II. Прямою, зворотною, переживаючою дією. Дія нормативно-правових актів у часі є:

• пряма дія, тобто акт поширюється на всі факти, які виникли після набрання ним чин­ності, та на факти, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, проте тільки з моменту набрання ним чинності;

• переживаюча дія — виявляється у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на ті факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт. Так, у Законі України від 17 січня 2002 р. «Про особ­ливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з вироб­ництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» (ст. 10 «Прикінцеві положення») зазначається: «Протягом одного календарного місяця з дня набрання чинності цим Законом суб'єкти господарювання, які були зареєстровані і здійснювали свою діяльність до набрання чинності цим Законом, здійснюють діяльність по виробництву, експорту, імпор­ту дисків для лазерних систем зчитування, експорту, імпорту обладнання та сировини для їх виробництва у порядку, що діяв до дня набрання чинності цим Законом»',

— зворотна дія виражена тоді, коли нормативно-правовий акт поширюється на факти, які ви­никли до набрання ним чинності, але вже з моменту їхнього виникнення, тобто відбувається пе­регляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом;

Таким чином, пряму дію мають всі нормативно-правові акти, зворотну та преживаючу тільки.); випадках, спеціально передбачених законом.

Зворотна дія — це ситуація, коли прийнятий закон поширює свою дію на правовідноси­ни, які виникли до його прийняття, хоча за загальним правилом закон регулює відносини, які виникають після його прийняття (пряма дія).

Зворотна сила акта — це виняток з визначального принципу, що закон не має зворотної дії. Зворотна дія закону має місце лише у випадках скасування юридичної відповідальності або її пом'якшення. Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., та відтворюється в кримінальних законах країн, які підписали цей міжнародний документ. У ст. 15 цього пакту, зокрема, закріплено: «...не може призначатися важче покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України 1996 р. Закріп­лено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Так, згідно зі ст. 4 Кримінального Кодексу України злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння — це загальне правило. Аналогічні поло­ження щодо адміністративних проступків містить ст. 8 Кодексу про адміністративні право­порушення України.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів положення ст. 58 Кон­ституції України про зворотну силу поширюється лише на фізичних осіб.

Таким чином, зовротна дія — це дія нормативного акту на такі відносини, що існували до його прийняття, за якої припускається, що новий нормативний акт існував на момент їх виникнення. І тоді нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли у часовому вимірі до набрання ним чинності: відбувається перегляд, коригування попередніх рішень вже за новим нормативно-правовим актом з моменту виникнення таких фактів.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні зако­ни. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б ха­ос у суспільстві. Винятки з нього правила допускаються: а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим його статтям) зворотної сили; б) у загальному правилі про неод­мінне надання зворотної сили закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну та /або ад­міністративну відповідальність.

III. Момент припинення дії (втрати юридичної сили). Зупинення чинності норматив­но-правового акта — це тимчасова «неостаточна» перерва його темпоральної дії, що зумо­влюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством. Її слід відрізняти від припинення чинності нормативно-правового акта, тобто остаточної втра­ти ним юридичної сили, що відбувається, зокрема, внаслідок скасування акта, офіційного визнання його незаконним, нечинним, перебігу строку, на який було передбачено чинність даного акта тощо. Нормативно-правові акти втрачають чинність у силу: а) закінчення терміну, на який видавався акт; б) скасування даного нормативно-правового акту іншим; в) зміни обставин, для врегулювання яких був призначений нормативно-правовий акт.

Таким чином, характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, важливо навчитися визначати момент набрання та припинення ними чинності, а також можливість зворотної дії у часі. За загальним правилом, Закони України та Укази Президента України набирають чин­ності через 10 днів з моменту опублікування, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України — з моменту їх прийняття, нормативно-правові акти міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади — через 10 днів з моменту їх державної реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Проте можливі й інші варіанти набрання чинності нормативно-правовими актами. Так, термін може встановлюватися у самому нормативному акті. Якщо нормативний акт не публікується, він набирає чинності з моменту його одержання виконавцем.

При цьому, якщо у законодавстві є пряма вказівка щодо моменту набрання чинності нор­мативно-правових актів, (приміром, з певної календарної дати), і для позначення цього мо­менту вживаються вислови «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це, як правило означає: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок закінчення терміну, протягом якого передбачалась його дія, прямого скасування або фактичного скасування іншим гкгошЗокрема, За­кони України втрачають дію: після закінчення строку, на який вони були ухвалені; у разі зміни об­ставин, на які вони були розраховані; у разі прямого скасування даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідності Конституції України); у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого питання, а старий формально не скасований.

Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується об­сягом того фізичного простору, в межах якого поширюється обов'язковість юридичних норм, які в них закріплені. Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.

У системі нормативно-правових актів виділяють такі, які поширюють свою дію на усю терито­рію держави (загальнодержавні), тобто — територію держави, обмежену кордонами, а також тери­торію її посольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових кораблів у відкритому морі (океані), вій­ськових кораблів, що перебувають за кордоном; при цьому існують і такі нормативно-правові ак­ти, які діють лише на відповідній частині її території (регіональні, місцеві, локальні).

Таким чином, дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною.

Під територією держави розуміється її: суходольний простір — земна територія; водний про­стір — внутрішні води усередині державних меж і територіальні води в межах 12 морських миль; повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів; надра; військо­ві і торговельні судна у відкритому морі; повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України; космічні об'єкти під прапором і гербом держави; трубопроводи; підводні кабелі і наф­тові морські вишки; території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні осо­би, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам і юрис­дикції власної держави. Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунту­вання дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв, якими наділя­ються дипломати і члени їх сімей. Правом екстериторіальності користуються також кораблі та літаки, які перебувають за кордоном, але під прапором України.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимо­гам нормативно-правових актів. Чинність нормативно-правових актів за колом осіб без­посередньо пов'язана з їх часовою та територіальною чинністю: адже будь-який суб'єкт, перебуваючи на певній території, вступає у правові відносини у певному часі. За загаль­ним правилом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, які перебува­ють на її території.

Проте є і деякі виключення із цього загального правила. По-перше, є нормативно-правові акти спеціального характеру, які адресуються лише певним категоріям суб'єктів (студентам, пенсіонерам, державним органам, політичним партіям тощо). По-друге, на території держави є певні категорії осіб, на яких деякі її правові норми не поширюють свою дію. Так, іноземні громадяни і особи без громадянства прирівняні в правах і обов'язках із громадянами держа­ви за деякими винятками. Проте їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, пере­бувати на службі в збройних силах (ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про право­вий статус іноземців» та ін.).

Крім того, окремі іноземні громадяни мають імунітет від юрисдикції держави перебуван­ня. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відпові­дальність вирішується на підставі юридичних угод. Законодавство України про кримінальну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, кон­сульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним ві­зитом тощо.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети (виклю­чення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і дипломатичні привілеї (особисті пільги, пере­ваги). Дипломатичні агенти та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від криміналь­ної, адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед державними орга­нами країни перебування щодо службової діяльності. Мають фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна об'явити персоною нон-грата, але до них не можуть бути за­стосовані заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Резюме за змістом теми

Усі джерела права — ідеальні, матеріальні та юридичні — тісно взаємопов'язані між со­бою і складають відповідно цілісну систему.

Як способи об'єктивізації юридичного права, форми права тісно взаємопов'язані із загаль­ними закономірностями та специфічними особливостями становлення та розвитку держави в тих чи інших соціальних системах, за тих чи інших історичних, культурних, політичних, економічних та інших соціальних умов. І тому форми права перебувають під постійним впливом цілісної системи взаємодії правоутворюючих факторів.

Своєю чергою, форми права, закріплюючи, опосередковуючи процеси, які відбуваються в економічній, політичній сферах життєдіяльності суспільства, можуть гальмувати або навпа­ки — стимулювати їх розвиток тощо.

Призначення юридичних джерел права полягає у наданні природному праву властивостей офіційності, загальнообов'язковості, нормативності тощо, тобто невід'мних ознак юридич­ного права. Класифікація форм права дозволяє глибше розглянути їх багатогранну природу, зрозуміти причини їх виникнення, краще опанувати їх зміст та призначення.

Нормативно-правовий акт був і залишається основною формою права в Україні, насампе­ред, завдяки його здатності досягати бажаних результатів правового регулювання шляхом цілеспрямованої, раціонально продуманої нормотворчої діяльності відповідних суб'єктів юридичного нормотворення.

Терміни та поняття до теми

Юридичні джерела права — це офіційні юридичні форми або способи зовнішнього ви­раження і закріплення правових норм, за допомогою яких об'єктивне юридичне право набу­ває власні невід'мні риси та ознаки: нормативність, неперсоніфікованість, загальноо­бов'язковість, формальну визначеність, забезпеченість державою, дію в часі, в просторі та за колом осіб. До юридичних джерел права відносять нормативно-правовий акт, нормативно- правовий договір, правовий прецедент та ін.

Правовий звичай — це звичаєве правило загального характеру, що санкціоноване дер­жавою (шляхом сприйняття його судовою, арбітражною або адміністративною практикою), не суперечить публічному порядку і містить таку модель поведінки, яка сформувалась у ре­зультаті тривалої суспільної практики.

Нормативно-правовий акт — це офіційний юридичний документ, що містить норми права та приймається з дотриманням певної процедури в односторонньому вольовому по­рядку компетентними суб'єктами нормотворчої діяльності (органами держави, місцевого са­моврядування та ін.), спеціально уповноваженими на це державою.

Правовий прецедент — це правові положення, що містяться в особливій частині рішень вищих судових або адміністративних органів по конкретній справі, які приймаються із за­стосуванням певної процедури і які згодом набувають характер нормативного, загально­обов'язкового правила в процесі розгляду справ з аналогічними обставинами. Розрізняють судовий і адміністративний прецеденти.

Нормативно-правовий договір — це офіційний юридичний документ, що містить нор­ми права і приймається в установленому порядку за взаємним волевиявленням кількох суб'єктів з метою врегулювання загальних інтересів.

Чинниість нормативно-правових актів — це їх фактичний вплив на суспільні відносини, що обмежений трьома параметрами: а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу (темпоральна чинність нормативно-пра­вових актів); б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту; в) ко­лом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто у яких осіб на підставі цьо­го нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте особливості ідеальних джерел права в порівнянні з матеріальними джерелами.

2. Поясніть значення соціально-політичних чинників у системі правоутворюючих факто­рів, що породжують право.

3. Проаналізуйте особливості кожної форми права.

4. Розкрийте значення правового звичаю в системі форм права України у сучасний період.

5. Розкрийте значення нормативно-правового договору в системі форм права України у сучасний період.

6. Розкрийте значення судової практики в Україні.

7. Проаналізуйте особливості законодавчих актів у порівнянні з нормативно-правовими актами.