боки барикад.
Білий табір був неоднорідним. Там були монархісти та ліберали-республіканці, прибічники пронімецької та проанглійської орієнтації, прибічники Установчих зборів та відкритої військової диктатури, люди без певних політичних поглядів, люди, які прагнули не допустити розколу Росії. В рядах білого руху опинилась і значна частина інтелігенції.
Більшість білих генералів віддавала перевагу конституційній монархії.
В силу різних політичних поглядів у білих не було загальновизнаного лідера. Провідні політичні діячі Росії чи емігрували, чи не і знаходили спільної мови з офіцерами, чи заплямували себе зв'язками з німцями, чи зразу ж зійшли з політичної арени. При всій різнорідності білого руху його прибічників об'єднувала ненависть до комуністів, які хотіли на їхню думку, зруйнувати Росію, її державність та культуру.
Програма білого руху була складена в штабі Добровольчої армії Денікіна. Вона містила такі положення:
- знищення більшовицької анархії і наведення в країні правового порядку;
- встановлення могутньої і неподільної Росії;
- скликання народних зборів на основі загального виборчого права;
- проведення децентралізації влади шляхом встановлення обласної автономії і широкого місцевого самоврядування;
- гарантія громадянських свобод і свободи віросповідання;
- здійснення земельної реформи;
- введення робітничого законодавства, захист робітників від експлуатації державою і капіталом.
Значну частину білого руху складали люди, особисто не зв'язані з інтересами власників. Трагедія цих людей полягала в тому, що їх інтереси об'єктивно збігалися з інтересами експлуататорських верств, з намаганням повернути стару Росію з звичним для них устроєм життя, який заперечувався народними масами. Головна хибність білих полягала не в військовій, а в політичній галузі.
5.Політика ''воєнного комунізму''. Термін ''воєнний комунізм'' вперше був використаний Леніним як сукупність соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни. Приводом до надзвичайних заходів було те, що в результаті виступу чехословацького корпусу, конфлікту між Раднаркомом та українською Центральною Радою до Росії перестав надходити хліб.
У травні 1918 р. ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали продовольчу диктатуру на селі. Вводилась державна монополія на продаж хліба та його заготівлю. Вона передбачала заборону хлібної приватної торгівлі, дозвіл Наркомату продовольства примусово вилучати хліб у селянських господарствах. Для забезпечення примусового вилучення хліба створювались спеціальні продовольчі загони. їм надавалось право використовувати зброю при вилученні хлібних надлишків.
У січні 1919 р. було введено продовольчу розверстку, яка передбачала вилучення всього запасу хліба, а згодом і всіх сільськогосподарських продуктів.
Поряд з цими заходами, в червні 1918 р. були створені комітети бідноти - комбіди, що складались в основному з сільського люмпен-пролетаріату. З метою стимулювання вилучення ними надлишків продуктів передбачалось, що частину вилученого буде поділено між членами комбідів. Одночасно на селі проходив процес побудови комунізму. На базі поміщицьких господарств створювались зразкові сільськогосподарські комуни та радянські господарства. Фактично це було відмовою від політики, проголошеної більшовиками в Декреті про Землю. Процес ''комунізації'' села здійснювався примусовими методами. Так, у 1918 р. на території РРФСР було створено 3100, а в 1920 р. 4400 радгоспів. Але в основному це були малоефективні господарства, соціальною базою котрих були найбідніші верстви населення.
Така політика більшовиків викликала масові виступи селянства проти радянської влади, жорстоку розправу селянства з її представниками та активістами. Відповіддю радянської влади було придушення невдоволення за допомогою військ. Лише в умовах нової загрози на фронтах громадянської війни більшовики змінили свою тактику і перейшли до співробітництва із селянином-середняком.
Проведення політики ''воєнного комунізму'' в промисловості розпочалось з червня 1918 р., коли було прийнято декрет прі націоналізацію не тільки великої, а й всієї - середньої та малої промисловості. Націоналізації підлягали підприємства навіть з кількістю робітників в 5 осіб, при наявності механічного двигуна та з кількістю 10 осіб, без двигуна. На 1920 р. було націоналізовано 37,2 тис. підприємств. Політика ''воєнного комунізму'' означала встановлення повного державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з главками та Вищою радою народного господарства (ВРНГ).
Характерною рисою політики ''воєнного комунізму'' було введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, урівненого розподілу продуктів серед працюючого населення, введення карткової системи. Одним із екстремальних проявів цієї політики було здійснення ''мілітаризації праці''. Вводилась загальна трудова повинність, створювались трудові армії. Троцькому належала ідея створення трудових таборів. Проводились мобілізації деяких груп населення на роботи, особливо так званих ''буржуазних елементів''. Крім мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію в розмірі 10 млрд.крб.
У політичній сфері ''воєнний комунізм'' проявлявся у безкомпромісній боротьбі з опозицією. Після декрету від 3 вересня 1918 р. основним методом боротьби з опозицією став терор та організація концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів радянської республіки. За даними західних істориків жертвами ''червоного терору'' за 1918-1922 pp. стали 140 тис. чоловік.
Таким чином, політика ''воєнного комунізму'' виступала не тільки як тимчасова політика, викликана громадянською війною та кризою, але і як цілеспрямована ''лобова атака на капіталізм'' (за словами лідера більшовиків Леніна). Це була спроба реорганізувати державну економіку на комуністичних засадах примусовими методами.
Контрольні питання
Які причини та результати Лютневої революції?
Що зумовило спалахи політичної кризи в Росії влітку 1917р.?
Чи можна вважати прихід до влади більшовиків встановленням їхньої диктатури? Обгрунтуйте.
Як ви розумієте поняття «громадянська війна»?
Які причини громадянської війни в Росії?
Назвіть головні складові політики «воєнного комунізму».
Які наслідки мала політика «воєнного комунізму»?
Література
Полянський П.Б. Всесвітня історія. 10 клас. – К.: Генеза, 2010
Бураков Ю. В. та ін.. Всесвітня історія: новітні часи. Підручник для 11 класу. – К.: Генеза, 2007.
Тема: Листопадова революція в Німеччині. Революція 1918р.в Угорщині.
План.
Революційний рух в Європі 1918-1923 pp.
Розпад Австро-Угорської імперії. Революція в Угорщині.
Листопадова революція в Німеччині.
1.Причини і особливості революційного руху. У 1918-1923 pp. Європу охопив могутній революційний рух, який був викликаний:
- втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання і падіння життєвого рівня;
- загостренням всіх соціальних проблем, масовим невдоволенням;
- розчаруванням в існуючих структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни і забезпечити справедливий демократичний устрій;
- ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-Угор-ської, Османської, Німецької імперій;
- могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів;
- післявоєнним спадом виробництва і структурною перебудовою економік;
- несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи договорів;
- впливом революційних подій в Росії;
- спробою більшовиків розпалити полум'я світової революції.
Всі ці причини по різному вплинули на країни Європи. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановились диктаторські, фашистські режими.
Революції охопили в основному країни Центральної та Східної Європи. Це пояснюється тим, що країни саме цього регіону потерпіли поразку у війні і тут вкрай загострились національні проблеми.
Під час революцій домінувало прагнення створити демократичні республіки з справедливим соціальним устроєм. Разом з тим у всіх країнах, крім Австрії, були сильними тенденції на користь кардинального зламу не тільки існуючого ладу, а й самого суспільства. Під сильним впливом жовтневих подій в Росії стали висуватись вимоги здійснення соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату в формі влади рад. Але ця тенденція не стала домінуючою.
Крім вказаних тенденцій, важливим стало прагнення домогтися національного визволення і створити власну державу.
Таким чином революції 1917-1919 pp. в Європі можна охарактеризувати як національні (для Фінляндії, країн Прибалтики, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов'янських народів, України), соціальні і демократичні (крім вказаних держав, ще для Австрії, Німеччини, Болгарії).
Особливістю революцій стало поєднання їх з міждержавними конфліктами (польсько-українська, радянсько-польська, угорсько-румунсько-чеська війни та ін.) та громадянськими війнами (в Росії та Угорщині).
У революційному русі 1918-1923 pp. можна виділити два етапи. На першому етапі (1918-1920 pp.) революції були викликані впливом Першої світової війни і боротьбою поневолених народів за національне визволення. На другому етапі (1921-1923 pp.) революційні рухи в основному були інспіровані Комінтерном, який прагнув розпалити світову революцію.
2.Розпад Австро-Угорщини. Національно-визвольні революції народів імперії. Восени 1918 р. південнослов'янські землі Австро-Угорщини були охоплені селянським рухом, а в армії та на фронті відбувалися революційні виступи. У такому становищі 5-6 жовтня 1918 р. у Загребі (Хорватія) на нараді представників партій з усіх південнослов'янських земель Австро-Угорщини було утворено Народне віче (Народна рада) словенців, хорватів і сербів. Воно проголосило своєю метою ''об'єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу''. 29 жовтня 1918 р. оголошено про розрив усіх відносин з Габсбурзькою монархією і про створення суверенної держави словенців, хорватів і сербів (Держава СХС). Народне віче стало верховним органом влади.
Нова держава була в скрутному становищі. Під гаслами розподілу поміщицької землі посилювався селянський рух, тривали воєнні дії проти військ Антанти. Італія прагнула захопити не лише південнослов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, обіцяні їй державами Антанти, а й значно більшу територію.
У цій ситуації реальну допомогу Державі СХС могла надати Сербія, яка направила свої війська на узбережжя Адріатики, що нейтралізувало дії італійських військ. Сербія претендувала на об'єднання всіх південнослов'янських земель під скіпетром династії Карагеоргієвичів. Хорватські і словенські лідери побоювалися гегемонії Сербії в єдиній державі. Не маючи власних збройних сил, Держава СХС не могла захистити свій суверенітет і змушена була піти на угоду з Сербією. Внаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня 1918 р. була підписана угода про створення єдиної південнослов'янської держави -Королівства сербів, хорватів і словенців - Королівства СХС. До його складу згодом увійшла Чорногорія.
25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулись демонстрації і мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії і проголосити Угорську республіку.
28 жовтня Національна рада в Празі проголосила створення Чехословацької держави. ЗО жовтня Словацька рада заявила про відділення Словаччини від Угорщини і визначила право словацького народу вирішувати свою долю на основі повної незалежності.
У ніч з 30 на 31 жовтня у Будапешті і Відні одночасно відбулись революції, в результаті яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада було проголошено утворення Австрійської республіки, а 16 листопада - Угорської.
1 листопада 1918 р. українці підняли повстання у Львові, але відразу зустріли опір поляків. Розпочалась польсько-українська війна. 13 листопада було обнародувано акт проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Польські землі, що входили до складу імперії стали складовою частиною відновленої Польської держави. Таким чином, Австро-Угорська імперія припинила існування, а на її уламках утворились нові держави.
Національна революція в Угорщині. Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який в дні революції очолював Національну раду. Економічне і політичне становище молодої республіки було важким. Народне господарство було зруйноване війною, значна кількість підприємств була закрита, швидко росла інфляція.
Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:
- вводилось загальне виборче право;
- прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;
- запроваджувався 8-годинний робочий день;
- було заявлено про надання автономії національним меншинам;
- уряд розробив закон про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати поміщицькі маєтки розміром від 200 до 500 хольдів (хольд - 0,57 га). Передбачалося розподілити ці землі між селянами на ділянки по 5-20 хольдів, які передавались на умовах вічної оренди, або викупу протягом 50 років. Проте закон не був прийнятий.
Після підписання перемир'я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. її спроби зберегти за собою Словаччину та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. Територіальні претензії до Угорщини висували сусідні держави, підтримувані Антантою. Внутрішнє становище в країні на весну 1919 р. загострилося: багато підприємств було закрито, зростала інфляція, безробіття. У країні назрівала криза.
В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції і активно працювали по розширенню свого впливу в радах, які створювались по всій країні. Вирішальним у приході комуністів до влади став, як це не парадоксально, ультиматум країн Антанти створити у східній частині країни так звану ''нейтральну зону'' між Угорщиною та Румунією. Уряд Карої не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття цієї вимоги. Карої запропонував соціал-демократам сформувати однопартійний уряд.
Соціал-демократи звернулись до комуністів з пропозицією об'єднати свої зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де перебували Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Соціал-демократи без дискусій погодились на ці вимоги. В угоді, яку підписали керівники КПУ і СДПУ, визнавалося, що вони візьмуть спільну участь у керівництві об'єднаною партією та управлінні державою. Партія, яка почала називатися Соціалістичною партією Угорщини (СПУ), заявила, що від імені пролетаріату вона негайно бере всю повноту влади у свої руки і укладає союз в радянською Росією.
Того самого дня влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР).
Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ-центрист. Бела Кун зайняв пост народного комісара закордонних справ. РУР одночасно виконувала і роль керівного органу СПУ. На першому засіданні РУР були прийняті постанови про скасування чинів і звань, усунення урядових уповноважених, відокремлення церкви від держави. Були націоналізовані або взяті під контроль державні банки, націоналізовані підприємства, що нараховували більше 20 робітників, а також транспорт і торгівля, прибуткові будинки в містах. Для керівництва економікою була створена Рада народного господарства. У поміщиків вилучили земельні володіння, розміри яких перевищували 100 хольдів. Проте вони не були поділені між селянами, а передані на кооперативних засадах сільськогосподарським робітникам. Таке розв'язання аграрного питання було помилковим: безземельні та малоземельні селяни, які становили 4/5 усіх селянських господарств, не дістали довгоочікуваної землі. Помилковою була також націоналізація дрібних ремісничих майстерень, перукарень і т.д.
Крім цього, новим урядом був запроваджений 8-годинний робочий день, підвищена заробітна плата, встановлено оплачувані відпустки, загальне соціальне страхування у разі хвороби та від нещасних випадків. Сім'ї робітників переселялися у квартири буржуазії, у конфіскованих особняках розміщувалися дитячі садки та ясла, у школах та вузах запроваджувалося безплатне навчання, безплатним стало й медичне обслуговування. У липні республіка частково виправила свою помилку у вирішенні аграрного питання, прийнявши закон про наділення безземельних селян ділянками розміром не більше 2 хольдів.
Була опублікована тимчасова конституція Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв Всеугорський з'їзд рад.
Між комуністами та соціал-демократами у РУР були серйозні суперечності в методах здійснення перетворювань і в подальшому розвитку революції. Якщо комуністи вважали, що робітничому класу ''слід вдаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату'', то соціал-демократи як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянського влади.
Складним залишалось і міжнародне становище республіки. Тільки Австрія визнала нову республіку і заявила про свій нейтралітет.
Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала організацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня була створена Угорська Червона армія, яка нараховувала 300 тис. чол.
16 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями, обіцяними країнами Антанти. 2 травня вони захопили Трансільванію і підійшли на 140 км до Будапешта. Перейшли у наступ і чехословацькі війська, які до початку травня встановили контроль над Словаччиною та Закарпаттям.
Після вступу на територію Словаччини УЧА, тут було проголошено Словацьку радянську республіку, яка проіснувала з 16 червня до 7 липня 1919 р.
Внутрішнє становище Угорської республіки залишалось складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників ''червоний терор'', що призвело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого - до консолідації контрреволюційних сил.
У будапештському гарнізоні і в інших районах країни спалахнули заколоти, однак вони були придушені відданими уряду військами. На окупованій французькими військами території колишній адмірал австро-угорських ВМС М.Хорті формував збройні сили контрреволюції.
Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно зажадав припинити наступ УЧА і вивести її з Словаччини, обіцяючи евакуювати румунські війська, що діяли на східному фронті.
Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР була поставлена нова вимога - демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська не були відведені.
Тоді 20 липня УЧА перейшла у наступ з метою відкинути румунські війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план цього наступу став відомий противнику.
Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію у Німеччині, неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині, на що так покладали надію угорські комуністи, призвели до того, що РУР вступила у переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б. Куна підняти населення проти ''зрадників'' була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.
Новий уряд (''профспілковий'') знову очолив Ш.Гарбаї, але в нього не ввійшли комуністи. Уряд ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. В Будапешт вступили румунські війська, які роззброїли Угорську Червону армію. ''Профспілковий'' уряд було повалено. В країні до влади прийшли праві сили, які почали переслідувати учасників революції і ліквідували законодавство періоду існування радянської влади.
3.Революція в Німеччині. Війна дорого коштувала Німеччині: більше 2 млн. загиблих, мільйони поранених і калік, значні матеріальні втрати, хоча бойові дії не велися на її території і вона не зазнала руйнувань під час бойових дій.
Німецька революція почалась з повстання 3 листопада 1918 р. військових моряків у місті Кіль. Перехід влади в Кілі в руки моряків та заснування ними першої в Німеччині Ради викликав ланцюгову реакцію по всій країні. 9 листопада 1918 р. Німеччина була проголошена республікою. 10 листопада Берлінська рада створила тимчасовий уряд - Раду народних уповноважених, що складалась з представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН). Рада народних уповноважених відмінила надзвичайні закони, встановила 8-годинний робочий день та зобов'язала підприємців укласти колективні угоди з профспілками, висловилась за скликання Установчих зборів для створення конституції.
Одночасно в країні набрав силу рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й негайне усуспільнення власності. На чолі цього руху стояла група ''Спартак'', члени якої формально перебували в НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Почалася поляризація сил з очевидною перевагою уряду. Перший Всенімецький з'їзд Рад у грудні 1918 р. відмовився підтримати гасло ''Вся влада Радам!'' й висловився за проведення виборів в Установчі збори, призначені на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом з частиною ''незалежних'' намагалась встановити контроль над Берліном та рядом інших міст, давши привід до відкритого збройного виступу іх політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня ними був встановлений повний контроль над Берліном. 15 січня були вбиті Карл Лібкнехт і Роза Люксембург.
Спроба комуністів збройним шляхом прийти до влади була ліквідована.
Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.
Установчі збори працювали в тихому Веймарі. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарська.
Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну напівабсолютистської монархії парламентською республікою. Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалась федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Першим президентом був обраний Фрідріх Еберт. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став у 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.
Проте революційне бродіння ще довго не спадало в Німеччині. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилась радянська влада в Баварії, в 1923 р. могутні виступи робітників пройшли в Саксонії і Тюрінгії, а в Гамбурзі, під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана, спалахнуло збройне повстання, інспіроване СРСР.
Контрольні питання
Назвіть причини революційного руху у Європі.
Які нові держави виникли на руїнах Австро-Угорської імперії?
Яку соціально-економічну політику здійснювала радянська влада в Угорщині?
Що зумовило поразку Радянської Угорської Республіки?
Які причини і результати Листопадової революції в Німеччині?
Література
Полянський П.Б. Всесвітня історія. 10 клас. – К.: Генеза, 2010
Бураков Ю. В. та ін.. Всесвітня історія: новітні часи. Підручник для 11 класу. – К.: Генеза, 2007.
Тема: Встановлення фашистської диктатури в Італії.
План
1.Італія після війни.
2.Виникнення фашизму.
3.Прихід фашистів до влади.
4.Початок фашизації Італії. «Криза Маттеотті».
1.Італія після війни.
Із Першої світової війни Італія, яка воювала на боці Антанти, вийшла серед держав-переможниць. Участь у ній дорого коштувала країні: 635 тис.загиблих, 450 тис. покалічених, 1 млн поранених і понад 1,5 млн полонених. Видатки на війну досягли третини національного багатства. Внутрішній державний борг становив 49,9 млрд лір. Італія одним з основних боржників своїх союзників, переважно США та Великої Британії. Зовнішні позички досягли 19,2 млрд лір.
Надзвичайно важким було економічне становище країни. Катастрофічно зросли ціни на продукти харчування, а заробітна плата неперевищувала 76 % довоєнної. У результаті інфляції ліра постійно знецінювалася, її вартість на кінець 1920 р. зменшилася в п’ять разів порівняно з довоєнною. Кількість безробітних у країні перевищила 2 млн осіб. Значна кількість демобілізованих з армії солдатів ще більше погіршила ситуацію.
Війна завершилася, але Італія не досягла мети, задля якої брала у ній участь. На Паризькій мирній конференції держави-переможниці оцінили її внесок у війну як занадто низький і відмовилися від повного задоволення обіцяного італійцям напередодні вступу у війну. Італія отримала лише Південний Тіроль і порт Трієст в Адріатиці. Ситуацію влучно характеризував поширений тоді вислів, що Італія стала «переможеною серед переможців».
Складне економічне становище й зовнішньополітичні прорахунки сприяли зростанню незадоволення серед італійців. Країну охопив масовий страйковий рух. У 1919 р. кількість його учасників у чотири рази перевищила найвищі довоєнні показники. В історії Італії 1919—1920 рр. дістали назву «червоного дворіччя». Головними центрами страйкового руху стали промислові міста Північної Італії — Генуя, Мілан, Турин та ін. Серед робітників мали популярність радикальні течії, набуло поширення гасло «Зробити, як у Росії!». Страйки супроводжувалися захопленням робітниками підприємств і створенням фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади. Загальна кількість страйкуючих досягла 1,7 млн осіб. Результатом масового робітничого руху стало укладення з ініціативи уряду представниками профспілок і підприємцями угоди про встановлення 8-годинного робочого дня. Робітники також домоглися ряду надбавок до заробітної плати, що певною мірою компенсували зростання цін. На півдні Італії, де переважало сільське господарство, у цей період страйкували наймані сільськогосподарські працівники, що вимагали врегулювання умов найму й використання робочої сили. Батрацькі ліги примусили уряд створювати більш сприятливі для сільськогосподарських робітників умови найму. Зростання незадоволення в країні сприяло втраті популярності традиційних партій. У 1921 р. з Італійської соціалістичної партії виокремилися прибічники більшовизму й утворили Комуністичну партію Італії (КПІ).