1.3 Виникнення і становлення психіки в процесі біологічної еволюції та історичного поступу людства

Для пояснення природи психіки важливо спиратися на наукові дані про закономірності її виникнення і станов­лення в умовах еволюції протягом багатьох мільйонів років та історичного розвитку людства. Ці дані здобуті археоло­гами, біологами, антропологами, фізіологами та узагальнені психологами.

Зародження і розвиток психіки пов'язуються з еволюцій­ними процесами в природі на стадії виникнення живої ма­терії. Деякі дослідники вбачають коріння психіки в неживій матерії, інші пов'язують появу психіки з виникненням тва­рин.

Погляди відомого французького філософа і палеонтолога П'єра Тейяр де Шардена (1881 – 1955) на еволюцію матерії та психіки були підтримані і розвинуті видатним ученим, першим президентом Української академії наук В. І. Вернадським (1863 – 1945). Співзвучні погляди відображені у пра­цях Б. Г. Ананьєва.

П. Тейяр де Шарден вважав, що розвиток матерії, або, за його термінологією, універсуму, триває упродовж кількох мільярдів років і виявляється в розширенні «первісного ато­ма» до розмірів сучасних галактик. Цей висновок відповідає відомій у фізиці теорії великого вибуху. Процес просторово­го розширення матерії здійснюється водночас із протилежним процесом – органічним згортанням універсуму до са­мого себе від дуже простих тіл до винятково складних. Процес «згортання складності» пов'язаний з відповідним переходом зовнішнього у внутрішнє, психіку, тобто з про­цесом інтеріоризації. Між складністю та свідомістю у масш­табах усього космосу, включаючи планету Земля, існує струк­турний зв'язок. Універсуму одвічно притаманні зовнішня матеріальна і внутрішня духовна, тобто фізична і психічна енергії, що взаємодіють, переходять одна в одну. Відтак наявність рудиментарних, розсіяних форм психіки в частках матерії – навіть з малими параметрами складності. Життя і психічне пробиваються усюди і завжди, і ніщо не може зупинити процес «згортання складності», інтеріоризації. Роз­виток психіки – психогенез – є складовою космогенезу.

Таке розуміння психогенезу наближається до теорії пан­психізму. Воно спирається на наукові дані біології, палеон­тології, геології, космології, психології і має не менше право на існування, ніж інші концепції виникнення життя та пси­хіки, наприклад, такі, як гіпотеза О. І. Опаріна про виник­нення життя на Землі у формі коацерватів чи гіпотеза Г. Кастлера про космічне походження живого на Землі.

П. Тейяр де Шарден виділяє в процесі еволюції універ­суму чотири стадії – Переджиття, Життя, Думку та Над-життя. Кожній з них властиві відповідні стадії психогенезу.

На стадії Переджиnnя суб'єктивне, психічне втілене в матерію у вигляді потенції. Планета Земля має природже­ний потенціал переджиття і відповідну йому масу елемен­тарної психічної, духовної енергії – передсвідомості. Ос­тання зростає із збільшенням складності матерії і розгор­тається на вузькій оболонці планети – передбіосфері, в якій зосереджується та поглиблюється внутрішнє Землі, її органічне ціле.

На стадії Життя формується біосфера, яка поширюється на оболонці планети у вигляді живої маси організованої матерії – мікроорганізмів і мегамолекул; остання розгалу­жується у вигляді дерева життя. У ході клітинної революції здійснюється й внутрішня революція психічного, тобто стри­бок від передсвідомості до свідомості. Еволюція елементів універсуму приводить до появи тварин, а серед них ссавців, які займають на дереві життя головну гілку. Вершок цієї гілки утворюють примати й людиноподібні мавпи. На стадії Життя геогенез універсуму перетворюється на біогенез, нас­лідком чого стає поява людини як носія психогенезу. Для стадії Думки характерне інтенсивне зростання сві­домості. Завдяки здатності людини до рефлексії універсум зосереджується на собі, оволодіває собою. Феномен людини виявляється у парадоксальному явищі: при незначних мор­фологічних змінах людини починається небачене потрясін­ня усіх сфер життя на планеті. Виникає особистість з прита­манною їй здатністю до персоналізації, тобто безмежної ін­дивідуальної еволюції. Здійснюється стрибок розуму як в індивідуальному плані, так і у вигляді конвергенції духу особистостей. Рефлексія охоплює усе людство, чим сприяє його піднесенню. Починається процес гомінізації, перехід від інстинкту до думки, одухотворення усіх сил, що міс­тяться у тваринному світі. Трансформація охоплює все жит­тя на планеті.

Психогенез переходить у більш високу стадію – ноогенез, на якій зароджується і розвивається єдиний дух цивілізації. Поряд із біосферою поступово створюється новий “мислячий пласт”, що розгортається над світом рослин і тварин, – ноо­сфера. Земля вступає в нову еру з економічними, промис­ловими та соціальними змінами. Соціальний феномен стає на стадії Думки кульмінацією біологічного феномена, фено­мена людини.

Для стадії Наджиття характерним є об'єднання народів, духовне оновлення Землі, формування Надлюдства. Ноогенез приводить до олюднення часу й простору, до виникнення Надособистості. У пункті Омега персоналізація сягає свого максимуму. Вершиною розвитку людства, вінцем оригіналь­ності стає не окрема індивідуальність, а універсальна осо­бистість, одухотворення, любов та усвідомлення вічності життя. Отже, на стадії Наджиття ноогенез досягає своєї найвищої точки завдяки консолідації, взаємодії особистос­тей й утворенню Надособистості.

Філософська концепція П. Тейяр де Шардена є однією з гіпотез про еволюційний та історичний розвиток психіки. У формування наукової картини філогенезу психіки значний внесок зробили й інші дослідники, такі як Б. Г. Ананьєв, Е. Г. Вацуро, Н. Ю. Войтоніс, Я. Дембовський, В. Келер, Н. М. Ладигіна-Котс, О. М. Леонтьєв, М. Ф. Нестурх, Н. О. Тих та багато інших.

Спираючись на наукові дані, можна стверджувати, що психіка постала у процесі взаємодії найпростіших живих істот з навколишнім середовищем. Завдяки психіці вдоскона­лювалася регуляція цього процесу, що забезпечувало виживання й життєдіяльність живих істот. Психіка, таким чином, виникла як необхідний механізм сигналізації, орієнтації, організації поведінки живих істот, що поліпшувало умови їхнього життя. Розвиток психіки здійснювався як доцільний процес і проходив ряд етапів, набуваючи на кожному з них якісно нових ознак.

Реконструкція процесу виникнення та становлення пси­хіки ґрунтується і на тій обставині, що у тваринному світі ще й досі існують різні за своєю складністю й давністю походження живі організми. Вони є носіями психіки різ­ного рівня розвитку – від найпростішої, як у амеб, до найскладнішої у світі – психіки людини. Крім того, існу­ють численні археологічні дані, що свідчать про ступінь розвитку мозку та його функцій у тварин і людини у мину­лому, про характер результатів їхньої поведінки й діяль­ності. Тому процес філогенезу психіки значною мірою може бути відтворений на підставі як зазначених даних, так і більш або менш вірогідних гіпотез.

Розвиток психічних механізмів регуляції поведінки жи­вих істот проходив ряд етапів: чутливість щодо окремих властивостей об'єктів у найпростіших організмів – сприй­мання цілісних предметів у більш складних живих істот – практичний інтелект вищих тварин – практичний і абст­рактний інтелект як основа первісної свідомої психіки у прадавньої людини – свідомість і самосвідомість старо­давньої людини – особистість людини до нашої і нашої ери, зокрема епох Відродження, Просвітництва, промисло­вої революції та сучасного соціального і науково-технічного поступу.

При переході від попереднього до наступного етапу форми психіки трансформуються у досконаліші психічні системи регуляції поведінки та діяльності живих істот, де­далі ефективніше забезпечуючи їхню життєдіяльність.

Виникнення первісної психіки пов'язане з переходом від допсихічних форм регуляції поведінки – так званих тропізмів, або таксисів, найпростіших рослинних і тваринних організмів – до власне психічних, сигнальних форм регу­ляції тварин. Завдяки тропізмам організм реагує залежно від контакту з середовищем. Так, якщо організм потрапляє у середовище з несприятливими фізичними параметрами, на­приклад, дуже високою чи низькою температурою, то він, перегріваючись або переохолоджуючись, намагається відій­ти у безпечніше місце.

Навпаки, потрапляючи в середовище з оптимальним температурним режимом, він залишається там і шукає таке місце, яке б сприяло кращому перебігу обмінних процесів. У наведених прикладах регуляція пове­дінки здійснюється за допомогою термотропізму. Існують й інші види тропізмів: фототропізм як форма рухової реакції на безпосередню дію світла; хемотропізм – рухова реакція на дію хімічних агентів середовища; топотропізм – рухова реакція на механічну дію середовища тощо. Тропізм, таксис – це засоби рухового реагування найпростіших організмів на фактори, від яких залежить їхнє біологічне існування. До біотичних факторів належать об'єкти харчування, темпера­тура, механічні властивості об'єктів тощо. Тропізми утворю­ють одну з важливих форм подразливості живих істот – до безпосереднього реагування на біотичні подразники, що при­таманно більшості одноклітинних рослинних і тваринних організмів.

У процесі еволюції виникає інша форма відображення, яка надає організмам значних переваг у виживанні та роз­витку. Вона пов'язана з переходом від реакції на без­посередній вплив біотичних подразників до опосередкуван­ня цього впливу за допомогою сигналів. З'являється чут­ливість – здатність реагувати на біотично значущі об'єкти не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на від­стані – за допомогою сигналів про них, завдяки чому орга­нізми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.

Спочатку чутливість регулює найпростіші рухові реакції, на основі яких поступово складаються і фіксуються складні ланцюги дій організму. Закріплюючись при переході від по­коління до покоління у генетичному апараті тварин, тобто за законами еволюції (спадковості й мінливості), чутливість сприяє здійсненню інстинктивних форм їхньої поведінки. Фізіологічною основою інстинкту є безумовні рефлекси, які передаються спадково.

Характерною ознакою інстинкту є його причетність до конкретної ситуації, що приводить у рух весь ланцюг автоматизованих дій тварини.

Чутливість притаманна як одноклітинним організмам, на­приклад інфузоріям, так і багатоклітинним, наприклад гід­роїдним поліпам, медузам. Формується нервова сітка як об'єднання чутливих до сигнальних подразників клітин. За­роджується нервова система. У ній диференціюються ана­лізатори, тобто органи почуттів, а серед них – рецептори, центральні нервові механізми переробки інформації та ефекторні механізми дії, що слугує основою сенсорної пси­хіки, здатної до відображення окремих якостей. Об'єктивна дійсність виступала для живих істот не тільки через окремі властивості, а й через різноманітні пред­мети. Тому поступово сформувався новий тип цілісного сигнального, психічного відображення предметів у сукуп­ності їхніх якостей. Виникає так звана перцептивна психіка як здатність тварин до сприймання, перцепції цілісних предметів і до предметного відображення дійсності.

Здатність до сприймання різноманітних предметів об'єк­тивної дійсності стимулювала формування ще складніших ланцюгів інстинктивної поведінки тварин як природжених безумовнорефлекторних актів. На базі інстинктів виника­ють нові форми поведінки, які значно підсилюють можли­вості адаптації тварин до середовища упродовж життя одно­го покоління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми поведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу. Сприймання і навички помітно розширюють межі можливостей організму у взаємодії з дов­кіллям.

Перцептивна форма психічного регулювання поведінки властива таким представникам біологічного світу, як хро­баки, комахи, птахи, риби, плазуни тощо. Ці тварини вже можуть орієнтуватися серед складних предметів та у пред­метних ситуаціях, адаптуватися до мінливих умов існування. Розвиток у них нервової системи, зокрема виділення спин­ного й головного мозку, поглиблення спеціалізації аналіза­торів та розширення міжаналізаторних зв'язків створюють мозкові механізми аналізу й синтезу складних предметних ситуацій, підводять тварин до нових можливостей психічної регуляції поведінки при взаємодії зі складним та динаміч­ним навколишнім середовищем.

Вершиною психічного розвитку тварин є практичний ін­телект, який дає змогу відображати не лише окремі якості об'єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й дина­мічні міжпредметні відношення, що виступають переважно у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка прита­манна так званим вищим тваринам, наприклад вовкам, ли­сицям, ведмедям, дельфінам, собакам та особливо мавпам.

Практичний ситуаційний безпосередній інтелект вищих тварин разом із сенсорною та перцептивною психікою знач­но розширює можливості ефективної регуляції поведінки. Остання здійснюється завдяки формуванню складних без­умовних, умовних, зокрема орієнтовно-дослідницьких, реф­лексів і виявляється у вигляді розвинутої системи інстинктів, навичок і практичних інтелектуальних дій. Усе це в сукупності створює величезний фонд засобів реалізації доцільної поведінки тварин, якою вони іноді вражають людей.

Великого значення набуває у вищих тварин, особливо в мавп, не лише використання предметів, наприклад гілок, кісток, каміння, а й маніпулювання ними, що передує їх уживанню як знарядь праці. У мавп спостерігаються складні види поведінки, наприклад, щоденне створення місця для ночівлі. Цьому сприяє поступове вивільнення передніх кін­цівок, завдяки чому маніпуляції мавп перевершують за свої­ми можливостями подібні акти в інших вищих тварин.

Мозок мавп має розвинуту центральну і периферійну нервову систему, характеризується складними міжаналізаторними та внутрішньомозковими зв'язками, що дає змогу здійснювати тонкий аналіз і синтез предметної ситуації, міжпредметних відношень та регулювати складні форми пове­дінки. Варто нагадати також про спосіб життя мавп, якому властиві групова диференціація та інтеграція між членами стада, виділення субординаційних відносин, використання звукової та «позової» сигналізації для організації поведінки у стаді тощо. Усі ці обставини, на думку багатьох біологів, фізіологів, зоопсихологів, створюють можливість для фор­мування за певних умов якісно нових форм психіки та ке­рованої нею поведінки.

Принципово новий етап у розвитку психіки у філогенезі пов'язаний із змінами в поведінці людиноподібних мавп та прадавніх людей, що відбулися кілька мільйонів років тому. Вони виявлялися передовсім у виготовленні матеріальних знарядь дії на об'єкти середовища. Це приводило до на­копичення знань про властивості об'єктів, умінь застосову­вати знання і знаряддя у різних ситуаціях, до значного роз­ширення фонду навичок. Велику роль при цьому відіграва­ло формування різних форм спільної діяльності членів пер­вісних угруповань прадавніх людей. Важливе значення в організації спільної діяльності мала мовленнєва діяльність, яка формувалася у процесі перетворення звукової сигна­лізації у стаді на засіб означення компонентів діяльності, її координації, передання досвіду від одного члена первісних угруповань до іншого, від одного покоління прадавніх лю­дей до іншого.

Нині важко визначити, як і в якій послідовності взаємо­діяли зазначені фактори розвитку психіки й поведінки лю­дини.

Поява цих факторів спонукала до виникнення якісно нових трансформацій існуючих психічних механізмів регуляції поведінки, які включались у причиново-наслідкове діалектичне коло умов і результатів процесу становлення нового типу психіки.

За даними відомого німецького психолога Ф. Клікса, розвиток людського інтелекту проходить три фази. Перша фаза еволюційного розвитку вищих тварин – научіння та навички. Научіння спирається на індивідуальну пам'ять, за­вдяки якій фіксуються апробовані ефективні засоби пове­дінки. Научіння формує індивідуальну пам'ять, стає рушієм її інтенсивного розвитку.

Інформаційний та операційний зміст пам'яті, що накопичується в процесі научіння, стає основою для розвитку розумових процесів. Починається друга фаза розвитку інте­лекту – період переходу від тварини до людини. Мислення людини базується на використанні збережених у пам'яті знань та засобів. Процеси пошуку необхідних елементів змісту пам'яті можна вважати вихідними нормами мислен­ня. Такий пошук вимагає актуалізації минулого досвіду, по­рівняння його елементів між собою, виявлення нових взаємозв'язків за умов невизначеності. На основі наявного досвіду будуються передбачення подальшого розвитку по­дій, приймаються рішення. Це головний стимул для здійс­нення на основі мислення екстраполяції майбутнього.

Відрив процесів мислення від реальності, поява суто люд­ського абстрактного інтелекту становить зміст третьої фази. Як відомо, пам'ять живиться сприйняттями, а мислення – змістом пам'яті, який фіксується в людини у формі образів і слів. Мова виконує комунікативну й когнітивну (пізнава­льну) функцію, слугує для означення об'єктів зовнішнього світу, що фіксуються в пам'яті. Відбитий у мові світ ре­зультатів мислення, що є підсумком усіх пізнавальних про­цесів – уваги, пам'яті, відчуття, сприймання, уяви і власне мислення, утворює внутрішню реальність, якої немає у ви­щих тварин.

Відносно об'єктів внутрішнього світу операції мислення можуть застосовуватися так само, як і до продуктів сприй­мання зовнішнього світу. Суттєвим результатом розвитку інтелекту прадавньої людини завдяки впливу мови є утво­рення та фіксація в її пам'яті понять різних рівнів абст­ракції. Введення абстрактних понять високого рівня дає змогу людині охоплювати ширші сфери дійсності у просторі та часі. Постає можливість розробки числових систем, пізнан­ня законів природи, суспільства і, нарешті, самого людсько­го мислення. Отже, у прадавньої людини, крім практичного інтелекту, формуються такі компоненти абстрактного інтелекту, як мислення й уява, словесна пам 'ять та довільна увага, воля, а також дедалі зростаюча система знань, умінь і навичок.

Формувалися суспільні засоби фіксації та передання досвіду у вигляді обрядів посвячення, фольклору, навчання тощо. Поступово винаходилися зовнішні матеріальні – зарубкові та письмові – і внутрішні (знакові) засоби фіксації досвіду.

Суспільна організація трудової діяльності спонукала до розподілу ролей між членами первісних людських угрупо­вань, обов'язків у здійсненні спільної справи. Суспільна організація діяльності означала не просто сумарне поєднан­ня зусиль і результатів праці окремих членів угруповань, а значно більше. Завдяки системній організації суспільної праці, зростанню досвіду людські спільноти досягали таких результатів, яких не могло досягти жодне угруповання тва­рин.

Виникає опосередковуюча сфера спонукання – моти­вація, що відповідає цілісному характеру суспільної діяль­ності членів прадавніх груп. Розподіл та об'єднання функцій передбачають виділення власних цілей і дій окремої людини та відповідних психічних засобів координації, інтеграції із загальною метою та діями інших членів групи. Тобто поряд із потребами в їжі, теплі, безпеці тощо виникають нові пси­хічні утворення – мотиви та цілі діяльності.

Спільні види діяльності (полювання, кочування, виро­щування рослин, приручення тварин, будівництво житла тощо) мали, як правило, тривалу часову характеристику і значний предметний та операційний зміст. Це вимагало на­явності в людини більш досконалих форм мотиваційної, пізнавальної, цілеутворюючої, вольової функцій психіки.

Роз­виток цих функцій здійснювався завдяки вдосконаленню абстрактного мислення й уяви, здатності до запам'ятову­вання змістової та операційної сторін мотивів, цілей, дій, до довільного розподілу уваги, планування дій, що забезпечу­вало успішну участь людини в суспільній діяльності.

З виникненням соціальної за своїм характером форми активності людини починається процес становлення профе­сійної діяльності (виробничої, управлінської, торговельної, військової тощо) з їх подальшою спеціалізацією та інтег­рацією, що супроводжується виникненням спочатку роду, потім племені, об'єднання племен, міста-полісу та держав­ного утворення. Починається соціальний, історичний період розвитку психіки людини, який прийшов на зміну біологічному, еволюційному періодові.

Вирішального значення у розвитку психічних властивос­тей людини набуває слово як засіб організації суспільної діяльності, фіксації та передання досвіду, як внутрішнє зна­ряддя організації і розвитку власної поведінки та психіки. Слово виконує функції сигналу другого порядку, або сиг­налу сигналів, утворюючи, за визначенням І. П. Павлова, другу сигнальну систему.

Як вважають антропологи, на початок історичного пе­ріоду розвитку психіки у прадавньої людини загалом скла­дається суто людський організм із здатністю до прямоходіння, з розвинутими руками та іншими органами, а голов­не – людський мозок з його складною структурою та функ­ціями, в цілому – людський індивід.

У прадавньої людини виникають і формуються початки свідомої психіки з притаманними їй ознаками – первісними формами: а) суто людських пізнавальних, інтелектуальних процесів (уваги, пам'яті, мислення, уяви); б) потрібнісно-мотиваційної та цілеутворюючої сфер діяльності й необ­хідної для її здійснення системи знань, умінь і навичок; в) емоційно-почуттєвої сфери як важливого фактора регу­ляції діяльності й суспільних стосунків.

Цей прадавній період розвитку людської цивілізації три­ває сотні тисячоліть і відбивається у пам'ятках культури стародавнього світу (Єгипту, Китаю, Індії, Греції, Риму). Можна припустити, що за кілька тисячоліть до нашої ери у стародавньої людини була сформована свідомість як вища на той час форма психічної регуляції поведінки та діяль­ності. Свідомість забезпечувала продуктивну трудову діяль­ність людини, яка стала важливим фактором забезпечення її виживання.

За умов безперервного розвитку психіки завдяки діяль­ності філософів, медиків, педагогів, державних діячів, ви­нахідників тощо створюються знаряддя праці, інструменти, транспортні засоби, нові форми життя, література, образо­творче, скульптурне, будівельне мистецтво тощо, тобто пред­метний і духовний світ людської цивілізації.

Інтенсивно формується новий тип людської психіки, сві­домості, пов'язаний не лише з репродуктивною діяльністю індивіда, а й із новою її якістю – творчістю. Цей тип психіки виявляється у винаході та накопиченні окремими представниками людства в індивідуальному порядку (а не «народному», розподіленому протягом тисячоліть серед ба­гатьох поколінь) нових знань, у творчій розробці нових матеріалів, інструментів, літературних творів, напрямів об­разотворчих шкіл, соціальних, філософських, медичних, ре­лігійних систем тощо. У стародавню епоху цей процес набу­ває дедалі більшої індивідуальної виразності та виявляється у досягненнях таких історичних постатей, як Конфуцій, Сократ, Піфагор, Гіппократ та ін.

Початок нашої ери знаменує фігура Ісуса Христа, що має величезний вплив на духовне життя людства. За Біб­лією, ця божественна людина ціною свідомої самопожертви вказала шлях порятунку й духовного розвитку людства.

У межах свідомості виникає якісно нове психічне утво­рення – самосвідомість, внутрішній рефлексивний меха­нізм саморозвитку, саморегуляції психіки людини. Регуля­тором творчої діяльності з перетворення зовнішньої дійс­ності та внутрішнього самотворення власної психіки стає особистість. Особистості властиві величезний творчий по­тенціал і реальний вплив на природу, на інших і на себе.

На рівень особистісного розвитку психіки виходять пред­ставники епох Відродження, Просвітництва, першої про­мислової революції. В останні два–три століття за умов бурхливого розвитку промисловості, науки, освіти, мистецт­ва, соціального руху цей процес набуває великої інтенсив­ності та масовості.

У XIX–XX ст. особистість формується як рівень роз­витку психіки людини з притаманною їй системою вищих психічних функцій. У цю систему входять: здатність до різ­них форм спілкування та активної соціальної взаємодії осо­бистості з соціумом, засвоєння досягнень цивілізації і твор­чого самовираження; здатність до формування складної системи цілеутворення, мотивації, смислової регуляції влас­ної поведінки і спрямованої діяльності; система рис харак­теру, що дає змогу формувати та здійснювати програму адекватної індивідуальної поведінки у суспільстві; самосві­домість як дієвий засіб самопізнання, саморегуляції та са­мовдосконалення; розвинена система знань, умінь і нави­чок, придатність до включення у суспільну структуру про­фесійної діяльності; інтелектуальні процеси, завдяки яким людина пізнає і перетворює навколишнє середовище, усві­домлює і розв'язує особистісно і суспільно значущі проб­леми, питання, завдання; психофізіологічні якості, під впли­вом яких формується індивідуальність й особистість займає належне місце у суспільній організації, доповнюючи своїми неповторними індивідуальними якостями інших членів люд­ської спільноти.

Ці здібності справді є вищими психічними функціями, бо вони набувають небачених у природі можливостей за­вдяки застосуванню внутрішніх знакових знарядь розвитку та функціонування (слово, знакові системи науки, техніки, мистецтва тощо) і зовнішніх підсилювачів (технічні при­строї, транспортні системи, інформаційні технології, засоби глобальної комунікації, «штучний інтелект» та ін.).

Особистість стає вершиною філогенезу психіки. У кон­тексті розвитку особистості трансформуються попередні фор­ми психіки. Вони включаються у перетвореному, окультуре­ному, соціалізованому вигляді у принципово нову, особистісну систему психічних властивостей, на основі якої здійс­нюється регуляція складних форм продуктивної, творчої, ін­дивідуальної та соціальної поведінки й діяльності людей.

Філогенетичний шлях розвитку психіки схематично пред­ставлений у вигляді таблиці 2.

Таблиця 2 Основні етапи розвитку психіки та видів поведінки, які вона регулює

Форми психіки	Етапи	Види поведінки
Подразливість до біотичних властивостей середовища – допсихічна форма відображення й регуляції	0	Таксиси (тропізми) – елементарні безпосередні контактні реакції найпростіших організмів
Елементарна чутливість (сенсорна психіка, відчуття) – початкова сигнальна форма відображення дійсності	I	Інстинкти – природжені види реагування на умови середовища
Предметне сприймання (перцептивна психіка)	II	Навички – вид поведінки, що набувається твариною за життя і фіксується в індивідуальному досвіді
Практичний інтелект вищих тварин на основі безпосередньої пам’яті, наочно-образного мислення	III	Відносно складні види поведінки вищих тварин – маніпулювання предметами-знаряддями, будівельна діяльність тощо
Практичний і абстрактний інтелект прадавніх людей на основі довільної уваги, пам’яті, конкретного і абстрактного мислення, уяви, знань, умінь, навичок	IV	Складні види групової та індивідуальної предметної поведінки щодо пристосування до навколишнього середовища з використанням матеріальних і знакових засобів, знарядь праці, навичок, досвіду
Свідомість і самосвідомість – сукупність пізнавальних, мотиваційних, цілеутворюючих, емоційно-почуттєвих і рефлексивних здатностей індивіда	V	Продуктивна та репродуктивна діяльність індивіда в процесі засвоєння та використання зовнішніх і внутрішніх засобів, матеріальних та ідеальних знарядь праці, рефлексивної організації поведінки
Особистість – соціально зумовлена система вищих психічних властивостей, здатностей до спілкування, програмування, самопізнання і самовдосконалення, абстрактного мислення та уяви, формування системи знань, умінь, навичок, індивідуального стилю діяльності та поведінки	VI	Складні види творчої діяльності та соціальної поведінки з перетворення навколишнього світу та власної психіки
1	2	3
Нові форми психіки, що зароджуються у сучасних умовах (понадсвідомість, геніальна творча особистість, надособистість)	VII	Глобальні, космічні за своїм масштабом види творчої діяльності та поведінки з перетворення, вдосконалення людської цивілізації, ноосфери, Всесвіту

Розвиток психіки людини, її психічних здібностей три­ває в умовах наукою-технічного поступу і соціальних перет­ворень світової цивілізації, яким притаманні інтенсивний розвиток структури професійної діяльності, необхідність постійно переучуватися через 5–10 років; залучення лю­дини до різних видів творчої діяльності й поведінки; вплив на людину величезних потоків інформації; активне функціонування інститутів формування і самовираження особис­тості – систем освіти, науки, виробництва, культури, охо­рони здоров'я, правової системи тощо; формування особистісно зорієнтованого штучного предметного середовища як важливого фактора становлення і функціонування люд­ської особистості; глобальні екологічні перетворення пла­нети і практичне формування ноосфери; вихід у Всесвіт.

Ці умови детермінують розвиток нових психічних якос­тей особистості. Наприклад, деякі вчені вважають, що по­ряд зі свідомістю та самосвідомістю виникає так звана понадсвідомість (П. В. Симонов), а поряд з людським інтелек­том з'являється понадінтелект, підсилений «штучним інте­лектом» сучасних комп'ютерів.

Такий розвиток психіки лю­дини можливий тому, що він здійснюється не через зміну анатомо-фізіологічної структури мозку, а завдяки формуван­ню на його основі нових «функціональних органів» (О. О. Ухтомський, О. М. Леонтьєв), яке не має меж.

Отже, в процесі філогенезу виникає і розвивається безпе­рервна низка форм психічного відображення живими істотами навколишньої дійсності, які сприяють досконалішій регуляції їхньої поведінки та життєдіяльності. До цих форм належать чутливість (сенсорна психіка), сприймання (перцептивна пси­хіка), практичний інтелект вищих тварин, практичний і аб­страктний інтелект прадавньої людини, що перетворюється в процесі історичного розвитку суспільства (на основі вико­ристання чимдалі досконаліших матеріальних та ідеальних, зовнішніх і внутрішніх знарядь діяльності) на свідомість, самосвідомість і особистість як соціально зумовлену систему вищих психічних властивостей індивіда. Це забезпечує мож­ливість не лише повніше відображати об'єктивну дійсність, а й перетворювати її та себе.