Розділ I Загальна частина

Тема 1. Теорія держави і права: предмет, методологія та місце в системі юридичних наук

1. Теорія держави і права як суспільна наука.

2. Теорія держави і права як фундаментальна основа правознавства. Система

теорії держави і права.

3. Функціональне призначення загальної теорії у системі правознавства.

4. Методологія теорії держави і права.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування теми

В результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: предмет правознавства у його взаємозв'язку з предметом теорії держави і права як вихідної основи правознавства; предмет те­орії держави і права у його взаємозв'язку з системою суспільствознавчих наук; предмет теорії держави і права у його взаємозв'язку з системою правознавства; значущість теорії держави і права як методологічної юридичної науки; функціональну спрямованість теорії держави і пра­ва, її науково-пізнавальне та навчальне призначення; зміст провідних функцій теорії держави і права в умовах сучасних демократичних реалій перехідного суспільства та становлення держав­ності; структуру методології теорії держави і права та особливості усіх її рівнів.

1. Теорія держави і права як суспільна наука

Наука — це особливий вид пізнавальної діяльності людини, головним завданням якого є ви­роблення об'єктивних, системно-організованих та обгрунтованих знань про оточуючий світ.

Основою цієї діяльності є збирання фактів, їх систематизація, узагальнення, аналіз і син­тез нових знань, які не лише описують природні чи суспільні явища, але і дозволяють осмис­лити причинові зв'язки, спрогнозувати виникнення тих чи інших процесів, особливості їх подальшого розвитку тощо.

До основних критеріїв виділення науки як особливого виду пізнавальної діяльності лю­дини (з поміж інших видів суспільної діяльності) відносять об'єкт і предмет науки, які зав­жди співвідносяться між собою відповідно як ціле та його частина. Так:

• об'єкт науки — це об'єктивна дійсність, що вивчається; іншими словами, це відносини, що реально існують у світі, і на які спрямовується пізнавальна діяльність людей; наприклад, об'єктом природничих наук є, загалом, світ природи, а об'єктом суспільних наук — є світ соціу­му, суспільні відносини, в цілому; об'єкт науки відповідає на питання, на що спрямований нау­ковий інтерес дослідника;

• предмет науки — це сукупність закономірностей та особливостей явищ об'єктивної дійсності чи теоретичних знань про них, які вивчаються цією наукою; пред­мет науки відповідає на питання, що конкретно вивчає наука; при цьому закон — це не­обхідний, істотний, стійкий, об'єктивно існуючий і повторюваний зв'язок між явищами; закономірність — це регулярна повторюваність прояву закону; закономірності виявля­ються лише як тенденції, що відображають необхідні, стійкі, об'єктивно існуючі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів.

Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки відбувалося поступово. У літературі виділяють три основні етапи розвитку науки :

1. Переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Нью­тона (до XVII ст.). Виникнення науки пов'язане з таким ступенем розвитку людського суспільс­тва, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різ­них видах практичної діяльності. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини.

2. Переважно технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з XVII ст. і до сучасності. Технічна орієнтація науки була за результатами революційною як для техніки, так і для самої науки; техніка дедалі більше залежить від успіхів наукових досліджень; наука стає фактором виробничого процесу, який, у свою чергу, перетворюється на сферу її застосування.

3. На сучасному етапі — в процесі науково-технічного прогресу — духовний розвиток людей стає провідним фактором зростання матеріального виробництва; даний етап характе­ризується зміною основної цільової тенденції розвитку науки, яка виявляється у орієнтації на розвиток духовного творчого потенціалу людини.

Будь-яка наука характеризується тим, що вона, по-перше, вивчає певне коло явищ об'єктивної дійсності, по-друге, досліджує і розкриває певні закономірності, властиві даним явищам, пояснює їх сутність та надає певні прогнози на майбутнє, по-третє, на основі розкритих закономірностей формулює певні практичні висновки, які можуть бути застосовані до сфери цих явищ. Практична спрямованість, нерозривний зв'язок з життям — ці якості, обов'язкові не лише для природничих або технічних знань, але і для усіх видів та галузей суспільних наук.

Слід зазначити, що наука як важлива сфера суспільної діяльності, мета якої отримання і систематизація об'єктивних знань про дійсність, має складну структуру. Структура нау­кового пізнання включає:

• природничі науки, що вивчають закономірності розвитку й існування природи (фізика, математика, кібернетика, хімія, біологія та ін.);

• соціогумаиітарні науки, що вивчають світ людини та світ суспільства (психологія, педагогіка, мистецтвознавство, правознавство, політологія, економічна теорія, історія та ін.);

• технічні науки, що вивчають закономірності розвитку техніки і визначають способи най­кращого її використання (машинознавство, електротехніка, радіотехніка та ін.).

Таким чином, наука як особливий вид пізнавальної діяльності людей структурується у окремі «наукові гілки» за критерієм характеру об'єктивних явищ і процесів або особливі­стю законів, які вона вивчає. Закони — це критерій виокремлення предмету будь-якої науки. Так, природні закони — це сталі, об'єктивні зв'язки, які регулярно та постійно виявляють себе в природі незалежно від волевиявлення і усвідомлення людини; технічні закони — це сталі та об'єктивні зв'язки, які з певною регулярністю та постійністю виявляються у процесі розвитку техніки; соціальні закони — це сталі, об'єктивні зв'язки, які з певною регулярніс­тю, за певних умов виявляють себе в процесі становлення, функціонування та розвитку сус­пільства.

Таким чином, об'єктивний світ складається із різноманітних явищ природи та суспільст­ва. Ці явища у своєму русі підкоряються певним закономірностям, які не залежать від свідо­мості та волевиявлення людей, проте які можуть бути пізнані і використані людьми. Практи­чна діяльність людей висуває все нові і нові завдання, вирішення яких можливо лише в про­цесі вивчення і використання сил природи та суспільства. Пізнання об'єктивного світу здійс­нюється людьми передусім шляхом науки, яка на основі вивчення життєвих реалій форму­лює наукові закони¹.

Отже, розвиток науки зумовлюється потребами суспільної практики та призначений задово­льняти ці потреби, виявляти закономірності буття, вказувати, як ці закономірності доцільніше використовувати, аби досягнути цілей практичної діяльності. Справжня наука виступає систе­мою знань про об'єктивний розвиток світу, про сутнісні внутрішні зв'язки явищ природи та сус­пільства. І тому єдність Всесвіту, єдність духовного та матеріального світу у «єдиному світопо- рядку» обумовлює взаємозв'язок наук, які досліджують об'єктивну дійсність².

j&fe «Все переплітається між собою, і священний цей зв'язок... і нічого майже немає, що чужорідне одне одному... у єдиному світопорядку, оскільки світ — єдиний... і закон єдиний — загальний розум усіх розумних істот».

Марк Аврелій (121—180)

Існування у структурі наукового пізнання зумовлює взаємозв'язок усіх наук. Без наяв­ності таких зв'язків, неможливо ефективно та раціонально аналізувати особливості тих чи інших явищ, обирати найбільш доцільний шлях їх дослідження тощо. Зокрема, один з про­явів взаємозв'язку природничих та суспільних наук — зв'язок природних законів та суспіль­них законів. Так, уявлення про право, суспільство і державу як результат встановлення взає­мозв'язку законів суспільного життя і законів природи, були сформульовані ще мислителями Стародавнього світу. Англійський вчений Герберт Спенсер (1820—1903) розвинув цю ідею у XIX ст. Він розглядав модель людського суспільства за аналогією із біологічним організ­мом: «Суспільства подібно до живих істот починаються у формі зародків...». Відповідно до цієї теорії державно упоряджений соціум уподібнюється до певного «живого організму», і, якщо усі функціональні системи організму здійснюють свою діяльність нормально, то і ор­ганізм, у цілому, функціонує стабільно та збалансовано. Тобто органічна теорія Г. Спенсера дозволяє осмислювати природу формально-визначеного юридичного права під кутом зору верховенства природних прав людини, виходячи із розуміння того, що людина стає істотою суспільною та складовою частиною держави, будучи вже біологічно сформованим індивідом із специфічною фізичною природою та своєрідним внутрішнім світом.

Розглядаючи взаємозв'язок природничих та суспільствознавчих наук, загалом, слід звер­нути увагу і на те, що юридична наука застосовує досить велику кількість термінів «природ­ничого» характеру. Зокрема, уподібнюючи державно-упоряджену соціальну організацію з людиною, англійський філософ, теоретик природного права Томас Гоббс (1588—1679) у своїй праці «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і світської» визначав «справедливість і закони» її «розумом і волею» держави, а «розбрат» — хворобою¹.

У сучасних умовах фундаментальна юриспруденція в процесі дослідження явищ правової дійсності, виявляючи її своєрідні властивості та розкриваючи об'єктивні закономірності, де­далі частіше звертається до надбання технічних наук.

Таке звернення не є чимось особливим. Багато вчених-правознавців, використовуючи феномени та явища саме технічних наук, змогли ґрунтовно розкрити причини формуван­ня та розвитку тих чи інших процесів правової дійсності. Зокрема, це дуже вдало зробив німецький учении Рудольф фон Ієрінг (1818—1892) у праці «Мета в праві». «...Сила, — зазначав мислитель, — яка призводить до руху механізм людського суспільства — це людська воля, тобто сила, яка лише одна, на противагу силам природи, може похвалятися свободою... Соціальна механіка тотожна вченню про двигуни, шляхом яких суспільство для своїх цілей призводить до руху волю, коротше кажучи, вона — вчення про двигуни соціального руху»².

Взаємозв'язкок суспільствознавчих та технічних наук виявляється у тому, що останнім часом суспільна проблематика привертає все більшу увагу не лише філософів, істориків, правознавців, а й представників технічної сфери, які виявляють неабияку зацікавленість у дослідженні соціальних процесів та явищ, і в тому числі у виявленні певних об'єктивних проявів в межах царини права і держави.

При цьому особливо важливо відмітити специфіку предмету дослідження, який обирають представники технічної сфери наукового пізнання в межах правової проблематики: вражає «влучне попадання» у найбільш «болючі місця», оскільки обираються такі «ключові» про­блеми, від вирішення яких залежить «вектор» соціального, державного розвитку, і врешті- решт, долі людей, народів та держав.

Зокрема, до однієї із таких найважливіших проблем — визначення сутності принципу по­ділу влади у його співвідношенні із засадами єдиновладдя долучалися не лише фахівці соціо- гуманітарних наук. З приводу цього варто пригадати загальновідомі наукові дискусії та тези основоположників марксизму щодо принципу поділу влади, де його значимість мінімізуєть­ся, зводиться до «прозаїчного ділового розподілу праці в межах державного апарату». Таке твердження обґрунтовується, зокрема, тим, що «у країні, де в даний період часу між королів­ською владою, аристократією та буржуазією існує спір з приводу панування, а, отже, де таке панування поділено, там пануючою думкою виявляється вчення про поділ влади»³. Саме то­му К. Маркс у XIX ст. у своїй праці «Криза та контрреволюція» визначає принцип поділу влади «наскрізь трухлявим принципом».

Знаменно, що у XX ст., до аналізу цього принципу долучилися фахівці не лише суспільс­твознавчих, але й технічних наук. Доктор технічних наук А. І. Добролюбов ставить за мету дослідити «механізм публічної влади державно-упорядженого суспільства як відповідної те­хнічної функціональної системи з позицій математики, кібернетики та техніки»⁴.

Система «вождь, (що уособлює державу) — народ» з її голодоморами, репресіями, «чист­ками», війнами тощо змусила вже з позиції інженерних наук виявити об'єктивні прояви сут­ності та призначення феномену держави у вимірі «налагодженого механізму» щодо її спів­відношення і взаємозв'язку з правами людини зокрема і народу в цілому.

Аналізуючи державу з позицій інженерних наук, учений доходить висновку, що ідеа­льний механізм демократичної влади має бути розрахований не на вождів чи геніїв, оскі­льки їх яскраві постаті осяюють вершину ієрархічної піраміди влади з «верхніми» та «нижчими» поверхами владного впливу відповідними проявами вседозволеності, що ха­рактерно не лише для тоталітарних держав, але, крім того, і для різноманітних нелегаль­них угрупувань організованого насилля (наприклад, кланів мафії).

З позицій інженерних наук, будь-яка машина характеризується, передусім, структурою як способом побудови і характером взаємодії її складових частин. А. І. Добролюбов до­водить, що ідеальний механізм демократичної влади має бути заснований саме на системі поділу влади як такій організації держави, яка не допускає узурпації влади і передбачає періодичне оновлення владних ешелонів. «І знову кібернетична, інженерна аналогія: хо­роша машина (агрегат) — це та, — зауважує вчений, — якою може керувати не геній, а людина середніх можливостей»¹.

Зацікавленість фахівців технічних наук питаннями юридичної науки видається цілком зрозу­мілим. Цей інтерес зумовлений тим незаперечним фактом, що демократичні, правові засади ор­ганізації державної влади є основою розвитку усіх сфер життєдіяльності суспільства.

У зв'язку з цим у сучасному громадянському суспільстві проблеми права і держави набу­вають дедалі більшої актуальності, що сприяє піднесенню значення права як загальнолюдсь­кої цінності, загалом, та утвердженню провідної ролі юриспруденції в системі суспільних наук, зокрема.

Водночас, враховуючи те, що наука — це систематизоване знання про об'єктивні явища світу, в цілому, або про якусь окрему його сферу, зокрема, — спорідненість певного виду ві­дносин зумовлює виділення відповідної цілісної системи знань.

У системі наукового пізнання як цілісна система знань про суспільну свідомість та суспі­льне буття виділяється система суспільних наук.

У системі суспільних наук як цілісна система знань про право та державу виділяється правознавство (система юридичних наук); правознавство має своїм предметом царину права та держави як систему найважливіших регуляторів та інструментаріїв значимих про­цесів життєдіяльності у суспільстві, соціальних засобів для управління суспільством і засобів нормування, врегулювання суспільних відносин².

«...право є взагалі свобода як ідея...

Держава ... є здійснення свободи, і абсолютна мета розуму полягає у тому, аби свобо­да справді була...»

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831)

Правові та державні явища як елементи соціальної системи підкоряються об'єктивним за- гальносоціальним закономірностям становлення, функціонування та розвитку суспільства.

Виділення в системі правознавства теорії держави і права, насамперед, і зумовлено необ­хідністю опанування цих закономірностей.

Тому до предмета теорії держави і права належить вивчення загальносоціальних законо­мірностей у такій мірі, у якій вони впливають на розвиток права і держави; адже осягнути багатогранну природу цих феноменів неможливо виключно «виходячи з них самих»³.

У зв'язку з цим теорія держави і права формулює наукові закони, поняття та визначення правових і державних явищ у тісному співробітництві з іншими суспільними науками, що зрештою дозволяє не лише більш глибинно пізнати сутність, зміст та форми цих явищ, але й використати результати наукового пізнання в процесі суспільних перетворень⁴.

При цьому, закладаючи базові знання у сфері правознавства, теорія держави і права має ро­бити наголос, передусім, на особливому взаємозв'язку права (як однієї із найважливіших суспі­

льних цінностей) з суспільними феноменами духовно-морального характеру, на чому наголошу­вав німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) .

Відтак підвищується значення взаємодії суспільствознавчих наук з теорією держави і пра­ва, яка має особливе місце в системі суспільствознавства, оскільки вона «знаходиться на межі між соціогуманітарними та юридичними науками» та вивчає загальносоціальні об'єктивні закономірності становлення, функціонування та розвитку права і держави.

Варто наголосити, що в умовах перехідного суспільства (коли відбувається становлення но­вого суспільного організму, що призводить до вирішальних соціальних перетворень в усіх сфе­рах суспільного та державного життя) значення суспільних наук особливо підвищується, адже саме від них очікують тісної співпраці у процесі вирішення багатьох дуже складних, доленосних питань суспільства і держави. Тому лише інтеграція соціогуманітарних наук є однією із виріша­льних передумов комплексного вирішення тих чи інших питань, і, передусім, в умовах перехід­ного суспільства.

Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв'язків між великою кількістю різ­номанітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них, оскільки досліджую­чи, приміром, ті чи інші правові реалії, правознавці, теоретики та практики занурюються не лише у їх внутрішню природу, але і в їх багатогранні зв'язки з іншими проявами соціа­льної системи, у фактори, які породжують ці явища, соціальні наслідки їх реалізації тощо.

Досліджуючи питання співвідношення та взаємодії наук, необхідно враховувати не лише їх об'єктивні (предметні) основи, а й діяльнісні фактори та характеристики, тому що ці науки відрізняються як метою дослідження, так і методами та прийомами тощо.

При цьому лінії взаємодії суспільних наук в усі часи перетинаються в межах системи «право — особа — суспільство — держава», оскільки саме від «правового порозуміння» лю­дей залежить те, яким буде суспільство, що своєю чергою, зумовлює подальший розвиток усіх його складових, у тому числі — і держави. Саме у внутрішньому духовному світі люди­ни живуть життєдайні імпульси моральності, гуманності, справедливості.

Особа — це не просто носій прав та обов'язків у конкретних історичних суспільних від­носинах, вона покликана активно впливати на них виходячи зі своїх індивідуальних особли­востей і здібностей, право свідомості й організованості. Через це людина — неповторна, уні­кальна духовна істота.

Слід зазначити, що поширення песимізму, зневіри у майбутнє є характерним для перехідних суспільств. Наприклад, після перших буржуазних революцій, люди переконалися, що вихід з будь- якої кризи слід шукати, передусім, у самій людській особистості, яка може сподіватися тільки на себе, на свою діяльність і волю. Свого часу П І. Новгородцев зазначав, що «...вихідним пунктом с людина та її моральне визнання... Віра у людську дію, моральний обов'язок — ось що є опо­рою... Особистість, непохитна у своєму моральному спрямуванні, яка незмінно зберігає свій ідеал на усіх поворотах історії, — ось що береться за основу для суспільного творення»¹.

Саме тому найважливішою цариною взаємодії суспільних наук на перехідному етапі, слід виді­лити, насамперед, формування світоглядних орієнтирів та зміцнення морально-етичних, духовних засад суспільства, що, своєю чергою, спричиняє в надрах соціуму відповідні інтеграційні процеси.

У системі суспільних наук саме філософія виробляє узагальнену систему поглядів на світ, місце в ньому людини, загальні принципи буття і пізнання, досліджує ціннісне ставлення люди­ни до світу. Філософія не залишає поза своєю увагою і правові та державні явища.

Що стосується теорії держави і права, то вона вивчає ці суспільні феномени багатогранно, звертаючись при цьому до передових досягнень філософії і використовуючи філософські ка­тегорії — форму і зміст, частину і ціле, простір і час, можливість і дійсність, систему і струк­туру тощо.

Філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мис­лення. Об'єктом вивчення філософії є світ в цілому, а результатом досліджень — картина світу. Філософія може бути звернена до пізнання і зоряних систем Всесвіту, і найпростіших форм життя на Землі, і державно-правових реалій.

Філософія права як частина загальної філософії перетворилася на методологічне підґрунтя правознавства завдяки дослідженню глобальних політико-правових категорій. Філософія права як частина загальної філософії — зосереджується на методологічному аспекті пізнання правових явищ і процесів, вивчаючи їх з філософської точки зору. Водночас філософія права не займаєть­ся практичним вивченням закономірностей, вона не підміняє собою теорію держави і права. А, отже, філософія права — це система знань про фундаментальні основи буття правової дійсно­сті, про онтологічну природу права, його людську і соціальну сутність. Центральною частиною, фундаментом філософії права є філософія прав людини.

Критерієм розмежування філософського та загальнотеоретичного пізнання права є його рівень. У філософському вимірі політико-правова дійсність пізнається на рівні відображення у ній найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, а у вимірі теорії держави і права — на рівні загальних та специфічних законів, притаманних правовій та дер­жавній дійсності як цілісній своєрідній системі. Теорія держави і права озброює філософію матеріалом, що дозволяє робити узагальнення і формулювати загальні принципи соціального прогресу, свободи, а також виробляти загальнометодологічні принципи дослідження.

При цьому особливе значення для розвитку теорії держави і права має використання не лише філософських законів і закономірностей, філософських категорій і понять, але й засо­бів світоглядної філософської орієнтації. Виробляючи ці засоби, філософія надає ключ до розкриття об'єктивного прояву тих чи інших соціальних явищ, у тому числі феноменів пра­вової та державної дійсності, їх багатогранної природи та сутності. Приміром, таким засобом світоглядної орієнтації виступає філософське вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831), одним із найважливіших досягнень якого є спроба визначити об'єктивні тен­денції розвитку соціальних процесів.

Вихідним положенням філософії права Гегеля було те, що в основі усіх явищ матеріального світу знаходиться духовна ідея — «абсолютна ідея». Первинною метою вільного духу, (яким він був напочатку) є самопізнання, самопізнання досягається шляхом принесення великої жертви — втрати абсолютної свободи в матеріальному світі. Ця жертва неминуча. Тому рушійною силою подальшого розвитку духу у матеріальному світі є прагнення свободи. Об'єктивну сутність ду­ховного руху Г. Гегель вбачає у самопізнанні шляхом послідовного, поступового проходження нескінченних матеріальних форм. Головна ж мета духовного руху в процесі пізнання полягає у прагненні свободи. Тобто, Г. Гелель у якості критерію прогресивного розвитку світу розглядав збільшення міри свободи у кожній наступній його історичній стадії: «Свобода є сама по собі ме­тою, яка втілюється, і є єдиною метою Духу. Світова історія була спрямована до цієї кінцевої мети, якій протягом багатьох віків приносяться жертви на вівтарі світу»¹.

Наочно ці об'єктивні тенденції виявляються зокрема у тому, що державно упоряджений ор­ганізм може досягнути певної міри свободи, яка знаходить свій прояв у відповідній формі сво­боди (формально-визначеному юридичному праві) не відразу, а лише у процесі свого розвитку. І тому «у народів, як і в людей, існує пора зрілості, якої потрібно дочекатися, перш ніж підкоря­ти їх законам» .

Виробляючи засоби світоглядної орієнтації, філософія надає ключ не лише до розкриття об'єк­тивного прояву тих чи інших соціальних явищ, в тому числі правової та державної дійсності.

Філософські ідеї, концепції та школи дозволяють глибше осмислити багатогранну природу пра­вової та державної дійсності, її зміст та сутність; адже «вміти філософствувати» завжди означало вміти виявляти у будь-якому сенсі його загальну або універсальну сутність, вміти надавати частко­вим проблемам універсального значення, вміти розмірковувати про ціле. Йдеться про те, що «част­ковості» значимі, цінні та істинні лише тоді, коли ми вбачаємо в них відображення універсальних суїностей (єдиного цілого), коли «єдине ціле» (ідея) адекватно втілюється у цю «частковість», у конкретний факт. Приміром, ще за часів стародавнього світу визнали необхідність застосування філософського підходу саме в процесі розгляду державних (загальних, публічних) справ. Мисли­тель античного світу Платон зауважував: «Поки в державі не будуть владарювати філософи або так звані нинішні правителі не почнуть доброчесно філософствувати і не зіллється воєдино — держав­на влада та філософія, і поки не будуть в обов'язковому порядку відсторонені ті люди, — а їх бага­то, — які нині прагнуть окремо або влади, або філософії, до тих пір... державам не позбутися зла»3.

Протягом усього історичного розвитку людства і, як правило, у переддень його значимих етапів — на зламі епох — видатні мислителі, філософи, оперуючи конкретними соціально- економічними, політичними, правовими реаліями тощо («частковістю»), відкривали людству відображену в них універсальну сутність, проголошували відповідні ідеї (як прояв єдиного цілого), і, таким чином, сприяли формуванню новому світогляду.

Вміння виявляти загальну або універсальну сутність явищ є життєво необхідним у проце­сі загальнотеоретичного пізнання, адже по відношенню до інших юридичних наук теорія держави і права знаходиться на вищому рівні узагальнення правової та державної дійсності.

При цьому для теорії держави і права, (що являє собою сукупність узагальнених поло­жень про правову і державну дійсність), особливо важливою на перехідному етапі суспільно­го розвитку визнається можливість використання філософської спадщини не лише в процесі дослідження питань, пов'язаних з правогенезом, державогенезом тощо, але, й крім того, з метою вироблення нових орієнтирів розвитку права і держава. Приміром, на початку 90- х pp. XX ст. в Україні у процесі конституційної реформи, вітчизняні теоретики, опрацьовую­чи прийнятні моделі державотворення, передусім, зверталися до творчого надбання безпосе­редніх творців цієї фундаментальної основи демократичної, правової державності — до пра­ць видатних мислителів епохи Нового часу та епохи Просвітництва.

Слід зазначити, що у контексті взаємодії теорії держави і права із суспільними науками (перед­усім, політологією) тривалий час існувала проблема заідеологізованості загальнотеоретичного пі­знання. Справді, в радянській юридичній науці саме теорія держави і права перебувала під впли­вом партійно-політичних догм і стереотипів та визначалася відповідно як політико-юридична нау­ка. Засвоєння теоретичних цінностей в механізмі юридичного пізнання було покликане максима­льно сприяти формуванню марксистсько-ленінських ідеологічних переконань, поглибленої полі­тичної орієнтації у державно-правових явищах. У зв'язку з цим теорія держави і права перебувала під впливом партійно-політичних догм та стереотипів.

На сьогодні загальнотеоретична наука відійшла від однобічного, вузькопартійного сприй­няття та вивчення тих явищ і процесів, які відбуваються у вимірі правової та державної дійс­ності. Засвоєння теоретичних цінностей у механізмі правового пізнання покликане максима­льно сприяти формуванню світоглядних орієнтирів людини.

Ще однією значимою цариною взаємодії суспільних наук на перехідному етапі соціального ро­звитку є комплексний підхід у процесі вироблення оптимальних шляхів вирішення різноманітних питань суспільної життєдіяльності, що, своєю чергою, мало б сприяти її подальшій трансформації. Інтеграція соціогуманітарних наук як форма наукового пізнання, що спрямована на встановлення і посилення взаємозв'язків між науками, є однією із найважливіших передумов комплексного вирі­шення питань суспільної життєдіяльності, в тому числі і їх державно-правових аспектів. Тому між загальною теорією як фундаментальною юридичною наукою та економічною теорією існують тіс­на взаємодія, взаємопроникнення, взаємовплив.

Соціогуманітарні науки	Теорія держави і права
— економічна теорія вивчає систему виробничих відно­син, організацію господарського життя, поведінку інди­відів та інститутів, що займаються виробництвом, обмі­ном і споживанням товарів і послуг. Предмет економіч­ної теорії охоплює закономірності економічних явищ. Економічні відносини потребують адекватних правових інститутів	— використовує положення і висновки економічної те­орії, у т. ч. такі її категорії, як виробничі відносини, про­дуктивні сили, власність та ін. Правові інститути як ре­гулятори економічних процесів самі виступають важли­вим чинником соціально-економічних зрушень
— політологія (від грецьк. Politika — державні і суспільні справи та logos — слою, поняття, вчення) — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні під­системи. Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних проявах, вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою. Політологія у певний спосіб, як і філософія, озброює теорію матеріалом, котрий дозволяє різнобічно вивчити питання про місце права в політичній сфері і по­літичних процесах	— розробила поняттєвий апарат, який активно викорис­товує політологія (демократія, право, законність тощо); оскільки рівень розвитку правової регуляції суспільного життя є водночас і показником якісного стану розвитку суспільства. В цілому такий рівень є критерієм розвитку соціально-політичних відносин
Соціогуманітарні науки	Теорія держави і права:
— соціальна психологія (від грец. Psyche — душа, logos — вчення) вивчає закономірності психічного життя людини як члена соціальної групи, суспільства, її увага зосереджена на закономірностях поведінки людей, обумовленої їх належністю до соціальних груп. Соціальна психологія допомагає теорії держави і права узагальнювати результати поведінки посадо­вих осіб і громадян за допомогою виявлення соціаль­но-психологічних механізмів	— враховує досягнення соціальної психології в про­цесі вивчення правосвідомості, ефективності впливу права на поведінку людей тощо. На стику соціальної психології і права успішно розвивається правова пси­хологія, яка вивчає психічні закономірності практич­ної юридичної діяльності

Зокрема, варто зауважити, що в системі суспільних наук економічна наука тісно взаємо­пов'язана з юридичною наукою, оскільки предметом останньої є право і держава як найваж­ливіші регулятори та інструментарії економічних процесів у суспільстві.

В усі епохи існували спроби застосування економічних теорій до розкриття природи та сутності державно-правових феноменів. Приміром, у радянській загальнотеоретичній доктрині сутність права виражалась шляхом його співвіднесеності з конкретною соціаль­но-економічною формацією, в основі якої знаходився саме базис як певна система еконо­мічних відносин. Як відомо, в основі радянської парадигми вивчення суспільних процесів знаходилася відкрита основоположниками марксизму, німецькими мислителями Карлом Марксом (1818—1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820—1895) ідея про визначальну зна­чущість економіки у розвитку суспільних відносин як найвидатніше досягнення суспіль­них наук, за яким розвиток політичних, державних і правових явищ зумовлений саме ма­теріальним життям суспільства, що, своєю чергою, зумовлює пріоритетність базису від­носно надбудови, буття відносно свідомості, тобто матеріалістичних теорій по відношен­ню до ідеалістичних.

В умовах цивілізованого світу особливу значимість набувають дещо інші за своєю сутніс­тю концептуальні економічні орієнтири. Один із таких підходів — так звана «теорія раціона­льного вибору», яка, втручаючись у сферу інших наук про суспільство — право, соціологію, психологію, політологію тощо, використовує традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини, в тому числі й правові саме з пог­ляду раціонально мислячої «економічної людини». У найбільш загальному вигляді сутність вказаної концепції полягає у тому, що зміст соціальної поведінки пояснюється через механі­зми вибору певних дій, який «актори» (індивіди, соціальні групи, інститути) раціонально об­ґрунтовують на основі оцінки тих альтернатив, що формуються соціальним середовищем, використовуючи для цього відповідні економічні критерії («співвідношення витрат та ре­зультатів», «ефективність» тощо). Економіст Г. Беккер отримав Нобелівську премію за праці про економічний підхід до соціальної поведінки¹.

Таким чином, теорія держави і права — це наука високого рівня узагальнення право­вої та державної дійсності. Саме тому теорія держави і права, крім знань, здобутих безпо­середньо в процесі загальнотеоретичного пізнання, охоплює в синтезованому вигляді знання, накопичені іншими суспільними науками, які в тій чи іншій мірі вивчають різні прояви права та держави².