3. Законність, правопорядок та державна дисципліна

Законність, правопорядок та дисципліна розглядаються як великі здобутки людської циві­лізації, що виникли та існують на противагу беззаконності, анархії та свавіллю.

Законність виражає загальний принцип ставлення держави та суспільства до законів. Законність є основою, серцевиною дисципліни, яка тісно взаємопов 'язана з площиною «фак­тичних реалій» —з правопорядком як формою його прояву.

Правопорядок як складова частина реального суспільного порядку, являє собою фактичний стан упорядкованості правовідносин суспільного та державного життя, тобто законність у дії. Тому законність і правопорядок співвідносяться між собою як належте та дійсне.

Правопорядок розглядається, як одна із складових частин громадського порядку, що утво­рюється в результаті реалізації різних видів соціальних норм, які регулюють різноманітні сфери суспільного життя й відрізняються за характером і відмінним способом впливу на по­ведінку людей (звичаї, норми моралі, правила діяльності громадських організацій тощо). Правопорядок виник значно пізніше, з появою держави і законодавства.

Саме на рівні правопорядку наочно прослідковується співвідношення між юридичними, фор­мально визначеними нормами (об'єктивним правом) та відповідними можливостями конкрет­них суб 'єктів (суб'єктивним правом) як учасників певних правовідносин. Узв 'язку з цим великої ваги набувають суб 'єктивні фактори: аби вимога виконання законів стала невід 'ємною части­ною правопорядку, має виробитися звичка до державноупорядженої системи та до її правші. «Ця влада примусу, що супроводжує право, є настільки помітною його властивістю, що неважко проникнутся переконанням у його сутнісному значенні для права і вважати право і примус не­розривно співвіднесеними поняттями. Проте примус спрямований лише проти патологічних явищ правового життя і... правовий порядок, який у кожному окремому випадку застосовував би примус задля здійснення власних завдань, тримався б на глиняних ногах....Таким чином, у правовій вимозі дотримання членами суспільства етичного мінімуму прихована, крім безумов­ної життєдіяльності відповідно до норми, вища вимога засвоєння норми волею. Не лише зовнішнього дотримання порядку вимагає суспільство від своїх членів, але і внутрішнього ба­жання порядку...»¹. Тому, розглядаючи правопорядок як один із елементів громадського поряд­ку, не слід обмежувати значення його «морального базису», що являє собою передумову форму­вання звичаєвої правомірної поведінки та «внутрішнього бажання порядку».

Тобто правопорядок — це фактичний стан нормативно-правової врегульованості відно­син у сфері суспільного та державного життя, що виникає в результаті фактичної реаліза­ції норм права, і тому його змістом є правомірна поведінка суб 'єктів правовідносин². При цьому, оскільки норми права забезпечуються державою, саме державна влада встановлює та підтримує правопорядок, охороняє його від порушень. Так, у ст. 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто без правопорядку неможлива реалізація державних завдань, здійснення її функцій тощо.

Правовий порядок існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм від­повідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності. Правопорядку притаманна низка ознак, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо.

Правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб'єктів правовідносин, характер правових відносин, а також способи, методи, про­цедури регулювання. Норми права містять проект упорядкованості, організованості взаємо­відносин суб'єктів права в тій чи іншій сфері правової регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок).

Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядкованості, організованості, врегу- льованості суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у жит­тя. В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог законності. Крім того, у цій правовій якості він виступає могутнім антиподом неорганізованості, невизначено­сті та нестабільності відносин між людьми. За допомогою відповідних правових засобів пра­вопорядок стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

Правопорядок має свідомо-вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкова­ності і організованості суспільних відносин складається в результаті свідомо-вольових пра­вомірних діянь суб'єктів правопорядок. У цьому аспекті його основою є правові відносини, що є юридичним вираженням відповідних суспільних відносин. Проте структура правопо­рядку за суб'єктними характеристиками не завжди співпадає із складом (структурою) право­відносин. Зокрема, «фактичними суб'єктами правопорядку можуть бути особи, які ще не оформлені як суб'єкти права тощо»¹. Це зумовлено тим, що реальне життя дещо відрізня­ється від тих ідеальних моделей, які зафіксовані у правових нормах.

Правопорядок є суспільно-правовим і державно-правовим явищем: суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов'язана із життям суспільства, є, по суті, його породженням; державно-правовим — оскільки держава як публічна політична організація визнає і захищає ви­роблені суспільством норми права. Правопорядок об'єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними організаціями (сфера суспільного життя), так і відносини щодо ор­ганізації та функціонування органів державної влади (сфера державного життя). Держава, з од­ного боку, є суб'єктом правопорядку, оскільки закріплюється правом і функціонує в його межах; з іншого — держава є передумовою правопорядку, оскільки лише ця особлива владна політична організація здатна охороняти (захищати) правопорядок.

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст пра­вопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нор­мальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту. У струк­турі правопорядку найбільш повно виявляється його зміст. Першим структурним елементом пра­вопорядку є його суб'єкти — численні учасники з їх різним функціональним статусом (держава, її органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, їх посадові осо­би, громадяни та ін.). Другим структурним елементом правопорядку є правовідносини та правові зв'язки. Залежно від їх особливостей виокремлюють певні види правопорядку: законодавчий по­рядок, порядок проведіння виборів, порядок працевлаштування, порядок реєстрації шлюбу, поря­док успадкування тощо. Третім структурним його елементом є так звані акти, які регламентують певні процедури, процеси, виникнення та розвитку елементів правопорядку. Такі акти поділяють: залежно від територіальності — акти, які поширюють свою дію на правопорядок країни (Основ­ний Закон), її регіонів, міст, населених пунктів (локальні акти) тощо; залежно від характеру — за­гальні акти (закони) та галузеві (правила внутрішнього трудового розпорядку) тощо; залежно від характеру відносин — конституційні (регламент парламенту), адміністративні (регламент уряду), фінансові (регламент Рахункової палати) та ін.

Правопорядок — це режим (стан) упорядкованості, організованості суспільних відносин, що включає режим законності та її результат — систему правовідносин, які склались у ре­зультаті реалізації норм права. Тому правопорядок більш ширше поняття, в порівнянні з «за­конністю». Забезпечення бажаного правопорядку починається з визначення відносин, які підлягають правовому регулюванню, з видання законів. Показником стану правопорядку є виконання та неухильне дотримання приписів правових норм, правильне їх застосування. Чим менше здійснюється в суспільстві правопорушень (чим вищий рівень законності), тим міцніший правопорядок. Однією із найважливіших організаційних гарантій забезпечення за­конності правопорядку є зміцнення державної дисципліни.

Дисципліна є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини. Від рівня дисципліни значною мірою залежать досягнення в усіх сферах державного і суспільного життя. Ставлення людини до питань дисципліни є одним із показників рівня соціалізації — здатності усвідомлювати, підтримувати і розвивати соціаль­ну взаємодію. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян та являє собою невід'ємну рису демократії. Дисципліна — це точне, своєчасне і неухильне додержання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному і суспільному житті. Існують наступні види дисципліни: громадська, партійна, корпоративна, технологічна, державна (виконавча, фінансова, військова, трудова та ін.) тощо.

Державна дисципліна — це дотримання відповідними суб'єктами правовідносин установ­леного державою порядку діяльності державних органів, підприємств і установ щодо виконання покладених на них обов'язків тощо. Державна дисципліна спрямована на забезпечення чіткої роботи та узгодженості всіх складових державного механізму. Державна дисципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. В дотриманні правил державної дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян. За її порушення законодавством передбачена дисциплінарна, ад­міністративна, матеріальна, а в деяких випадках і кримінальна відповідальність.

Одним із найголовніших елементів державної дисципліни є виконавча дисципліна, яка ґрунтується на принципах державної служби та обов'язків державних службовців щодо за­безпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів, своєчасного і точно­го виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок керівни­ків тощо. Так, за її порушення державний службовець може бути притягнутий до дисциплі­нарної відповідальності згідно зі ст. 40, 147 Кодексу законів про працю України та ст. 14 За­кону України «Про державну службу».

Важливою складовою державної дисципліни є фінансова дисципліна — додержання по­рядку і правил здійснення фінансово-кредитних операцій, зберігання і раціонального вико­ристання коштів та інших матеріальних цінностей. Зобов'язання підприємств, установ та ор­ганізацій щодо платежів до бюджету, пенсійного і страхових фондів мають бути виконані ві­дповідно до встановлених норм і нормативів у визначені строки тощо. Різновидом фінансо­вої дисципліни є касова дисципліна — неухильне виконання всіма суб'єктами господарю­вання, організаціями та установами правил прийому (зарахування), зберігання і витрачання готівки. Державний контроль за додержанням фінансової дисципліни здійснюють спеціальні органи державного фінансового контролю: Рахункова Палата України, Міністерство фінансів України, Національний банк України, органи Державної контрольно-ревізійної служби Укра­їни, Державної податкової служби України та ін.

Ще одним із необхідних складових державної дисципліни є військова дисципліна — дотри­мання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених законордавством та військо­вими статутами. Це одна із найважливіших умов боєздатності збройних сил. Важливою складо­вою державної дисципліни є трудова дисципліна, як така, що пов'язана із виконанням правил внутрішнього трудового розпорядку. Трудова дисципліна — це точне, своєчасне і неухильне ви­конання працівником та власником або уповноваженим ним органом своїх обов'язків, покладе­них на них законодавством про працю. Щодо працівників, які порушують трудову дисципліну, можуть застосовуватися відповідні заходи дисциплінарної відповідальності.

Тобто основна вимога будь-якого виду дисципліни — це суворе виконання законів та інших, заснованих на законах, правових актів. Тому законність є серцевиною, основою дисципліни. Відпо­відно зміцнення державної дисципліни невіддільне від процесу зміцнення законності. Якщо, на­приклад, державні службовці виконують усі відповідні вимоги виконавчої дисципліни, то рівень законності підвищується. У разі, якщо трапляються непоодинокі випадки порушення принципів державної служби (як-то, чесності, відданості справи тощо) та певних заборон, встановлених зако­нами (наприклад, корупційна діяльність, зайняття підприємництвом тощо), рівень законності від­повідним чином знижується, що негативно впливає і на стан реального правопорядку.

Резюме за змістом теми

Режим законності є невід'ємним елементом демократичного політичного режиму. Водно­час наявність правових, демократичних законів ще не вирішує проблем, пов'язаних із забез­печенням прав, свобод та інтересів людини і громадянина тощо. Аби правові закони запра­цювали, має бути задіяна система забезпечення законності, що зумовлена метою держави, в цілому. При цьому зміцнення державної дисципліни є однією із найважливіших організацій­них гарантій реалізації режиму законності і передумовою зміцнення правопорядку, в цілому.

Терміни та поняття до теми

Принципи законності — це ті вихідні засади, керівні ідеї і основоположні вимоги, що розкривають її сутність як основи державного і суспільного життя. Саме у принципах роз­кривається соціальне та функціональне призначення законності, її сутність, роль і місце в суспільстві, зв'язок з іншими категоріями (правом, політикою, культурою тощо). Найваж­ливіші принципи законності — верховенство правового закону; взаємозв'язок законності з демократією; суворе дотримання приписів законів; сумлінне виконання юридичних функцій усіма органами держави, місцевого самоврядування, організаціями, їх посадовими особами; одноманітне застосування законів на всій території держави; неприпустимість протиставлен­ня законності і доцільності; невідворотність юридичної відповідальності за вчинені правопо­рушення; єдність законності та справедливості.

Гарантії законності — це комплекс взаємопов'язаних загальних умов та спеціальних засобів забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку, які спрямовані на профілактику порушень законності та зміцнення законності. Система забезпечення законності передбачає:

• загальносоціальну складову (загальносоціальні гарантії законності); до загальносоціаль­них гарантій належать: 1) економічні умови забезпечення режиму законності; 2) політичні умови забезпечення режиму законності; 3) ідеологічні умови забезпечення режиму законнос­ті; 4) моральні умови забезпечення режиму законності;

• спеціальну складову (спеціальні гарантії законності); до спеціальних гарантій належать: 1) юридичні засоби забезпечення законності; 2) організаційні засоби забезпечення законності.

Юридичні гарантії законності — це система правових засобів, передбачених законодав­ством, які зумовлені закономірностями суспільного розвитку та спрямовані на забезпечення такого режиму законності, за якого в усіх учасників правовідносин формується внутрішня необхідність у здійсненні правомірної поведінки, реалізація якої стає могутньою основою становлення та розвитку демократії на рівні держави і суспільства

Правопорядок — це режим (стан) упорядкованості, організованості суспільних відносин, що включає у свій зміст режим законності і її результат — систему правовідносин, які скла­лись у результаті реалізації норм права.

Державна дисципліна — це дотримання відповідними суб'єктами правовідносин вста­новленого державою порядку діяльності державних органів, підприємств і установ щодо ви­конання покладених на них обов'язків тощо. Державна дисципліна спрямована на забезпе­чення чіткої роботи та узгодженості всіх складових державного механізму.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність законності.

2. Розкрийте значення принципу верховенства правового закону в процесі побудови соці­ально-правової держави.

3. Розкрийте взаємозв'язок законності та правопорядку.

4. Порівняйте загальносоціальні та спеціальні гарантії законності.

5. Охарактеризуйте різні види державної дисципліни.