3. Народ та політичні партії як суб'єкти політичної системи суспільства

Політична система суспільства взаємопов'язана з політичним режимом, який характе­ризується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, соціальних прошарків і груп у політичній діяльності, а також методами здійснення політичної влади, тобто, іншими словами, характером і способами взаємодії держави, особи та суспільства¹. У зв'язку з цим виділяють авторитарні, тоталітарні та демократичні політичні режими. За авторита­ризму та тоталітаризму, які функціонують на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей тощо, народ такої можливості позбавлений, і тому уся політична влада концентрується в руках державного апарату або окремих осіб. Лише в умовах де­мократії політична влада і державна влада — це не тотожні поняття, і лише в умовах де­мократичного політичного режиму у народу є реальна можливість брати участь у здійс­ненні політичної влади.

У зв'язку з цим, слід зауважити на особливій значущості у структурі первинних суб'єктів політичної системи за демократичного політичного режиму народу як центрального інституту політичної системи. Народ вважається суб'єктом політичної системи тоді, коли він бере участь у вирішенні питань, що мають суспільне значення — участь у загальнодержавних і місцевих ре­ферендумах, у виборах, у створенні політичних партій тощо.

У демократичному суспільстві політична влада розглядається як явище більш ширше, ніж влада державна, оскільки демократія (влада народу) надає реальні, фактичні можливості на­роду брати участь у політичній діяльності та впливати на політичний розвиток суспільства. В демократичному суспільстві суверенітет держави обмежений суверенітетом народу, якому і належить визначати основи державного і суспільного ладу.

Загальною основою народовладдя є громадянське суспільство, а його вихідними засада­ми — принципи: верховенства права, суверенітету, поділу влади, суспільного плюралізму, рівності усіх громадян перед законом та інші.

Якщо розглядати процес історичного розвитку держави — (в аспекті еволюції її соціаль­ного призначення — слугувати інтересам народу) — можна виявити маятникові коливання від засад єдиновладддя до засад народовладдя.

Історично в Західній Європі до вирішення проблеми демократії підійшли саме з появою так званих «нових людей», коли буржуа виходить на політичну арену і хоче заявити гро себе, обме­живши владу монарха у формі конституційної монархії — інститутами представницької демо­кратії (дві течії розуміння народовладдя — Дж. Локка, (1632—1704) та Ж.-Ж. Руссо, (1712— 1778). В Україні принцип народовладдя проходить червоною стрічкою крізь усю «уривчасту» («фрагментарну») історію її державності, починаючи ще за часів Київської Русі (народне віче, козацькі ради).

Реалізація народовладдя здійснюється за допомогою наступних форм:

1. Безпосередньої форми народовладдя — тобто шляхом:

• референдуму — (форма народної законотворчості та правотворчості) — спосіб прий­няття громадянами України шляхом безпосереднього голосування законів України або інших рішень із важливих питань загальнодержавного і місцевого значення;

• виборів — (форма народного державотворення) — є одним із важливих способів фор­мування народом органів державної влади та місцевого самоврядування;

• інституту народних засідателів і присяжних — через який народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя (ч. 1 ст. 57 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 p.).

  2. Представницької форми народовладдя, за якої народ здійснює свою владу через пред­ставницькі органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Проявом безпосереднього народовладдя є також збори громадян за місцем проживан­ня, а в деяких державах — народна законодавча ініціатива тощо. Звичай «спільно вирі­шувати проблеми свого життя», не доручаючи цю справу єдиновладним правителям був основою життя наших пращурів, оскільки ще за часів родового ладу князь, який стояв на чолі племені, не мав верховної влади і був лише військовим начальником. Головним же чинником влади вважалися племінні сходи. Право безпосереднього прийняття рішень у процесі здійснення місцевого самоврядування територіальними громадами (жителів се­ла чи добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) як традиція, збереглася і до тепер. Це право закріплене у ст. 140 Конституції України. Зо­крема, формами безпосередньої участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих пов­новажень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, що можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, кварталу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є самостійними адмі­ністративно-територіальними утвореннями.

Особливої уваги потребує така форма безпосереднього представництва як референдум, що, на думку багатьох фахівців, відіграє вирішальну значимість у процесі формування демо­кратичної, соціальної, правової держави в Україні.

Як відомо, вінцем багатовікових державотворчих пошуків українського народу стало прийняття Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 р. Акта проголошення неза­лежності України. У цьому історичному документі закріплювалися незалежність України і створення самостійної української держави, яка дістала офіційну назву «Україна»; прого­лошувалися неподільність і недоторканість території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України.

Згідно з чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, 24 серпня 1991 p., крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. «Так» за підтвердження Акта проголошення незалежності України віддали 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі. Оголошення результатів референдуму ознаменувало початок формування в Україні незалежної, суверенної, демократичної, правової, соціальної держави.

Втім у літературі сформувалися неоднозначні підходи в оцінці значення референдуму як прямого волевиявлення народу. Історія референдумів знає багато негативних прикладів, коли здавалося б, найяскравіший з інструментів безпосередньої демократії — референдум — вба­чався найнебезпечнішим для самої демократії¹. Світова практика використання референ­думів доводить, що вони не завжди можуть розглядатися засобами здійснення радикальних змін у суспільно-політичному житті, як вважається².

Аргументи на користь чи проти референдумів так чи інакше зачіпають вихідні засади де­мократії.

Так, прихильники референдумів доводять, що прямий зв'язок з громадянами — єди­ний демократичний шлях формування політики. Якщо народний суверенітет як конститу­ційний принцип, є реаліями державного життя, народ має право встановлювати правила, обговорювати питання і потім самостійно приймати остаточні рішення. Референдуми та­кож заохочують участь широких мас громадян у безпосередньому управлінні справами суспільства, реалізації здатності народу бути основним джерелом державної влади.

Противники референдумів погоджуються, що народний суверенітет — це основоположна підвалина демократії, але вважають, що представницька демократія досягає своїх цілей наба­гато краще, ніж референдуми. На їх думку, пряма демократія має сенс лише для політичних груп, невеликих суспільств. У великих же сучасних суспільствах повна участь усіх громадян у прямому владарюванні неможлива.

Опоненти референдумів стверджують, що представники народу в органах державної влади і місцевого самоврядування можуть більш кваліфіковано, ретельно і об'єктивно вирішувати кон­фліктні питання, знаходити компроміси, приймати більш виважені рішення, ніж це можна зро­бити народним загалом на референдумі³.

Втім рух соціального розвитку в історичному розрізі відбувався в бік розширення демо­кратичних засад і при цьому лише в умовах демократії політична влада і державна влада — не є тотожними поняттями.

В умовах демократії у структурі первинних суб'єктів політичної системи велике значення відіграють такі суб'єкти впливу на процес реалізації політичної влади як політичні партії.

Політичні партії — це об'єднання громадян прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представ­ництво в їх складі.

Політичні партії виступають найбільш активними суб'єктами політичної системи, оскіль­ки вони виражають політичну волю громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах тощо. Тобто головною метою їх створення є політична діяльність. Саме політичні партії прагнуть здобути і утримати державну владу, здійснювати вплив на формування дер­жавної політики. Згідно Закону України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р. членами політичної партії можуть бути лише громадяни України.

Політичні партії мають свою програму, систему цілей, які ними активно пропагуються, розгалужену внутрішню організаційну структуру.

Політичні партії — це небхідний атрибут політичного життя, що зумовлюється, переду­сім, їх призначенням, яке полягає:

• у здійсненні ними функцій представництва інтересів різних соціальних груп на загаль- носоціальному рівні;

• в їх активній діяльності щодо інтеграції соціальних груп, підвищення рівня організо­ваності політичного життя, залучення до політичної діяльності широких верств населення.

Процес формування політичних партій на європейському континенті, загалом, включає наступні стадії:

• у XVI—XVII ст. — партії — аристократичні угрупування, які об'єднують нечисельних представників політичної еліти;

• у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, які зорієнтовані на залучення до активно­го політичного життя людей, котрі користуються впливом не лише в політиці, але і в інших життєво важливих суспільних сферах;

• у XIX—XX ст. — формуються сучасні масові партії; їх типи залежать від характера головної спрямованості, способу вираження та представництва відповідних інтересів на усе- загальному рівні.

Політичні партії поділяють за спрямованістю їх програми і діяльності (на ультраліві, ліві, центристські, праві, ультраправі), за представництвом у вищих органах влади (на правлячі та опозиційні), за методами втілення своїх програмних цілей (революційні, реформаторські).

При цьому партії можуть бути:

• класовими, тобто представляти інтереси соціальних вертв, які виокремлюються за сво­їм місцем у структурі виробничих відносин (селянські, робітничі, партії середнього класу, партії малого, середнього і великого бізнесу тощо);

• проблемними, тобто зорієнтованими на вирішення актуального соціального завдання (екологічні партії тощо);

• державно-патріотичними, тобто зорієнтованими на мобілізацію представників усіх со­ціальних верств і груп щодо забезпечення цілісності та стабільності держави (такі партії, як правило, з'являються в історичні моменти, коли виникає реальна чи надумана загроза життє­здатності суспільства та держави тощо);

• такими, що формуються навколо певної харизматичної політичної фігури (партія БЮТ тощо) та ін.

Саме партії пов'язують державу з суспільством, оскільки під час виборчих кампаній (в умовах пропорційних та змішаних виборчих систем) партії змагаються між собою за місця в представницьких органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Виборча система — це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. Традицій­ними виборчими системами є мажоритарна, пропорційна та змішана. Пропорційна вибор­ча система передбачає утворення багатомандатних округів і забезпечує представництво партій у виборних органах відповідно до їх популярності у виборців. Змішана виборча система означає схрещення елементів мажоритарної (безпартійної) та пропорційної (партійної) виборчої систем.

Резюме за змістом теми

Держава є особливим елементом політичної системи суспільства.

Значущість держави у політичній системі суспільства особлива, оскільки особливим є соціальне призначення держави.

Вимоги суспільної життєдіяльності які зумовлюють дії окремих людей і їх соціальних груп, постають як зовнішня необхідність, імператив (веління, нагальна вимога) і підпорядковують суб'єктивні бажання чи прагнення окремих людей чи їх груп. Такі вимоги можна ще назвати усезагальним інтересом, який, на відміну від інтересів індивідуальних та групових, вважається, справді, спільним для усіх.

Держава, виступаючи офіційним представником усього народу, займає особливе місце в політичній системі, оскільки саме вона, уособлюючи суверенітет усього народу та усієї нації, покликана та здатна задовольняти і забезпечувати загальносоціальні потреби та ін­тереси.

Терміни та поняття до теми

«Політика» в перекладі з грецької мови означає «державні чи суспільні справи»

Політична система — це соціально-політичний механізм реалізації розмаїтих суспільних інтересів та здійснення політичної влади; соціально-політичний механізм, за допомогою яко­го в надрах суспільства зароджуються відповідні політичні сили, спроможні просувати сус­пільств у взаємодії з такою особливою його політико-правовою організацією, якою є держа­ва, у напрямі прогресу, демократії та свободи.

Політична культура — це система цінностей, політичних ідей, символів, переконань, які прийняті членами політичної спільноти, що використовуються для регуляції їх діяльності і відносин.

Політична партія — це громадське об'єднання, створене з метою участі громадян у по­літичному житті суспільства та представництва інтересів громадян в органах державної та органах місцевого самоврядування. Головними цілями політичної партії є завоювання влади конституційним шляхом, формування громадської думки, політична освіта і виховання гро­мадян, висування кандидатів на виборах у законодавчі (представницькі) органи державної влади і представницькі органи місцевого самоврядування, участь у виборах до цих органів тощо.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх за­конних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та ін. спільних інтересів.

Виборча система — це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандида­тами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. Тра­диційними виборчими системами є мажоритарна, пропорційна та змішана. Пропорційна виборча система передбачає утворення багатомандатних округів і забезпечує представ­ництво партій у виборних органах відповідно до їх популярності у виборців. Змішана ви­борча система означає схрещення елементів мажоритарної (безпартійної) та пропорційної (партійної) виборчої систем.

Питання для самоконтролю

РОЗДІЛ III.

Особливості сучасного праворозуміння Тема 9. ПРАВО: ЙОГО ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ

1. Сутність права та основні підходи до праворозуміння.

2. Юридичне право та його ознаки.

3. Принципи права: поняття та види.

4. Функції права: поняття та види.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають з'ясувати: природу та сутність права; основні типи праворозуміння; еволюцію становлення та розвитку доктрини природного пра­ва у її співвідношенні та взаємозв'язку з іншими концепціями праворозуміння; особливі ознаки юридичного права; загальносоціальне та спеціальне призначення права; значення та особливості принципів права; зміст функцій права та їх співвідношення з правовим впливом і правовим регулюванням.