3. Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення

правовідносин

Як зазначалося, існують загальні та спеціальні передумови виникнення, зміни та припи­нення правовідносин. Юридичні факти — це одна із найважливіших спеціальних (юридичних) передумов або підстав виникнення, зміни та припинення правовідносин.

Юридичні факти — це передбачені гіпотезою правових норм конкретні обставини, з на­станням яких виникають, змінюються або припиняються правовідносини².

Тобто правовідносини можуть виникати, змінюватися або припинятися лише на підставі правомірних юридичних фактів³.

Головне завдання юридичних фактів у механізмі правового регулювання полягає у забез­печенні виникнення, зміни, припинення правовідносин. У зв'язку з цим функціональне приз­начення юридичних фактів наочно виявляється у їх взаємозв'язку з такими провідними еле­ментами механізму правового регулювання, як норми права та правовідносини. Норми права містять загальну модель поведінки суб'єктів. У правовідносинах загальна модель втілюється у конкретну модель поведінки в певній ситуації. Юридичні факти забезпечують «перехід від загальної моделі прав та обов'язків до конкретної»⁴, тобто вони сприяють реалізації норм права у фактичних правовідносинах.

До головних форм юридичних фактів відносять діяння, події, юридично значущі стани, правові презумпції та юридичні фікції.

Діяння — це юридичні факти, що залежать від свідомості та волевиявлення особи. Діяння може виражатися у формі дії та бездіяльності. Дії — це юридичні факти, які залежать від волі і свідомості особи і виражаються в активній поведінці (зокрема, укладання угоди). Бездіяль­ність — це юридичні факти, що залежать від волі і свідомості особи і виражаються у пасивній поведінці (наприклад, ненадання допомоги потерпілому тощо).

Діяння поділяються на:

1. Юридичні акти — це діяння, які безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення пе­вного правового результату, тобто на виникнення, зміну або припинення правовідносин (ук­ладання угоди).

Залежно від характеристики суб'єктів (які вчиняють дії) та значення їх волевиявлення, юридичні акти поділяються на правочини та адміністративні акти. Правочини — діяння суб'єктів цивільного права, спрямовані на встановлення, зміну припинення цивільних право­відносин. Адміністративні акти — це діяння суб'єктів публічного права, спрямовані на вста­новлення, зміну та припинення публічних правовідносин.

Тобто окремі види юридичних актів є більш характерними для приватного права, а інші — для публічного права.

2. Юридичні вчинки — це діяння, які безпосередньо не спрямовані на досягнення право­вого результату, але викликають його незалежно ні від усвідомлення чи не усвідомлення суб'єктом, який їх вчинив, їх можливого правового значення, ні від бажання чи небажання суб'єкта правовідносин щодо настання таких наслідків (приміром, знахідка, написання ху­дожнього твору тощо).

Події — це юридичні факти, які не залежать від волевиявлення та свідомості особи, але з настанням яких пов'язуються певні юридичні наслідки. їх види:

• відносні події — це обставини, що викликані діяльністю людей, але в зазначених право­відносинах виступають незалежно від тих причин, що сприяли їх появі (наприклад прийняття нормативно-правових актів, які вплинули на зміну умов договірних правовідносин тощо);

• абсолютні події — це обставини, що не викликані волею людей і не виступають у будь-якій залежності від неї (стихійне лихо тощо).

Юридично значущий стан — це зареєстроване у відповідних державних органах прово- ве становище суб'єкта правовідносин як носія відповідних прав та обов'язків. Це такі юри­дичні факти, які характеризуються відносною стабільністю і тривалим періодом існування, протягом якого вони можуть неодноразово викликати настання правових наслідків. Щодо юридично значущих станів наголошується на тому, що критерієм його виокремлення є три­валість цього юридичного факту у часі та реєстрація відповідного стану у державних орга­нах. Юридично значущий стан відтворює характер взаємодії громадянина і держави і вияв­ляються у різних сферах буття особи. Зокрема, у ст. 49 Цивільного кодексу закріплені насту­пні акти цивільного стану: народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід із громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздат­ною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення тощо.

Питання щодо віднесення правових презумпцій і правових фікцій до юридичних фактів на сьогодні є дискусійним у різних правових школах¹.

Правова презумпція — це закріплене у законодавстві припущення про наявність чи від­сутність певного факту, що має юридичне значення. Це закріплені у гіпотезах норм права припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, що застосовуються в юридичній практиці як один із засобів знаходження об'єктивної істини по справі.

Існує кілька критеріїв класифікації правових презумпцій, основними із яких є сфера їх дії та можливість спростування.

Зокрема, за сферою дії презумпції можуть бути:

• загальноправові (презумпція знання закону, що визначає припущення, згідно з яким усі громадяни зобов'язані знати закони, і незнання закону не звільняє від відповідальності);

• міжгалузеві (презумпція невинуватості, яка стосується кримінального та адміністра­тивного права, що визначає припущення, згідно з яким кожний обвинувачений у вчиненні зло­чину вважається невинуватим, поки його вина не буде доведена в передбаченому законом по­рядку і встановлена вироком суду, що набрав чинності);

• галузеві (презумпція вини відповідача, яка стосується цивільного права, що визначає припущення, згідно з яким кожний відповідач вважається винним, якщо не доведе проти­лежного).

Види правових презумпцій за можливістю спростування:

• презумпції, що не можуть бути спростовані, — це припущення про наявність або від­сутність певних фактів, які не підлягають сумніву, а тому не потребують доказу (приміром, презумпція недієздатності неповнолітнього);

• презумпції, що можуть бути спростовані, — це припущення про наявність або від­сутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлене інше (приміром, презумпція невинуватості).

Правова фікція — фактично неіснуюче положення, що має юридичне значення вна­слідок того, що право визнає його існуючим (так у римському праві існувала правова фікція — визнання іноземця римським громадянином, якщо він виступав позивачем чи відповіда­чем у цивільних угодах). Тобто це обставини, які вважаються такими, що мають місце (de ju­re), хоча насправді вони не відповідають дійсності (de facto). За формою юридичні фікції мо­жуть набирати вигляду юридичних актів або юридично значущих станів, але, по суті, за зміс­том — це юридичні фікції.

З метою опанування змісту юридичних фактів існують наступні критерії їх класифікації:

1. За юридичною природою виділяють: правомірні юридичні факти та неправомірні.

До правомірних відносять юридичні акти, юридичні вчинки юридично значущі стани.

Неправомірні юридичні факти — це злочини і проступки — є підставами неправомірних

діянь — правопорушень.

2. За характером правових наслідків виділяють:

правоутворюючі юридичні факти — як конкретні життєві обставини, із настанням яких норма права пов'язує виникнення правовідносин (наприклад, наказ про прийняття на роботу тощо);

правозмінюючі — це конкретні життєві обставини, із настанням яких норма права пов'язує зміну правовідносин (наприклад, наказ ректора ппро переведення студента з заочної на очну форму навчання тощо);