3. Особливості основних правових сімей світу

Правова сім 'я — це сукупність національних правових систем у межах одного типу пра­ва, що об 'єднані спільністю генези його формування, структури джерел, провідних галузей та правових інститутів, правової культури та мислення, а також правозастосування.

Однією з правових сімей є континентальна (романо-германська) правова сім'я, що охо­плює правові системи країн континентальної Європи: ФРН, Австрії, Бельгії, Італії, Іспанії, Франції, Швейцарії та ін.

Витоки цієї правової сім 'ї знаходяться у римському праві. Це відрізняє континентальну правову сім'ю від інших існуючих у сучасному світі правових сімей та впливає на подаль­ший процес її трансформації. Виділяють три головні етапи її розвитку:

1. Перший етап — становлення континентальної (романо-германської) правової сім'ї, — хронологічно визначений до XIII ст., характеризувався домінуванням на території сучасних європейських країн звичаєвого права та «законів варварів» — германських, слов'янських, нордичних та інших племен. Спірні питання між приватними особами та соціальними група­ми вирішувалися на засадах «права сили».

2. Другий етап розвитку континентальної (романо-германської) правової сім'ї, хронологіч­но визначений з XIII ст. до XVIII ст., характеризувався відродженням правової системи Ста­родавнього Риму та її поширенням практично на усьому європейському континенті. Адже са­ме, починаючи з XIII ст. знову було визнане своєрідне призначення, значущість та певна авто­номія права, усвідомлена необхідність звернення до «сили права», у зв'язку з чим ототожнення релігії, моралі та права було припинене.

Головним засобом поглиблення і поширення цих ідей вважаються європейські універси­тети, оскільки саме в них вперше була популяризована ідея рецепції римського права, його пристосування до нових умов. При цьому в процесі розвитку європейського суспільства в університетських програмах та курсах пріорітетне ставлення до римського права поступово змінилося прагненням сформувати такі принципи права, які б були вираженням не лише академічних, але й раціоналістичних засао. Цей новий напрям — теорія природнього пра­ва — остаточно перемагає і укорінюється в університетах Європи у XVII—XVIII ст.

3. Сучасний, третій етап її розвитку, що у значній мірі підготовлений теорією природнього пра­ва, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією зако­нодавства. Визначальною особливістю даного періоду були перемога буржуазних революцій, усу­нення феодальних правових інститутів, у результаті чого закон набув характер головного джерела права. Підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, зумовило накопичення законо­давчих актів, необхідність їх систематизації, і зокрема, — кодифікації. Кодифікація, яка відбулася у європейських державах з ХУШ ст. по XX ст., дала можливість покласти край множинності, архаїч­ності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити ро- мано-германське право не лише на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прийняті в: Пруссії — Прусське земель­не уложення 1794 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, в Австрії — Ав­стрійське цивільне уложення 1811 року, в Німеччині — Германське цивільне уложення 1896 року та ін. При чому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континенталь­ного права. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецепійований Бельгією, Гол­ландією, Люксембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Тунісом, Марокко, Південною та Центральною Амери­кою, штатом Луїзіана СІЛА, канадською провінцією Квебек та ін.

Згодом у континентальній правовій сім'ї: утвердився органічний зв'язок з римським пра­вом; набув особливої значущості нормативний акт у системі джерел права; відбувся чіткий поділ права на публічне та приватне; відбулася ієрархізація джерел права; сформувалися по­дібна юридична техніка, аналогічні прийоми викладення правових норм; право набуло коди­фікованого характеру права; утворилася єдина система права, відбувся її поділ на галузі.

Правова сім'я загального права (англо-американська правова сім'я) — це ще одна із основних, сучасних правових сімей світу. До неї входять правові системи Англії, Ірландії, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, інших колишніх колоній Британської імперії. Оскіль­ки Англія була найбільшою колоніальною державою, на сьогодні близько третини населення світу живе згідно з нормами англійського права, де і нині прецедентне право залишається

¹ Общая теория государства и права: Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. ред. проф. М. Н. Марченко. Том П. — М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. — Т. 2. — С. 168.

провідним джерелом правових норм. Характерними ознаками правової сім 'ї загального права є: існування «загального права», яке за своєю природою та змістом є «правом суддів»; особ­ливо значиме місце серед форм права займає судовий прецедент; високим є рівень незалеж­ності судової влади.

Система загального права виникла виключно завдяки діяльності королівських судів. Її по­ходження і розвиток нерозривно пов'язані з королівською владою. Англо-американське (загаль­не) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку:

1. Перший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.). Для нього характерним є наявність чисельних звичаїв варварських племен герман­ського походження (саксів, англів, ют, датчан), поширених у цей період в Англії. В країні не було загального для усіх права. Діяли не пов'язані між собою у єдину систему суто місцеві, локальні звичаї.

2. Другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 p.). Цей період визнається періодом домінуючої ролі місцевих звичаїв і створення загального права. Загальне право стало можливим завдяки встановленню в країні після нормандського завоювання сильної централізо­ваної влади, єдиного централізованого управління, що пройшло випробування в Нормандії; єди­ної системи, що створювала та розвинула загальне право Англії королівських судів. Цей період вплинув на усі наступні періоди розвитку правової системи Англії до наших днів.

3. Третій — період розвитку загального права, становлення додаткової правової систе­ми — права справедливості (1485—1832 pp.). Особливість його полягала у тому, що виходя­чи із обставин, які сформувалися, система загального права Англії в цей період вимушена була змагатися і співробітничати водночас із так званим «правом справедливості». Право справедливості сформулося завдяки рішенням лорда-канцлера, який діяв від імені короля та Ради, що делегувала йому свої повноваження щодо розгляду скарг та «апеляцій» на рішення звичайних королівських судів. Звернення у таких випадках були спрямовані безпосередньо до короля — «джерела усіх милостей та справедливості»: короля просили втрутитися у розг­ляд справ або спорів, аби виявити милосердя по совісті і по суті».

Рішення лорда-канцлера приймалися на основі доктрини «королівської справедливості» і корегували процедуру діяльності звичайних королівських судів — судів загального права. Це обумовило дуалістичний характер правової системи Англії. Так, поруч з нормами права, які виникли в результаті діяльності звичайних королівських судів, до неї входять норми «права справедливості», які доповнюють або корегують норми загального права.

4. Четвертий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти пред­ставницьких органів, підвищення значення державної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). Цей період виокремлюється значною трансформацією як державно­го механізму, так і правової системи Англії, проведенням радикальної судової реформи, в ре­зультаті чого усі англійські суди отримали право застосовувати як норми загального права, так і норми «права справедливості». Саме в цей період у процесі підвищення ролі парламен­ту та державної адміністрації зростає значення законодавчих та адміністративних актів, відбувається швидкий розвиток англійської правової системи в напрямі її зближення з кон­тинентальною правовою системою. З кінця XIX — початку XX ст. дедалі більшого значен­ня набувають парламентські статути — законодавчі акти, які приймає британський парла­мент. Крім того, протягом XX ст. серед головних джерел англійського права підвищується роль делегованого законодавства, особливо у сфері освіти, медичних послуг, соціального страхування. Вищою формою делегованого законодавства вважається урядовий акт, що ви­дається від імені корони і Таємної Ради. Багато актів делегованого законодавства видаються міністерствами та іншими органами управління за уповноваженням парламента.

Мусульманське право сформувалось ще в VII—X ст. в період становлення та розвитку фе­одальних відносин в Арабському халіфаті. На відміну від континентального та загального, мусуль­манське право не є самостійною галуззю знань чи сферою науки. З моменту його формування мусульманське право виступає системою норм ісламу. У сучасних умовах в ісламській релігії сукупність таких приписів визначається законами шаріату, що і складає «мусульманське право».

Основа мусульманського права — Коран.Серед джерел мусульманського права,крі м Корану,як первинного джерела,виді ляють Су н н у ,і джму та «к і я с ». Так, Коран — це моральна і релігійно- фі лософська основа мусульманської держави і права, вихідна основа їх становлення та р о з ■ витку. Коран (арабською — «а ль-Кур' а н », що озна­чає «читати вголос речитативом,декламувати»). За ві ровченням і сламу, Коран є словом Аллаха, складається і з 114 г л а в рі зної довжини,кожна з яких має назву «сура». Кожна «сура» Корану складається і з аяті в (в і рші в). Вважається, що викладені в них одкровення передавалися Ал­лахом його посланнику пророку Мухаммеду че­рез ангела («с вятого Духа») приблизно у 610—632 роках, а їх запис вівся протягом наступних десятилі ть. Нарі вні з релі гі йно-моральними положеннями приблизно в 300 ві ршах Корану по­дані настанови нормативно-юридичного ха­рактеру. Тобто Коран — це головна свя ще н н а книга мусульман, де містяться релігійні, фі­лософські та суто нормативні положення. Вт і м, мусульманський суддя, з д і снюючи правосуддя, звертається не лише до Корану,який він має тлумачити,а й до праць,написаних у рі зні роки найбільш авторитетними юристами, вченими- богословами.в яких мі стяться тлумачення Ко­рану.

Особливостями мусульманської правової сім 'ї є: нерозривний зв'язок з релігією Ісламу; особливо значиме місце серед форм права займає правова доктрина; рецепція норм та прин­ципів з інших правових сімей.

Характерно, що мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообо­в'язкове правило поведінки, встановлене і сформульоване верховним законодавцем — Алла­хом, як безпосередньо (через одкровення), так і опосередковано (через висновки, які були зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха). Тобто держа­ва в особі суверена-монарха, або в пізній період — в особі парламента, не наділена правом здійснювати законодавчу діяльність. Мусульманське право створюється лише самим Аллахом і його посланником — пророком Мухаммедом. Суверен, виходячи із цього права, видає лише адміністративні акти і слідкує за правильним здійсненням правосуддя.

У мусульманських країнах поряд з нормами ісламу, джерелами права є також закони і підза­конні акти. У XX столітті у багатьох мусульманських державах була проведена кодифікація зако­нодавства за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це урізноманітнило вікові мусульманські правові традиції. Посилення значення норматив­ного акта (хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу), призвело до послаблення ролі доктри­ни в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкну­лися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (дода­ткові) джерела праці вчених-юристів застосовуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін.

До сім'ї традиційного (звичаєвого) права відносять правові системи держав Африки, Азії, Океанії. Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державному визнанні. Звичаєве право аф­риканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими народами або племенами. Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти (роду, племені, родини, селища). Для оцінки звичаєвого права як архаїчного немає достатніх підстав, оскільки навіть у сучасний період рішення, прийняті за його нормами, рідко заперечуються сторонами.

Значний вплив на розвиток права Африки мало поширення хритиянства та ісламу. Відпо­відно християнство сприяло рецепції континентального права (у Південній Родезії, Ботсвані та в ін.) та загального права (у Західній Африці, Замбії та в ін.), іслам — мусульманського права (у Судані, Лівії, Мавританії). Тобто особливостями сім'ї традиційного права є те, що домінуюче місце у системі джерел права займають правові звичаї, які сформувалися природ­ним шляхом і мають неписаний характер. Нормативні акти мають вторинне значення, хоча у сучасний період їх значення поступово зростає; правовий прецедент та правова доктрина не отримали широкого поширення як джерела права.

Резюме за змістом теми

Якщо система права — своєрідна «внутрішня карта» національного права, то типологія (кла­сифікація) правових систем створює своєрідну «правову карту світу», що розкриває специфіку інститутів, (які використовуються для правового регулювання в різних державах) та демонструє, яким правовим сім'ям належать ті чи інші правові системи певних держав тощо. У зв'язку з цим будь-які правові реформи мають засновуватися на пізнанні історичної, культурної, ідеологічної та інших специфічних рис національної правової системи. В основі класифікації правових сис­тем можуть бути юридичні, ідеологічні, етичні, економічні, релігійні, географічні та інші крите­рії. Відповідно до цих критеріїв мають формуватися певні правові сім'ї, а в їх межах — певні ти­пологічні групи правових систем. Так, до основних сучасних правових сімей відносять сім'ю континентального права, сім'ю загального права (англо-американську правову сім'ю), сім'ю му­сульманського права, сім'ю традиційного (звичаєвого) права.

Терміни та поняття до теми

Правова система — це цілісний комплекс усіх правових явищ конкретної держави.

Правова сім'я — сукупність національних правових систем у межах одного типу права, які об'єднані спільністю історичного, ідеологічного шляху його формування, структури дже­рел, провідних галузей та правових інститутів, юридичної культури та мислення, а також правозастосування.

Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про життя пророка Мухаммеда, роз­повідається про його вчинки та наводяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого.

Іджма (доктрина мусульманського права) — це єдина думка, якої досягли вчені з питань ісламу і обов'язків правовірних.

Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування положень, сформульованих у Ко­рані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть критерії об'єднання національних правових систем в правовій сім'ї.

2. Назвіть елементи правової системи держави.

3. Назвіть етапи розвитку континентальної (романо-германської) правової сім'ї.

4. Охаратеризуйте континетальну (романо-германську) правову сім'ю в порівнянні з ін­шими правовими сім'ями.

5. Назвіть етапи розвитку сім'ї загального права (англо-американської правової сім'ї).

6. Розкрийте особливості сім'ї мусульманського права.

7. Розкрийте особливості сім'ї традиційного (звичаєвого) права.

¹ Синергетика є теорією еволюції та самоорганізації складних систем світу. Системи, які складають предмет ви­вчення синергетики, можуть бути різної природи та змістовно, спеціально вивчатися відповідними науками, примі­ром, фізикою, хімією, біологією, математикою, нейрофізіологією, економікою, соціологією, лінгвістикою та ін., у т.ч. юриспруденцією. Синергетику цікавлять загальні закономірності еволюції систем будь-якої природи. Це науковий напрям, який вивчає зв'язки між елементами структури (підсистеми), що формуються у відкритих системах (біологі­чних, фізико-хімічних та інших) завдяки інтенсивному обміну речовинами і енергією з оточуючим середовищем.

¹ Філософія: Навч. посіб / За ред. І. Ф. Надольного. — 4-те вид. — К.: Вікар, 2004. — 516 с. — С. 466.

8

¹ Гегель Г. В. Философия права / Пер. с нем. — М., 1990. — 321 с.

³ Там само. — С. 11.

Термін «функція» в перекладі з латинської мови означає «здійснити».

Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред.О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Ін- тер, 2006. — С. 26.