правоприпиняючі — це конкретні життєві обставини, із настанням яких норма права пов'язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу студенту диплома про закінчення вузу тощо).

Слід звернути увагу на те, що один і той самий юридичний факт може бути правоутво- рюючим, правозмінюючим та правоприпиняючим для суб'єктів, які є сторонами у правовід­носинах. Так, факт отримання диплома про закінчення вузу припиняє правовідносини між вузом і конкретним студентом, водночас цей факт є правоутворюючим фактом, тому що він є підставою для прийняття особи, яка отримала диплом про вишу освіту, для прийняття на ро­боту за певним фахом тощо.

3. За вольовою ознакою юридичні факти як підстави виникнення, зміни або припинення правовідносин, можуть виражатися у формі діяння або у формі подій.

4. За складом юридичні факти поділяють на прості та складні.

Якщо для виникнення, зміни або припинення, передбачених нормою права юридичних наслідків, потрібен один юридичний факт — це прості юридичні факти. Водночас, як прави­ло, для цього потрібен не один юридичний факт, а сукупність фактів. Мова йде про складні юридичні факти. Як правило, для зарахування до вищого навчального закладу необхідним є наявність складного юридичного факту: загальна середня освіта, підкріплена документом; свідоцтво, яке засвідчує, що особа склала незалежне тестування, успішна здача вступного іс­питу, наказ ректора про зарахування до вузу тощо.

Резюме за змістом теми

Розглянувши сутність норм права, їх систему та механізми реалізації, слід звернути увагу на те, що юридичні норми створюються і діють, передусім, з метою регулювання та охорони найважливішої частини суспільних відносин — правовідносин. Правовідносини — результат дії юридичного, формально-визначеного права.

При цьому звертається увага на особливу природу правовідносин з поміж інших суспільних відносин, оскільки саме правовідносини відображають той аспект конкретних, життєвих відно­син між індивідами, їх групами та спільнотами, які визначаються нормами права.

Розкриваючи елементи правовідносин, і, зокрема, їх зміст варто особливо наголосити, що юридичний і фактичний зміст — це нетотожні поняття. При цьому права і обов'язки суб'єктів правовідносин тісно пов'язані між собою, оскільки неможливо одержати будь-які права без одночасного виникнення певних обов'язків.

Терміни та поняття до теми

Правовідносини розуміють як врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що охороняються і гарантуються дер­жавою.

Склад правовідносин — сукупність взаємопов'язаних елементів, без наявності яких, во­ни не розглядаються як правовідносини. Серед елементів складу правовідносин виділяють суб'єкти, об'єкти та зміст.

Суб'єкти правовідносин — це учасники правовідносин, завдяки взаємодії яких вони ви­никають, змінюються та припиняються. Аби стати учасником правовідносин слід набути правосуб'єктність (правоздатність та дієздатність).

Об'єкти правовідносин — це те, заради чого правовідносини виникають, змінюються та припиняються (матеріальні інтереси та потреби). Предмети правовідносин — це певні мате­ріальні та нематеріальні блага, які слугують засобом або джерелом задоволення відповідних потреб суб'єктів.

Правоздатність — це визнана державою здатність бути учасником правовідносин, тобто здатність мати права та обов'язки.

Дієздатність — можливість реалізувати свою правоздатність, здатність власними діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, яка включає угодоздатність та деліктоздатність. Угодоздатність — здатність особи укладати угоди; деліктоздатність — здатність особи нести юридичну відповідальність.

Юридичний зміст правовідносин відображає конкретно визначений правовий зв'язок, що існує між суб'єктами правовідносин через їх права і обов'язки, які закріплені в нормах права.

Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані суб'єктами правовідносин ді­яння, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав та суб'єктивних юридичних обов'язків.

Юридичні факти — це передбачені гіпотезою правових норм конкретні обставини, з на­станням яких виникають, змінюються або припиняються правовідносини

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте особливості правовідносин в порівнянні з іншими суспільними відносинами.

2. Назвіть елементи складу правовідносин.

3. Розкрийте зміст поняттів правоздатність та дієздатність фізичних і юридичних осіб.

4. Проаналізуйте значущість юридичних фактів у процесі виникнення, зміни та припи­нення правовідносин.

5. Розкрийте сутність юридичного та фактичного змісту правовідносин.

6. Назвіть підстави обмеження дієздатності фізичних осіб.

7. Розкрийте поняття об'єкту та предмету правовідносин.

Тема 15. Форми реалізації норм права. Застосування права як особлива форма його реалізації

1. Реалізація норм права: поняття та форми.

2. Стадії процесу застосування норм права.

3. Акти застосування норм права: поняття та види.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: сутність реалізації норм права; різні форми безпосередньої реалізації норм права; поняття правозастосування та його стадії; актів застосування норм права.

1. Реалізація норм права: поняття та форми

Реалізація норм права—це послідовне переведення об'єктивних моделей поведінки, за­кріплених у нормах права у фактичну поведінку суб 'єктів правовідносин.

Якщо норма права має загальний, абстрактний характер, то її реалізація — завжди конк­ретна і відбувається у певних життєвих умовах під впливом різних факторів. Усі ці фактори виявляють рівень правової культури, правосвідомості, моральної підготовленості, політичної обізнаності, матеріальної забезпеченості та інші об'єктивні і суб'єктивні чинники, які спри­яють, або, навпаки, ускладнюють процес реалізації норм права.

У зв'язку з цим історії права відомі випадки, коли в результаті впливу тих чи інших фак­торів (несприятлива геополітична ситуація, недостатній рівень політичної свідомості тощо), деякі нормативні масиви так і не були реалізовані, перетворившись на «пам'ятки права»¹.

«Сутністю права є практична реалізація.

Правова норма, яка ніколи не отримала такої реалізації, не може більше претендува­ти на таке найменування: вона перетворюється на зіпсовану пружину у механізмі права, що не бере участі у його роботі і яку можливо усунути без будь-якої зміни останньої».

Рудольф Ієрінг (1818—1892)

Тому надати остаточну оцінку прийнятим юридичним актам неможливо лише після опанування їх змісту, оскільки процес правоутворення спрямований на реалізацію норм пра­ва у фактичних правовідносинах шляхом реалізації суб 'єктивних прав і суб 'єктивних юриди­чних обов 'язків². Тобто реалізація норм права є невід'ємним етапом правоутворення, що зу­мовлено недопущенням абсолютизації значення правових форм та надмірних сподівань на те, що вирішення тих чи інших проблем суспільного життя можливе і без врахування реаль­них передумов реалізації законів³.

Приймаючи нормативні акти, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, стабілізацію визначених суспільних відносин. Поставлену мету вдається до­сягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм права може не збігатися з пос­тавленою законодавцем метою. Співвідношення між метою й отриманим результатом визна­чається як ефективність норми права. Ефективність норм права безпосередньо залежить від втілення їх приписів у суспільній життєдіяльності, оскільки норми права не можуть викону­вати функції соціального регулятора без відповідної їх реалізації.

При чому передбачити в повній мірі ефективність чи неефективність норм права прак­тично неможливо. Це виявляється лише в процесі їх реалізації. Наприклад, прийняті нові но­рми права у сфері боротьби з організованою злочинністю, де передбачаються нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності тощо. Проте ефективність цих норм можливо ви­

явити лише в процесі їх реалізації. Якщо в результаті їх реалізації, через визначений час рі­вень організованої злочинності знизився — норми ефективні (результат досяг мети). Або, навпаки, в результаті їх прийняття — рівень злочинності не зменшився, значить, — норми виявилися не ефективними (результат не досяг мети).

Ефективність реалізації норм права зумовлена:

• врахуванням реальних суб 'єктивних та об 'єктивних передумов реалізації законів;

• відповідністю юридичного права розмаїтим потребам суспільства;

• злагодженістю системи юридичних правил (відсутністю прогалин, колізій);

• відповідністю норм права їх меті та завданням;

• адекватністю їх формального вираження (у певних формально визначених правах та обов'язках, у певних формах права).

Безпосередня реалізація норм права здійснюється у наступних формах: використання, виконання, дотримання норм права.

Використання норм права — це форма реалізації уповноважуючих приписів норм права, зміс­том якої є активна поведінка суб'єктів правовідносин шляхом використання нормативно закріп­лених прав. Тобто для цієї форми правореалізації характерною є така поведінка суб 'єктів, що полягає у використанні тих юридичних можливостей, які закріплені у нормах права. Шляхом використання норм права відбувається здійснення суб 'єктивних прав учасниками тих суспільних відносин, які врегульовуються нормами права. Використання чи невикористання прав має суто добровільний характер, оскільки суб'єкт самостійно вирішує, використовувати чи утримуватися від використання нормативно закріплених грав (використання права на освіту тощо).

Виконання норм права — це форма реалізації зобов 'язуючих приписів норм права, зміс­том якої є вчинення дій, необхідність здійснення яких вимагається такими приписами (вико­нання приписів правових норм щодо сплати податків тощо). Особливістю цієї форми є актив­на поведінка суб'єкта: вони чинять дії, які відповідають вимогам нормативно-правових при­писів, тобто суб'єкти виконують покладені на них обов'язки.

Дотримання норм права — це форма реалізації забороняючих приписів норм права, зміс­том якої є утримання суб'єкта від порушення заборон, які містяться у правових нормах (до­тримання заборон правил дорожнього руху тощо). Особливістю даної форми є пасивна пове­дінка суб'єктів: вони не чинять дій, що заборонені приписами норм права і таким чином ви­конують правові заборони.

Тобто у повсякденному житті взаємозв'язок норм права і життєвих реалій — як реалізація норм права — відбувається безпосередньо в процесі правомірної поведінки суб 'єктів шляхом їх активних дій або бездіяльності. При цьому, як правило, в процесі здійснення тих чи інших правомірних діянь така реалізація видається непомітною. Зокрема, здійснюючи догляд за хворими, старими батьками, — виконуємо свої обов'язки дітей по відношенню до батьків, встановлені нормами Сімейного кодексу України. Не переходячи автомагістралі у недозво- лених місцях, — дотримуємося певних заборон правил дорожнього руху як пішоходи, вста­новлені нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення тощо.

Водночас існують і відповідні винятки із цього загального правила, за яких правові при­писи не можуть бути реалізовані шляхом їх безпосереднього, звичного використання, вико­нання та дотримання. Мова йде, насамперед, про необхідність здійснення особливої форми реалізації норм права — правозастосування — діяльності компетентних суб'єктів, яка по­лягає у прийнятті формально обов'язкових, персоніфікованих актів застосування норм права з метою створення умов, необхідних для реалізації таких норм.

Передумовами виникнення правозастосування, передусім, є випадки, коли правовідноси­ни не можуть виникнути без владного веління державного органу, його посадових осіб або інших компетентних суб'єктів (наприклад, здійснення підприємницької діяльності можливе лише після її державної реєстрації тощо). Безпосередня реалізація норм права неможлива та­кож у випадку, коли виникає спір про право і сторони самостійно не можуть прийти до узго­дженого рішення або у випадку, коли мають місце перепони для реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Це зумовлює діяльність компетентних правозастосовчих органів (приміром, органів правосуддя), які вирішують даний спір і виносять відповідне правозасто- совче рішення по даній справі.

Необхідність у правозастосовчій діяльності безпосередньо передбачена законодавством також у випадку, коли з'являється необхідність офіційно встановити наявність або відсут­ність конкретних фактів або визнати їх юридично значимими. Зокрема, відповідно до вимог ст. 43 Цивільного кодексу України визнання фізичної особи безсвісно відсутньою здійсню­ється виключно у судовому порядку, що встановлюється Цивільним процесуальним кодек­сом. Реалізація норм права шляхом правозастосування необхідна також у випадку, коли суспіль­не відношення завдяки його особливої значимості має пройти контроль з боку органів дер­жави з метою перевірки його законності (наприклад, ліцензування певних видів підприємни­цької діяльності тощо).

Правозастосовча діяльність здійснюється у певних формах (позитивній та юрисдикцій- ній), які виокремлені відповідно до двох основних завдань правозастосовчої діяльності — організації виконання приписів правових норм та забезпечення реакції з боку державних ор­ганів на порушення приписів норм права.

Позитивне правозастосування — це така його форма, що здійснюється як обов 'язкова умова нормальної реалізації певних регулятивних приписів норм права та має встановлений законодавством порядок. Позитивне правозастосування спрямоване на забезпечення прав і законних інтересів суб 'єктів правовідносин і полягає у створенні належиш умов для виник­нення, зміни або припинення правовідносин. Наприклад, трудові правовідносини, як правило, виникають завдяки позитивній формі правозастосування. Задля цього існує відповідний по­рядок працевлаштування, в результаті якого на підставі індивідуально-правового акту (нака­зу про зарахування на роботу, посаду тощо) — здійснюється реалізація певного права (зок­рема, права на працю). Суб'єктами позитивного правозастосування можуть бути як фізичні, так і юридичні особи та спільноти. Наприклад, суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності ре­алізують право на здійснення зовнішньоекономічних операцій виключно з дозволу відповід­них органів державної виконавчої влади шляхом нормативно встановленого порядку ліцензу­вання зовнішньоекономічних операцій (ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» у редакції від 27.07.2010 p.).

Юрисдикційне правозастосування — це така його форма, що здійснюється з приводу правопорушення, з метою застосування санкцій норм права (юридичної відповідальності) та має нормативно встановлений порядок. Юридична відповідальність — це специфічні право­відносини між компетентними суб'єктами, з одного боку, та особою, яка скоїла правопору­шення, з іншого боку. До таких компетентних суб'єктів відносять:

• юрисдикційні органи держави — органи правосуддя, органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, інші органи, наділені повноваженнями юрисдикційного характеру (адмі­ністративні комісії при виконавчих органах міських, сільських, селищних рад, виконавчі коміте­ти сільських селищних міських рад, органи державного пожежного нагляду, органи залізничного транспорту, державна інспекція зв'язку, державна архітектурно-будівельна інспекція та ін.);

• недержавні органи — третейські суди тощо;

• посадові особи, які наділені відповідними повноваженнями — керівники підприємств, установ, організацій усіх форм власності (зокрема, відповідно до ст. 147-1 Кодексу законів про працю України дисциплінарні стягнення за порушення трудової дисципліни (догана, звіль­нення) застосовується власником або уповноваженим ним органом, якому надано право при­йняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника).

Функціональне призначення зазначених суб'єктів безпосередньо визначається можливістю притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні вимог законодавства. Особливе зна­чення відіграють так звані юрисдикційні органи — органи, що приймають остаточні рішення що­до визначення виду і міри негативних наслідків для правопорушників, чи виправдовують неви­нуватих. Зокрема, у разі виникнення перешкод у процесі звичайної, безпосередньої реалізації норм права (їх порушення тощо), особа вправі звернутися до органів правосуддя, оскільки приз­начення цих органів полягає у вирішенні конфліктів, суперечок між суб'єктами правовідносин, у захисті та відновленні їхніх прав, у притягненні правопорушників до юридичної відповідальнос­ті. Так, у Цивільному процесуальному кодексі України врегульований порядок розгляду і вирі­шення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України) тощо. В результаті розгляду конкретної справи суд приймає правозастосовчий акт (рішення), на підставі якого особа може реалізувати свої права.

На сьогодні відсутній єдиний підхід до визначення поняття правозастосування. Проте з урахуванням вищезазначених його форм, найбільш прийнятним є визначення правозастосу­вання як організаційно-правової діяльності компетентних державних органів та уповноваже­них на це інших компетентних суб 'єктів (підприємств, установ, організацій тощо), їх посадо­вих осіб, яка полягає у прийнятті формально обов'язкових індивідуально-правових, персоніфі­кованих актів з метою створення умов, необхідних для реалізації таких норм та застосування санкцій норм права (юридичної відповідальності).

Таким чином, реалізація норм права у повсякденному житті здійснюється у формі право­мірних дій (використання права, виконання обов'язків) і бездіяльності (утримання від скоєн­ня протиправних діянь, дотримання заборон). Проте існують випадки реалізації норм права шляхом особливої її форми — правозастосування.

2. Стадії процесу застосування норм права

Однією із визначальних рис правозастосовчої діяльності є її процесуальний характер. При чому наявність певного порядку (процедури) здійснення правозастосовчої діяльності — це її невід'ємна риса, що виявляється в усіх формах правозастосування. Порядок здійснення пра­возастосовчої діяльності закріплено у чинному законодавстві. Наприклад, реалізація права на працю передбачає певну процедуру прийому на роботу, що реалізується відповідними суб'єктами правозастосування з урахуванням специфіки різних галузей господарства, відпо­відно до вимог законодавства про працю. В даному випадку мова йде про сукупність норм процесуального характеру, які регламентують порядок прийняття на роботу, як один із ін­ститутів трудового права. Своєю чергою, такі норми складають зміст відповідного інституту в системі законодавства про працю.

Водночас, залежно від характеру тих чи інших правовідносин, від їх значущості в механізмі забезпечення прав особи, сукупність норм, спрямованих на регулювання процедури проведення певних видів правозастосовчої діяльності, може утворювати окремі галузі процесуального права, як-то цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне, кримінально-процесуальне тощо. Тобто особлива значущість таких процесуальних правовідносин призводить до необхідності прийняття відповідних кодифікованих законодавчих актів — Кримінально-процесуального ко­дексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України та ін.

Процес застосування норм права як діяльність уповноважених суб'єктів правозастосу­вання, має певну процедуру (порядок) проведення та передбачає наступні стадії:

1. Встановлення фактичної основи справи — полягає у зібранні, дослідженні та оцінці юридично значимих фактів. На цій стадії встановлюються ті обставини, на наявність або від­сутність яких розрахована норма права.

2. Юридична кваліфікація. Змістом цієї стадії є пошук відповідної норми права, яку на­лежить застосувати до юридично значимих фактів, які були об'єктивно встановлені на пер­шій стадії. Невірне розуміння змісту нормативно-правових приписів може призвести до за­стосування неадекватних, невідповідних правил до тих чи інших юридично значимих фактів, тлумачення змісту норм права — це необхідна складова юридичної кваліфікації.

3. Прийняття рішення по справі. Змістом цієї стадії є прийняття акту застосування норм права, що пов'язує норми права з конкретним випадком.

4. Виконання рішення по справі. На цій стадії нормативно-правові настанови впрова­джуються у життя.

Оскільки процесуальний характер проведення правозастосовчої діяльності особливо ви­являється на рівні її юрисдикційної форми, як приклад, розглянемо процес правозастосуван­ня, закріплений у нормах однієї із галузей процесуального права, зокрема, кримінального процесуального права.

Так, на першій стадії правозастосовчого процесу здійснюється встановлення фактичної основи справи, призначення якої полягає у зібранні, дослідженні та оцінці юридично значи­мих фактів. Установлення фактичних обставин правопорушення визначається як логічно пос­лідовна діяльність із зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Фактичні обставини справи — це життєві факти, явища дійсності, які утворюють фактичну основу справи. До фактичних обставин відносять — юридичні факти та інші суттєві факти, які враховуються в процесі юридичної оцінки випадку, що розглядається. Зокрема, у ст. 6, ст. 22, ст. 94 Кримінального процесуального кодексу України (надалі — КПК) закріплена вимога «все­бічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи» та передбачені обставини, які ви­ключають провадження в кримінальній справі за відсутністю в діянні складу злочину. У зв'язку з цим на першій стадії з'ясовуються обставини, сукупність яких створюють склад злочину.

Застосування норм права має грунтуватися на повній, достовірній, належним чином юри­дично закріпленій та оціненій інформації, що розкриває обставини справи і реконструює по­дію, до якої застосовується закон. У зв'язку з цим встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою доказів. Докази — дані (відомості) про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, у формі протоколу). До­казами є саме відомості про факти, інформація про них, а не логічні аргументи.

При чому поняття доказу охоплює і самі факти, і джерела отримання відомостей про докази, тобто документи, акти, показання свідків. Джерела отримання відомостей про факти вимагають відповідних процесуальних форм закріплення, посвідчення (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими тощо). Так, у ст. 94 КПК, де передбачені підстави до порушення кримінальної справи, зазначається, що кримінальна справа може бути порушена лише в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину. У Главі 5 КПК, яка присвячена доказам, закріплені обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі, порядок збирання, подання доказів та оцінки доказів. Зокрема, до таких об­ставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі при провадженні досудового слідст­ва, дізнання і розгляді справи в суді відносять: подію злочину (час, місце, спосіб та інші обста­вини вчинення злочину); винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; обста­вини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої зло­чином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

При цьому законом передбачено також припущення доказів — «правові презумпції», які можуть виступати як юридичні факти. «Правові презумпції» не є достовірним фактом, а ли­ше фактом, який припускається з великою мірою ймовірності.

Велике значення в процесі доказування по кримінальних справах має презумпція невину­ватості, тобто припущення про невинуватість будь-якої особи, в тому числі і у випадку, ко­ли проти неї свідчить безліч фактів: особа має визнаватися невинуватою доти, доки її прови­на не буде доведена у порядку, передбаченому законом і встановлена вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу України).

Від презумпції невинуватості залежить розподіл обов'язку доказування. Обов'язок дока­зування — це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У кримінальних і адміністративних справах цей обов'язок покладений на державного зви- нувачувача. Обвинувачуваний не зобов'язаний доводити свою невинуватість. У разі, якщо провина обвинуваченого не буде доведена, він визнається невинуватим, тобто відпадають і підстави для застосування санкцій юридичної відповідальності.

При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тоб­то юридичному встановленню наявності, відсутності чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнають­ся преюдиційними, тобто такими, що в процесі нового розгляду справи вважаються встанов­леними, істинними і не потребують нової перевірки.

Юридична справа — це сукупність певним чином оформлених та розміщених документів. Вона утворюється із документів, які складаються правозастосовчими суб'єктами. В цих до­кументах фіксуються свідчення про фактичні обставини справи.

В процесі другої стадії — юридичної кваліфікації — здійснюється застосування відповідних нормативно-правових приписів норм права до виявлених юридично значимих фактів. Вибір та аналіз юридичних норм утворюють юридичну основу справи. Сутність юридичної кваліфікації по­лягає у вирішенні питання, чи поширюється норма права, яка застосовується, на даний випадок.

Встановлення юридичної кваліфікації здійснюється у декілька етапів:

• підбір відповідної правової норми, яка діяла на момент виникнення фактичних обста­вин справи, а також її аналіз з точки зору її дії у часі, у просторі та за колом осіб;

• перевірка автентичності тексту норми офіційному її викладу;

• аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

По-перше, визначається галузь права, що регулює відповідні відносини, а потім обираєть­ся конкретна норма, що передбачає даний життєвий випадок. Після вибору норми права здійснюється перевірка обраної норми на предмет її дії:

1. у часі, тобто перевірка її чинності на момент, коли мав місце юридичний факт право­порушення;

2. у просторі, тобто перевірка її чинності на тій території, де мав місце юридичний факт правопорушення;

3. за колом осіб, тобто перевірка її поширення на осіб, які вчинили правопорушення.

При цьому застосування норм права має здійснюватися з урахуванням загальних правил

про пряму дію норм права у часі та відповідних законодавчо встановлених випадків зворот­ної сили закону.

Обравши та перевіривши чинність правової норми необхідно переконатися у чинності тексту правового акту, який містить цю норму. Крім того, на даному етапі з'ясовується чи не внесені зміни до нормативно-правового акту.

Особливо уважно слід ставитися до норм права, які розміщені в різних збірниках чи ко­ментарях. Аби уникнути порушень законності в процесі юридичної кваліфікації, слід корис­туватися виключно текстами офіційних видань нормативних актів, перелік яких закріплено в Указі Президента України від 10.06.1997р. «Про порядок офіційного оприлюднення норма­тивно-правових актів та набрання ними чинності» з наступними змінами і доповненнями.

Здійснення юридичної кваліфікації передбачає також обов'язковий аналіз приписів норми права з точки зору необхідності тлумачення її змісту. Тому тлумачення норм права — це особливий вид юридичної діяльності, що передбачає з'ясування та роз'яснення змісту нор­мативно-правових приписів¹.

Завершується ця стадія безпосередньою юридичною оцінкою (юридичною кваліфікацією) су­купності фактичних обставин справи. У випадку збігу встановлених обставин з ознаками право­порушення, передбаченими нормативно-правовими приписами, відбувається застосування цих приписів. Наприклад, встановивши, що заволодіння майном було здійснено способом небезпеч­ним для життя чи здоров'я потерпілого, слідчий кваліфікує дії нападника не як пограбування, а як розбій, тобто згідно з вимогами ст. 187 Кримінального кодексу України.

Третьою стадією є прийняття рішення по справі, яке є:

• логічним висновком усього процесу правозастосування, результатом інтелектуальної діяльності, оскільки здійснюється на підставі аналізу конкретних фактів (обставин справи) та юридичних підстав (нормативно-правових приписів норм права), у результаті чого фактич­на основа і юридична основа правозастосування співпадають; тобто рішення по справі логіч­но пов'язує конкретний випадок з нормами права;

• вольовим актом, що формально закріплює рішення компетентного органу по справі в акті застосування норм права¹, який забезпечує чинність нормативно-правових приписів та спрямований на виникнення, зміну або припинення юридичних прав і обов'язків персоніфіко­ваних суб'єктів у межах конкретної життєвої ситуації; акти застосування норм права прийма­ються державними та іншими компетентними суб'єктами та різняться, як правило, за юридич­ною формою (наприклад, Указ Президента про відзнаку діячів культури та науки; вирок суду по кримінальним справам; наказ керівника підприємства про зарахування на роботу тощо);

• юридичним фактом, що служить основою для виникнення, зміни або припинення пра­вовідносин.

Змістом четвертої стадії процесу правозастосування є виконання рішення по справі, що передбачає здійснення фактичних дій, завдяки яким настанови норм права впроваджуються у життя (приміром, студент, пройшовши увесь процес вступу до вищого учбового закладу освіти, в результаті зарахування до ВУЗу наказом Ректора, як актом застосування норм пра­ва, починає навчання у вищому навчальному закладі тощо).

Крім того, змістом цієї стадії є здійснення компентними органами діяльності щодо виконання вимог акту застосування норм права. Так, примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98 р. примусове ви­конання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юс­тиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Се­вастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), рай­онних в містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції. У зазначе­ному Законі України визначені обов'язки та права державних виконавців, які відповідно до ви­мог Закону України «Про виконавче провадження» від 12.04.99 р. здійснюють дії, спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

3. Акти застосування норм права: поняття та види

Акт застосування норм права — це офіційний правовий акт, у якому формально закріплюєть­ся рішення органу держави чи іншого компетентного суб'єкта з конкретної юридичної справи (рі­шення, вирок, наказ тощо). Втім, слід пам'ятати, що акт застосування норм права є одним із видів правових актів. Правовий акт — волевиявлення уповноваженого суб'єкта за допомогою встанов­лення, зміни чи припинення дії норм права або визначення, зміни чи припинення на основі цих норм прав, обов'язків та відповідальності учасників конкретних правовідносин. Правові акти мо­жуть бути актом-документом, зміст якого фіксується у встановленій законом письмовій докумен­тальній формі та актом-дією, за допомогою якого виникає юридичний результат.

Спільними ознаками усіх правових актів є їх офіційний, владний характер, прийняття у встановленому чинним законодавством порядку органами держави та іншими компетентни­ми суб'єктами і наявність юридично-значимої інформації.

Водночас акти застосування норм права наділені особливим призначенням (зміна, припи­нення чи породження правовідносин) і відповідними специфічними рисами, оскільки в них конкретизується загальний характер норм права щодо певного життєвого випадку.

Якщо нормативно-правовий акт є важливим інструментом правового регулювання, за допо­могою якого найважливіші суспільні відносини набувають певної правової форми, (оскільки нор­мах права визначається міра можливої та належної поведінки), акт застосування норм права приймається з метою забезпечення чинності нормативно-правових настанов і перетворення їх приписів у життя (наприклад, рішення суду по цивільним справам, наказ керівника підприємс­тва про переведення на іншу роботу тощо). Тому акт застосування норм права не є джерелом права, має індивідуальний характер, оскільки видається з приводу вирішення конкретної ситуації та на підставі норм права. Тобто акти застосування норм права спрямовані на індивідуальне ре­гулювання суспільних відносин (конкретної життєвої ситуації).

Правозастосовчі акти не містять норм права і не можуть мати зворотної сили в часі; наділе­ні персоніфікованим, індивідуально-правовим характером; адресовані конкретним суб 'єктам і тому чітко визначають суб'єктивні права та обов'язки, які реалізуються завдяки цим актам, а також міру та вид юридичної відповідальності. Тобто вони спрямовані на юридичну фікса­цію та визнання певних фактів з точки зору їх правомірності чи протиправності.

Акти застосування норм права вичерпують свою дію їх виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призна­чення житлових субсидій).

Невиконання або неналежне виконання актів застосування норм права тягне за собою юридичну відповідальність; при цьому законодавством встановлюється можливість їх ос­карження чи опротестування у встановленому законодавством порядку. Зокрема, відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 347 КПК на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами, може бути подана апеляція; апеляцію мають право подати засуджений, його закон­ний представник і захисник тощо; у ст. 356 КПК визначається, що апеляції на судові рішення районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів розглядаються Апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними судами областей, міст Києва і Севасто­поля. Касаційні скарги на судові рішення постановлені апеляційним судом можуть бути по­дані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку тощо.

Акти застосування норм права характеризуються особливим порядком набрання юри­дичної сили та виконання. Наприклад, у ст. 401 КПК закріплено порядок набрання виро­ком законної сили та його виконання: вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подання касаційної скарги, якщо його не було оскаржено; у разі подачі апеля­цій, касаційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розг­ляду справи відповідано апеляційною чи касаційною інстанцією тощо; обвинувальний вирок виконується після набрання ним законної сили; виправдувальний вирок і вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконується негайно після проголошення вироку; як­що підсудний перебуває під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засі­дання тощо.

Акти застосування норм права мають визначену чинним законодавством юридичну форму (наказ, рішення, вирок тощо), реквізити (назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповноважених осіб) та структуру. Зокрема, у чинному законодавстві закріплені певні вимоги щодо структури правозастосовчих актів; у ст. 84 Господарського процесуального кодексу України визначено зміст і структура рішення господарського суду; у ст. 215 Цивільного процесуального кодексу України також визначено зміст та структура рішення суду тощо.

Структура акту застосування норм права передбачає:

— вступну частину (назва документа, дата, місце, найменування суб'єкта (органу), що його прийняв, предмет справи, термін прийняття та ін.);

• констатуючу (описову) частину (викладення суті справи. Зокрема, у описовій частині рі­шення господарського суду має міститися стисле викладення вимог позивача, відзиву на позов­ну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін, опис дій, виконаних судом, як-то огляд і досліджен­ня доказів, ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження тощо;

• мотивувальну частину (аналіз доказів, їх оцінка, юридична класифікація та її обґрун­тування). Наприклад, відповідно до вимог ст. 215 Цивільного процесуального кодексу Укра­їни мотивувальна частина рішення суду має містити встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини, мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або ві­дсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, зазначає, чи були пору­шені, не визнані або оспорені права, за захистом яких особа звернулася до суду, зазначає на­зви статтей закону, на підставі яких вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався тощо;

• резолютивну частину (висновки уповноваженого суб'єкта щодо справи, яка вирішу­ється). Приміром, висновки суду про задоволення позову або відмову в позові повністю або частково, висновки суду по суті позовних вимог, розподілу судових витрат, строку і порядку набрання рішення суду законної сили та його оскарження тощо.

Акти застосування норм права можна класифікувати за різними підставами:

• за призначенням: регулятивні акти, що конкретизують права та обов'язки суб'єктів (наказ про зарахування на посаду тощо); охоронні акти, що встановлюють вид юридичної відповідальності (обвинувальний вирок суду);

• за юридичною формою: вироки, рішення, постанови, накази і т. д.;

• за суб'єктами їх видання: акти органів державної влади та управління; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю тощо;

• за предметом правового регулювання: кримінально-правові, цивільно-правові, про­цесуальні і матеріальні тощо;

• відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування (як юридичні факти): правоутворюючі (наказ про зарахування до ВУЗу тощо), правозмінюючі (наказ про переведення на іншу роботу тощо) і правоприпиняючі (акт про позбавлення права тощо).

Резюме за змістом теми

Норми права можуть бути втілені в реалії фактичного змісту правовідносин лише за ная­вності їх взаємозв'язку з правомірною поведінкою, оскільки суб'єкти правовідносин впрова­джують норми шляхом правомірних діянь (ції та бездіяльності). З приводу цього розгляда­ється зміст основних форм безпосередньої реалізації права (дотримання, використання, ви­конання) та особлива увага звертається на процес правозастосування. При цьому розкрива­ється поняття та види актів застосування норм права

Терміни та поняття до теми

Формами безпосередньої реалізації норм права є: використання норм права; виконання норм права; дотримання норм права.

Процес застосування норм права — це діяльність уповноважених суб'єктів правозасто­сування, що має певну процедуру, яка пов'язана з розглядом і вирішенням персоніфікованих справ, винесенням рішення по справі та впровадження його вимог у життя.

Акт застосування норм права — це офіційний правовий акт, що приймається органами держави та іншими компетентними суб'єктами з приводу вирішення конкретної ситуації. Він має персоніфікований характер і не містить норм права, визначає, змінює або припиняє пра­ва, обов'язки або встановлює міру юридичної відповідальності конкретних осіб.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть форми реалізації норм права.

2. Назвіть стадії процесу правозастосування.

3. Проаналізуйте відмінності акту застосування норм права та нормативно-правового акту.

4. Охарактеризуйте види актів застосування норм права.

5. Перелічіть елементи структури акта застосування норм права.

Тема 16. Тлумачення норм права

1. Поняття, ознаки та загальна характеристика тлумачення норм права.

2. Види тлумачення норм права за суб'єктами.

3. Прогалини в праві та шляхи їх усунення і подолання.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: причини появи тлумачення норм права, його поняття, ознаки та загальну характеристику; зміст основних методів тлума­чення норм права (граматичний, логічний, системний); зміст основних видів тлумачення норм права за обсягом результату тлумачення (буквальне, розширене, обмежене); сутність тлумачення норм права; види тлумачення норм права за суб'єктами; зміст та різновиди офі­ційного і неофіційного тлумачення; особливості офіційного тлумачення норм права в Украї­ні; сутність аналогії закону та аналогії права.

1. Поняття, ознаки та загальна характеристика тлумачення

норм права

Тлумачення норм права — це вид правової діяльності, що спрямований на з ясування та роз яснення змісту норм права. Об'єктивна необхідність тлумачення зумовлюється, пе­редусім, наступною сукупністю чинників:

1. По-перше, тим, що мова права є особливою мовою. З його допомогою формулюються загальні правила поведінки, які завжди абстрактні за своїм змістом. Відповідно всі норми права існують як регулятори типових ситуацій і тому виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять і багатозначних термінів, які за різних умов можуть бути зрозумілими неоднозначно. їх дія поширюється на всі ті випадки, коли виникають ситуації, на які дані норми розраховані. Однак передбачити в нормі права всі можливі життєві випадки нереаль­но. Конкретний випадок завжди індивідуальний. У ньому неминуче присутні обставини, які безпосередньо нормою права не передбачені. Наближення змісту правової норми до кон­кретних життєвих випадків досягається саме в процесі її тлумачення.

2. По-друге, необхідність тлумачення пов'язана також з тим, що, формулюючи правила поведінки, суб'єкт нормотворчості використовує різноманітні засоби юридичної техніки (юридичні терміни і конструкції, загальномовні засоби й ін.). Як правило, досить часто зро­зуміти зміст правових приписів неможливо без їх тлумачення.

3. По-третє, потреба у тлумаченні обумовлена також і тим, що юридичне право має таку властивість як системність, тобто норми права регулюють суспільні відносини не ізольовано один від одного, а як взаємоузгоджена цілісна система. Тому правильно реалізувати будь-яку норму права неможливо без врахування її зв'язків з іншими правовими нормами. Виявлення ж цього зв'язку можливо тільки в результаті тлумачення права.

4. По-четверте, необхідність тлумачення норм права зумовлена також і тим, що в текстах нор­мативних актів нерідко зустрічаються прогалини, колізії, неточності, інші правотворчі помилки, подолати та усунути які, можливо використовуючи різні засоби, і в тому числі тлумачення.

5. Правильне розуміння норм права необхідне для всіх форм реалізації правових норм — при дотриманні, використанні, виконанні і особливо при застосуванні норм права. Тлума­чення норм права як важливий етап процесу застосування норм права, має інтелектуально- правовий характер, спрямоване на пізнання, пояснення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, служить їх адекватному застосуванню.

Функціональне призначення тлумачення норм права — забезпечити правильне, однознач­не (уніфіковане) розуміння змісту юридичної норми всіма суб'єктами нормотворчості та пра­вореалізації.

За своїм змістом тлумачення завжди передбачає два аспекти — з'ясування і роз'яснення норми права. Тлумачення-з'ясування — внутрішня інтелектуальна діяльність суб'єкта щодо встановлення змісту норми права, яка не виходить за межі його свідомості. Це, так би мовити, тлумачення «норми для себе». Тлумачення-роз'яснення — зовнішня формалізована інтерпрета­ція змісту правової норми. Це, так би мовити, тлумачення «для інших» і тому «матеріалізоване» у певній формі, доступній для сприйняття іншими особами. Так, будь-який суб'єкт реалізації норм права ніколи не обмежується тільки з'ясуванням змісту правових норм, оскільки він у тій чи іншій формі обов'язково доводить їх зміст до інших осіб. Так, укладаючи будь-який договір, суб'єкт права так чи інакше завжди доводить до відома контрагента своє розуміння відповідних норм права; державний орган, інший уповноважений суб'єкт, приймаючи правозастосовче рі­шення, завжди роз'яснює зміст застосованих норм права у своєму рішенні тощо.

При цьому з ясування та роз 'яснення змісту норм права здійснюється за допомогою від­повідних способів (методів) тлумачення, які тісно взаємопов'язані між собою в процесі ро­зкриття змісту (значення) норм права. Так, до основних методів тлумачення відносять гра­матичний, логічний, системний та історичний.

Граматичний метод (мовне, філологічне) — це з'ясування змісту норми права шляхом граматичного аналізу її словесного формулювання за допомогою законів філології на основі ретельного аналізу морфологічної і синтаксичної структури тексту правової норми. Тобто за даного методу словам і вираженням нормативно-правових приписів надається те значення, яке вони мають у відповідній літературній мові, якщо немає підстав для їх іншої інтерпрета­ції. Цей метод тлумачення охоплює усвідомлення окремих слів і термінів, граматичного і синтаксичного змісту всього речення, групи речень; він грунтується на даних граматики, ле­ксики і припускає аналіз слів, словесних формулювань норм права. В системі методів тлума­чення даний прийом є первинним, оскільки правові норми, передусім, існують у певній мов­ній формі. Передусім, встановлюють значення кожного слова і виразу, вжитих у нормативно- правовому приписі. Потім переходять до аналізу граматичної форми іменників і прикметни­ків, способів дієслів, виду дієприкметників і т. д. Далі усвідомлюють граматичну структуру нормативно-правового припису.

У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, коли зміст і буква закону співпадають. Тобто результат тлумачення характеризується з точки зору його обсягу. Відповідно за обсягом його результату виокремлюють — буквальне тлумачення. Тобто буквальне тлумачення (як один із видів тлумачення, що виокремлюється за обсягом його результату) передбачає, що зміст правової норми роз'яснюється, виходячи з конкретного текс­ту статті нормативно-правового акту, де вона закріплена. І справжній зміст норми права, встановлений за допомогою усіх необхідних способів (методів), співпадає з результатом отри­маним на основі простого ознайомлення з її текстом. Водночас, слід особливо зауважити, що нор­ми права — правила поведінки загального характеру, які охоплюють своїм змістом значну суку­пність різних суспільних відносин. Тому шляхом буквального тлумачення не завжди можна зро­бити достовірні висновки щодо змісту норми права. У зв'язку з цим буквальне тлумачення, як правило, застосовується у поєднанні з іншими його видами. Наприклад, у Рішенні Конституцій­ного Суду України від 26 листопада 1998 р. № 16-рп/98 (у справі про порядок підписання зовніш­ньоекономічних договорів)¹ орган конституційної юрисдикції в процесі розкриття змісту ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 p., виклав бук­вальне тлумачення змісту ч. 2 ст. 6 зазначеного Закону, оскільки зміст цього тлумачення повніс­тю збігається з текстом відповідного правового припису²: «положення частини другої статті 6 Закону Української РСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» треба розуміти так, що передба­чена ним письмова форма є обов'язковою для будь-якого зовнішньоекономічного договору (ко­нтракту), що укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом або міжнародним договором України».

Одним із найважливіших способів тлумачення є логічний метод — з'ясування змісту норм права шляхом використання прийомів формальної логіки. Цей метод дозволяє розкрити зміст юридичних норм, що, як правило, не збігається з буквальним значенням їх текстового виразу через невдалий вибір законодавцем словесних форм. За логічного тлумачення аналізуються не слова і вирази нормативно-правових приписів, а поняття, які вони відображають.

Зокрема, одним із важливих логічних прийомів є логічний аналіз понять, зокрема, шля­хом виведення конкретних правових положень із загальних нормативно-правових приписів. Наприклад, цей прийом застосовувався у Рішенні Конституційного Суду України від 08.07.2010 р. № 18-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина Слободяню- ка Івана Івановича, де офіційне тлумачення положення пункту 12 частини першої ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України (спеціальної норми права) здійснювалося, вихо­дячи з положень пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України (загальної нор­ми права)³. Так, Конституційний Суд України}» п. 2.1 зазначеного Рішення встановив, що ре­алізація права особи на судовий захист (загальна норма) може бути здійснено також шляхом апеляційного оскарження актів судів першої інстанції (спеціальна норма), оскільки їх перег­ляд у такому порядку гарантує відновлення порушених прав людини і громадянина. Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень у контексті частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звер­нення до суду будь-якої інстанції відповідно до закону. Відповідно Конституційний Суд України по даній справі встановив, що апеляційному оскарженню підлягають як ухвали про роз яснення рішення суду, так і ухвали про відмову в його роз ясненні. Так, в абзаці 4 п. 2.2 зазначеного Рішення визначено, що відмова у реалізації такої можливості може призвести до порушення конституційних засад судочинства — рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, (що закріплені у п.п. 2,8 частини третьої статті 129 Конституції України).

При цьому в результаті використання даного логічного прийому виявляється розширений зміст норми права, закріпленої у пункті 12 частини першої статті 293 ЦПК. Розширене тлу­мачення (як ще один його вид за обсягом) передбачає, що справжній зміст норми права вияв­ляється ширшим її буквального текстового вираження, що міститься у відповідній статті нор­мативно-правового акту. Як правило, це зумовлено тим, що текст норми права викладений дуже лаконічно і необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст (у зазначено­му випадку таким додатковим засобом була відповідна загальна норма, закріплена у п. 2, 8 ч. З ст. 129 Конституції України), у результаті чого здійснене розширене тлумачення спеціаль­ної норми (пункту 12 частини першої статті 293 ЦПК).

Системний метод — як ще один важливий спосіб тлумачення — це з'ясування значення норми через встановлення її системних зв'язків з іншими нормами. Сутність даного методу полягає в тому, що конкретна норма порівнюється з іншими нормами, встановлюється її мі­сце і значення в певному інституті права, галузі права, системі права, в цілому. В результаті системного методу виявляється обмежений зміст певної норми права. Відповідно обмежене тлумачення (як один із його видів за обсягом) передбачає, що справжній зміст норми права виявляється вужче її буквального текстового вираження, що міститься у відповідній статті нормативно-правового акту. Наприклад, в Окремій думці судці Конституційного Суду Украї­ни В. Д. Вознюка стосовно Рішення Конституційного Суду України від ЗО жовтня 2003 р. № 18-рп/2003 (справа про службових осіб підприємств, установ та організацій)¹ надається об­межене тлумачення відповідної норми, що міститься у частині другій статті 164 Криміналь­ного кодексу України 1960 р. (надалі — ККУ) зі змінами, внесеними Указом від 12 січня 1983 р². (надалі — Указ). Так, в Окремій думці судді Конституційного Суду України В. Д. Вознюка зазначено, що відповідно до частини другої статті 164 ККУ 1960 р. зі змінами, внесеними Указом, під «службовими особами в статтях цієї глави розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно чи тимчасово на державних або громадських підприємствах, в установах чи організаціях по­сади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки на зазначених підприємствах, в установах чи орга­нізаціях за спеціальним повноваженням». Тобто, в результаті використання аналізу систем­них зв 'язків між відповідними нормами кримінального права суддя Конституційного Суду України В. Д. Вознюк дійшов до висновку, що: офіційне тлумачення поняття «службова осо­ба» (яким охоплювалися службові особи підприємств, установ, організацій, у тому числі й комерційних банків, незалежно від форм власності), надане у зазначеному Рішенні Консти­туційного Суду України, є сумнівним; поняття «громадське підприємство, установа чи орга­нізація» до набрання чинності Законом України від 28 січня 1994 р.³ мало обмежений зміст, а його розширення є неприйнятним; надавши розширювальне тлумачення положень частини другої статті 164 Кримінального кодексу України в редакції Указу від 12 січня 1983 року⁴, Конституційний Суд України фактично застосував аналогію закону, що є неприпустимим у кримінальному праві, а відповідно до частини четвертої статті 3 Кримінального кодексу України 2001 року застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забо­ронено. Тобто, в результаті використання системного методу суддя Конституційного Суду України В. Д. Вознюк, встановив місце певного кримінально-правового припису в системі інститутів кримінального права та розкрив його зміст шляхом обмеженого тлумачення.

Ще одним важливим способом тлумачення є історичний, завдяки якому справжній зміст норм права встановлюється виходячи з тих конкретно-історичних умов, обставин, факторів, які сприяли виникненню даної норми, акту тощо. При цьому визначається мета та завдання, які переслідував законодавець у конкретно-історичних умовах, приймаючи такі норми, акти тощо. Джерелами інформації в даному випадку є проекти нормативних актів, пояснювальні записки до проектів, протоколи засідань певних органів, які займалися їх підготовкою, допо­віді щодо цих проектів та ін. Історичний метод досить часто на практиці застосовується з по­рівняльним методом, у результаті чого, приміром, співставляються норми, які містилися у попередньому акті, (що втратив чинність), та аналогічні норми, які закріплені у чинному но­рмативному акті. Порівняння приписів відповідних норм дозволяє в процесі тлумачення ви­явити напрямок, у якому рухалася думка законодавця, його мету тощо.

2. Види тлумачення норм права за суб'єктами

Виокремлюють два головні види тлумачення — офіційне та неофіційне. При їх співвід­ношенні важливим є суб 'єкт тлумачення. Офіційне тлумачення норм права здійснюється компетентними державними органами, має обов'язкову юридичну силу та виявляється у двох різновидах — нормативному та казуальному.

Нормативне тлумачення — надається шляхом офіційного роз'яснення норми. Підвидами офіційного нормативного тлумачення є конституційне, легальне та автентичне тлумачення.

Конституційне тлумачення започатковане Конституцією України 1996 р. і здійснюється Конституційним Судом України як єдиним органом конституційної юрисдикції України. Конституційний Суд України, провадячи свою діяльність на підставі Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96 р., здійснює офіційне тлу­мачення Конституції та законів України. Розглянувши справу в результаті конституційного провадження, Конституційний Суд України надає відповідні висновки, які можуть містити офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

На сьогодні наголошується на тому, що відсутність у законодавця — Верховної Ради України — конституційного права офіційно роз'яснювати зміст прийнятих нею законів — не мо­же позитивно впливати на правозастосовчу практику¹. Верховна Рада як законодавчий орган, як «колективний автор» офіційно закріплює результати законотворчого процесу. Саме вона як зако­нодавець має можливість краще за будь-кого ґрунтовно і всебічно розтлумачити зміст, закладений у ту чи іншу норму закону. І це відповідає класичним канонам світової правової практики. Адже ще у римському праві існувало положення, згідно з яким право тлумачити закон повинен мати лише той, хто має право його затверджувати. Тому в процесі підготовки проекту Конституції України вносилася пропозиція про надання Верховній Раді України права тлумачити закони. Кон­ституційний Суд України, як пропонувалося у законопроекті, (що характерно для багатьох держав, зокрема, для Російської Федерації), повинен вирішувати питання відповідності законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, давати офіційне тлумачення Конституції України, а також висновки у випадках, передбачених нею.

Легальне тлумачення здійснюється компетентними органами держави, які наділені відпо­відними повноваженнями на підставі чинного законодавства. Зокрема, Пленум вищого спе­ціалізованого суду за результатами узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомен­даційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при ви­рішенні справ відповідної юрисдикції (п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і ста­тус судців» від 07.07.2010 p.).

Автентичне тлумачення зційснюється органом, що вицав акт шляхом надання віцповіц- них роз'яснень. Зокрема, віцповіцно цо Закону України «Про цержавну податкову службу в Україні» Державна податкова адміністрація вправі приймати нормативні акти у сфері оподат­кування та надавати віцповіцні роз'яснення.

Крім нормативного тлумачення, існує ще оцин різновиц офіційного тлумачення — казу­альне тлумачення, яке надається правозастосовчими органами у відповіцних інцивіцуально- правових, правозастосовчих актах з приводу розгляду конкретної справи і формально обов'язкове лише при її розгляді. Розрізняють два різновиди казуального тлумачення — су­дове та адміністративне.

Судове тлумачення — це роз'яснення, яке дається в суцових рішеннях, вироках, постано­вах. Воно обов'язкове лише цля тієї справи, щодо якої винесено суцовий акт. Приміром, як зазначено у ст. 371 Кримінального процесуального коцексу України, «неправильним засто­суванням кримінального закону, яке тягне за собою скасування або зміну вироку є неправильне тлумачення закону, що суперечить його точному змістові».

Адміністративне тлумачення — це роз'яснення, що даються з конкретних питань орга­нами державної виконавчої влади у зв'язку із запитом чи скаргою тощо.

Відповідно в результаті офіційного тлумачення норм (як особливого виду правової діяльно­сті) уповноважені суб'єкти приймають інтерпретацій ні акти — правові акти-документи офі­ційного тлумачення правових норм, які містять формально-обов'язкові роз'яснення їх змісту. Ін- терпретаційні акти класифікують за різними критеріями;

• залежно від юридичної природи інтерпретаційні нормативні акти поділяють на інтерпрета- ційні акти правотворчості та інтерпретаційні акти правозастосування; інтерпретаційні акти пра- вотворчості приймаються у порядку автентичного тлумачення (прийняті органом, що видав нор­му) та легального делегованого тлумачення (прийняті суб'єктом, який має спеціальне повнова­ження офіційно тлумачити норми, що видані іншими органами); інтерпретаційні акти правоза­стосування як своєрідна форма юридичної практики та узагальнення досвіду застосування норм права є результатом правозастосовчої діяльності компетентних суб'єктів;

• за формою їх дії — виокремлюють акти автентичного тлумачення (їх видає орган, який прийняв нормативний акт, що потребує роз'яснення); акти делегованого тлумачення (приймаються органом, який уповноважений на таку діяльність в офіційному порядку);

• за сферою їх поширення — виділяють нормативні (стосуються невизначеного кола су­б'єктів) та казуальні (адресовані окремим суб'єктам у певній заздалегідь визначеній ситуації);

• за обсягом тлумачення — виокремлюють інтерпретаційні акти буквального тлума­чення (їх зміст повністю збігається з текстом правового припису), акти розширеного тлума­чення (зміст їх ширший за словесну форму норми) та акти обмеженого тлумачення (зміст їх вужчий за роз'яснювану норму) та ін.

Прикладами неофіційного тлумачення як такого, що не має юридичної сили, є пересіч­не, професійне та цоктринальне тлумачення.

Особливо слід звернути увагу на професійне і цоктринальне тлумачення, тобто такі його види, що мають цуже важливе значення цля правотворчої і правозастосовчої практики. Так, професійне тлумачення права — це тлумачення, що здійснюється юристами-практиками (судцями, прокуро­рами, адвокатами тощо). Навпаки, доктринальне тлумачення є результатом ціяльності наукового аналізу норм права (від лат. doctrina — «навчання, наукова чи філософська теорія, політична сис­тема, теоретичний чи політичний принцип»). Це тлумачення, що надається вченими-юристами в монографіях, інших наукових публікаціях, коментарях до законів тощо.

Аби опанувати призначення неофіційного професійного та цоктринального тлумачення права, сліц виокремити своєріцні риси їх суб'єктів. Так, у юриста-практика в процесі його професійної ціяльності неминуче професійна правосвіцомість, що має, як правило, корпора­тивний характер. Навпаки, становлення специфічної (наукової) правосвідомості у вченого- юриста віцбувається в умовах незалежності дослідника віц усіх тих факторів, що впливають на юриста-практика. Тому юрист-вчений більш незалежний у своїх судженнях ніж практик. Воцночас він ніби «відірваний» віц реальної юрицичної практики. Юрист же практик не мо­же собі цозволити тієї свобоци мислення, яка є характерною цля юриста-вченого.

Все це, прироцно, не може не віцображатися на тих особливих характеристиках тлу­мачення норм права, які нацаються юристами-вченими і юристами-практиками. У зв'язку з цим на сьогодні вказується, що навіть тоді, коли юрист поєднує в собі обидві ці якості, він в одному випадку виступає як юрист-практик (коли здійснює тлумачення права у зв'язку зі своєю службовою діяльністю), а в іншому — у якості — юриста-вченого, (коли право роз'яснюється ним як приватною особою). І тому особлива увага звертається на проблему співвідношення, зокрема, наукової діяльності судді Конституційного Суду і йо­го діяльності як члена Суду. Тлумачення судді Конституційного Суду України у якості професора кафедри не можна вважати його офіційним тлумаченням.

У сучасний період значення доктринального тлумачення права підвищується. Це пов'язано з тим, що юристи-вчені стали більш активно залучатися до участі в правотворенні, в правозастосуванні у якості експертів, різного роду консультантів. При цьому, багато хто з них стали депутатами Верховної Ради, суддями вищих судів, увійшли у виконавчі органи державної влади різних рівнів, а також в органи місцевого самоврядування, отже, безпосе­редньо перейшли у сферу практики застосування норм права.

Особливу важливість доктринальне тлумачення здобуває саме зараз, коли на конститу­ційному рівні знайшли своє закріплення ідеї природного походження і невідчужуваності прав людини. У цих умовах юрист-практик як ніколи потребує рекомендацій юриста- вченого. Юрист повинен прагнути при здійсненні тлумачення права бути об'єктивним і вра­ховувати усі досягнення юридичної науки. Значення доктринального тлумачення полягає у авторитеті вченого, який тлумачить норми права, у вагомості аргументації на користь того чи іншого варіанта їх розуміння.

3. Прогалини в праві та шляхи їх подолання

Правові прогалини — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють суспіль­ні відносини, які можуть і повинні бути врегульовані правом. Юридичні колізії — це проти­річчя між нормативними актами або окремими нормами права, що виявляються у відмінно­стях регулювання аналогічних суспільних відносин.

Звернення особливої уваги на ці питання пояснюється тим, що злагодженість системи юри­дичних правил (відсутність прогалин, колізій) є одним із найважливіших факторів ефективності реалізації норм права в процесі правоастосовчої діяльності. Системний характер юридичного права є однією із найважливіших його ознак, оскільки юридичне право — це не хаотична сукуп­ність норм права, а цілісна єдність норм права, які взаємопов'язані між собою.

Прогалини в праві виникають внаслідок недоліків юридичної нормотворчої діяльності. Залежно від характеру прогалин виділяють:

• прогалини у законодавстві (у широкому значенні цього поняття) — як відсутність пев­ного нормативно-правового акту (приміром, підзаконного акту), за наявності існування зако­ну або інших форм права;

• прогалини у нормативно-правовому регулюванні — як відсутність певних норм (їх структурних елементів) у нормативно-правових актах (за наявності існування, приміром, принципів права або аналогічних норм, які містяться у нормативно-правових актах чи в ін­ших формах права, приміром, у нормативно-правових договорах тощо).

Своєю чергою, залежно від причин їх виникнення прогалини}» нормативно-правовому ре­гулюванні поділяють на:

• початкові прогалини — існують у тому випадку, коли обставини, які вимагають пра­вового регулювання, вже існували, але законодавець їх упустив, не охопивши нормативно- правовою регламентацією.

• наступні прогалини є наслідком появи нових відносин у тій сфері правового регулю­вання, на яку законодавець, у цілому, поширив свою волю.

Найкращий шлях усунення прогалин — це внесення відповідних змін та доповнень учинне законодавство або прийняття нормативно-правових актів, у цілому. Водночас, враховуючи складність нормотворчого процесу, його тривалий характер, на практиці, з метою оперативного вирішення конкретних питань, як правило, використовують так звані «аналогію права», «ана­логію закону».

Аналогія закону — це застосування до неврегульованих відносин аналогічної норми пра­ва, що регламентує подібні відносини. Тобто аналогія закону — це поширення в процесі пра­возастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в межах даної галузі пра­ва. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їхнього регулювання.

Аналогія закону застосовується у разі відсутності адекватної юридичної норми та існуван­ня аналогічної норми як норми, у гіпотезі якої зазначені обставини, що є аналогічними тим, з якими має справу суб'єкт правозастосування. Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішенні справи, уповноважений суб'єкт знаходить норму, що регулює такі «подібні», аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. На необхідність засто­сування аналогії закону інколи прямо вказується в нормі. Наприклад, у ст. 10 Сімейного ко­дексу України закріплено: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, ін­шими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосо­вуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).

На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регулюючого впливу нор­ми. Внаслідок цього норма стає такою, що має два предмети регулювання: визначений зако­нодавцем, а також юридичною практикою застосування норми за аналогією.

Ще одним способом подолання прогалин є аналогія права. Аналогія права — це застосу­вання до конкретних відносин загальних засад і змісту законодавства в разі відсутності норм, що регулюють подібні суспільні відносини. Це означає, що юридична справа вирішується на основі принципів права. Аналогія права застосовується у разі відсутності адекватної юридич­ної норми та відсутності аналогічної норми, тобто неможливості застосувати аналогію зако­ну. На необхідність застосування аналогії права інколи прямо вказується в нормі. Зокрема, відповідно до ст. 8 Цивільного кодексу України у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних за­сад цивільного законодавства (аналогія права).

Крім аналогії права та аналогії закону в процесі подолання прогалин права використову­ється також так звана «міжгалузева аналогія». Це застосування до конкретних відносин нор­мативного припису, який регулює подібні за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе лише в тих галузях права, які мають споріднені методи правового регулювання (наприкалад, у межах приватно-правового регу­лювання може бути використаний у якості міжгалузевої аналогії права принцип свободи під­приємницької діяльності — «дозволено все, що не заборонено законом» тощо).

Аналогія права та аналогія закону не допускаються (як виключення) в процесі застосування норм особливої частини кримінального права та норм про адміністративну відповідальність. Тобто інститут аналогії не може бути використаний для подолання прогалин, приміром, в Особ­ливій частині кримінального права. Зокрема, у ч. 4 ст. З Кримінального кодексу України встанов­лено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Відпо­відно до ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України злочином є передбачене цим Кодексом сус­пільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. У цьому разі діє принцип, сформульований ще в Стародавньому Римі: «Немає злочину без вказівки на те в за­коні». Крім того, неможливе застосування аналогії закону й аналогії права в разі притягнення осіб до адміністративної, дисциплінарної відповідальності, оскільки перелік заборонених держа­вою діянь повинен бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві.

Важливим аспектом правового регулювання і передумовою реалізації норм права є відсутність юридичних колізій. Термін «колізія» (лат. — collisio) означає сутичку, збіг протилежних обста­вин, сил та інтересів. Класичним вираженням колізії є протиріччя між «існуючим» і «необхідним», тому юридичні колізії (у розширеному значенні цього поняття) — це протиріччя між позитивним законом та природним правом. У вузькому розумінні юридичні колізії — це протиріччя, які існу­ють між окремими нормами права (нормативно-правовими актами), які спрямовані на регулюван­ня та охорону одних і тих же або суміжних суспільних відносин.

Загалом, виникнення юридичних колізій зумовлюється особливостями перехідного періоду суспільного розвитку, що відзначається суперечливістю та динамізмом, соціальною напругою та політичною боротьбою. Тому «юридичні колізії» — це один із об'єктивних проявів.

Суб'єктивними причинами юридичних колізій є низька якість законів, прогалини в праві, неналежна координація нормотворчої діяльності, неупорядкованість правового матеріалу, ві­дсутність належної правової культури, юридичний нігілізм тощо. Структурна недовер­шеність законодавства підсилюється якісними недоліками української правової системи. В першу чергу, це стосується низького рівня законодавчої техніки. Верховній Раді України з постійно зростаючими вимогами до правотворчої роботи не завжди вдається ефективно врегульовувати суспільні відносини, що динамічно розвиваються. Вади законодавчої техні­ки, помножені на недостатню розмежованість функцій і повноважень органів державної вла­ди, зумовлюють прийняття і дію надмірної кількості підзаконних нормативних актів, які час­то вносять у правове регулювання зайві суперечності, ускладнення, неясності тощо.