Тема 14. Правовідносини: поняття, склад та види
Загальнотеоретична характеристика та класифікація правовідносин.
Суб'єкти, об'єкти та зміст правовідносин.
Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин.
Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми
У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: зміст правовідносин як один із видів тих суспільних зв'язків, які виникають, функціонують і розвиваються у суспільстві; особливості певних видів правовідносин, виокремлених за відповідними критеріями; зміст правоздатності та дієздатності фізичних осіб; особливості часткової, відносної, повної, обмеженої повністю та обмеженої частково дієздатності; зміст угодоздатності та деліктоздатності; зміст правоздатності та дієздатності юридичних осіб; зміст правоздатності та дієздатності держави; зміст понять «об'єкт» та «предмет» правовідносин; значущість юридичних фактів в процесі виникнення, зміни та припинення правовідносин; особливості певних видів юридичних фактів, виокремлених за наступними критеріями: за юридичною природою, за характером правових наслідків та за вольовою ознакою; особливості певних видів правомірних юридичних фактів; причини існування юридичного та фактичного змісту правовідносин; причини існування двостороннього характеру правовідносин.
1. Загальнотеоретична характеристика та класифікація правовідносин
Правовідносини є одним із видів суспільних відносин, це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб 'єктивних прав і юридичних обов 'язків, що охороняються і гарантуються державою.
Правовідносини розглядаються як один із видів тих суспільних зв 'язків, які виникають, функціонують і розвиваються у суспільстві. Рівень розвитку суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності є критерієм визначення відповідного рівня розвитку усього соціального організму, критерієм його цивілізованості, оскільки це показник його єдності, його громадянського стану.
Існують ознаки, які споріднюють правовідносини з іншими суспільними відносинами та ознаки, які виділяють їх з поміж усіх інших суспільних зв'язків, надаючи їм специфічні риси.
«Інстинкт людини скріплений розумом, тягне її до суспільства, так само як до їжі і до води».
Вольтер (1694—1778)
Давньоримський філософ Марк Туллій Ціцерон визначав народ як єднання багатьох людей, пов'язаних між собою порозумінням у питаннях права та спільністю інтересів. Першою ж причиною для такого єднання людей є не стільки їх слабкість, скільки, так би мовити, вроджена потреба жити разом. ПІ. Монтеск'є, перераховуючи закони природи у трактаті «Про дух законів», визначив «тяжіння до зближення... —звідки виникають відносини» —третім природнім законом1.
Таким чином, в основі усіх суспільних відносин, і в тому числі правовідносин, знаходяться особливості людини як суспільної істоти, яка вступає у відносини з іншими з метою задо
волення певних потреб та реалізації відповідних інтересів. У суспільних відносинах будь-яка зі сторін досягає певних результатів лише у суспільній взаємодії.
Водночас правовідносини — це особливий канал соціального взаємообміну, що функціонує у найбільш значимих сферах життєдіяльності суспільства, учасники якого взаємодіють між собою шляхом реалізації норм права (використання суб'єктивних прав, виконання юридичних обов'язків тощо).
Передумовами виникнення, зміни та припинення правовідносин є найбільш значимі для суспільної життєдіяльності потреби та інтереси. Крім того, існують так звані спеціальні (юридичні) передумови виникнення, зміни та припинення правовідносин — норми права, правосуб'єктність, юридичні факти, закріплені у гіпотезах норм права.
У зв'язку з цим найважливішою ознакою правовідносин вважається їх нерозривний зв'язок з нормами права. Правовідносини завжди виникають, змінюються та припиняються на основі норм права. Зокрема, у гіпотезах правових норм-правил поведінки (у вузькому розумінні цього поняття) закріплені умови, обставини, за наявності яких настає, змінюється або припиняється дія тих правил, які закріплені у диспозиції норми права.
Водночас, у взаємодії між належним (норма права) і дійсним (результатом їх реалізації) як між загальним та конкретним — можливий рух і у зворотній бік, тобто від конкретного (дійсного) до загального (належного).
Подібні прояви особливо характерні для процесу формування певного історичного типу суспільних відносин. Зокрема, вступаючи у правові відносини в умовах «стабільного соціального клімату», кожна сторона може бути впевнена, що згідно з тією чи іншою юридичною моделлю взаємодії, інша сторона у відповідь на певні її діяння відповість очікуваними, (нормативно передбаченими), діяннями.
У суспільствах перехідного типу, коли відбувається зміна соціальної системи, найбільш жваво на певні перетворення соціального організму реагують норми права. На практиці відбувається формування відповідно нових моделей поведінки між учасниками суспільних відносин. І вже безпосередньо не норми права впливають на суспільну практику, а реалії життя вимагають появи нових юридичних регуляторів та стандартів.
Тобто, в процесі переходу від однієї соціальної системи до іншої, саме на рівні реальних правових зв'язків вибудовуються нові моделі поведінки.
Тому правовідносини — це найбільш динамічний блок правової системи, де фактично формуються передумови для трансформації системи об'єктивного юридичного права і усієї правової системи.
Своєрідною рисою правовідносин, яка виділяє їх у особливу сферу суспільних відносин, є те, що правовідносини охороняються державою. Ця ознака логічно витікає із попередньої — «їх нерозривного зв'язку з нормами права». Оскільки правовідносини виникають, змінюються та припиняються на основі норм права, а норми права забезпечуються державою, це означає, що у випадку невиконання або неналежного виконання норм права, органи держави у порядку, встановленому чинним законодавством, застосовують засоби державного примусу до тих учасників правовідносин, які здійснюють правопорушення.
Серед найважливіших ознак правовідносин, крім того, виділяють і те, що вони відображають конкретно визначений правовий зв'язок — тісний зв'язок прав і обов'язків (не існує прав без обов'язків, і обов'язків без прав). Тобто правовідносини — це особлива форма взаємозв'язку між суб'єктами через їх права і обов'язки, що закріплені у нормах права. Такий правовий зв'язок характерний для правовідносин, де беруть участь дві і більше сторін.
У будь-яких суспільних відносинах, у тому числі і в правовідносинах, завжди є взаємні зв'язки між їх сторонами. Тому і правові норми, відображаючи ті чи інші зв'язки суб'єктів, визначають відповідні моделі таких взаємовідносин, взаємодії сторін у певних правових відносинах.
При цьому ступінь конкретизації та ступінь індивідуалізації такого зв 'язку, який між ними існує, у різних правовідносинах неоднаковий. У зв'язку з цим виділяють видповідно правовідносини з мінімальним, середнім та максимальним ступенем конкретизації правового зв'язку, а також відносні та абсолютні правовідносини.
За ступенем конкретизації правового зв'язку, що виникає між уповноваженою і зобов'язаною сторонами виділяють:
правовідносини з мінімальним ступенем конкретизації правового зв'язку (зокрема, конституційні);
правовідносини із середнім ступенем конкретизації правового зв'язку, за якого конкретизуються і суб'єкт, і об'єкт правовідносин, (зокрема, у правовідносинах власності визначені власник як суб'єкт правовідносин, і річ як їх об'єкт);
правовідносини з максимальним ступенем конкретизації правового зв'язку, за якого у правовому зв'язку чітко окреслюється уповноважений суб'єкт та формулюється його правовий статус, конкретно визначається зобов'язаний суб'єкт та закріплюються його діяння по відношенню до уповноваженого суб'єкта, (зокрема, чинним законодавством встановлюються права та обов'язки кредитора і боржника за договором банківського кредитування тощо).
За ступенем індивідуалізації правового зв 'язку — виділяють:
відносні правовідносини — це правовідносини, де визначені всі їх учасники (зокрема, у правовідносинах, які виникають за договором купівлі-продажу, чітко визначені обидві сторони — особа-покупець і особа-продавець);
абсолютні правовідносини визначають лише одну сторону (зокрема, як вище вказувалося, у правовідносинах, які виникають на підставі права власності, чітко визначена лише одна сторона — особа — власник майна).
Правовідносини реалізуються (виникають, змінюються, припиняються) за волевиявленням їх суб'єктів, тобто мають свідомий, цілеспрямований, добровільний та вольовий характер.
Проте правовідносини можуть виникати, змінюватися або припинятися не лише за волевиявленням сторін. Мова йде, передусім, про так звані «події» або обставини «нездоланної сили», тобто такі обставини, які не залежать від волевиявлення осіб. Приміром, у будь-яких правовідносинах, які виникають за договорами, їх сторони завжди вказують обставини «нездоланної сили», за наявності яких договірні умови можуть змінюватися, у зв'язку з чим сторони можуть звільнятися від відповідальності в повній мірі або частково. До цих обставин належать — військові конфлікти, стихійне лихо, прийняття відповідних нормативно-правових актів та інші «непередбачувані ситуації», які не залежать від волевиявлення сторін та можуть призвести до безпосередньої зміни умов договору тощо.
Крім того, ще однією суттєвою особливістю правовідносин, які виділяють їх з поміж інших суспільних відносин є їх складна структура, до складу якої входять суб'єкти, об'єкти, зміст, підстави виникнення, зміни та припинення.
Правовідносини — це специфічні суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються на основі норм права, як за волевиявленням суб 'єктів, так і в інших випадках, (стихійне лихо тощо), мають особливу структуру та забезпечується державним примусом.
Як правило, правовідносини класифікуються за наступними критеріями:
за галузями права — виділяють конституційні, адміністративні, фінансові, господарські, цивільні, сімейні правовідносини та ін.;
за структурними характеристиками системи права — приватні і публічні, матеріальні і процесуальні правовідносини;
за часом дії — довготривалі правовідносини (приміром, сімейні правовідносини між батьками і дітьми тощо) та короткострокові правовідносини (цивільні правовідносини за договором купівлі продажу між продавцем і покупцем);
за розподілом прав та обов'язків між суб'єктами — односторонні (кожна сторона має або лише права, або лише обов'язки); двосторонні (кожна сторона має як права, так і обов'язки);
за ступенем конкретизації правового зв'язку, що виникає між уповноваженою і зобов'язаною сторонами: правовідносини з мінімальним ступенем конкретизації правового зв'язку; правовідносини із середнім ступенем конкретизації правового зв'язку, за якого конкретизуються і суб'єкт, і об'єкт правовідносин; правовідносини з максимальним ступенем конкретизації правового зв'язку, за якого у правовому зв'язку чітко окреслюється уповноважений суб'єкт та формулюється його правовий статус, конкретно визначається зобов'язаний суб'єкт та закріплюються його діяння по відношенню до уповноваженого суб'єкта;
за ступенем індивідуалізації правового зв'язку — виділяють відносні правовідносини та абсолютні правовідносини.
органи місцевого самоврядування тощо. Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути громадяни, органи державного управління, посадові особи, об'єднання громадян тощо. Суб'єктами трудових правовідносин виступають працівники, власники підприємств, установ, організацій, уповноважені ними органи, об'єднання громадян тощо. Суб'єктами сімейних правовідносин є подружжя, батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, органи опіки та піклування, державні органи реєстрації актів цивільного стану тощо. Суб'єктами цивільних правовідносин виступають кредитор і боржник, покупець і продавець тощо. Суб'єктами цивільно-процесуальних правовідносин є суд, позивач, відповідач, треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор тощо.
Аби стати учасником правовідносин слід набути правосуб 'єктність. Особи наділені пра- восуб'єктністю — це суб'єкти права. До них відносяться:
фізичні особи — громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди);
юридичні особи — органи держави, громадські об'єднання, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації різних видів і форм власності;
спільноти — держава, в цілому; народ, нація, територіальні громади тощо.
Виділяють характерні ознаки суб 'єктів права:
Наявність імені (найменування) суб'єкта, яке дозволяє персоніфікувати його з поміж інших суб'єктів. Право на ім'я — одне із особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Так, ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по-батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 Цивільного кодексу України). Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, інформацію про характер її діяльності. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
Наявність місцезнаходження та місця проживання. Так, місцем проживання визнається місце, де фізична особа постійно, переважно або тимчасово проживає (ст. 29 Цивільного кодексу України). Місце проживання як ознака, що ідентифікує суб'єкта має значення у багатьох правовідносинах (зокрема, місце виконання зобов'язань, ст. 167 Цивільного кодексу України; визначення підсудності справ, ст. 125, 126 Цивільного процесуального кодексу України; підписка про невиїзд, ст. 151 Кримінального процесуального кодексу України; подача заяви про реєстрацію шлюбу, ст. 173 Сімейного кодексу України та ін.). Питання про місце розташування юридичної особи вирішується, виходячи з того, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють у межах повноважень, наданих їм за законом або статутом. Мізцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст. 93 Цивільного кодексу України).
Крім вказаних ознак, суб'єкти права наділені відповідними юридичними властивостями. Мова йде про правосуб 'єктність. Так, не кожен суб'єкт права може стати учасником правовідносин. Це зумовлено змістом тієї правосуб' єктності, якою він наділений. Наприклад, учасниками сімейних правовідносин можуть бути лише члени сім'ї; безпосередніми учасниками цивільних правовідносин не можуть територіальні громади, які здійснюють свої права лише через органи місцевого самоврядування тощо. Тому правосуб'єктність — це одна із найважливіших спеціальних передумов виникнення, зміни та припинення правовідносин. Правосуб'єктність визначається як передбачена нормами права здатність виступати учасником правовідносин.
Правосуб'єктність, закладаючи основи правового статусу суб'єктів правовідносин, включає правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.
Так, існує кілька підходів до визначення категорії «правоздатність»:
сумарне вираження суб'єктивних прав та обов'язків, носієм яких може бути суб'єкт права;
право бути суб'єктом прав і обов'язків;
абстрактна можливість бути суб'єктом права;
здатність вступати у правовідносини;
заснована на законодавстві соціальна здатність особи бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Правоздатність — це визнана державою здатність бути учасником правовідносин, тобто потенційна можливість особисто або через представника бути носієм прав та обов'язків у межах, визнаних законом. (Наприклад, кожна фізична особа має потенційну можливість (право) укладати відповідні цивільні угоди, але, цілком очевидно, що не кожен реалізує надані законом можливості тощо).
Тобто правоздатність — це визнана законом соціально-правова спроможність бути суб'єктом права, мати права і обов'язки (як «право мати право»), яка фізичними особами на- бувається з моменту народження, юридичними особами — з моменту державної реєстрації, державою — з моменту її визнання іншими державами.
Так, згідно зі ст. 25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи полягає у її здатності мати усі особисті немайнові права, усі майнові права, інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства, а також у її здатності мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Розрізняють загальну, галузеву, спеціальну правоздатність. Загальна правоздатність — це можливість мати будь-які права і обов'язки, які передбачені чинним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише за певних обставин. Галузева правоздатність — це можливість набувати права в тих чи інших галузях права (приміром, виборча правоздатність). Спеціальна (фахова, посадова) правоздатність — це така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант, наприклад, фахова правоздатність — адвоката, стоматолога тощо.
Дієздатність — можливість реалізувати свою правоздатність, здатність власними діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та суб'єктивні юридичні обов'язки, яка включає угодоздатність та деліктоздатність. Угодоздатність — здатність укладати угоди; деліктоздат- ність — здатність нести юридичну відповідальність.
Приміром, якщо правоздатність фізичних осіб не відокремлена від суб'єкта, її неможливо передати іншим, вона не залежить від різних суб'єктивних факторів, то дієздатність безпосередньо залежить від віку та психофізіологічного стану суб'єкта, здійснення прав та обов'язків можливо через представників. Зокрема, у цивільних правовідносинах батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною (ст. 242 Цивільного Кодексу України). Законодавством передбачено так зване комерційне представництво, за якого від імені підприємців при укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності може виступати представник підприємців тощо.
Відповідно до ст. ЗО Цивільного кодексу України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільна дієздатність фізичної особи визначається як її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
Проте можливе більш раннє набуття цивільно-правової дієздатності. Зокрема, повна цивільна дієздатність може бути надана також фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю (надається з моменту державної реєстрації її як підприємця).
Крім того, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.
Цивільним законодавством встановлюється відповідний обсяг дієздатності, що залежить від віку, від стану психічного та фізичного здоров'я тощо.
Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності:
часткова — суб'єкти права можуть укладати лише дрібні побутові угоди (малолітні до 14 років);
неповна — суб'єкти права можуть мати свої кошти, але розпоряджаються ними за згодою батьків або піклувальників (неповнолітні від 14 до 18 років);
повна — суб'єкти права самостійно здійснюють усі угоди (з 18 років).
Таким чином, дієздатність фізичних осіб може бути мінімальною, неповною та повною. При цьому мінімальну та неповну дієздатність, що зумовлена віковими факторами суб'єктів, слід відрізняти від обмеженої дієздатності, як результату зменшення обсягу дієздатності залежно від психофізіологічних особливостей суб'єктів. За загальним правилом, ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Правочини, спрямовані на обмеження правоздатності або дієздатності, визнаються недійсними.
Випадки обмеження дієздатності відповідно до законодавства у різних галузях законодавства виявляються відповідними способами: обмеження за законом; обмеженням за рішенням суду; обмеження, що здійснюється спеціальними органами виконавчої влади.
Зокрема, обмеження за законом має загальний характер. Типовий випадок закріплено в статтях Кодексу за конів про працю (ст. 190, 192); так згідно з законодавством про працю неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються в правах до повнолітніх. Проте для них встановлено низку обмежень: забороняється застосування їх праці на важких роботах, на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах тощо.
Обмеження дієздатності за рішенням суду має спеціальний характер. Зокрема, обсяг цивільної діздатності фізичної особи може бути обмежений унаслідок її психічного розладу або внаслідок зловживання алкогольними чи наркотичними засобами тощо.
Крім обмеження дієздатності, законом передбачена можливість визнання суб'єкта недієздатним. Щодо фізичних осіб таке питання вирішується лише в судовому порядку. Зокрема, мова йде про осіб, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 Цивільного кодексу України). Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Від її імені та в її інтересах усі правочини здійснює опікун. У разі відпадання причин, що потягли визнання фізичної особи недієздатною, а саме — якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд у встановленому законом порядку поновлює цивільну дієздатність фізичної особи.
Здатність створювати для себе права, яка охоплюється поняттям дієздатності, передбачає ще й здатність особи укладати угоди (угодоздатність), обсяг якої також залежить і від віку, і від психофізіологічних особливостей суб'єкта. Зокрема, відповідно до ст. 32 Цивільного кодексу України неповнолітня особа вправі самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
Здатність створювати для себе обов'язки, яка охоплюється поняттям дієздатності, передбачає ще й здатність відповідати за свої діяння, тобто деліктоздатність. Деліктоздатність може бути повною і неповною. Так, виходячи з вимог Кримінального кодексу України кожна фізична осудна особа, якій виповнилося шістнадцять років, наділена повною кримінальною деліктоздатністю, тобто може бути притягнута до кримінальної відповідальності за вчинення злочину (ст. 22, ст. 18 Кримінального кодексу України). Кримінальна деліктоздатність осіб у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років має неповний характер. Ці особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за деякі тяжкі злочини, спеціально вказані в законі (ст. 22 Кримінального кодексу України).
Правоздатність, дієздатність (угодоздатність, деліктоздатність) юридичних осіб виникає з моменту їх державної реєстрації. При цьому деякі юридичні особи, (зокрема, установи банків), отримують правоздатність з моменту їх державної реєстрації, (внесення до Державного реєстру банків), а дієздатність — з моменту ліцензування їх діяльності (лише після отримання банківської ліцензії).
Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися у разі виявлення контролюючими органами держави відповідних порушень чинного законодавства з боку таких юридичних осіб; (приміром, припиняється дія ліцензії на здійснення тих чи інших господарських операцій тощо).
Правоздатність такого особливого суб'єкта правовідносин, як держава виникає з моменту проголошення її державного суверенітету, утворення її вищих органів державної влади. Зокрема, в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою України 16.07.90 р. (де проголошувався державний суверенітет України), вказувалося, що від імені усього народу України може виступати виключно Верховна Рада України. Водночас дієздатність держав починається з акту визнання цієї держави іншими державами на міжнародному рівні; наприклад, першою державою, яка визнала Україну після проголошення її незалежності 24.06.91 p., була Республіка Польща.
Ще одним невід'ємним елементом складу правовідносин є об'єкти правовідносин — те, на що спрямована реалізація суб'єктивних прав та суб'єктивних юридичних обов'язків у різних сферах суспільної життєдіяльності. Правовідносини виникають, змінюються заради відповідних об'єктів. Відсутність об'єкту позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин: у суспільстві не може бути як безсуб'єктних, так і безоб'єктних правовідносин1.
Виходячи з того, що категорія «об'єкт» за своїм значенням більш ширша за категорію «предмет», доцільно визначити не лише об'єкт, але й предмет правовідносин. Це дозволить, врешті-решт, більш конкретніше виокремити те, на що безпосередньо спрямована реалізація суб 'єктивних прав та юридичних обов 'язків учасників правовідносин, а також те, заради чого правовідносини виникають, змінюються та припиняються. В будь-якому випадку така конкретизація дозволить точніше визначати, як склад певних правовідносин, так і їх видову приналежність.
Оскільки певні нематеріальні або матеріальні блага лише слугують джерелом або засобом задоволення відповідних потреб та інтересів суб'єкта, об'єктами правовідносин виступають ті інтереси і потреби (нематеріальні і матеріальні), заради яких правовідносини виникають, змінюються та припиняються у різних сферах суспільної життєдіяльності. Своєю чергою, предметами правовідносин є:
засоби виробництва (нерухоме та рухоме майно — земля, заводи, фабрики, автомобілі тощо);
предмети споживання (продукти харчування, житло, одяг тощо);
особисті немайнові блага (життя, здоров'я, свобода, гідність людей тощо);
результати діяльності людини, в т. ч. творчої, інтелектуальної діяльності (будівництво житла, написання підручників тощо);
діяння суб'єктів (виконання робіт, надання послуг; зокрема, дії транспортного підприємства щодо перевезення майна тощо);
стан природних ресурсів — заповідники, водосховища тощо — це матеріальні, духовні та інші соціальні блага з приводу яких суб'єкти правовідносин з метою задоволення своїх інтересів і потреб вступають у правовідносини та реалізують свої суб'єктивні права і юридичні обов'язки.
Усі предмети правовідносин поділяють на матеріальні та нематеріальні: матеріальні блага (нерухоме та рухоме майно, цінні папери, земля, надра тощо), нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага— здоров'я, життя, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, авторство, свобода літературної, художньої, наукової, технічної творчості тощо).
Зокрема, об'єктом конституційних, виборчих правовідносин, які виникають між Центрвиборчкомом України та кандидатами у народні депутати України є певні політичні інтереси, предметом — списки кандидатів у народні депутати. Об'єктом цивільних правовідносин є відповідні майнові інтереси, предметом — рухоме та нерухоме майно тощо.
Загальноприйнятим є підхід щодо визначення «предмета» правовідносин, згідно з яким, предмети правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні суспільні відносини, які регулюються правом. А, отже, виділення предмета правовідносин відбувається залежно від характеру і видів правовідносин. Наприклад, матеріальні блага, як речі, інші майнові цінності тощо характерні, головним чином, для цивільних, майнових правовідносин. Навпаки, нематеріальні особисті блага як життя, гідність, здоров'я людини тощо характерні, як правило, для кримінальних правовідносин тощо.
Виходячи з того, що у правовідносинах поєднуються правові норми та фактичні суспільні відносини, розрізняють юридичний зміст і фактичний зміст правовідносин. Юридичний зміст правовідносин відображає конкретно визначений правовий зв'язок, що існує між суб'єктами правовідносин через їх права і обов'язки, які закріплені в нормах права.
Право — це гарантована законодавством можливість користування конкретними соціальними благами. Юридичний обов'язок — це покладена на зобов'язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу вид і міра необхідної поведінки, яку вона зобов'язана здійснювати в інтересах уповноваженої особи (наприклад сплата податків тощо). Юридичний обов'язок встановлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави, в цілому, оскільки саме держава — гарант їхнього здійснення. Юридичний обов'язок — це встановлена законодавством необхідність, що приписує кожній особі певний вид і міру належної поведінки.
В основі всіх правовідносин, де беруть участь дві і більше сторін, знаходиться правовий зв'язок прав і обов'язків їх суб'єктів. Тобто кожна сторона, як у двосторонніх, так і у багатосторонніх правовідносинах, (зокрема, продавець, покупець і посередник) набуває як права, так і обов'язки. (Проте існують і односторонні за своїм характером правовідносини: кожна сторона має або права, або обов'язки; зокрема, у відносинах за договором дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право — вимагати передачі подарованої речі, а у іншої — лише обов'язок передати річ).
Правовий зв'язок, що існує в основі юридичного змісту правовідносин, означає, що не існує прав без обов'язків, і обов'язків без прав: не можна одержати будь-які права, щоб одночасно не виникли певні обов'язки. Якби у однією сторони були усі права, зазначав німецький філософ Г. Гегель, — а в іншої — усі обов'язки, то цілісність була б зруйнована. Передусім, була б зруйнована цілісність юридичного змісту правовідносин, в основі якого знаходиться особливий правовий зв'язок між правами та обов'язками їх суб'єктів.
Для пересічного суб'єкта правовідносин важливі не лише норми права, але і реальна можливість скористатися тими благами, які встановлюються та захищаються цими нормами. Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані суб'єктами правовідносин діяння, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав та суб'єктивних юридичних обов'язків1.
Один із представників соціологічної школи Р. Ієрінг визначав право в об'єктивному значенні як сукупність правових принципів, які застосовуються державою, законний порядок життя, а право в суб'єктивному значенні як конкретне втілення абстрактного правила в конкретному повноваженні особи. Російський учений Б. Чичерін визначав суб'єктивне право, як моральну можливість, або інакше, як законну свободу щось робити або вимагати. А об'єктивне право — безпосередньо закон, який визначає цю свободу.
І тому багатогранна природа права розкривається не лише у природному праві та юридичному праві, але і через суб'єктивне право — тобто через відповідні індивідуальні можливості певного суб'єта правовідносин, які виникли в конкретно-історичних умовах на підставі юридичного права. Соціально-правові вимоги, отримавши офіційне визнання у нормах права трансформуються у суб 'єктивні права.
На сьогодні, загалом, сформувалась єдина концепція суб'єктивного права, виходячи з якої суб'єктивне право виникає на основі норм об'єктивного юридичного права, правосуб'єктності суб'єкта та правомірного юридичного діяння.
Суб'єктивне право — вид і міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб та охороняється державним примусом.
Суб'єктивне право:
можлива поведінка, що передбачає як активні дії, так і бездіяльність;
міра можливої поведінки суб'єктів правовідносин;
задоволення інтересів правомочної особи.
Суб'єктивне право забезпечується обов'язком іншох сторони.
Структура суб'єктивного права включає: можливість конкретного суб'єкта користуватися певним соціальним благом, можливість здійснювати певні дії; можливість вимагати відповідної поведінки від правозобов'язаної особи; можливість звертатися до держави за захистом своїх прав. Тобто суб'єктивне право може виступати як право-користування, право-вимога, право-претензія і право-забезпечення.
Водночас права не існують без обов'язків. Тобто існування суб'єктивного права у одного суб'єкта зумовлено існуванням суб'єктивного юридичного обов'язку — у іншого суб'єкта. При цьому суб'єктивні юридичні обов'язки, як і суб'єктивні права суворо персоніфіковані, оскільки вони здійснюються конкретними учасниками конкретних правовідносин1.
У зв'язку з цим структура суб'єктивного юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права (як його зворотний бік) та містить: необхідність зробити визначені діяння або утриматися від вчинення заборонених нормами права діянь; необхідність для право- зобов'язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги і претензії уповноваженого; необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; необхідність не перешкоджати іншій стороні користуватися відповідним благом.