1. Джерела права: поняття та види.

2. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: зміст поняття «правоутво- рюючі фактори»; види правоутворюючих факторів; особливості форм права в системі джерел права; головні властивості та ознаки нормативно-правового акту в порівнянні з іншими фор­мами права; особливості законів у порівнянні з підзаконними нормативно-правовими актами; основні параметри, що визначають межі дії нормативно-правових актів.

1. Джерела права: поняття та види

Із загальнотеоретичних позицій «джерела права» і «форми права» співвідносяться між собою як ціле і його частина, оскільки джерела права розглядаються у багатьох значеннях:

• історичні «пам'ятки права», які у стародавні часи мали значення юридичного права; до «пам'яток права» відносять ті джерела, звідки дістаємо знання про існування у ті чи інші ча­си відповідного типу права, дістаємо відомості про його зміст тощо; зокрема, «Руська прав­да» визнається однією із найстаріших пам'яток права.

• правоутворюючі фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права: пра­вова культура, правосвідомість, система соціально-ідеологічних, політичних відносин, сукуп­ність правових ідей, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право, соціально- економічні відносини тощо;

• форми права — способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм, способи його матеріальної фіксації або об'єктивізації, форми, у яких право набуває юридичний, фор­мально-визначений характер; до таких форм права, зокрема, відносять правовий звичай, пра­вовий прецедент, нормативно-правовий акт та ін.

Тобто форми права — це юридичні джерела права і це лише один із видів джерел права. Теорія держави і права, як правило, не використовує поняття «джерела правового регулювання суспільних відносин», а оперує категоріями «юридичні джерела права», «джерела права у фор­мальному (або спеціально-юридичному) значенні», «зовнішні форми об'єктивного права», «зовнішнє вираження правових норм¹, «спосіб як внутрішньої організації, так і зовнішнього прояву правових норм» .

«...Різні форми, в яких виражається право, носять з давніх давен назву джерел права...»

Габріель Шершеневич (1863—1912)

Термін «джерело права» у сенсі «форми вираження норм права» юриспруденції відомий дуже давно і використовувався ще за часів Стародавнього Риму. Відомим давньоримським істо­риком Тітом Лівієм (59 р. до н. е. — 17 р. н. е.) Закони XII таблиць були названі витоками всього публічного і приватного права.

Таким чином, джерела права розглядаються, як у власне юридичному (формальному) значенні, так і у загальносоціальному значенні.

Особливу увагу слід звернути на правоутворюючі фактори, оскільки саме вони є тим підґрун­тям, на основі якого і відбувається формування від повідних юрид ичних д жерел права.

До правоутворюючих відносять усі фактори, що породжують право², здійснюють відпо­відний вплив на формування особливостей юридичних джерел як форм вираження права. Тобто це те своєрідне середовище, ті специфічні умови конкретно-історичного, культурного, національного, економічного, політичного та ін. характеру, за яких відбувається формування

юридичних джерел права, фактори, які здійснюють відповідний вплив, як на зміст, так і на форму відповідних юридичних джерел.

І тому поява відповідних форм права тісно взаємопов'язана із загальними закономірнос­тями та специфічними особливостями духовного, культурного, національного, політичного, економічного, історичного та ін. характеру в процесі становлення та розвитку державно- упоряджених соціальних систем у конкретно-історичний період часу.

Так, особливо наочно прослідковується вплив економічних факторів на формування юри­дичних джерел права. Зокрема, становлення правового звичаю та судового прецедента пов'язано з епохою натурального господарства, що характеризується порівняно повільним соціальним розвитком у різних сферах життєдіяльності. І тому з історичної точки зору, пра­вовий звичай та правовий прецедент виникли раніше, ніж нормативно-правий акт.

Широке поширення нормативно-правових актів було пов'язано з становленям епохи тор­гового та промислового капіталу, що характеризується прискоренням соціального прогресу, розвитком класової диференціації суспільства, зростанням впливу держави у житті суспільс­тва і значною активністю нормотворчої діяльності представницьких органів державної вла­ди. Роль нормативно-правових актів і, насамперед, закону — нормативного акта парламенту, різко зросла у період становлення і прогресивного розвитку капіталістичного суспільства. Закон стає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а серед за­конів перше місце займають конституції — основні закони держави. Однак співвідношення між законом, «статутом», і судовим прецедентом за формального визнання верховенства за­кону в період розвитку промислового капіталізму виявляється неоднаковим за різних соціаль­них умов.

Вплив політичних факторів на юридичне право та економічні процеси відчувається не лише у командно-адміністративних системах управління, де у керма перебуває, як правило, диктатура певної партійно-політичної сили, або у суспільствах «перехідного» типу, для яких, передусім, характерними є цілковита залежність економічної ситуації від політичної нестабіль­ності, партійної багатоманітності тощо.

Вплив політичних факторів на юридичне право є досить відчутним і в сталих демокра­тіях, де залежно від політичної спрямованості тих чи інших політичних партій, які прихо­дять до влади шляхом демократичних механізмів, їх політичний курс може здійснюватися або в напрямку обмеження соціальних прав або в напрямку їх розширення тощо.

Значущість впливу політичних факторів на формування юридичних джерел права виявля­ється, також і в тому, що вироблення форм права безпосередньо пов'язано з особливостями реалізації політичної влади, з своєрідними рисами політичного ладу тощо. Зокрема, доміну­вання тієї чи іншої «форми об'єктивного вираження права» в еволюції римської державно- правової практики пов'язується саме з особливостями політичного ладу Риму, як проявом авторитету тієї чи іншої політичної, владної сили, (яка їх формувала), на тому чи іншому етапі державотворення.

Так, у царський період основною формою права виступали санкціоновані Римською державою звичаї. В період республіки спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів (lex — leges), а потім — едикти преторів та інших магістратів (преторське право); за часів принципату основною формою права були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання офіційне тлумачення законів юристами. Під час пізньої імперії, за встановлення абсолю­тної монархії право виражається у формі волі імператорів — імператорських конституцій¹.

Форми об'єктивізації юридичного права тісно взаємопов'язані із загальними закономір­ностями та специфічними особливостями становлення і розвитку держави в тих чи інших соціальних системах. Зокрема, якщо юридичне право на Європейському континенті форму­валося, починаючи з французької буржуазної революції, у вигляді кодексів, то в Англії су­довий прецедент (право судців) посідав місце, майже, на одному рівні зі статутом парламенту, а кодексів взагалі не існувало. Загальне право (право суддів) Англії за масштабами значно перевершувало статутне, а самі закони парламенту регулювали лише деякі сторони від­носин, залишаючи значне місце для судової практики.

Приміром, у Франції і в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексах і за­конах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права. Навпаки, в Англії і США загальне право (право судців) фактично виявлялося головним юридичним джерелом права, а закон скоріше сприймався як виняток або доповнення до судової практики.

Водночас у XX столітті у континентальній Європі значення закону падає, зростає зна­чення судової практики та актів органів управління, що зумовлюється пріоритетом вико­навчої влади, урядів, (найбільш тісно пов'язаних із монополіями), протиставленим колиш­ній ролі парламентів. У країнах, де широко діяло «загальне право», підвищується законо­давча діяльність, проте закон не може зайняти те місце, яке він займав серед джерел права на Європейському контененті.

Не підлягає сумніву значущість впливу економічних та політичних правоутворюючих факторів на формування юридичних джерел права. Проте особливої ваги в цьому процесі на­бувають фактори духовного характеру, оскільки крізь економічні відносини («базис»), крізь політичні, правові та інші суспільні сфери («надбудову») червоною стрічкою проходить саме духовний стрижень. Саме духовність та її особливості об'єднує всі види суспільної життєдіяль­ності; адже усі вони є результатом діяльності людей, результатом їх праці і творчих здобутків. «Свідомістю та волею володіють тільки окремі особи, а не загальні установи, які існують і діють виключно тому, що вони представлені особами».

Саме духовна єдність народу, що виявляється в усіх сферах суспільної життєдіяльності даної спільноти (правовій, політичній, економічній), формує єднання багатьох людей, пов'я­заних між собою порозумінням у питаннях права та спільністю інтересів, тобто сприяє фор­муванню держави як надбання народу. У зв'язку з цим кожна держава характеризується ная­вністю власних, своєрідних правової, політичної та економічної систем.

Так, на Землі «усе духовне життя потребує матеріальної основи, неможливе без цієї осно­ви». Проте процес взаємодії та взаємозумовленості буття та свідомості не можна представля­ти спрощено, як деякий прямолінійний, однобічний процес¹. Адже економіка (як економіч­ний базис) впливає на правові явища безпосередньо шляхом свідомих вольових зусиль людини, котра знаходячись у неоднорідних умовах (історичних, культурних, психологічних, ідеологічних, природно-географічних тощо), по-різному сприймає об'єктивні економічні потреби та вимоги, неоднозначно використовує засоби, форми та методи впливу матеріаль­них факторів на суспільне життя².

І тому особливої значущості в процесі формування юридичних джерел права набуває сво­єрідність людської життєдіяльності, за якої її найістотнішою ознакою визнається саме духо­вність (як здатність людини осмислювати об'єктивні обставини та суспільні зв'язки, заглиб­люючись у власний духовний світ з метою усвідомлення сутності природно-духовного сенсу власного буття у світі).

Таким чином, правоутворюючі фактори — це умови, на грунті яких відбувається становлення особливостей змісту та форм об'єктивізації юридичного права у різних державноупоряджених си­стемах у конкретно-історичний проміжок часу. До таких факторів, загалом, відносять:

1. Ідеальні фактори — духовні, культурні, соціально-політичні, ідеологічні та інші ідеаль­ні джерела права. Суспільні потреби мають бути усвідомлені і скореговані законодавцем згідно з рівнем його правосвідомості і політичної орієнтації. На його позицію можуть впли­вати особливості зовнішньополітичної та внутрішньополітичної ситуації тощо; усі ці обста­вини у своїй сукупності складають джерело права в ідеальному сенсі .

2. Матеріальні фактори — це матеріальні умови, за яких «народжується», «проростає» право, економічні, виробничі відносини та інші матеріальні джерела права. Матеріальні джерела права полягають, передусім, у системі матеріальних потреб суспільного розвитку, у своєрідності даного способу виробництва, в базисних відносинах .

Усі джерела права — ідеальні, матеріальні та юридичні тісно взаємопов'язані між собою і складають відповідно цілісну систему. Форми права перебувають під постійним впли­вом правоутворюючих факторів. Результат ідеологічного усвідомлення матеріальних пот­реб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує об'єктивоване ви­раження в юридичних актах, які є юридичними джерелами права³.

Своєю чергою, форми права, закріплюючи, опосередковуючи процеси, які відбуваються в еко­номічній, політичній сферах життєдіяльності суспільства, можуть гальмувати або, навпаки, сти­мулювати їх розвиток тощо. У зв'язку з цим на сьогодні мова йде про взаємодію джерел права.

Форми права — це юридичні джерела права.

їх призначення полягає у наданні природному праву невід'ємних ознак юридичного права.

Форми права — це офіційні юридичні форми або способи зовнішнього вираження і за­кріплення правових норм, за допомогою яких об 'єктивне юридичне право набуває власні риси та ознаки: нормативність, неперсоніфікованість, загальнообов'язковість, формальну визна­ченість, забезпеченість державою, дію в часі, у просторі та за колом осіб.

До юридичних джерел права відносять правовий звичай, правовий прецедент, норматив­но-правовий акт, нормативно-правовий договір. У деяких країнах до юридичних джерел від­носять правову доктрину.

Правовий звичай — це звичаєве правило загального характеру, що санкціоноване держа­вою і містить таку модель поведінки, яка сформувалась у результаті тривалої суспільної прак­тики. Ця форма має локальний характер, відносно невелику сферу поширення, є консерватив­ним за своєю природою, закріплює результати тривалої суспільної практики і може відбивати як загальні моральні, духовні, релігійні цінності народу, так і деякі забобони.

Розрізняють звичай та правовий звичай. Звичай — це один із видів суспільного регулю­вання, що в результаті багаторазового застосування набув звичного характеру для членів пев­ної соціальної групи, спільноти тощо. Звичай набуває правового характеру лише за умови його офіційного схвалення (санкціонування) державою. Якщо форма, зазначав К. Маркс, проіснувала протягом певного часу, вона зміцнюється як звичай чи традиція і, нарешті, санк­ціонується як позитивний закон.

Тому правовий звичай історично був першим юридичним джерелом права, який регулю­вав відносини у період становлення держави. Зокрема, такі пам'ятки права, як «Закони XII таблиць», «Руська правда» вважаються збірниками звичаєвого права.

Тобто під правовим звичаєм розуміється така санкціонована державою форма соціаль­ного регулювання, яка утвердилась у суспільстві в результаті її багаторазового повторення впродовж тривалого часу, традиційно передавалась від покоління до покоління до того часу, поки не потрапила в орбіту державних інтересів¹.

На сьогодні правовий звичай є сучасним і активно функціонуючим джерелом права, який широко застосовується в процесі регулювання суспільних відносин (особливо земельних, спадкових, сімейно-шлюбних) не лише у державах Африки, Азії, Латинської Америки (краї­ни традиційної правової сім'ї).

У міжнародному праві звичай є не лише формою вираження традиційних норм, але і важ­ливим засобом створення нових юридичних обов'язкових правил поведінки держав у тих сфе­рах міждержавних відносин, які потребують правового регулювання. Офіційному визнанню звичая як джерела права європейських країн значно сприяє його інтернаціоналізація — поси­лення ролі та авторитету звичаїв міжнародного торгового обороту. У зв'язку з цим з'яв­ляються переконливі обгрунтування появи нового транснаціонального звичаєвого права, ос­новний зміст якого і становлять міжнародні економічні звичаї². На сьогодні правовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах традиційної правової сім'ї, у країнах му­сульманського права та є одним із форм права в країнах англоамериканської правової сім'ї.

В Україні ставлення до правового звичаю як до джерела права у різні періоди її історії було неоднозначне. Характерно, що правові звичаї були розповсюджені на території України особливо у Запорізькій Січі. Доречно з цього приводу пригадати ті з них, які були описані Пантелеймоном Кулішем у творі «Чорна рада», пов'язані з виборами кошового атамана, по­каранням запорожців за різні провини і злочини тощо.

Згідно ст. 7 Цивільного кодексу України та ст. 11 Сімейного кодексу України звичай та­кож визнається джерелом права. Але правовий звичай не займає рівноправного місця серед інших форм права в Україні. За юридичною силою правові звичаї поступаються нормативно- правовим актам. Так, звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 Цивільного кодексу України). При вирі­шенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий зви­чай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо такі звичаї не суперечать вимогам Сімейного кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (ст. 11 Сімейного кодексу України).

Беззаперечним є те, що правовий звичай зберігає своє значення в окремих сферах публіч­но-правового та приватно-правового характеру. Зокрема, правовий звичай використовується у парламентській практиці в процесі складення присяги новообраними народними депутата­ми, відкриття першої сесії новообраної Верхової Ради України (Закон України «Про Регла­мент Верховної Ради України» від 10.02.2010 р.)

Джерелом цивільного права є звичаї ділового обороту (ст. 7 Цивільного кодексу України). Традиційно найпоширенішими звичаями ділового обороту є звичаї в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо. У Цивільному кодексі України загальне поняття звичаю виявляється в його різновидах (звичаї національних меншин, ст. 28; місцеві звичаї, ч. 1 ст. 333) і трансформується в юридичні формулювання, які регулюють спеціальні види відно­син. Так, у ст. 673 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах Господарського кодексу України. Так, у ч. З ст. 268 Господарського кодексу України передбачено, що в разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до зви­чайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Кодексом торговель­ного мореплавства закріплюється право начальника морського порту видавати звід звичаїв порту (ст. 78 Кодексу торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р.)

Правовий прецедент — це правові положення, що містяться в особливій частині рішень вищих судових або адміністративних органів по конкретній справі, які приймаються із за­стосуванням певної процедури та згодом набувають характер нормативного, загальноо­бов'язкового правила в процесі розгляду справ з аналогічними обставинами.

Розрізняють адміністративний та судовий прецедент. Адміністративний прецедент — це рішення органів державного управління, що мало місце хоча б один раз і може служити зразком при аналогічних обставинах.

Судовий прецедент — це рішення по конкретній справі, яке є обов 'язковим для судів ниж­чих інстанцій при вирішенні аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону (пре­цедент тлумачення). Сучасне прецеденте право розвивається шляхом прецедентів «судового тлумачення», а не «чистих» прецедентів. «Прецеденти судового тлумачення» відрізняються від інших тим, що не утворюють нових норм, а тлумачать зміст існуючих норм права. Структура судового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні та висновок у справі. Таким чином, судове рішення і судовий прецедент не тотожні поняття.

Приміром, в Англії, доктрина судового прецеденту керується принципом зобов'язальної сили прецеденту — stare decisis (принцип слідування прецеденту). Водночас обов'язковими є лише «гасіо decidendi» — як правові положення, на яких ґрунтуються рішення вищого суду. Тобто джерелом права стає не рішення вищого суду, а певне правове положення, закріплене в особливій частині цього рішення — так зв. «гасіо decidendi» як така складова цього рішен­ня, шо становить суть справи і яка згодом набуває нормативний, загальнообов'язковий харак­тер. Тобто не усі «правоположення», сформульовані суддею у рішенні, є гасіо decidendi, тоб­то містять норми права, сформульовані суддями.

Серед головних ознак судового прецеденту виділяють казуїстичність, множинність, супе­речливість, гнучкість. Казуїстичність полягає в тому, що прецедент завжди виробляється на основі рішення конкретних, одиничних випадків — казусів і тому він максимально конкрет­ний, максимально наближений до фактичної ситуації. Множинність полягає у великій кількості прецедентів. Суперечливість судових прецедентів у тому, що іноді вони можуть по-різному вирішувати однакові питання. Однак через гнучкість у багатьох випадках існує можливість вибору одного варіанту вирішення справи з кількох. Гнучкість судового прецеденту виявля­ється у можливості судді при прийнятті рішення найповніше врахувати конкретні обставини справи та вимоги прецедента, що відповідають її суттєвим умовам.

Судовий прецедент — давнє джерело права. Він визнавався формою права ще в Стародав­ньому Римі. Починаючи з XIII століття, прецеденте право набуває поширення в Англії, де во­но утворюється королівськими судами.

В країнах англоамериканського права — в Англії, СІЛА, Канаді та ін. визнання та широке використання судового прецедента є однією із особливостей правової системи.

Гнучкий характер прецедентного права, що дозволяє йому пристосуватися до різних соціальних умов, зумовлює поширення його впливу і на інші країни. Зокрема, у країнах, що належать до континентальної правової сім'ї, судовий прецедент до 80-х років XX ст. ще не був тим визначальним правовим інструментом для функціонування судової систе­ми, який є на сьогодні. Такі радикальні зміни у правовій системі викликало, передусім, підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі —

Конвенція) та протоколів до неї, що стало «результатом негативної загальноєвропейської реакції на правовий позитивізм, яка отримала назву правової революції» і фактично запо­чаткувала процес зближення англоамериканської та континентальної систем права¹. Рі­шення Європейського суду з прав людини, (що розпочав свою діяльність з 1959 p.), ви­знаються «класичним прецедентним правом, основою якого є принцип ratio decidendi («підстава для вирішення»), коли правило, сформульоване судом під час вирішення конк­ретної справи, стає нормою права для цього ж суду і для внутрішніх судів країн-учасниць Конвенції»².

У країнах континентальної Європи, де Конвенція має юридичну силу, рішення Європейсько­го суду, прецеденті за своїм характером, є обов 'язковими для національних судів усіх інстанцій. Як відомо, Конвенція була ратифікована і в Україні — Законом України від 17.07.97 р. № 475/97. Вважається, що приклад роботи Європейського суду може бути важливим аргументом для за­провадження судового прецеденту як принципу здійснення правосуддя в Україні та визнання нормотворчих функцій Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96 р. Конституційний Суд України наділений пра­вом прийняття рішень та надання висновків у справах щодо конституційності законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Значення судової практики в Україні завжди полягало не у протиславленні до закону, а у створенні засад для нового розуміння та застосування норм права, сформованих у законах.¹Узагальнення судової практики приймається до уваги в процесі нормотворчості — при створен­ні та удосконаленні нормативно-правових актів. Крім того, прийняті раніше судові рішення впливають у подальшому на судову юридичну кваліфікацію і конкретизацію деяких понять (наприклад, методика визначення розміру моральної шкоди не регламентована жодним норма­тивним документом — суди визначають її розмір, керуючись своїм внутрішнім переконанням та суддівським розсудом, враховуючи при цьому положення судової практики). Так, Пленум вищого спеціалізованого суду узагальнює з метою забезпечення однакового застосування норм права гри вирішенні справ відповідної судової юрисдикції практику застосування матеріального і процесуального закону (п. 2 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р.); за результатами узагальнення судової практики Пленум вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими су­дами законодавства при вирішенні справ відповідної юрисдикції (п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 p.).

Зовсім іншого забарвлення проблема правового прецеденту отримала з моменту створен­ня Конституційного Суду України. Компетенція Конституційного Суду України безпосеред­ньо виявляє своєрідну природу його рішень, які, роз'яснюючи чинне законодавство на пред­мет конституційності, якісно доповнюють закон. Так, за час свого існування Конституційний Суд України створив чимало прецедентів, які активно використовуються на практиці. Наприклад, саме завдяки Конституційному Суду України в якості захисників у кримінально­му процесі можуть виступати не тільки адвокати, а й інші фахівці в галузі права (Рішення Конституційного Суду України України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Г. І. щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміні­стративні правопорушення, «справа про право вільного вибору захисника» від 16.11.2000 р. № 13-рп, справа № 1-17/2000). Фактично даним рішенням були якісно доповнені положення ч. 1 ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України.

Аналіз змісту ряду підписаних Україною міжнародно-правих документів дозволяє зробити висновок про можливість визнання в якості джерел права прецедентів, створених Європейським судом з грав людини. Згідно зі ст. 46 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (в редакції Протоколу № 11), рішення Європейського суду є обов'язковими для держав- учасниць Конвенції. При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з пи­тань тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. Отже, українським судам необ­хідно враховувати у своїй діяльності прецеденту практику Європейського суду з прав людини.

Нормативно-правовий договір — це офіційний юридичний документ, що містить нор­ми права і приймається в установленому порядку за взаємним волевиявленням кількох суб'єктів з метою врегулювання загальних інтересів.

На відміну від нормативно-правового договору, правові угоди з реалізації права мають персоніфікований, індивідуально-разовий характер (господарські договори між підприємця­ми, цивільні угоди між громадянами тощо).

Нормативно-правовий договір як джерело права, у розвиненому громадянському сус­пільстві стає важливою юридичною формою існування правових норм. Це зумовлено тим, що нормативно-правовий договір здатен особливо оперативно вносити цілеспрямовані зміни в суспільні відносини.

І хоча такий договір не може бути застосованим в усіх сферах суспільних відносин, деякі відносини потребують регулювання саме за допомогою цієї форми права. Передусім, це сто­сується сфери регулювання та охорони публічних інтересів на різних їх рівнях. У зв'язку з цим до специфічних ознак нормативно-правових договорів відносять, зокрема, те, що їх суб'єктами, як правило, виступають суб'єкти публічно-правових відносин (держава, її органи, міжнародні організації тощо) 1.

І тому особливими є не лише порядок прийняття нормативно-правових актів, але і поря­док набуття ними чинності (підписання президентом та головою парламенту — для консти­туційних договорів; ратифікація парламентом — для міжнародних договорів).

За сферою поширення нормативно-правові договори поділяють на міжнародні та внутріш­ньодержавні.

Нормативно-правові договори внутрішньодержавного характеру можуть бути джерелами різних галузей права. Так, у якості джерела конституційного права виступав Конституційний договір від 08.06.1995 р. між Президентом України та Головою Верхової Ради України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Цей нормативно-правовий до­говір був підписаний з метою досягнення соціальної злагоди і діяв один рік до прийняття Конституції України у 1996 р. Згідно зі ст. 61 Конституційного договору положення Консти­туції України 1978 р. діяли лише у частині, яка з ним узгоджувалася.

До нормативно-правових договорів внутрішньодержавного характеру відносять також колек­тивні договори, які є джерелом трудового права. Колективний договір укладається на підприєм­ствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використо­вують найману працю і мають права юридичної особи. Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) з однієї сторони, і первинною профспіл­ковою організацією, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності — представни­ками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними ор­ганів з другої сторони. Колективний договір укладається відповідно до вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.93 р. із змінами та доповненнями та Кодексу зако­нів про працю України від 10.12.1971 р. (у редакції від 30.03.2010 p.).

Сторонами колективного договору є власник або уповноважений ним орган (особа) з одного боку, та один або кілька профспілкових чи інших уповноважених на представ­ництво трудовим колективом органів, або інші представники, обрані трудовим колекти­вом з другого боку. Згідно з положеннями Закону України «Про колективні договори і угоди» колективний договір, угода укладається на підприємствах, в установах, організа­ціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір укладається на основі чинного за­конодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудо­вих і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. У колективному договорі встановлюються взаємні зо­бов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних від­носин. Колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у ньому. Після закінчення строку чинності колективний до­говір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором.

Як основна форма міжнародного права міжнародний договір — це угода між суб'єктами міжнародного права про створення обов'язкових для них міжнародно-правових норм, що стосуються встановлення, зміни або припинення їх взаємних прав та обов'язків у будь-якій галузі співробітництва з питань, які стосуються загальних, публічних інтересів усієї міжна­родної спільноти і покликаний регулювати їхні взаємовідносини шляхом створення взаємних прав і обов'язків у різних сферах їх взаємовідносин.

Міжнародний договір — одне із найголовніший джерел міжнародного права. Правовий статус міжнародних договорів України визначається Законом України «Про міжнародні до­говори України» від 29.06.2004 р. Юридичної сили міжнародний договір набуває з моменту вираження згоди держави на обов'язковість для неї договору, що може набирати різної фор­ми, зокрема, шляхом ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до догово­ру, а також й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Так, ратифікація — це схвалення вищим органом державної влади міжнародного догово­ру, після чого цей договір набирає юридичної сили для цієї держави.

Ратифікація міжнародних договорів здійснюється Верховною Радою України шляхом ухва­лення спеціального закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конситуції України).

Так, ратифікації підлягають не всі міжнародні договори України, а лише ті, що стосуються питань, які закріплені у ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» (зокрема, по­літичні договори, територіальні, такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключ­ної економічної зони, континентального шельфу України, мирні договори, а також договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, договори гро участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях, та ін.). Згода на обов'язковий ха­рактер міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвер- здійснюється різними способами, залежно від характеру договорів. Зокрема, згода на обов'язковий характер щодо договорів, які укладаються від імені України, здійснюється Прези­дентом України у формі Указу.

Вважається, що поява значної кількості міжнародних договорів (а це і не дивно, зважаючи на активну участь європейських держав у міжнародних організаціях, зокрема, у міжнародних між­парламентських організаціях, що охоплюють велику кількість сфер правового регулювання), су­проводжується витісненням у цих сферах національних джерел права .

Правова доктрина — це сукупність наукових ідей правового характеру, концепцій з пи­тань права, висловлених висококваліфікованими правознавцями, юристами у наукових публі­каціях та інших виданнях, яким надається загальнообов 'язкове значення.

Правова доктрина виступає одним із найважливіших юридичних джерел у мусульмансь­ких країнах. Адже в процесі розгляду конкретних справ мусульманські судді звикли зверта­тися не до Корану чи Сунни, а до «книг права», тлумачень загальновідомих правознавців¹. Незважаючи на процеси вестернізації мусульмансько-правова доктрина, продовжує виступа­ти у якості офіційної форми права і у сучасний період.

Правова доктрина мала велике значення ще у Стародавньому Римі, де думки авторитет­них юристів і їх діяльність визнавалася джерелом права. Зокрема, за часів принципату (27 р. до н. е. — наприкінці II ст. н. е.) дістає визнання офіційне тлумачення законів юристами; це підтверджується прийнятим у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основних ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Папініана, Тая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах.

У сучасний період правова доктрина визнається джерелом міжнародного права, оскільки відповідно до ст. 38 статуту Міжнародного суду ООН, суд, який зобов'язаний розглядати спір на підставі міжнародного права, застосовує «доктрини найбільш кваліфікованих фахів­ців з публічного права».

Характерно, що Англійська доктрина права йменується Розумом, що по суті своїй є засад- ничим принципом англійського мислення — принцип здорового глузду (common sense's principle), — котрий зв'язує у єдину систему усі інші правові принципи, які, своєю чергою, втілюються у конкретні прецеденти або статутні норми².

Відомий французький компаративіст Рене Давид оцінив твердження про те, що «доктри­на не є джерелом права», як спрощення реального стану речей». Він зробив сміливий висно­вок: для країн романо-германської правової сім'ї у правотворчості доктрина є «опосередко­ваним», а в правозастосуванні «безпосереднім» джерелом права.

В Україні правова доктрина офіційно не визнавалася і не визнається джерелом права.

У сучасних умовах основним джерелом права в більшості країн визнається нормативно- правовий акт. Нормативно-правовий акт — це офіційний юридичний документ, що містить норми права та приймається з дотриманням певної процедури в односторонньому вольовому порядку державою та іншими компетентними суб'єктами нормотворчої діяльності. Нормативно- правові акти — це первинні елементи системи законодавства. Місце, яке нормативно-правові ак­ти займають у системі законодавства, зумовлює їх юридичну силу. За юридичною силою норма­тивно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні нормативно-правові акти.

На сьогодні значущість нормативно-правових актів як форм права визнається не лише в країнах континентальної правової сім'ї, але і в багатьох інших розвинених країнах світу (Японії, США, Великобританії та ін.). Так, у Великобританії, де головним юридичним дже­релом тривалий час визнавався судовий прецедент, у сучасний період до головних форм пра­ва, крім прецедентів, відносяться статути (законодавчі акти парламенту) та акти делеговано­го законодавства, які видаються органами виконавчої влади. Подібні тенденції відбуваються і в мусульманській правовій системі, де процеси «вестернізації» супроводжуються, прове­денням відповідних правових реформ і, в тому числі, — кодифікації законодавства.

Поширеність нормативно-правових актів навіть у тих правових системах, де завжди пріорите­тні позиції займали інші форми права пояснюється тим, що нормативно-правові акти надають ве­ликі можливості державі регулювати суспільні відносини і можливість боротися проти застарілих або неприйнятних соціальних тенденцій. Тому поширеність такого юридичного джерела, як нор­мативно-правовий акт пояснюється незаперечними перевагами цілеспрямованого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загальних принципів права, які впроваджуються в право держав соціально-демократичної орієнтації. Нормативно-правові акти приймаються державою та іншими спеціально уповноваженими суб'єктами з метою врегулювання найбільш важливих сус­пільних відносин. Основні ознаки нормативно-правових актів:

• їх змістом є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;

• приймаються чітко визначеним колом компетентних суб'єктів юридичної нормотворчості;

• розробляються та приймаються у чітко визначеному порядку;

• найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових норм;

• мають обов'язкову письмову форму, офіційні видання, що дозволяє оперативно дово­дити їх зміст до відома адресатів;

• зручні для систематизації;

• спрямовані на врегулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;

• мають відповідну структуру (частини, розділи, статті, параграфи, пункти, підпунк­ти тощо), зміст (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення.

Крім того, значущість нормативно-правових актів як форм права, у сучасний період зрос­тає, передусім, завдяки їх головним властивостям.

Найважливішою юридичною властивістю нормативно-правових актів у державах демокра­тичної, соціально-правової орієнтації є особливий склад суб'єктів, які наділені правом їх при­йняття. Крім того, однією із найважливіших особливостей нормативно-правових актів є їх особливий державний облік. Так, в Україні усі нормативно-правові акти підлягають включен­ню їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів, що був запроваджений на виконання Указу Президента України від від 27.06.96 р. «Про Єдиний державний реєстр нормативних ак­тів» з метою забезпечення єдиних принципів ідентифікації нормативних актів, державного об­ліку, створення фонду цих актів, підтримання їх у контрольному стані, доступності, гласності правової інформації. До реєстру включаються чинні, опубліковані та необуліковані, у тому чи­слі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, зареєстровані в Міністерстві юстиції України¹, норматив­ні акти Національного банку України.

Нормативно-правові акти є волевиявленням всього народу, представницьких органів держав­ної влади, місцевого самоврядування та інших компетентних суб'єктів держави і суспільства.

Завдяки наявності особливих суб'єктів прийняття нормативно-правових актів (народу, представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування), ця форма права розглядається як один із головних інструментів реалізації безпосередньої та представ­ницької демократії. У зв'язку з цим поширення нормативно-правових актів і насамперед за­конів, було пов'язано саме із становленням засад наровладдя, поділу влади, із значною актив­ністю нормотворчої діяльності представницьких органів державної влади тощо.

Народ, як єдине джерело влади в Україні, наділений правом приймати особливі законодавчі акти. Відповідно до Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.91 р. у редакції від 01.10.2007 р. закони, прийняті шляхом їх голосування на референ­думі, мають вищу юридичну силу по відношенню до нормативно-правових актів органів дер­жавної влади, управління та органів місцевого самоврядування.

Закони як акти найвищої юридичної сили, приймаються єдиним органом законодавчої вла­ди — Верховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Право створювати і приймати нор­мативно-правові акти (рішення) надається органам місцевого самоврядування. Зокрема, у ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. у редакції від 16.03.2010 р. закріплено право представницьких органів місцевого самоврядування в межах своїх повноважень приймати на їх пленарних засіданнях нормативні та інші акти у формі рішень. Акти представницьких органів місцевого самоврядування (обласних, районних, сільських, селищних, міських рад), сільського, селищного, міського голови, голови в місті ради є обов'язковими для ви- коння всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадя­нами, які постійно проживають на відповідній території (ст. 73 зазначеного Закону України).

Своєрідність суб'єктного складу прийняття нормативно-правових актів, зумовлює також особливості порядку прийняття, опублікування, набрання чинності нормативно-правових актів та їх дії у часі, просторі та за колом осіб. Крім того, нормативно-правові акти опубліко­вуються у спеціальних виданнях та підлягають державному обліку.

Нормативно-правовий акт є результатом цілеспрямованої, раціонально продуманої нормотвор­чої діяльності компетентних суб'єктів. Це ще одна головна його властивість і перевага в порівнянні з іншими формами права. Як відомо, поширення нормативно-правових актів як форм права «генетично» пов 'язано з епохою торгового та промислового капіталу, що характе­ризувалася прискоренням соціального прогресу, розвитком класової диференціації суспільства та зростанням впливу держави у житті суспільства. На той період використання таких особливих форм фіксації юридичного права було об'єктивно необхідною вимогою часу, оскільки нормати­вно-правові акти — це «не спонтанне», «не стихійне» вираження норм права (як правовий зви­чай чи судовий прецедент), а таке юридичне джерело права, що є результатом цілеспрямованої, раціонально продуманої нормотворчої діяльності держави та інших компетентних суб'єктів.

І тому ця форма права пов'язана із наданням юридичному праву чітко вираженої загаль­ності та формальної визначеності. Нормативно-правові акти найбільш чітко, повно і одноз­начно формулюють права і обов'язки суб'єктів суспільного та державного життя, що ство­рює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права. Як офіційні за­гальнообов'язкові документи, вони містять загальні норми права, спрямовані на регулювання типових ситуацій і їх дія не вичерпується одноразовим застосуванням.

У зв'язку з цим нормативно-правові акти надають великі можливості державі регулю­вати найбільш важливі суспільні відносини і можливість боротися проти застарілих сус­пільних тенденцій. Тому поширеність такого юридичного джерела, як нормативно-правовий акт пояснюється незаперечними його перевагами досягати бажаних результатів правового регулювання шляхом цілеспрямованої, раціонально продуманої нормотворчої діяльності від­повідних суб'єктів юридичного нормотворення.

Однією із невід'ємних ознак нормативно-правових актів є їх структурний характер. Так, кожен нормативно-правовий акт може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунк­тів, підпунктів тощо. У кожному акті визначається його назва, дата, місце, суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер тощо.

Структура нормативно-правового акта (як його внутрішня організаційна побудова) перед­бачає наявність наступних складових:

1. Преамбула — вступна частина (не містить норм права), де здійснюється обгрунтуван­ня необхідності прийняття нормативно-правового акту, визначаються його мета, завдання, іноді формулюються вихідні, світоглядні положення. Приміром, у преамбулі Господарського кодексу України закріплено:

«Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові ос­нови господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів гос­подарювання різних форм власності». У преамбулі визначається також мета кодексу.

2. Статті, параграфи, пункти, підпункти — це вихідні структурні одиниці норма­тивно-правового акта, що містять нормативні приписи, з яких складаються норми права.

Статті у законах нумеруються і поділяються на параграфи (або частини — як абзаци статей), а останні — на пункти. Пункти у підзаконних нормативно-правових актах поді­ляються на підпункти.

І статті, і пункти прийнято позначати скорочено початковими буквами: статті — «ст.», «п.», а параграфи (частини), абзаци і підпункти — «ч.», «абз», «підп.».

Так, у ст. 211 Цивільного Кодексу України «Місце вчинення правочину» закріплено:

«1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1. місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2. місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу».

Посилаючись, зокрема, на окремі структурні одиниці даної статті, ми зазначаємо, що «у п. 1 ч. 1 ст. 211 Цивільного Кодексу України закріплено право сторони виражати власну во­лю стосовно місця вчинення одностороннього правочину».

2. Глави, підрозділи, розділи, частини, книги — відповідні структурні одиниці норма­тивно-правових актів, які знаходяться між собою у відносинах субординації.

Книги або Частини знаходяться на найвищому місці і включають розділи; розділи вклю­чають підрозділи; підрозділи — глави. Частини — або Книги як найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у кодексах. Так, Кримінальний кодекс України поділяється на дві ча­стини: Частина Загальна і Частина Особлива; Цивільний кодекс включає 6 Книг.

Як первинні складові системи законодавства^, нормативно-правові акти — це «не сти­хійне» вираження норм права (як правовий звичай чи судовий прецедент), а така форма, яка пов'язана з наданням юридичному праву чітко вираженого системного характеру. У зв'язку з цим нормативно-правові акти можуть бути систематизовані, що впорядковує чинні право­ві норми та полегшує користування ними.

Як первинні складові системи законодавства, нормативно-правові акти володіють юридич­ною стою — особливою їх властивістю, що надає можливість визначити принципи підпо­рядкування та ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів (законодавчі акти, підзаконні акти). Крім того, дія нормативно-правовів актів у просторі виражає відповідно те­риторіально структуровану систему нормативно-правових актів (законодавство України по­ширює регулювання на усю територію держави України; законодавство Автономної Респуб­ліки Крим відповідно — на усю територію Автономної Республіки Крим тощо).

Традиційним у теорії держави і права є визначення юридичної сили як властивості, що виражає підпорядкованість нормативно-правових актів.

Юридична сила як основна юридична властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки (виникнення, зміну, припинення правовідносин) має два аспек­ти: співвідношення нормативно-правових актів між собою (вертикальне і горизонтальне) та обов'язковість їх виконання (чинність у часі, у просторі та за колом осіб). З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості норматив­но-правових актів. Це означає, що кожен з них займає своє місце у загальній системі норма­тивно-правових актів. їх місце в системі законодавства залежить від місця органів державної влади в системі державного механізму та їх повноважень. За юридичною силою нормативно- правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.

Юридична сила нормативно-правових актів передбачає їх ієрархічне підпорядкування. У си­стемі ієрархічної (вертикальної) підпорядкованості нормативно-правових актів кожен з них знахо­диться на певному рівні. Приміром, у федеративних державах така вертикальна підпорядкованість нормативно-правових актів зумовлюється існуванням загально-федеративного рівня та рівня суб'єктів федерації, тобто визначається місцем органів державної влади, які приймають норматив­но-правові акти.

Юридична сила нормативно-правових актів передбачає також і формальну обов'язковість їх виконання — чинність у часі, у просторі та за колом осіб.

Оскільки норми права тісно пов'язані з певною державноупорядженою системою, яка весь час знаходиться у динаміці, проходячи стадії становлення, розвитку та занепаду, чинність нор­мативно-правових актів (як і інших юридичних джерел, що містять норми права) пов'язана із ча­совим виміром. Це означає, що саме з певного часового моменту нормативно-правові акти наби­рають, зупиняють та втрачають юридичну обов'язковість свого виконання (чинність).

З метою опанування змісту нормативно-правових актів, їх класифікують за багатьма кри­теріями:

1. За суб'єктами нормотворчості: нормативно-правові акти органів державної влади, ор­ганів державного управління, органів місцевого самоврядування, народу в результаті рефе­рендуму тощо.

2. За юридичною силою: законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти.

3. За галузями законодавства: конституційні, адміністративні, фінансові, господарські, цивільні тощо.

4. За дією у просторі: загальнодержавні, регіональні, муніципальні, локальні.

5. За колом осіб: загальні (зокрема, поширюються на усіх осіб), спеціальні (поширюються на окремі категорії громадян, іноземних громадян тощо).

Залежно від юридичної сили нормативно-правові акти поділяються на закони та підза­конні нормативно-правові акти. Закони України є актами вищої юридичної сили. На най­вищому рівні у системі законодавства стоїть Конституція — Основний Закон України, акт найвищої юридичної сили, що встановлює основоположні засади суспільного та державного ладу.

Вища юридична сила законодавчих актів обумовлюється особливою правовою природою органів державної влади, які приймають закони, і відповідно — особливим порядком їх прийняття.

«Закон і урядове розпорядження — безпосередньо за своїм походженням — невідповідні величини; відмінність їх джерел зумовлює різний ступінь їх значення та сили».

Володимир Гессен (1868—1912)

Законодавчий акт — це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили щодо всіх ін­ших нормативно-правових актів, приймається в особливому порядку та спрямований на ре­гулювання і охорону найбільш важливих суспільних відносин.

Вища юридична сила законодавчих актів виявляється у тому, що усі інші нормативно- правові акти повинні видаватися на їх основі та на їх виконання, а у разі колізій між нормами законодавчого акту і подзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.

Крім того, особливістю законодавчих актів є також і ті питання, які вони регулюють, оскіль­ки з широкого кола найважливіших суспільних відносин законом визначаються лише основопо­ложні засади, зокрема, основи соціального захисту, праці і зайнятості, шлюбу і сім'ї, охорони дитинства, материнства, виховання, освіти, культури, охорони здоров'я тощо.

В Україні закони приймаються єдиним органом законодавчої влади — парламентом — Верховною Радою України, мають вишу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. їх вища юридична сила полягає у тому, що:

• ніхто, крім парламенту, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

• лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме поло­ження неконституційним;

• усі інші нормативно-правові акти мають видаватися відповідно до законів;

• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють нор­ми закону.

Таким чином, особливості законів як актів вищої юридичної сили зумовлені:

• особливим суб'єктним складом їх прийняття; закони приймаються, як правило, орга­ном законодавчої влади, уповноваженими на те органами (акти делегованої законотворчості) або безпосередньо народом шляхом референдуму. В Україні право приймати закони нале­жить єдиному органу законодавчої влади — Верховній Раді України та безпосередньо наро­дові шляхом проведення всенародного голосування (референдуму);

• особливим колом питань, на які спрямована їх дія; закони встановлюються для врегу­лювання найважливіших питань суспільного і державного життя; зокрема, у ст. 92 Консти­туції України закріплені питання, які визначаються виключно законами України;

• 

  особливим порядком їх розробки, прийняття і введення в дію, який закріплюється у конституції та інших спеціальних законах; зокрема, у Конституції України закладені осно­ви законодачої діяльності Верховної Ради України, а у Законі України «Про Регламент Вер­ховної Ради України» від 10.02.2010 р. (у редакції від 16.10.2010 р.) визначено порядок робо­

ти Верховної Ради України, її органів, посадових осіб та ін., і в тому числі здійснення зако­нодавчої процедури.

З метою поглибленого опанування особливостей законодавчих актів, їх класифікують за багатьма критеріями:

1. За суб'єктами законотворчості: законодавчі акти, прийняті народом у порядку рефе­рендуму, законодавчим органом держави, іншими органами державної влади в порядку деле­гування їм законодавчих повноважень від законодавчого органу.

2. За юридичною силою: Конституція (Основний Закон), конституційні, органічні, закони, прийняті в порядку референдуму, звичайні закони, акти делегованого законодавства.

3. За предметом правового регулювання: адміністративні, господарські, цивільні тощо.

4. За дією у просторі: загальнодержавні, окремих адміністративних одиниць.

5. За структурою: кодифіковані та прості.

Законодавчі акти — це акти вищої юридичної сили. Водночас і в системі законодавчих актів існує їх певна ієрархічна підпорядкованість.

Конституційні закони — закони, які вносять певні зміни і доповнення до тексту Кон­ституції. Як і Конституція (Основний Закон) вони мають особливий порівняно з ішими за­конами порядок прийняття. І тому володіють вищою, порівняно з іншими законами, юри­дичною силою. Зокрема, у Конституції України є окремий розділ XIII, який присвячений питанням внесення змін до Конституції України. Відповідно до вимог ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депу­татів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Своєю чергою, органічні закони — це закони, на необхідність існування яких прямо вказує конституція. Ці закони приймаються для уточнення або доповнення положень конституції на ос­нові так званих бланкетних норм останньої, де визначається коло питань, що має бути врегульова­не «органічними законами». Так, у ст. 25 Конституції Франції закріплено, що «органічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання». Водночас у деяких конституціях, хоча прямо і вказується на необхідність існування ор­ганічних законів, проте термін «органічний закон» може і не вживатися. Зокрема, у ст. 135 Кон­ституції України закріплено, що Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Рес­публіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України. У зв'язку з цим Конституція Автономної Республіки Крим — це органічний закон.

Особливої ваги набувають закони, прийняті шляхом референдумів. Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до за­конодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України, вищих виконавчих і розпорядчих ор­ганів державної влади Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України та Республіки Крим, рішень місцевих Рад.

Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвер­дження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передба­ченому законом.

Зокрема, предметом всеукраїнського референдуму може бути: затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; прийняття рішень, які визна­чають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

Тобто на всеукраїнський референдум, як правило, виносяться питання, які віднесені Кон­ституцією до відання України: щодо реалізації права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них. І тому на всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охо­рони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з об­ранням, призначенням і звільненим посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України та ін.

Звичайні закони — це закони, які регламентують різні сфери суспільного життя, прий­маються (порівняно з конституційними законами і законами, прийнятими референдумом) у звичайному порядку більшістю від конституційного складу законодавчого органу. Зок­рема, згідно з вимогами ст. 91 Конституції України Верховна Рада України приймає зако- ни, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, пе­редбачених цією Конституцією (одним із таких випадків є порядок прийняття законопро­екту про внесення змін до Конституції України в порядку ст. 155 Основного Закону Укра­їни та ін.). Звичайні закони складають значну за кількістю групу законів. їх поділ на зага­льні та спеціальні є умовним, оскільки будь-який законодавчий акт діє у часі, у просторі і за колом осіб. Відповідно загальні закони визначають як законодавчі акти, що мають ши­року сферу дії; за формою звичайні закони можуть бути кодифікованими (Цивільний ко­декс України тощо) та некодифікованими або поточними (Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» у редакції від 10.02.2010 р. тощо). До спеціальних законів відносять ті законодавчі акти, які, навпаки, мають вузьку, обмежену (спеціальну) сферу дії (наприклад, вузькою сферою дії за колом осіб наділений Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у редакції від 31.12.2009 р. тощо).

Крім того, до законодавчих актів відносять також акти делегованого законодавства — це такі законодавчі акти, які приймаються за дорученням законодавчого органу іншими уповнова­женими органами держави. У зв'язку з цим акти делегованого законодавства визначаються «квазізаконами». Зустрічається також назва «субституті законодавчі акти» (від англ. «sub­stitute» — замінник, сурогат)¹. Зокрема, в Україні акти делегованого законодавства приймалися виключно в 1992—1999 рр. Зокрема, відповідно до вимог Закону України від 18.11.1992 р. № 2796-ХІІ «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати де­крети у сфері законодавчого регулювання» Верховна Рада України делегувала Кабінету Мініст­рів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань власності, підприємницької діяльності, соціального і куль­турного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.

Юридична сила законів виявляється у тому, що усі інші нормативно-правові акти мають видаватися відповідно до їх вимог. І тому підзаконний нормативно-правовий акт визнача­ється як офіційний юридичний документ, прийнятий компетентними суб'єктами нормотвор­чої діяльності на підставі законів і на їх виконання.

У системі ієрархічної підпорядкованості підзаконні нормативно-правові акти знаходяться на нижчому рівні по відношенню до законодавчих актів. Тобто у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.

За характером компетенції суб'єкта, що видав підзаконний акт, як правило, розрізняють:

• загальні — підзаконні акти, які видаються органами загальної компетенції та діють у межах усієї країни (укази Президента України, Постанови Верховної Ради Українти, Поста­нови Кабінету Міністрів України);

• місцеві — підзаконні акти, які видаються місцевими органами влади та діють у межах відповідної території (постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради Міні­стрів Автономної Республіки Крим, рішення місцевих державних адміністрацій, рішення ор­ганів місцевого самоврядування);

• відомчі — підзаконні акти, які видаються органами спеціальної компетенції, мають внут­рішньовідомче значення і поширюються на осіб та відповідні структурні підрозділи, що пере­бувають у системі їх адміністративного, службового підпорядкування (наприклад накази, ін­струкції, положення міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади);

• локальні — підзаконні акти, які приймаються підприємствами, установами та органі­заціями всіх форм власності в результаті дозволеної (санкціонованої) державою їх нормотвор­чої діяльності; локальні або корпоративні підзаконні акти мають внутрішню, корпоративну сферу дію, тобто діють у межах певного підприємства, установи, організації (правила внут­рішнього трудового розпорядку тощо).

Виділяючи переваги нормативно-правових актів слід відзначити їх систематизованість та взаємоузгодженість, оскільки у сукупності ці юридичні джерела являють собою певним чи­ном ієрархічно структуровану систему законодавства, яка спрямована на регулювання та охорону найбільш важливих суспільних відносин у різних сферах суспільної життєдіяльнос­ті. Водночас нормативно-правові акти не позбавлені і недоліків, серед яких визначають: їх недостатньо гнучкий, консервативний характер, ускладнений порядок внесення змін і до­повнень; досить поширений колізійний характер в системі законодавства; нечіткість змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного роз'яснення в результаті тлумачення тощо.