1. Сутність права та основні підходи до праворозуміння

Тривалий час право розглядалося виключно як система загальнообов'язкових юридичних норм, установлених або санкціонованих державою. Відповідно у центрі уваги теорії держави і права були переважно норми права, їх класово-вольова сутність, структура, класифікація і система, їх об'єктивізація в юридичних нормативних актах тощо.

Проте «нормативність права не означає обмеження права лише одними нормами право включає і такі структурні елементи, як правові ідеї, погляди, правосвідомість, суб'єктивні права громадян, правовідносини»ю¹. Право — це складний суспільний феномен. Тому «не слід шукати якусь узагальнену формулу права»².

З цих позицій, право, виявляючи свою природу, може розглядатися:

• як загальносоціальне право — «усвідомлена міра свободи», сукупність уявлень про природні можливості, якими мають бути наділені людина, народ, нація, що стають еталоном для держави в процесі творення юридичних норм;

• як об'єктивне (юридичне, позитивне) право — «нормативний регулятор», «форма свободи», система загальнообов'язкових формально визначених юридичних норм, які вста­новлені або санкціоновані державою та забезпечуються державним примусом;

• як суб'єктивне право «особиста суб'єктивна можливість», суб'єктивне юридичне пра­во особи, що реалізується нею у фактичних правовідносинах, які утворюються в результаті регулювання норм об'єктивного права.

У цій тріаді право виступає як цілісний суспільний феномен та передумова існування цивілізованого суспільства. Вихідним, первинним у цій тріаді є загальносоціальне право, окільки саме у правових ідеалах про свободу та справедливість відображають уявлення про те, яким має бути юридичне право. Центральною ланкою цієї тріади виступає інституційне (об'єктивне) право, оскільки загальносоціальне право для своєї реалізації потребує вира­ження у конкретних формах об'єктивного права, які охороняються та забезпечуються дер­жавою. Поява законодавства та інших форм, які закріплюють право, є офіційним свідчен­ням того, що держава бере під свою охорону ті чи інші прояви суспільного життя.

Своєю чергою, без реалізації норм права в суб'єктивних особистих правах у площині фактичних правовідносин, юридичні нормативні документи, врешті-решт, перетворюється у «пам'ятки права»¹. Джерелом набуття суспільними відносинами правового характеру є їх реалізація у фактичних правовідносинах. Приміром, зокрема впродовж усієї історії людства в надрах суспільства зріла ідея рівності усіх перед законом. Ця ідея виникла як реакція на свавілля щодо особистості. Надання їй значущості, формування відповідних уявлень щодо права рівності як певної історично визначеної і об'єктивно зумовленої її міри здійснювалося представниками різних політико-правових концепцій починаючи ще за часів стародавнього світу. Видатний римський юрист та державний діяч Ціцерон наголошував; «...Якщо закон є зв'язуючою ланкою громадянського суспільства, а право, встановлене законом, однакове для всіх, то яке ж право має знаходитися в основі суспільства громадян, якщо їх положення не однакове?... Адже, якщо люди не згодні зрівняти своє майно, якщо розумові здібності лю­дей не можуть бути однаковими, то, в будь-якому випадку, права громадян у державі мають бути рівними. Адже що ж таке держава, як не загальний правопорядок?»².

Демократизація всіх сфер суспільного життя створює умови для утвердження таких ціннос­тей, як свобода, рівність і справедливість. Це знаходить практичне втілення в гуманізації норма­тивно-правових актів, демократизації правової системи. Тобто відбувається оформлення відпо­відної правової норми — принципу рівності у конкретній статті офіційного юридичного доку­мента, що означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність перед законом, рівний за­хист у суді і передбачає заборону обмеження прав залежно від національної, релігійної, статевої належності, службового та іншого становища тощо. Зокрема, у ст. 2 Загальної Декларації прав людини закріплено: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Де­кларацією, незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національ­ного чи соціального походження, майнового, станового або іншого положення». У подальшому цей принцип був «імплантований» до основних законів держав, які обрали правовий, демокра­тичний шлях розвитку. Саме у площині фактичних правових реалій виявляється, як реально за певних історичних умов у відповідній соціальній системі суб'єктивні юридичні можливості реа­лізуються на підставі норми права-принципу рівності, які механізми задіюються з метою їх за­безпечення, чи ефективними є засоби їх охорони від порушень тощо.

Тобто принцип рівності, пронизуючи усі сфери права, стає основою правопорядку. У сфері правопорядку, право розглядається як суб'єктивне особисте право у площині фактичного зміс­ту правовідносин, що утворюються в результаті правового регулювання. Іншими словами, са­ме у цьому вимірі наочно прослідковується співвідношення між юридичними, формально ви­значеними нормами (об'єктивним правом) та відповідними можливостями конкретних суб'єк­тів (суб'єктивним правом) як учасників певних правовідносин. Саме у сфері правопорядку ви­являється суб'єктивна можливість (особливості суб'єктивного права) реалізації (використання) конкретним суб'єктом правовідносин об'єктивних юридичних прав на підставі принципу рів­ності. В результаті реалізації норм права утворюються правові відносини, що виключають мо­жливість обмеження прав залежно від походження, національної приналежності, соціального стану, статевих ознак тощо.

При цьому взаємозв'язок, що існує між належним і дійсним, між нормою права і суб'єктивним правом, на практиці, як правило, виявляється відповідно і у зворотньому напрямі. Зокрема, це від­бувається у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, прояви яких, як правило, виникають у площині життєвих реалій і лише згодом закріплюються на законодавчому рівні тощо. Подібні тенденції особливо чітко можна прослідкувати у суспільствах перехідного типу.

Юридичне право завжди відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на норматив­не регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони вті­люються в конкретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються державою і встанов­лення яких випливає з потреб подальшого розвитку суспільних відносин. Правовідносини ста­ють юридичним вираженням відносин, які виникають виходячи з певних суспільних потреб на основі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Згодом ці об'єктивні суспільні реалії, закріплюються в площині юридичного права та забезпечуються державою.

Соціальна цінність права як складного суспільного феномену розкривається у його цінності як міри свободи та як форми свободи. Цінність права як міри свободи людини слід розуміти як його відповідність вимогам природного права.

Коли мова йде про формальну цінність права, ми говоримо про його значущість в якості нормативного регулятора суспільних відносин, здатного владнати економічну взаємодію учас­ників політичного механізму, закріпити відповідну форму державної влади, організувати суспіль­ний порядок, що спрямоване на усунення свавілля, суб'єктивізму, надання об'єктивності соці­альним процесам. Юридичне право як нормативний регулятор суспільних відносин забезпечує найбільш важливі суспільні потреби та інтереси як у межах певної спільноти, так і на рівні сві­тового співтовариства.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної міри можливої пове­дінки людей, як міри їх свободи і рівності. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежу­

вання різних інтересів. Ця міра має відповідати об'єктивніш потребам суспільного розвитку, загальносоціальним інтересам і пріоритетам та відображати згоду суб'єктів права на певне суспіль­но необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і встановлюється об'єктивним правом. Право закріплює відповідні дозволи і заборони. Його мета полягає в поєднанні свободи кожного зі свободою усіх. Характер такого поєднання залежить від культурних, економічних, політичних та інших особливостей, властивих певному суспільству в конкретно-історичний проміжок часу.

Таким чином, цінність права може виявити себе в реаліях громадянського суспільства, в умовах соціальної злагоди, єдності, визнання загальносоціальних інтересів та пріоритетів, за яких людина розглядається як вільна, творча особа, тобто діє принцип свободи особи — один із найголовніших засад соціальної, правової держави¹.

Право, виявляючи свою складну природу, може розглядатися:

• як правові ідеали, уявлення про те, в чому полягає сутність історично визначеної і об'єк­тивно обумовленої міри свободи;

• як система юридичних, нормативних, загальнообов'язкових приписів офіційної, загаль­нообов'язкової, юридичної форми нормативного визнання відповідної міри свободи, які за­безпечуються державним примусом;

• як суб'єктивні юридичні права у площині фактичних правових відносин, що виника­ють у результаті реалізації правових приписів.

Праворозуміння — це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямо­ваної розумової діяльності людини, що спрямована на пізнання його сутності, опанування права як цілісного суспільного феномена.

Право є унікальним, суспільно необхідним феноменом. У зв'язку з цим протягом усієї іс­торії людства існували та продовжують існувати різні теорії щодо розуміння його сутності. Загалом, сутність явища — це філософська категорія, яка використовується для пізнання соціальних закономірностей розвитку суспільства. Розглядаючи «явище» як феномен, ми маємо можливість виділити і побачити, як правило, візуально у практичному житті — лише його зовнішні ознаки. Категорія «сутність явища» відображає його ядро, його внутрішні го­ловні риси, які не можна побачити ззовні, (тобто які не лежать на поверхні, а потребують до­слідження і застосування теоретичного абстрактного мислення).

Розмаїття уявлень про право відображає сутність цього складного явища. На основі різних поглядів і підходів склалися відповідні правові типи праворозуміння (теорії права).

На деякі з них слід звернути особливу увагу, і передусім, на процес розвитку природно- правової теорії у її співвідношенні та взаємозв'язку з історичною, позитивістською, со­ціологічною та іншими концепціями праворозуміння.

Природно-правова теорія, як один із напрямків політико-правової думки, сформувалася у період буржуазних революцій. Її видатними представниками були Т. Гоббс, Вольтер, Ш.- JI. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П.-А. Гольбах, К.-А. Гельвецій, Дж. Віко та ін. Головна ідея школи — поділ права на природне і позитивне. Прихильники цієї теорії вважали, що по­зитивне право (закони, які приймаються державою) має виходити з природного права (як суми природних, невідчужуваних прав людини — на життя, свободу, рівність тощо), фунда­ментальні природні права мають складати основи, підвалини позитивного права.

Ідея природного права виникла ще в епоху стародавнього світу. Так, у стародавній Греції існував спір стосовно витоків права. Софісти виходили з того, що право — це штучний витвір людського розуму. Навпаки, давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Арістотель відрізняли право, породжене людьми, від природного права, вічних, неписаних природних законів, які не залежать від волевиявлення людей.

Тобто в античному світі джерело природного права вбачали у вічному природному зако­ні, який не залежить від волевиявлення людей.

«... ми маємо пояснити природу права, а її слід шукати у природі людини ... із істот усіх видів і різної природи лише людина наділена здатністю мислити... А що ж — на небі і на землі — є божественнішим за розум?...

...Тому прийнято вважати, що мудрість є закон, зміст якого у тому, що він повеліває діяти вірно, а скоювати правопорушення забороняє...»

Марк Туллій Ціцерон (106—43 pp. до н. е.)

В епоху середньовіччя ідеї природного права одержали поширення в богословських тво­рах Ф. Аквінського. Виокремлення ідеї природного права у самостійну природно-правову концепцію праворозуміння відбулося в епоху Просвітництва (XVII—XVIII ст.), на гребні буржуазних перетворень у боротьбі з кріпосництвом та феодальною монархією під гаслами буржуазної свободи та демократії, суспільного прогресу, природних, невід'ємних прав лю­дини, справедливості, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республі­канського державного устрою тощо.

Якщо в античному світі джерело природного права вбачали у вічному природному законі, у середні віки — у Божественному розумі і волі Бога, то на початку XVII ст. (в епоху Просвіт­ництва), природно-правова концепція зазнала впливу раціоналізму¹, який означав звільнення теоретичного розуму від рабського підкорення авторитетам.

Наукова юриспруденція звільнилась від римської юридичної догми та від середньовічної теоретичної ідеї й побудувала власну модель природного права²; при цьому вважається, що саме на XVII—XVIII ст. припадає період розквіту природно-правової теорії³.

Раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресивної на той час філософії Декарта вбачало джерело природного права у самосвідомості і мисленні людини, її розумі, як силі, здатній не лише встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок.

На думку раціоналістів, єдине та вічне право розуму — це те, що визначається як право природи або закон природи, оскільки природа і розум єдині. Природне право не залежить від особливостей певного народу. Звідси висновок у вченні природно-правової теорії — космо­політизм права. Якщо природне право єдине та вічне, а завдання законодавця полягає у при­стосуванні позитивного права до природного, то не може бути і не має бути права французь­кого, англійського, німецького. Є лише одне — право людей.

Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні мислителя епохи німецького кла­сицизму І. Канта (1724—1804), який був переконаний у тому, що в основі правових принци­пів і правил знаходяться саме ідеї розуму⁴. Тому І. Кант виокремлював природне і позитивне право; останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права, тобто ідеям розуму.

За І. Кантом, оскільки людина має розум, вона наділяється волею — здатністю діяти згід­но з розумом, аби наблизити реальні умови свого існування відповідно до ідей розуму. Саме розум — це джерело свободи людини. А, отже, свобода — це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини. Загальний правовий закон проголошує: дій зовніш­ньо так, аби вільний прояв твого волевиявлення був поєднаний зі свободою іншого.

«Морально практичний розум проголошує в нас своє невідмінене veto: ні війни між мною і тобою у природньому стані, ні війни між нами як державами...війна — це не той спосіб, яким кожен має досягати свого права...встановлення загального і пос­тійного миру складає не просто складову частину, а усю кінцеву мету вчення про право в межах одного лише розуму...

Це ідеї розуму — ідея мирної, хоча ще не дружньої спільності усіх народів землі без виключення, які можуть вступати один з одним у корисні відносини — це зовсім не етична ідея, а правовий принцип...»

Іммануїл Кант (1724—1804)

Протягом XVII—XIX ст. прихильники природно-правової теорії не змогли розробити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою власну, причина цього поляга­ла у непридатності дедуктивно-демонстраційного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також у тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми відносно мораль­ної природи людини.

Український учений, академік Української академії наук з 1918 р., член Сербської королівської академії і багатьох європейських наукових товариств — Ф. В. Тарановський (1875—1936) з'ясував причину, чому протягом XVII—XIX століть прибічники природно-правової теорії не змогли роз­робити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою систему. Для вивчення сус­пільних явищ, стверджував учений, не можуть механічно переноситись методи, що застосовують­ся в фізиці чи геометрії, які отримали свій бурхливий розвиток в епоху раціоналізму.

Ф. В. Тарановський поділяв всі природно-правові школи на три групи. До першої відно­сив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу міркувань про сутність природного права вони покладали егоїстичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напрямку захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували норми пози­тивного права, підносячи їх до рівня природних законів.

До другої групи Ф. В. Тарановський відносив прибічників новітніх поглядів про всесторонне звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що людина природжена до життя у спільності з собі подібними, і схильності її до впорядкованої свободи. Представники цієї школи, на думку Ф. В. Тарановського, прагнули до радикальної політичної і суспільної реформи задля свободи осо­би і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали.

До третьої групи вчений відносив тих мислителів, які визнавали безсилість людського ро­зуму в справі визначення вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід у приписах Божого од­кровення, запозичували первісний закон Священного Писання, чим відновлювали середньовічну традицію природних вчень.

Виходячи з цього, Ф. В. Тарановський зазначав, що суперечки, які мали місце між зазна­ченими школами природного права, суттєво впливали на розуміння сутності і змісту пози­тивного права, у сфері якого панувала різність інтересів і загострене їх співставлення¹.

Утім, прогресивне значення природно-правової теорії праворозуміння в усі часи виявля­лося у її здатності бути рушійною силою соціальних реформ і перетворень, руйнування ста­рого ладу. Під гаслами природного права відбувалися буржуазні революції, падіння рабства, кріпосництва і тоталітаризму тощо. Передусім, позитивним видається підхід природно- правової теорії праворозуміння до юридичного права з позицій його відповідності справед­ливості, розумності, природним правам людини.

Завжди, коли старі системи відживали, за допомогою цієї теорії обґрунтовувався новий суспіль­ний порядок, відбувалися соціальні реформи та перетворення, формувалися правові теорії. Зокре­ма, в процесі реформування позитивного права у кінці XIX ст. знову звернулись до ідеї природно­го права, завдяки чому природно-правова теорія праворозуміння набула розвитку у концепціях так званого «відродженого природного права». Залежно від того, що розглядається як першоджерело природного права, виділяють і відповідні доктрини «відродженого природного права»: Бог (теорія неотомізму, неопротестантизм), розум людини (теорія неогегельянства), особа як найвища соціа­льна цінність та суспільний ідеал (теорія неокантіанства), «ейдоси» як «чисті сутності», апріорні ідеї, котрі існують самі по собі (феноменологічна теорія), внутрішнє буття людини як те непізнан­не, ірраціональне в людському «я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистіс­тю (теорія екзистенціоналізму), справедливість (теорія герменевтики)². Позитивним було те, що ці концепції, виходячи з природи та розуму людини, не визнавали космополітизм права, оскільки у світі право існує лише з історично мінливим змістом³.

У XX ст. теорія природного права вплинула на формування вчення лібертаризму — вчення, заснованого на ідеях розрізнення права і закону. Основоположником лібертаризму вважається відомий російський учений В. Нерсесянц (1938—2005). Представники лібертаризму (вітчизняні вчені М. Козюбра, П. Рабінович, О. Колодій, В. Мамутов, А. Заєць та ін.), розрізняючи право і закон, розглядають право у розрізі свободи людини, а закон — як силу, призначену для захисту права. Обстоюючи принцип верховенства права, право розглядається ними не просто як сукуп­ність встановлених державою норм, а як сукупність правил поведінки, які легітимовані суспіль­ством, грунтуються на історично досягнутому рівні соціальної етики. Таке розуміння не дає підстав для ототожнення права із законом, унеможливлює ідеалізацію приписів права. Пози­

тивне право підпорядковується загальносоціальному праву, яке виражає невідчужувані та непо- рупші права людини, вимоги розуму, моральні засади тощо.

Відповідність змісту закону вимогам загальносоціального права є однією із суттєвих ознак верховенства права. Лібертаризм твердить про необхідність визнання об'єктивної загальнозна- чущості права, яка має бути нормативно забезпечена офіційною загальнообов'язковістю юриди­чного права. У такому розумінні лібертаризм розширює можливості утвердження правових за­сад громадянського суспільства, в основі якого знаходяться ідеї відповідності закону вимогам природного права.

Проте у XVIII ст., незважаючи на пріоритет природного права у часи Великої Французь­кої буржуазної революції, воно зазнало занепаду. Тісний зв'язок природного права з револю­ційними тенденціями викликав вороже ставлення до нього з боку різних реакційних сил, які піднялися в усій Європі в цей період на захист старого ладу. Реакціонери відкинули ідеї ра­ціоналізму, що були в основі природно-правових теорій, керуючись своїми прагненнями збе­регти старий правопорядок, визнали історію єдино можливим і правильним шляхом пізнання сутності й об 'єктивної закономірності суспільного життя.

Па початку XIX ст. у Німеччині сформувалась історична школа права. її представниками вважаються німецькі юристи К. Ф. Савіньї (1779—1861) та Г. Ф. Пухта (1798—1848).

їхні погляди були реакцією на ідеї природно-правової доктрини і Великої Французької ре­волюції, що на той момент вже зазнала поразки. Історична школа заперечувала можливість іс­нування єдиного для всіх народів права і виходила з того, що у кожного народу в конкретних історичних умовах право виникає спонтанно. За цією концепцією, «народне правове переко­нання» виявляє свої особливі національні риси, виступаючи на історичну арену. При цьому норми права можуть витікати із цього «переконання» подвійним чином: безпосередньо у фор­мі звичаїв і безпосередньо через законодавця. На думку представників цієї теорії, хоча закони теж відображають народну правосвідомість як і звичаєве право, але та обставина, що законо­давчі норми свідомо «відпрацьовувалися» законодавцем, зменшувала в очах представників іс­торичної школи цінність цієї форми права в порівнянні із звичаєвим правом.

Представники історичної школи заперечували існування природного права і вважали, що право є продуктом «народного правового переконання» і тому воно завжди «національне» за характером і в різні історичні епохи має різний зміст. На їх думку, розум і воля людини не відіграють ролі у процесі виникнення і розвитку права. Згідно з цією теорією розвиток права пов'язаний не з уявленнями окремих осіб, а відповідно об'єктивним законам соціального ро­звитку: не в напрямі бажаності, а в напрямі неминучості.

Представники історичної школи права вважали, що законодавець, хто б він не був — са- модержець-монарх або республіканський парламент, є продуктом певного часу (його ідей, прагнень, потреб). Законодавець творить право не із вимог абсолютного розуму, а із віднос­них історичних умов своєї дійсності. Заперечуючи духовний, творчий вплив особистості на процес правотворчості, відстоюючи ідею саморозвитку права шляхом внутрішнього «неви­димого», тобто «несвідомого» процесу (поза волевиявленням людей), представники історич­ної школи заперечували і зовнішні фактори, під дією яких відбувається розвиток права. Істо­рична школа прийняла консервативний напрям.

За історичної школи права, якщо право є продуктом «несвідомого» історичного процесу розвитку певного «духу» нації, то утворення права є не що інше, як поступове його розкриття в історичному процесі. Аби право увійшло у життя і не зустріло перешкод, здатних протидія­ти його застосуванню, необхідно, щоб воно відповідало історичним умовам формування та існування даного суспільства. Єдність права може бути досягнута лише шляхом зближення умов існування різних народів.

«Виникнення права із народного духу являє невидиме явище...

Хто б зміг прослідкувати ті шляхи, якими переконання виникає у народу, зростає, роз­вивається та дозріває?...

Видимий елемент складає лише право, яке вже виникло, тобто право після того, як во­но вийшло з темної майстерні, у якій вироблялося, і стало реальним...»

Гзорг Фрідріх Пухта (1798—1848)

Історизм, таким чином, був проголошений основним теоретичним принципом суспільної думки. З цього часу побудова системи природного права перестала вважатись теоретичним завданням правознавства.

Раціональним в історичній школі праворозуміння вважається підхід до права як до об'єктивного історичного явища, обумовленого етнокультурними факторами. Серед голов­них недоліків історичної теорії праворозуміння є визнання права продуктом «спонтанного» історичного процесу розвитку певного «духу» нації. У зв'язку з цим вчення історичної шко­ли права з часом зустріло рішучу критику з боку багатьох правничих шкіл, зокрема, соціоло­гічної теорії праворозуміння. її засновником виступає американський суддя, декан Гарвард­ської школи права Р. Паунд (1870—1964).

Р. Паунд та інші представники цієї теорії — Р. Ієрінг, Є. Ерліх, Д. Френк, С. Муром­цев — розглядали право як суто емпіричне явище, оскільки, на їх думку, право слід шука­ти не у юридичній нормі, а у його реалізації в правовідносинах, у реальному втіленні на практиці. Це «живе право» протиставляється «праву, що існує у параграфах та статтях законів». Звідси висувається на перше місце постать судді як правотворця (Е. Зрліх, Р. Паунд, К. Левеллін) і тому соціологічна юриспруденція розповсюджена в країнах, де джерелом права є судовий прецедент.

Таким чином, з точки зору цієї концепції, право — це лише те, що отримало втілення у реальних правовідносинах, у соціальній взаємодії суб'єктів, тобто, (на відміну від історичної школи праворозуміння) визнається значима роль свідомого волевиявлення людей у фор­муванні права.

Найрішучішим критиком історичної школи визнається німецький юрист, професор права в університетах Базеля, Геттінгена, Відня та багатьох ін. — Р. Ієрінг (1818—1892). Не дивля­чись на те, що Р. Ієрінг був вихований у дусі історичної школи, у своїй праці «Боротьба за право» (1872) він визнає помилковість власної належності до цієї школи. Викриваючи її недоліки, Р. Ієрінг визначає історичну школу як «савіньї-пухтівську теорію про виникнення права, згідно якої право виникає так само непомітно і безболісно, як мова; його виникнення не потребує напруження, боротьби; нове правоположення настільки ж легко входить до жит­тя, як і будь-яке граматичне правило...». І далі: «У сфері, де людина має діяти, при цьому діяти з повним, ясним усвідомленням мети, із залученням усіх своїх сил, ця теорія заспокоює її тим, що все у цій сфері діється саме по собі, і тому найкраще для людини скласти руки і з повною довірою очікувати те, що, врешті-решт, буде створено народним правовим переко­нанням, як ніби першоджерелом права»¹.

Творчість Р. Ієрінга пов'язують зі становленням соціологічної школи права. Вчений вва­жав, що право — це продукт напруженої боротьби усієї нації і тому розглядав і право, і дер­жаву продуктами суспільного розвитку, складовими суспільного життя, що постає у його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.

Історичному уявленню Р. Ієрінг як представник соціологічної школи права протиставляє до­цільність і цілеспрямованість правотворення. На його думку, право існує лише у вигляді пози­тивного права і постає як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини. І тому вчення істо­ричної школи суперечить історичній дійсності. Проти історичної школи було висунуто два по­ложення. З одного боку, було вказано, що право розвивається під впливом зовнішніх факторів (суспільні інтереси, які рухають людиною і заставляють її ставити такі завдання, які можуть бу­ти реалізовані лише за допомогою права). З іншого боку, процес правотворення відбувається шляхом боротьби, тобто задіюючи розум і волевиявлення індивідів. Не проста звичка, а жерт­ва, — на переконання Р. Ієрінга, — створює найбільш міцний зв'язок між народом і його пра­вом. Саме тому він негативно ставився і до звичаєвого права.

Р. Ієрінг був переконаний у тому, що історична школа обійшла два історичні явища в процесі утворення права: зовнішній вплив і внутрішню боротьбу. Вчений вважав, що усі ве­ликі здобутки в історії права: знищення рабства, падіння кріпосництва, свобода поземельної власності, промислів, вірувань, рівноправність тощо — усі вони були здобуті, як правило, шляхом напруженої боротьби.

«Мета права є мир, засіб досягнення цієї мети — боротьба кожне важливе правопо­ложення треба було спочатку відвоювати кожне право — всеідно, окремої особи або цілого народу — передбачає постійну готовність його відстоювати... Право є безперервна робота, при цьому не однієї лише влади, але і усього народу... Боротьба, якої вимагає право для свого народження, є не прокляття, а благословен­ня...»

Рудольф фон Ієрінг (1818—1892)

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зведення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правосвідомості, правовідносинам, правореалізації, правозастосуванню тощо і це є позитивним у ньому.

Особливе положення щодо історичної школи зайняли представники марксистської теорії права (теорії економічного матеріалізму). Її основоположниками були німецькі мислителі К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895). На їх думку, право — це возведена у закон воля пануючого класу, яка визначається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловними ознаками права визнається його класовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Тобто право розглядалося у тісному взаємозв'язку з державою, яка безпосередньо створює пра­во. Право проголошується засобом придушення опору експлуатованих класів.

До ознак, які відрізняють марксистську теорію від історичної школи відносять те, що пер­ша визнавала дію внутрішніх факторів впливу щодо права (економічних інтересів пануючих класів, що виражається у їх волі, піднесеної до закону). Саме тому, з точки зору її представ­ників, уся система права є не що інше, як регламентований по параграфам і статтям порядок реалізації економічних інтересів економічно пануючих класів.

Водночас висновки щодо економічної детермінованості права наближали представників економічного матеріалізму до історичної школи у спонтанності процесу правоутворення: право не втілює уявлення про справедливість, а обумовлено виключно економічним базисом суспільства. Тобто, стверджуючи, що буття визначає свідомість, а економічні, виробничі від­носини, економічні інтереси є головними витоками права, марксистська теорія ігнорувала роль свідомого фактора в процесі правоутворення.

В основу праворозуміння, з точки зору марксистської теорії права, були покладені відомі рядки з «Критики політичної економії».

«В суспільному виробництві люди вступають у відповідні, від їх волі не залежні, від­носини — виробничі відносини, які відповідають певному рівню розвитку їх матеріа­льних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, над яким підноситься юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробниц- J^HL тва матеріального життя зумовлює процеси життєдіяльності у соціальній, політичній і духовній сферах, в цілому. Не свідомість визначає буття, а, навпаки, буття визначає свідомість...»

Карп Маркс (1818—1883)

Представники марксистського підходу доводили, що суспільство являє собою систему ві­дносин, які історично виникають між людьми на основі відповідного способу виробництва, що представляє єдність продуктивних сил і виробничих відносин. У цій системі суспільних відносин головними і визначальними проголошувалися лише виробничі, економічні відноси­ни. І тому визнавалося, що розвиток політичних, державних і правових явищ зумовлено саме матеріальним життям суспільства, що, своєю чергою, обумовлює пріоритетність базису від­носно надбудови, буття відносно свідомості.

Беззаперечним «раціональним зерном» цієї концепції є розкриття значущості економічних інтересів, виробничих відносин щодо права. На Землі матеріальні, економічні умови виступа­ють основою суспільної життєдіяльності в усіх її сферах, і в тому числі в правовій. Тобто мар­ксистський підхід праворозуміння звертає увагу на наявність у права певних матеріальних ос­нов. Крім того, розгляд права як застосування рівного масштабу до кожного суб'єкта є важли­вим для обґрунтування положення про можливість забезпечення за допомогою права не лише юридичної, але і фактичної рівності.

Водночас, стверджуючи спрощений підхід до взаємозв'язку «базису» та «надбудови», за яким «базис визначає надбудову», «буття визначає свідомість», марксистська теорія праворо­зуміння, безумовно, несла певний негативний заряд, визначальними рисами якого визнається проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, прого­лошення його повної залежності від держави, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму такого уявлення права лю­дини і все право в цілому, виглядають як продукт діяльності держави, фактично нею «дарова­ний», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські роки цей підхід до права виправдовував закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і справедливості (вла­стиві для 1930-х років закони, які надавали право здійснювати «правосуддя» позасудовим ор­

ганам, ліквідовували за окремими категоріями справ право на захист тощо). Таке розуміння права на тривалий час загальмувало розвиток радянської правової науки.

У структурі марксистського вчення право, культура, політика тощо визначаються части­ною надбудови і тому, зокрема, виникнення права пов'язане з вининенням держави як ма­шини економічно-пануючого класу. При цьому право розглядається виключно як система норм, як засіб реалізації волі пануючого класу, возведеноїу закон. Як і інші форми свідомості, його виникнення і розвиток зводиться до відображення тих змін, які відбуваються в економіч­ній структурі суспільства. Тобто спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Це означає, що пра­во розглядається як похідне явище, а його первинне, духовне, природне єство ігнорується.

Проте в юридичному праві за будь-яких матеріальних, економічних реалій, навіть в умовах кастово-станових суспільств, досить часто виявляється не лише воля панівного класу, але й про­яви загальної волі людей, які живуть у суспільсті. Так, ще у період ранньо-феодальної монархії у Франції¹, у «Кутюмах Бовезі», (збірниках звичаєвого права 1283 p., поширених на півночі Фран­ції), які були записані Ф. Бомануаром, зібрані не лише норми звичаєвого права, але й привнесені його власні ідеї. Бомануар, зокрема, протестує проти існування кріпосного права. Він зазначає: «Спочатку люди були вільними, оскільки кожен знає, що ми походимо від одного батька і однієї матері. Дуже добре робить той сеньйор, який дарує їм (сервам) свободу, оскільки великим злом є те, коли якийсь християнин перебуває у кріпосному стані»².

Цей приклад наочно засвідчує, що право черпає своє джерела з розумності і справедливо­сті, а духовний фактор може випереджати конкретно-історичні, матеріальні реалії свого іс­нування, оскільки духовність, духовні потреби є первинними, а не похідними щодо паную­чих економічних відносин.

«В дійсності, крім економічних потреб існують інші, набагато вищі, потреби суто духов­ні, які, своєю чергою, можуть задовольнятися лише взаємним спілкуванням між людь­ми. Лише за цієї умови можливий розвиток розуму, який, як сказано, є владарюючим фактором у самих матеріальних відносинах».

Борис Чичерін (1828—1904)

Внутрішній світ людини не можна розглядати виключно як відображення економічних умов її існування. Атмосфера економічної і політичної нерівності, страждання незаможних станів в умовах розкоші панівних, породжує ідею несправедливості такого порядку навіть у тих осіб, які мають безпосередню зацікавленість у його збереженні (одним із прикладів — повстання декабристів у Росії 1825 p.). Це пояснюється тим, що нове враження переходить на підготовлене ідейне підґрунтя і у поєднанні з іншими уявленнями рухає думку і волевияв­лення людини у напрямі, що протилежний його матеріальним інтересам, але співзвучний йо­го духовній, моральній сутності.

Тобто історичну та марксистську теорії праворозуміння споріднювало визнання спонтан­ного характеру процесу правоутворення, в чому виявлялася їх опозиційна спрямованість що­до природно-правової теорії праворозуміння.

Починаючи з другої половини XIX ст., побудова системи природного права перестала вважатись теоретичним завданням правознавства, а наука права повністю зосередилась на позитивному праві³.

Як опозиційна по відношенню до природного права сформувалась позитивістська теорія праворозуміння (у другій половині XIX ст.). Її представниками були Дж. Остін, О. Конт, Г. Шершеневич та ін.

Ідея позитивізму виникла ще в епоху стародавнього світу і бере свої витоки від легізму [від лат. lex (legis) — закон] — вчення, яке виникло в Давньому Китаї (V—III ст. до н. е.), в основі

якого знаходиться принцип визнання правом лише того, що є наказом, примусово-обов'язковим установленням офіційної влади, тобто ототожнення права і закону (позитивного права).

Найпомітнішою постаттю серед ідеологів («законників») легізму був Г. Ян (він же Шан Ян, 390—338 до н. е.) — один з авторів трактату «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), в якому викладено фундаменальні засади легізму. Стрижнева ідея легізму— беззасте­режне панування «сильної держави» над «слабким народом». Головний інструмент держави, джерело її сили — закон, суворий і жорсткий («фа»). Держава має бути тоталітарною за мето­дами діяльності. Правитель, на думку Г. Яна, «встановлює закон і за допомогою закону наво­дить порядок», спираючись на адміністративний апарат. Сучасний легізм грунтується на ото­тожненні права і закону, запереченні об'єктивних, незалежних від закону та законодавця вла­стивостей і характеристик права. Для прихильників легізму існуюче право виводиться з пра­вил, яким влада підпорядковує не лише поведінку людей, а й усі сфери життя сусп-ва. Легізм існує в різних варіантах — від класичного легізму (Д. Остін, П. Лабанд, Г. Шершеневич та ін.) до нормативістських концепцій юридичного позитивізму (Г. Кельзен, X. Харт).

Але всі вони зводять право до закону як позитивного права, акцентуючи увагу на приму­совому характері позитивного права.

На відміну від природно-правової теорії, позитивістська школа вводить поняття «суб'єк­тивне право» як таке, що походить від права «об'єктивного», (встановленого чи санкціоно­ваного державою). Держава в нормах права закріплює суб'єктивні права і встановлює юри­дичні обов'язки, а, отже, саме держава є джерелом права.

Суб'єктивне право, за вченням одного із основоположників позитивістської теорії право­розуміння французького мислителя О. Конта (1798—1857), суперечить принципам соціаль­ної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям «соціальний обов'я­зок»: «....слово «право» має бути суворо виключено з політичної мови як слово «причина» із істинно філософської мови... В позитивному ладі, що не допускає небесних повноважень, ідея права безповоротно зникає. Кожен має обов'язки відносно інших людей, але ніхто не має права у власному змісті слова...»¹.

У другій половині XIX ст. позитивізм перетворюється на один із головних напрямів теорії права (К. Бергбом — у Германії, Г. Шершеневич — у Россії, Д. Остін — в Англії). «Позитивне право — право, встановлене політично пануючим для політично підвладного...На противагу поняттю «природного права» або поняттю «законів природи» (у значенні «права, дарованого Богом») сукупність правил, встановлених людьми, визначається як позитивне право, тобто право, яке існує завдяки займаному положенню, «позиції» (law existing by position)...»².

«Раціональним зерном» даної теорії було звернення уваги на значення юридичного права в процесі суспільної життєдіяльності, становлення стабільного правопорядку тощо. До її негативних ознак відносять обмеженість розуміння сутності права, неврахування його при­родно-правового аспекту.

На початку XX ст. позитивізм був розвинений у нормативістській теорії праворозумін­ня, так званій «чистій теорії права» австрійського юриста Г. Кельзена (1883—1973). На його думку, право слід розглядати виключно як «систему норм», «не переймаючись» досліджен­ням причин виникнення права та осмисленням його сутності.

Тобто нормативістська теорія праворозуміння не вдається до аналізу походження та сутності права. Жодне неюридичне поняття, вчення, в тому числі про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні виступати критеріями оцінки права. Юридичне право немовби виводиться са­мо із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових норм, правових актів тощо. При характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допомогою юридичного аналізу окремих його форм, що містять правові норми. В основі позитивного права лежить так звана головна норма, яка має суто гіпотетичний характер, є юри­дичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права.

Таким чином, нормативізм вбачає витоки права у ієрархічній системі норм, на вершині якої знаходиться «головна норма». При цьому кожна норма, яка стоїть нижче за іншу, з неї й випливає. Саме тому за цією концепцією юридична наука має займатися дослідженням чин­них норм з використанням інструментів формальної логіки.

Якщо позитивізм визначає державу джерелом права, нормативізм, взагалі, не визнає природне право, заперечує обумовленість права потребами суспільного розвитку, ігнорує природні і мора­льні засади у праві, значення правосвідомості в правотворчості тощо, тобто абсолютизує держав­ний вплив на право. В цьому полягають його головні недоліки. Оцінюючи в цілому вчення норма­тивної школи права, слід наголосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким. Нор­мативна школа права намагалася обмежити світогляд юриста виключно юридичними категоріями. Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він значно сприяв розвит­ку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархічної субординації.

Зведення права виключно до нормативного інструмента держави, заперечно, ігнорує не лише природні права людини, але і значущість людини в процесі правоутворення, загалом. Водночас людина як конкретний та творчий індивід і особливості її внутрішнього світу та їх вплив на процес правоутворення привертали увагу мислителів ще за часів стародавнього світу.

Тому однією із найстаріших вважається психологічна теорія праворозуміння. У су­часний період ця теорія продовжила свій рух на початку XX ст. у Німеччині (Г. Ф. Кнапп), Франції (Г. Тард) та Росії (JI. Петражицький). Її представники розрізняли позитивне право, що офіційно існує як закони у державі, та «інтуїтивне», психічне право, витоки якого міс­тяться у психіці людей та складаються з імперативно-атрибутивних емоцій (як двосто­ронніх емоцій, за якими переживання однією особою обов'язку стосовно іншої особи поєд­нується з переживанням останньою права вимагати виконання відповідного обов'язку).

Психологічна теорія права розглядає право винятково як прояв правосвідомості, явище людсь­кої психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. Зокрема, у центрі уваги JI. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні та імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов'язки, що і становить зміст моралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний характер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб'єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про обов'язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумо­влює їх кращі можливості порівняно з мораллю, яка має односторонній (імперативний) характер. З таких емоцій і складається «інтуїтивне право», яке, на думку JI. Петражицького, є засобом регу­лювання сімейних, спадкових та інших відносин, котрі постійно виникають у життєдіяльності лю­дей. Право, на думку JI. Петражицького, втілюється як у законодавстві, так і в різних поглядах практиків, у збірниках наукових праць тощо. Вільне від будь-якого догматизму вчення JI. Петра­жицького сприяло розкриттю значення правосвідомості в механізмі правового регулювання, фор­муванню теорії правосвідомості.

Водночас, віддаючи перевагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього об'єктивних факторів. В цьому полягають її негативні прояви.

Отже, право є унікальним суспільно необхідним феноменом. У зв'язку з цим протягом усієї історії людства існували та продовжують існувати різні теорії щодо розуміння його сутності. У цілому ж кожна з розглянутих вище правових теорій зробила певний внесок у розкриття поняття права як багатогранного явища. У розмаїтті підходів до визначення сут­ності права вирізняють наступні критерії їх систематизації:

1. залежно від того, що вважається джерелом правоутворення (природні права люди­ни, «народне правове переконання», держава, економічний інтерес), виділяють відповідно природно-правову, історичну, позитивістську, марксистську теорії праворозуміння;

2. залежно від того, який вимір багатогранної природи права береться за «основу права» (емоції людей, норма права, правовідносини) виділяють відповідно — психологічну, нормативістську, соціологічну теорії праворозуміння.

Сприйняття права як складного феномена можливе лише в результаті розгляду сутності права з різних точок зору, оперуючи поглядами багатьох мислителів, теоретиків, практиків, державних діячів, які аналізували це питання у різні історичні епохи, в умовах своєрідного культурного підґрунтя, особливих соціально-економічних та політичних проявів. На сьогод­ні визнається беззаперечним те, що природне право є первинною основою юридичного права зокрема, і правовопорядку в цілому.