Перуджино. Христос вручає ключі апостолу Петру. Б. 1482. Рафаель. Обручення Марії. 1504.
Паоло Учелло. Святий Георгій і дракон. Б. 1445.
Леонардо да Вінчі. Таємна вечеря. 1495/97.
Але є художники, які сприймають дійсність як свого роду згусток емоцій, заряд величезної стихійної сили. В своїй творчості вони прагнуть виразити момент емоційного співпереживання, зіткнення з життям, захоплення і розчарування. То художник ніби виплескує на нас всю повноту своїх почуттів, досягаючи граничної експресії, виразності художнього почерку, то він занурює нас в глибини людського свідомості, виявляючись тонким і проникливим філософом.
Рембрандт в своїх пізніх портретах у боротьбі світла й тіні, коли колір і світло майже зливаються воєдино, в емоційній напруженості колориту відкриває для нас драматичність сприйняття світу своїх героїв. Кожний жест, кожний вихоплений світлом із таємничого глибокого мороку погляд сповнені сенсу і неповторної виразності.
Рембрандт. Автопортрет. Б. 1668. Воскреслий Христос в Емаусі. Іі третина 17 ст.
Едвард Мунк. Крик. 1893.
В картині “Крик”, яку вважають яскравим взірцем експресіоністичного живопису, норвезький художник Е.Мунк досягає вершин емоційного напруження, “експресіоністичної збудженості” завдяки своїй блискучій майстерності і професіоналізму, а також раціональній чіткості композиційної побудови свого полотна, колористичного рішення тощо. Автор застосовує майже фізичні методи впливу. Здається людина, що вигнута і звивається, наче полум’я багаття, насправді терпить всі пекельні муки, і ніби дійсно кричить. Ми бачимо відкрите провалля рота. Фарби пронизливо різкі і тривожні. Художник б’є по нервах глядача, ніби сподіваючись пробудити совість і співчуття своїх сучасників.
Третій зв’язок – типове – індивідуальне – являє собою важливу частину художнього образу і безпосередньо пов’язаний з гносеологічним аспектом мистецтва.
Існують випадки, коли художник відтворює певний тип, який насправді існує в реальній дійсності. Він детально вивчає його, намагається зрозуміти, щоб потім інтерпретувати і осмислити в своєму творі. Таким шляхом досить часто йдуть представники живописного мистецтва, використовуючи практику етюдів. Прикладом може бути 20-літня робота видатного російського художника О.А.Іванова «З’явлення Христа народу».
Іванов О.А. З’явлення Христа народу. 1837-1857.
Іванов о.А. Голова Іоанна Хрестителя. Іванов о.А. Голова раба в двох варіантах
Отже, важливе місце для повноцінного функціонування художнього образу у будь-якому виді мистецтва, має зв’язок:
Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов’язаний з двома грецькими поняттями: сугестією – навіюванням і емпатією – співпереживанням. І якщо два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), виникає діалог між художником та аудиторією, що приводить до духовного очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв’язок має взаємний характер: аудиторія сприймає, але водночас і стимулює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзадача справжнього мистецтва.
Дивовижна, прямо таки чарівна особливість художнього образу полягає в тому, що багатогранність і динаміка реального життя висловлюються в ньому (і це не є якістю виключно живопису) в одному моменті, ситуації, події.
Геній художника ніби зупиняє рух буття і пропонує глядачеві зосередитись на чомусь дуже важливому, значному, що містить в собі і минуле, і теперішнє, і майбутнє зображуваної події, явища, дії. Естетична невичерпність полотен великих майстрів обумовлюється не лише значимістю і складністю самого предмета зображення, а й духовним багатством, глибиною творчої думки, силою емоцій самого автора. Тим самим ми підійшли до поняття змісту мистецтва.