2. Правові засоби та правовий режим

Упорядкування суспільних відносин здійснюється шляхом відповідних правових засобів, значущість яких є проявом значення юридичного права як особливого нормативного інстру­мента в процесі регулювання та охорони тих суспільних відносин, які життєво необхідні для нормального функціонування державноупорядженого соціального організму.

Тобто юридичне право може розглядатися і як засіб (інструмент) для вирішення значи­мих загальносоціальних завдань та задоволення індивідуальних, групових та загальносоціальних інтересів. Даний підхід визначається як інструментальний. Його сутність полягає у став­ленні до юридичного права як до специфічної системи правових засобів.

Правові засоби — це правові інструменти та технології, які формуються і функціонують для досягнення мети правового регулювання, оптимального вирішення соціальних завдань у всіх важ­ливих сферах суспільної життєдіяльності та забезпечуються і охороняються державою. На сьогод­ні підкреслюється можливість аналізу в якості правових засобів різних правових явищ: норм пра­ва, принципів права, окремих правових інститутів і режимів, актів правозастосування, договорів, суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, заборон, пільг, заходів заохочення, санкцій тощо.

Існують наступні критерії їх класифікації:

1. Залежно від ступеня складності: первинні (елементарні, прості — суб'єктивні права і юридичні обов'язки, заохочення та покарання, пільги та заборони тощо) і комплексні (тобто складні, комбіновані, які включають більш прості — договір, норма, інститут тощо).

2. Залежно від їх призначення: регулятивні (приписи поведінки) та охоронні (міра від­повідальності).

3. За предметом правового регулювання: адміністративні (штраф), кримінальні (позбав­лення волі) тощо.

4. Залежно від їх характеру: правові інструменти (норми, суб'єктивні права та обов'язки, до­зволи, заборони, методи правового регулювання тощо) та правові технології (процес розробки, об­говорення, прийняття нормативних актів, процес їх застосування тощо).

5. Залежно від сфери правового регулювання: загальноправові, міжгалузеві та галузеві.

Зокрема, одним із найважливіших критеріїв виокремлення правових засобів є сфера (пре­дмет) правового регулювання. До кожної галузевої системи правового регулювання суспіль­них відносин (наприклад, кримінальної) залучаються і відповідні галузеві правові засоби (ві­дповідно — позбавлення волі), специфіка яких зумовлена особливістю відносин, які впоряд­ковуються, та цілями, які мають бути досягнуті внаслідок такого впорядкування в конкретно історичних умовах у певному соціальному організмі.

Водночас існують універсальні (загальноправові) та міжгалузеві засоби. Прикладом уні­версальних правових засобів можуть бути права і обов'язки суб'єктів. Одним із міжгалузевих регуляторів різних суспільних відносин є договір. Так, договірна конструкція як ефективний правовий засіб первісно сформувався в римському приватному праві. Проте розвиток суспі­льних відносин, які охоплено правовим впливом, зумовив її закономірний вихід за межі ци­вільного права та перетворив на міжгалузеву. На сьогодні договір — це правова форма існу­вання суспільних відносин, які виникають у межах різних сфер життєдіяльності як на міжна­родному, так і на внутрішньо-державному рівні (у сфері конституційно-правових, адмініст­ративно-правових відносин тощо), а зведення його природи виключно до цивільно-правової штучно знижує його значення¹.

В процесі вибору тих чи інших правових засобів на усіх етапах правоутворення, особливо важливим є розуміння того, які соціально значущі цілі можливо досягти за допомогою конкретного засобу в конкретно історичних умовах існування певного державноупорядже- ного суспільства. Розглядаючи правові засоби і підкреслюючи їх функціональну роль у пра­вовому регулюванні, професор С. С. Алєксєєв зазначав, що питання про правові засоби не стільки пов'язане з відокремленням у особливий підрозділ тих чи інших фрагментів пра­вової дійсності, скільки — з розглядом правових засобів у розрізі їх функціонального приз­начення, їх ролі як інструментів оптимального вирішення соціальних завдань².

Мова йде про ефективність правового регулювання, головним критерієм якої є міра досяг­нення відповідних цілей, співвідношення мети регулювання та реальних його результатів. Тер­мін «ефективність» означає результат, наслідок. Правові засоби відіграють значення зв'язуючої ланки між метою правового регулювання та реаліями правопорядку. Тому істинність викорис­тання відповідного правового засобу полягає у його адекватності меті правового регулювання. Приймаючи ту чи іншу норму права у якості дозволу, заборони або зобов'язання, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання визна­чених суспільних відносин.

У зв'язку з цим мета правового регулювання вимагає застосування відповідних правових за­собів, тобто визначає їх природу і спрямованість. Термін «мета» у праві розуміється у багатьох значеннях: як мета правової політики, як мета правової системи, як мета нормативно-правових актів тощо. Приміром, кожен нормативно-правовий акт приймається з певною метою, яка зумо­влює вирішення певних завдань. Як правило, мета і завдання визначаються в преамбулі норматив­но-правового акту. Так, у преамбулі Господарського кодексу України закріплено: «Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний госпо­дарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами». Залежно від поставленої у кодексі мети здійснюється і вибір певних правових засобів їх досягнення. Зокрема, зростання ділової активності суб'єктів господарювання забезпечується ві­дповідними правовими засобами загальнодозвільного типу правового регулювання, що як раз і характерний для тих суспільних відносин, де більш важливим є висока соціальна активність, мак­симальна свобода особи (наприклад, у сфері підприємництва).

Якщо нормативно-правовий акт має своєю метою розвинути відповідні суспільні відноси­ни, сприяти становленню нових соціально цінних зв'язків, то, як правило, у тексті нормативно- правових актів використовуються юридичні засоби стимулюючого характеру (пільги, дозволи, стимули тощо). Навпаки, якщо акт приймається з метою охорони та захисту певних відносин, то використовуються, насамперед, юридичні засоби обмежувального характеру (заборони, по­карання тощо).

Крім того, використовуючи конкретні правові засоби необхідно розуміти, яким чином ті чи інші юридичні інструменти та технології на відповідних етапах соціального розвитку можуть збільшити правовий вплив і призвести до ефективних соціальних результатів. У зв'язку з цим використання тих чи інших правових засобів має знаходитися у тісному вза­ємозв'язку не лише з метою правового регулювання, але, крім того, з усіма факторами, як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, які впливають на процес правоутворення, що і зумовлює ефективність правового регулювання, відповідність поведінки учасників сус­пільних відносин приписам норм права, єдність законності та правопорядку.

«Як лікар не може призначати усім хворим одні й ті ж самі ліки, а обирає певний засіб відповідно до стану хворого, так і право не може усюди створювати одні й ті ж самі приписи, а має враховувати стан народу, ступінь його культури, потреби часу та....історичний факт».

Р. Ієрінг (1818—1892)

Наприклад, у більшості сучасних розвинутих держав використовується такий особливий пра­вовий засіб, як «вільний депутатський мандат», за яким депутат парламенту не може бути відкли­каний виборцями. Проте «вільний депутатський мандат» у сучасному конституційному регулю­ванні зарубіжних країн затвердився не відразу. У період раннього середньовіччя депутати пред­ставляли лише відповідні адміністративно-територіальні одиниці і були пов'язані наказами вибор­ців. Лише у XIX ст. ідея вільного (загальнонаціонального) мандата стає загальною. У зв'язку з цим, оскільки формування державно-упорядженого суспільства відбувається поступово, в умовах перехідного суспільства та держави більш ефективним правовим засобом може виступати саме «імперативний мандат» (можливість відкликання депутатів їхніми виборцями). В Україні на сьо­годні використовується «вільний депутатський мандат».

Тобто, суб'єкт нормотворчої діяльності, використовуючи ті чи інші правові засоби, в тому числі запозичуючи їх із інших правових систем, має обов'язково передбачити їх подальшу ефективність у певній соціальній системі за конкретних історичних, культурних, політичних та інших умов тощо, тобто з урахуванням відповідних об 'єктивних та суб 'єктивних факто­рів. Так, в умовах переходу від одного рівня розвитку державно-упорядженого суспільства на наступний його рівень необхідними є переоцінка багатьох його ідейних і, зокрема, правових, цінностей, їх нове переосмислення у розрізі історичного досвіду, набутого людством на даний час, вироблення певної наукової парадигми, яка має стати основою стратегії суспільного роз­витку¹. Проте використання методу «сліпого», а іноді навіть і кон'юнктурного запозичення і перенесення на національний грунт досвіду інших держав (у тому числі і правових засобів), нерідко стає одним із самостійних причин появи не прогнозованих труднощів перехідного пе­ріоду, поглиблення кризових явищ у суспільстві та державі тощо.

Тобто ефективність правового регулювання залежить від конкретної норми права, нор­мативно-правового акту, системності, якості законодавства, досконалості юридичної техніки, чіткого визначення механізму реалізації юридичної відповідальності тощо. Вибір адекватних правових засобів зумовлює ефективність правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам норм права, єдність законності та правопорядку.

Таким чином, за інструментального підходу право розглядається як засіб (інструмент), за допомогою якого забезпечується упорядкування суспільних відносин. При цьому сутність даного підходу полягає у ставленні до юридичного права як до специфічної системи право­вих засобів, які виокремлюються в межах відповідних «ділянок» правового регулювання у своєрідні правові режими, що забезпечують ефективне вирішення актуальних завдань, ко­трі стоять перед суспільством і державою та визначають особливості функціонування юри­дичного права у різних сферах та на різних стадіях правового регулювання².

Правовий режим — це цілісна система правових засобів, яка складається із способів, метод ів і типів правового регулювання та характеризує особливості правового впливу, що формуються в конкретно-історичних умовах з урахуванням відповідних об'єктивних та суб'єктивних факто­рів у межах відповідної правової системи.

Так, під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку суб'єктів, пов'язані з наділенням їх суб'єктивними юридичними правами або покла­данням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов'язання та заборони, які відповідають регулятивно-статичній та регуля­тивно-динамічній функції права³. Способи правового регулювання як певні прийоми його регу­лювання (заборона, дозвіл, зобов'язання), зумовлені відповідно характером диспозицій норм права (забороняюча, уповноважуюча, зобов'язуюча).

Дозвіл полягає в наданні особі суб'єктивного юридичного права, тобто можливості само­стійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів влас­ної поведінки. Зокрема, у ст. 375 Цивільного кодеку України закріплено право власника зе­

мельної ділянки зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Зобов'язання і заборони, своєю чергою, знаходять свій прояв у покладанні на суб'єктів правовідносин суб 'єктивних юридичних обов 'язків активного характеру (таких, що спонука­ють до дій, приписаних нормами права) та пасивного характеру (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). При чому, на відміну від дозволів, зобов'язання і заборони не передбачають можливості відхилення адресатів правових норм від запропонованих їм варіан­тів поведінки. Так, стаття 40 Земельного кодексу України зобов 'язує власників земельних ді­лянок забезпечувати використання землі відповідно до цільового призначення, своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю, не порушувати прав власників ін­ших земелених ділянок та інші. Стаття 72 Землельного кодексу України забороняє здійснен­ня на землях природоохоронного призначення діяльності, що суперечить їх цільовому приз­наченню, або яка може негативно впливати на якісний стан земель.

Поряд з основними існують і допоміжні способи правового регулювання — заохочення та піль­ги. Названі способи застосовуються разом з основними способами правового регулювання з ме­тою посилення або оптимізації їхньої дії, з метою ініціювання бажаної поведінки суб'єктів тощо. Це, своєю чергою, передбачає встановлення різних пільг, переваг, винятків (наприклад, звільнення окремих категорій підприємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збі­льшення виробництва необхідних видів гродукції і т. ін.). Зокрема, у главі 5 Земельного кодексу України, де встановлюється плата за придбання землі у власність, закріплюються відповідні пільги щодо плати за землю (від плати за землю звільняються заповідники, заказники, дослідні господар­ства науково-дослідних установ, навчальних закладів сільськогосподарського профілю, заклади культури, науки, освіти благодійні фонди тощо).

Співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання надає уявлення про конкретні методи правового регулювання, тобто засоби правового впливу на суспільні відносини в залежності від їх характеру. Існує два головних метода правового регулювання:

• метод субординації, підпорядкування — це централізоване «вертикальне» регулюван­ня за допомогою імперативних засобів;

• метод рівності сторін, координації, рекомендованості — це децентралізоване «горизон­тальне» регулювання за допомогою диспозитивних засобів.

Якщо в правовому регулюванні надається перевага покладанню обов'язків, ініціатива суб'єктів правовідносин визначається у нормативно встановлених межах, то воно базується на імперативних засобах. Наприклад, у ст. 16 Бюджетного кодексу України закріплено, що право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень у межах і на умовах, пе­редбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі Міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Навпаки, якщо суб'єкти правовідносин самі вільні приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різноманітних цивільно-правових угод), мають змо­гу відступати від закріплених у правових нормах моделей поведінки, встановлювати для се­бе додаткові, безпосередньо не передбачені юридичними приписами, права та обов'язки, то правове регулювання засновується на диспозитивних засобах. Так, у ст. 531 Цивільного ко­дексу України визначено, що боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зо­бов'язання чи звичаїв ділового обороту.

У деяких випадках використовується рекомендаційний метод правового регулювання. Ре­комендаційний метод полягає у наданні вказівок щодо найбільш раціональних, прийнятних способів взаємодії суб'єктів правовідносин, які не мають обов'язкової сили (наприклад, шляхом пропонування певних варіантів взаємовідносин між роботодавцем і працівником з метою усунення можливих непорозумінь і т. ін.).

Як зазначалося, правовий режим — це цілісна система правових засобів. Крім способів та методів правового регулювання, особливе значення у цій системі займає тип правового регу­лювання, оскільки саме він дозволяє опанувати сутнісні особливості відповідного правового режиму. Характеристика типу правового регулювання пов'язана з розглядом характеру поєд­нання загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регулювання: загальнодозвільний і спеціальнодозвільний.

За загально дозвільного типу правового регулювання можливість певної поведінки постав­лена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така забо­рона не передбачена, то ця поведінка (за умови, якщо вона не суперечить сутності і принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім забороненого законом. Так, у ст. 50 Цивільного кодек­су України закріплено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

За спеціальнодозвільного типу вихідним є нормативне положення, згідно з яким суб'єкт правовідносин може обирати лише ті форми поведінки, які безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьому разі діє юридична формула: заборонено все, крім дозволеного законом. Так, у ст. 52 Митного кодексу України визначено, що проведення господарських робіт у зоні митного контролю допускається тільки з дозволу керівника або заступника керівника відпо­відного митного органу, крім випадків, передбачених законами України.

Тобто, при застосуванні відповідних типів правового регулювання законодавець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, що полягає у встановленні загального правила (дозволу або заборони) з наступним введенням винятків із нього. Обрання одного із вищезазначених типів регулювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важливим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове регулювання має засновуватися на загальнодозвільному типі. Навпаки, у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рівень упорядкованості суспільного життя (приміром, у сфері державного управління), обирається спеціально- дозвільний тип правового регулювання.

При цьому саме тип правового регулювання дозволяє розкрити причини використання мето­дів та способів правової регуляції, які застосовуються в тих чи інших сферах суспільних відно­син. Зокрема, якщо у сфері суспільних відносин, пов'язаних із реалізацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально-дозвільний тип регу­лювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впливу, а домінуючи­ми способами регулювання є зобов'язання і заборони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилежний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.

Таким чином, певний порядок правового регулювання, який забезпечується через цілісну систему способів, методів і типів правового регулювання у їхній єдності та взаємозв'язку, утворює відповідний правовий режим. При чому різні сфери суспільних відносин потребу­ють відповідного поєднання способів, методів і типів правового регулювання. Тому правове регулювання, загалом, «утворюється» завдяки певним правовим режимам, які існують для тих чи інших суб'єктів, у різних сферах суспільних відносин тощо.

Існує велика кількість критеріїв класифікації правових реснсимів — за юридичною природою (матеріальні та процесуальні), за формою вираження (законодавчі та договірні), за сферою вико­ристання (міждержавні, загальнодержавні, місцеві), за рівнем нормативно-правових актів (загаль­нонаціональні, регіональні, муніципальні, локальні), залежно від предмету правового регулювання (режим територіальних вод, режим надзвичайного стану та ін.), залежно від суб'єктів, стосовно яких встановлюється правовий режим (режим біженців, вимушених переселенців, осіб без грома­дянства), залежно від типу правового регулювання (жорсткий та відносно м'який), залежно від ха­рактеру домінуючих правових засобів (стимулюючий та обмежуючий) тощо.

Так, одним із найважливіших критеріїв є характер домінуючих правових засобів, за яким виділяють стимулюючий та обмежуючий правові режими. Загалом, стимули це спонукаль­ний фактор («пряник»), обмеження — стримуючий фактор («батіг»).

Стимулюючий правовий режим створює сприятливі умови для задоволення відповідних інтересів (наприклад, режим найбільшого сприяння тощо) шляхом відповідних правових за­собів. Правовий стимул — правове спонукання до законослухняної поведінки, що пов'язане із створенням сприятливих умов для забезпечення інтересів суб'єкта, розширенням обсягу прав, пільг, заохочень, підвищення позитивної активності тощо. Залежно від певного елемен­та структури норми права виділяють юридичний факт — стимул (гіпотеза), суб'єктивне пра­во, пільгу (диспозиція), заохочення (санкція).

Навпаки, обмежуючий правовий режим спрямований на комплексне стримування відповід­них інтересів. Правове обмеження — це правове стримування незаконного діяння, що передба­чає зниження негативної активності, пов'язане із зменшенням обсягу можливостей, свободи, прав суб'єкта за допомогою встановлення обов'язків, заборон, покарань, спрямоване на захист суспільних відносин. Залежно від елемента структури норми права виділяють юридичний факт — обмеження (гіпотеза), обов'язок, заборона тощо (диспозиція), покарання (санкція).

Зокрема, факти, як певні обставини, закріплені в гіпотезах норм права, можуть стимулю­вати здійснення певної поведінки і, навпаки, мати стримуючий результат.

У диспозиціях норм права, можуть бути закріплені суб 'єктивні права, що виражають мож­ливість здійснення певного діяння та задоволення певного інтересу, визначені відповідні пільги, (як надання тих чи інших переваг, виключення із загальних правил, часткового звіль­нення від обов'язків або полегшення умов їх виконання тощо). І, навпаки, в диспозиції норм права можуть бути закріплені юридичні обов 'язки та заборони, як певні обмеження, оскільки вони стримують зобов'язаного суб'єкта правовідносин від задоволення власних інтересів і примушують його відповідно або діяти в інтересах управомоченого суб'єкта, або утрима­тися від дій. «Обов'язок — це обмеження...»¹.

Своєю чергою, у санкціях норм права можуть бути встановлені певні заохочення, як фор­ма і міра юридичного схвалення добровільної заслуженої поведінки, в результаті чого суб'єкт винагороджується, для нього настають сприятливі наслідки. І, навпаки, у санкціях норм права можуть бути визначені відповідні покарання як форма і міра юридичного засу- дженя винної, протиправної поведінки, в результаті якої суб'єкт відповідно обмежується, чо­гось позбавляється тощо.

Наприклад, за тоталітарного державного режиму, у сфері господарювання використову­ються певні юридичні обмеження, жорсткі, обмежуючі правові режими, де панівне місце зай­мають норми адміністративного права, які шляхом чисельних заборон відображають зміст командно-адміністративного регулювання господарським комплексом. Навпаки, за демокра­тичного державного режиму у сфері господарювання використовуються правові стимули з метою підвищення позитивної активності, і відповідно характерними є загальнодозвільні м'які, стимулюючі правові режими.

Отже, правові засоби відіграють значення зв'язуючої ланки, що існує між ідеальним (ме­тою правового регулювання) та реальним (реалізацією норм права і її наслідками). При цьо­му специфічні цілісні системи правових засобів виокремлюються в межах відповідних «діля­нок» правового регулювання у своєрідні правові режими.