2. Юридичне право та його ознаки

Юридичне право — як об 'єктивне, позитивне право — це система загальнообов 'язкових, формально визначених норм права, встановлених, санкціонованих та забезпечених держа­вою, які визначають права, обов'язки і відповідальність учасників правовідносин та спрямо­вані на врегулювання і охорону суспільних відносин. Найважливішою ознакою юридичного права є його тісний зв'язок з державою.

У процесі юридичної нормотворчої діяльності держава діє безпосередньо через свої орга­ни, а також опосередковано шляхом передачі нормотворчих повноважень іншим компетент­ним суб'єктам у межах та на підставі, встановлених чинним законодавством. Тобто держава відповідно шляхом встановлення або санкціонування норм права, надає зовнішню форму правовому змісту.

Водночас юридичне право не може бути віднесене до таких можливостей, які даровані людині державою, оскільки правовий зміст норм права утворюється під впливом відповідних життєвих реалій об'єктивного та суб'єктивного характеру. Юридичне право грунтується на уявленні про справедливість, що існує у конкретному соціальному просторі та в конкретних часових межах. У зв'язку з цим витоки змісту юридичного права пов'язують не з державою, а, передусім, з людиною, її невід'ємними, невідчужуваними природними правами, з відповід­ним середовищем її життєдіяльності.

Юридичне право не лише встановлюється, але і забезпечується державою. Забезпечення права державою, як ще одна важлива ознака права, виявляється:

• у створенні нею реальних умов, які сприяють безперешкодному, добровільному здійс­ненню відповідними суб'єктами, сформульованих у правових нормах зразків поведінки (на­приклад, проголошуючи соціально-економічні права, зокрема, право на працю, держава про­водить соціальну політику, спрямовану на створення нових робочих місць, задіяння відповід­них засобів заохочення, переконання щодо здійснення бажаної поведінки тощо);

• у законодавчо закріпленій можливості звернення до відповідних державних органів, і передусім, до органів правосуддя — за захистом порушеного права тощо;

• у законодавчо закріплених засобах державного примусу, виду і міри реагування дер­жави (санкції) у разі порушення правових приписів та їх застосування у разі порушення ви­мог правових норм тощо.

Приписи юридичного права мають виконуватись саме у тому обсязі та у тих випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в приписах правових норм. У разі, коли ці приписи порушуються (не виконуються або виконуються неналежно), для їх забезпечення задіюються відповідні засоби державного примусу (що входять до складу регулятивної пра­вової норми вже від моменту її проголошення, а виявляються лише за умови, коли порушені відповідні нормативно-правові приписи).

Юридичне право забезпечується можливістю застосування державного примусу у випад­ках порушення норм права і пронизане ідеєю можливого застосування державного примусу. Позиція у загальнолюдському вимірі надає примусу другорядне значення, оскільки примус виявляє себе лише у випадку порушення приписів норм права. У класовому вимірі, навпа­ки — юридичне право, передусім, розглядається як засіб примусу щодо суспільства, і лише потім — як інструмент винайдення компромісних узгоджених рішень. Зокрема, в умовах то­талітаризму вказівка на забезпечення права примусовою силою держави відображає відповід­ний репресивний напрямок правової політики, спрямований на залякування громадян, масове застосування примусових заходів. І тому забезпеченість права державою не слід зводити до державного примусу. Державний примус слід розуміти лише як наявність у правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших примусових заходів до правопорушників. Державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок мож­ливого порушення права.

Забезпечення належної реалізації права взємопов'язане з рівнем правосвідомості, правової ку­льтури громадян, суспільних груп, спільноти, зокрема, та стану законності, дисципліни, правопо­рядку, в цілому. Проте особливо у суспільствах перехідного типу наявність погрози застосування державного примусу має у багатьох випадках стимулюючий, попереджувальний характер.

Важливою ознакою права є його нормативність. Юридичне право володіє нормативним, неперсоніфікованим характером. Ця ознака юридичного права виявляється у його здатнос­ті бути регулятором суспільних відносин, що здійснюється за допомогою норм права. Пер­винним елементом «юридичної матерії» є норми права як відповідні моделі, правила поведін­ки, за допомогою яких держава здійснює регулювання, охорону та упорядкування суспіль­них відносин. Закріплення норм права у законодавстві та інших юридичних джерелах є офі­ційним свідченням того, що держава бере під свою охорону ті чи інші прояви суспільного життя і тому, вступаючи у суспільні відносини, суб'єкти правовідносин мають керуватися не лише власними інтересами (індивідуальними, груповими тощо), але й поважати інтереси спіль­ноти і відповідно ті загальнообов'язкові норми, які встановлені державою.

Завдяки здатності права бути регулятором суспільних відносин, воно є життєво необхідним для суспільства феноменом. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильному поєд­нанню інтересів особи і суспільства в цілому. Регулюючи суспільні відносини, право упорядковує суспільну життєдіяльність, виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі і дії людей в одному напрямку, перетворюючи їх фактично на єдину волю, що відповідає інте­ресам суспільства, має загальний характер і покликане на забезпечення соціального прогресу.

Юридичне право є засобом нормування поведінки людей, встановлення об'єтивної міри свободи цієї поведінки. Нормативний характер юридичного права полягає в тому, що воно є нормативним регулятором однотипних ситуацій, який призначений для багаторазового за­стосування у передбачених ним життєвих ситуаціях. Основу юридичного права становлять типові правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на бага­торазове застосування. Наділене нормативним характером, юридичне право здатне фіксувати існуючі суспільні відносини, сприяти їх розвитку, усувати перепони на шляху суспільного прогресу, а також гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних відносин.

Нормативний характер юридичного права тісно взаємопов'язаний із його неперсоніфіко- ваністю, тобто відсутністю конкретного адресата, оскільки норми права як регулятори типо­вих ситуацій адресуються усім членам суспільства і поширюють свою дію не на окремих громадян чи певні організації. Так, Закон України «Про вишу освіту» від 17.01.2002 p., який регулює відносини у сфері вищої освіти, має нормативний характер, упорядковуючи діяль­ність суб'єктів відповідних правовідносин у цій сфері. Якщо ж Президент України своїм Указом нагороджує діячів освіти і науки, то такий документ носить персоніфікований, інди­відуально-правовий характер.

Юридичне право має системний характер, оскільки його норми утворюють внутрішньо узгоджену цілісність — систему права. Системний характер юридичного права, як його не­від'ємна ознака, виявляється у тому, що «юридична матерія» існує не як «випадкова сукуп­ність норм», а формується як внутрішньо узгоджена система правових, неперсоніфікованих, загальнообов'язкових правил поведінки. Відповідно системний характер норм права впливає на формування між ними внутрішніх системних зв'язків, що сприє їх структуризації і виділен­ню відповідних відокремлених сфер правового регулювання (зокрема, галузей права тощо).

І тому ефективність правового регулювання безпосередньо залежить від рівня взаємоуз- годженості норм права, від характеру внутрішніх зв'язків між ними, тобто від рівня упоряд­кованості цієї системи тощо.

Юридичне право як система норм, встановлених або санкціонованих державою, має за­гальнообов'язковий характер. Загальнообов'язковість юридичного права передбачає, що норми права, діючи у часі, у просторі та за колом осіб, обов'язові для усіх членів суспільства й у разі порушення або неналежного виконання приписів норм права держава може застосо­вувати до правопорушників заходи державного примусу. Головним проявом загально­обов'язковості юридичного права є його забезпеченість з боку держави.

Юридичне право набуває загальнообов'язковий характер лише за умови, коли воно вста­новлюється чи санкціонується уповноваженими на те суб'єктами, у межах їх компетенції та в порядку, передбаченому законодавством (тобто за встановленою законодавством процеду­рою — з дотриманням встановлених вимог, які пред'являються до розроблення, обговорен­ня, прийняття, набрання чинності, зміни та скасування правових приписів).

Юридичне право має формально-визначений характер, існує у відповідних формах права, формулює правила поведінки у вигляді прав і обов'язків. Формальна визначе­ність, — ключова його ознака, яка виявляється у тому, що норми права зовнішньо відобра­жені в юридичних джерелах права (формах права) — нормативно-правових актах, норма­тивно-правових договорах тощо. Крім того, ця ознака юридичного права виявляється також у визначеності моделі поведінки (прав та обов'язків суб'єктів права), у визначеності виду і міри реагування держави (санкції) у випадках порушень відповідних державних велінь. Визначення прав і обов'язків, їх належне розмежування є особливо важливою рисою юри­дичного права.

Юридичне право спрямоване на регулювання та охорону лише тих суспільних відносин, які за конкретних історичних умов для певної державно-організованої соціальної системи є найбільш значимими в процесі задоволення життєво необхідних для суспільної життє­діяльності потреб та відображення соціальних інтересів. Це відносини, пов'язані із виробни­цтвом, розподілом, споживанням, забезпеченням умов для нормалізації, стабілізації суспіль­ної життєдіяльності, викорінення негативних явищ у житті суспільства, для сприятливого ро­звитку нових, більш прогресивних видів суспільних відносин тощо. Ця особливість юридич­ного права визнається однією із невід'ємних його ознак.

Водночас забезпечення стабільного правопорядку неможливе без узгодження розмаїтих соціальних інтересів. Саме тому юридичне право має розглядатись як інструмент злагоди і миру, сприяти подоланню суспільних протиріч, знаходженню шляхів порозуміння і співробіт­ництва різних верств населення та суспільних сил. Тому у процесі юридичного нормотво- рення мають брати участь не лише представники органів держави, але і представники гро­мадськості, оскільки «право є безперервна робота не лише влади, але й усього народу. Усе життя права, загалом, це напружена праця усієї нації»¹.

Таким чином, юридичне право — це цілісна система загальнообов 'язкових, формально- визначених норм права, встановлених або санкціонованих державою та забезпечених дер­жавним примусом, що спрямована на регулювання найважливіших суспільних відносин з ме­тою узгодження різних соціальних інтересів.