Тема 18. Законність і правопорядок

1. Поняття та принципи законності.

2. Гарантії законності.

3. Законність, правопорядок та державна дисципліна.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: понятт ята принципи закон­ності; зміст законності та механізм її забезпечення; зміст правового порядку — державно- правового явища, що являє собою фактичний стан нормативно-правової врегульованості від­носин у сфері суспільного та державного життя; зміст дисципліни як однією із форм прояву правопорядку у країні.

1. Поняття та принципи законності

Законність — це режим реального втілення права у законах держави, відповідності пі- дзаконних актів конституційним положенням та нормам законів.

Грунтовно опанувати зміст законності можливо за допомогою її вихідних засад, керівних ідей та основоположних вимог, які розкривають сутність, соціальне та функціональне приз­начення законності, роль і місце в суспільстві, зв'язок з іншими суспільними категоріями (правом, політикою, культурою тощо). Найважливіші принципи законності: верховенство правового закону; взаємозв'язок законності з демократією; суворе дотримання приписів за­конів і сумлінне виконання покладених ними юридичних обов'язків усіма органами держави, місцевого самоврядування, організаціями, їх посадовими особами, громадянами; одноманіт­не розуміння і застосування законів на всій території держави; неприпустимість протистав­лення законності і доцільності; невідворотність юридичної відповідальності за вчинені пра­вопорушення; єдність законності та справедливості.

Зміст законності, передусім, передбачає наявність законодавства, яке адекватно втілює пра­вові принципи, пріоритетність прав людини, загальнолюдські ідеали та цінності. Відповідно в даному аспекті мова йде про законність як вимогу реального втілення права у законах держа­ви. Тому закони мають бути правовими за своїм змістом. У цьому полягає засада законності — принципу верховенства правового закону. У зв'язку з цим чинні закони мають адекватно ві­дображати правові принципи, загальнолюдські цінності, правові ідеали вільного демократичного суспільства і соціально-правової держави, принципи і норми міжнародного права, міжнародні стандарти. Крім того, це також означає, що підзаконні нормативні акти мають відповідати вимо­гам Конституції і законів, прийматись на підставі і в порядку, визначеному законами. Усі питан­ня внутрішнього економічного і політичного життя повинні вирішуватись з позицій права, спра­ведливості і гуманізму без авторитарних, насильницьких методів.

Закони держави повинні виражати волю та інтереси народу, бути конкретним виявом народовладдя, оскільки правовий характер законів є однією із найважливіших передумов здійснення і розвитку демократії, реального забезпечення прав та інтересів громадян. За­конність нерозривно пов'язана і зумовлена режимом демократії. Тому взаємозв'язок за­конності з демократією — це ще одна найважливіша вихідна засада законності. Цей зв'язок характеризується, насамперед, тим, що законність є невід'ємним елементом наро­довладдя. Законність покликана охороняти демократичні цінності, ідеали та інститути. То­му справжня демократія неможлива без законності. Демократія, своєю чергою, здійснює значний вплив на формування і підтримання законності, виступає як найважливіша її гаран­тія. Всебічне забезпечення законності досягається лише за умов демократичних форм дер­жавного і суспільного життя, коли в боротьбі з правопорушеннями бере участь спільнота, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу та його представ­ницьких органів.

Зв'язок законності з демократією виявляється у наступному:

1. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування прав людини, панування правового закону. Паралельно з ро­звитком демократії законність стає невід'ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку.

2. Демократія як форма здійснення політичної влади народу передбачає видання демокра­тичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному виконанню та дотриманню усіма суб'єктами суспільних відносин.

3. Внутрішньо притаманний демократії принцип рівності громадян перед законом, рівно­сті їх прав, свобод і обов'язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виник­нення дійсно правової законності (правозаконності).

4. Демократія передбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов'язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права. За своєю сутністю демократія надає можливість різним політичним силам, громадським організаціям боротися за досягнення своїх політич­них, правових та інших цілей в умовах режиму законності.

5. Забезпечення законності є однією із найважливіших умов становлення та розвитку де­мократичного політичного режиму, оскільки законність — це умова ствердження демократії як самостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правовими рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності. Законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, громадських організацій, що спри­яє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства. Законність повинна гара­нтувати дотримання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного й адекватного вираження в них волі народу. Законність слугує охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і забезпечує розвиток демок­ратизму в усіх сферах державного і суспільного життя.

Усі закони держави мають виражати волю та інтереси народу, бути конкретним проявом народовладдя. Здійснення і розвиток демократії, реальне забезпечення прав та інтересів гро­мадян є невід'ємною умовою формування соціально-правової держави. Однак наявність правових, демократичних законів — це лише умова, нормативна основа законності. В меха­нізмі правового регулювання важливими є кожна його стадія — і прийняте в установленому порядку, наповнене правовим змістом законодавче правило, і його реалізація та застосуван­ня. Головним є те, аби ці закони «працювали».

Тому ще однією вихідною засадою законності є принцип суворого дотримання припи­сів законів і сумлінного виконання визначених ними юридичних обов'язків усіма орга­нами держави, місцевого самоврядування, організаціями, їх посадовими особами, гро­мадянами. Вимоги законів є загальнообов'язковими для усіх без винятку органів, організа­цій, посадових осіб, громадян тощо. Жоден суб'єкт законності не має право порушувати ці вимоги, обходити закони чи ставити себе над законом. Відповідно до вимог ст. 68 Конститу­ції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Лише суворо дотримуючись вимог закону, громадяни набувають особисту безпе­ку, що є справедливим, оскільки заради цієї безпеки люди об'єднуються у суспі­льство; що є корисним, оскільки лише у даному випадку надається можливість точно прослідкувати негативні наслідки протиправної поведінки... Свобода закінчується там, де закони допускають, що в ряді випадків людина пе­рестає бути особою і перетворюється на річ: там виявляється, що впливові особи докладають енергійні зусилля, аби із усієї сукупності правововідносин пріоритет отримали ті, які закон регулює у їх інтересах.

Чезаре Беккаріа (1738—1784)

У державі та суспільстві має панувати режим законності — такий режим державного і суспільного життя, за якого забезпечується повне й неухильне дотримання та виконання вимог законів. Режим законності передбачає:

1. Наявність грунтовно продуманої системи правових, демократичних законів, цілісної системи законодавства, що будується на основі верховенства Конституції. Від якості законів залежить вся діяльність правозастосовчих суб'єктів. Закони мають бути чіткі, однозначні, доступні для всіх громадян і посадових осіб. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Усі органи державної влади та місцевого самоврядування мають здійснювати свої повнова­ження, виходячи із пріоритетності прав і свобод людини та громадянина. Підзаконні норма­тивні акти мають відповідати вимогам Конституції та законів. Тобто підзаконні акти не по­винні суперечити законам та видаватись, виходячи, наприклад, із відомчих інтересів, всупе­реч інтересам всього суспільства й народу тощо.

2. Точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників правовід­носин. В основі правового статусу органів держави та їх посадових осіб, покладено принцип, за яким їх функціонування здійснюється на основі та в межах, визначених законами. В основі правового статусу суб'єктів громадянського суспільства покладено принцип «дозволено все, що безпосередньо не заборонено законами». В даному аспекті законність предстає як один із найважливіших принципів діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, інших суб'єктів правовідносин.

3. Точне і неухильне дотримання і виконання вимог законів всіма посадовими особами і гро­мадянами в усіх сферах державного та суспільного життя.

4. Усі органи державної влади та місцевого самоврядування мають здійснювати свої пов­новаження, виходячи із пріоритетності прав і свобод людини та громадянина. Відповідно до вимог ст. З Конституції України забезпечення прав і свобод, охорона життя, честі і гід­ності людини — обов 'язок держави. Громадяни мають право подавати заяви, скарги і пропо­зиції щодо захисту своїх прав, а відповідні державні органи зобов'язані своєчасно та належ­но їх розглядати. Захист прав громадян здійснюється через систему органів правосуддя. Су­ди повинні бути незалежними і підкорятись лише закону, розглядаючи ті чи інші справи.

5. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов 'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Режим законності тісно взаємопов'язаний з принципом одноманітного розуміння і за­стосування законів на всій території держави. Значення цього принципу полягає у праг­ненні досягнути вирівнювання в процесі правового регулювання та правореалізації незалеж­но від суб'єктних та просторових параметрів дії приписів законів. Тобто законність повинна бути єдина для всіх суб 'єктів і на усій території держави (в усіх областях України, а також в Автономній Республіці Крим). Цей принцип визначається єдністю системи права і системи законодавства, єдністю розуміння законів та підзаконних нормативно-правових актів, а та­кож практики їх реалізації і застосування всіма суб'єктами суспільних відносин на всій тери­торії, всіма посадовими особами і громадянами України.

Суворе дотримання та виконаня вимог законів передбачає також неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Це означає, що закон є вищим ступенем про­яву доцільності. Даний принцип не виключає творчого розуміння закону і законності та надає учасникам правовідносин можливість прийняти найбільш доцільне рішення і обра­ти варіант поведінки у відповідності до фактичних обставин та в межах законів. Проте долю країни, всього народу мають вершити саме закони, а не особисті амбіції окремих осіб, за яких переважає підхід з позицій партійно-номенклатурної доцільності тощо.

У зв'язку з цим суворе дотримання приписів законів і сумлінного виконання покладе­них ними юридичних обов'язків тісно взаємопов'язане з принципом невідворотності юридичної відповідальності за вчинені правопорушення. Зміст цього принципу вияв­ляється у тому, що будь-яке правопорушення має бути своєчасно розкрите, а винні у його вчиненні особи мають бути притягнуті до юридичної відповідальності, адекватній рівню суспільної небезпеки або суспільної шкідливості, вчинених ними діянь. Будь-яка неспра­ведливість викликає невдоволення людей і може призвести до соціальних конфліктів. Відтак, юридична відповідальність як реакція держави на протиправні дії суб'єктів пра­вовідносин має на меті не лише покарання правопорушника у вигляді застосування до нього юридичних санкцій, (що виражаються у формі негативних наслідків для особи та майнового стану правопорушника), а й відновлення порушеної справедливості (прин­цип єдності законності та справедливості).

При цьому законність не слід ототожнювати з реалізацією права. Оскільки порушення законності виявляється не в одиничних фактах невиконання законодавчих вимог, а в наявно­сті загальних протиправних тенденцій у лінії поведінки суб'єктів законності. У зв'язку з цим її сутність полягає не в здійсненні конкретних актів реалізації норм права, зокрема, а в реаль­ності правових законів, в цілому, тобто у формуванні таких об 'єктивних тенденцій, за яких всі без винятку її суб 'єкти керуються принципом суворого дотримання приписів законів та сумлінного виконання покладених на них юридичних обов'язків. Тому законність та розви­нуте громадянське суспільство — це явища тісно взаємопов'язані між собою, оскільки ре­жим законності становить основу демократичного державного режиму, він є умовою усталеності суспільного і державного буття та їх нормального функціонування. Відповідно законність можливо розглядати як процес вдосконалення державно-правової форми органі­

зації суспільства шляхом суворого та неухильного дотримання і виконання вимог законів з метою формування стану правомірності в системи соціальних відносин¹.

У цьому процесі особливе значення набуває моральність та доброчесність («любов до за­конів»). Тому моральна природа законності найбільш концентровано виявляється у її взає­мозв'язку з культурою як морально-етичною основою законності та передбачає формуван­ня поваги до права, внутрішнього бажання порядку, законослухняності, що спираються не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомлення його справедливості і правомірності. Вимагаючи відповідної поведінки в межах закону, режим законності сприяє виникненню у людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм у процесі здійснення правовідносин. Повага до закону формує у громадян почуття неприми­римості до свавілля, беззаконня, насильства.

У вирішенні завдань з утвердження законності важливе місце посідає держава, її органи та посадові особи. У зв'язку з цим великого значення набуває злагоджена та чітка робота державного апарату, точне й неухильне дотримання вимог законів усіма органами держави, їх посадовими особами. Так, діючи відповідно до принципів законності, держава, її органи, посадові особи сприяють формуванню у людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку держави. У зв'язку з цим законність пов 'язується з діяльністю державного апарату і його посадових осіб². Це озна­чає, що серед суб'єктів законності (органів держави, місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій, їх посадових осіб та громадян) особливе місце належить саме державним посадовцям, які діють у процесі своєї дільності від імені держави та її органів.

«Доброчесність можна визначити як любов до законів і до вітчизни. Це любов, яка вимагає постійної переваги суспільного блага над своїм особистим... Вірний засіб виховати цю любов у дітях полягає у тому, аби вона була у батьків».

Ш. Монтеск'є (1689—1755)

Ще в епоху становлення буржуазного ладу видатний французький просвітник ПІ. Мон­теск'є надав чітку систему забезпечення «доброчесності» як головної риси республікансько­го устрою, виділяючи серед двох суб'єктів доброчесності («батьків», правителів, і «дітей», народу) саме перших — «батьків». Об'єктивна дійсність свідчить про те, що «діти», спосте­рігаючи «батьків», виробляють власні моделі поведінки у майбутньому, «батьки» власним прикладом вчать своїх «дітей». Тому відповідно, яким є ставлення до законів у «батьків», таким це ставлення буде формуватися і в «дітей». Тобто, первинними (ібезпосередніми() суб 'єктами законності визнаються саме державні посадовці. Якщо ж посадові особи став­ляться в один ряд суб'єктів законності з громадянами та іншими особами, відбувається ви­кривлення, нівелювання підвищеної небезпеки порушення законів саме з боку посадових осіб, у порівнянні з тією небезпекою їх порушення, що вчиняється громадянами³.

Пронизуючи всі інститути державно-правової надбудови, законність у діяльності держав­ного апарату виявляється у наступних положеннях:

• усі рішення органів держави мають відповідати вимогам законів. Так, у ст. 113 Кон­ституції України визначено, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України;

• рішення органів держави можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до кола компетенції, визначеної в межах та на підставі законів. Зокрема, у ст. 116 Конституції Украї­ни закріплено, що Кабінет Міністрів України здійснює повноваження, визначені Конституці­єю України та законами України;

• усі рішення державних органів приймаються у формах і порядку, які встановлені ви­могам законів. Наприклад, у ст. 117 Конституції встановлено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження. Нормативно-правові акти Кабі­нету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підля­гають реєстрації в порядку, встановленому законом;

— взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями здійснюються у межах взаємних прав та обов'язків, які визначені на підставі зако­нів. Зокрема, у Законі України «Про банки і банківську діяльність» у редакції від 24.11.2009 р. визначено, що держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зо­бов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході ви­конання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку за винятком випадків, пе­редбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкоду­ванню у порядку, визначеному законом.