2. Поняття функцій держави та їх класифікація

Механізм держави будується з урахуванням мети, завдань та призначення держави в пев­ний історичний період її існування.

Від того, якою буде наша мета — від цього залежать і шлях, яким ми підемо до неї, ті завда­ння, які будемо розв'язувати на цьому шляху.

«Найважливіше в житті — знати... мету, якої ми маємо прагнути, істинне наше призна­чення, і вже потім приймати рішення, який обирати собі шлях...».

Конфуцій (551—479 pp. до н. е.)

Вибір істинної мети — це найважливіше, як для пересічної людини, так і для держави. Саме тому мета держави «червоною стрічкою» проходить крізь усю діяльність її органів, посадових осіб і впливає на функціонування держави, на завдання, які постають в процесі її діяльності.

Слід зауважити, що будь-яка діяльність — це сукупність взаємопов'язних між собою елементів, зокрема, таких як — мета, суб'єкти, об'єкти, завдання, форми, методи тощо. Різні елементи діяльності відіграють неоднакову роль у забезпеченні її єдності.

Особливе місце в процесі характеристики будь-якої діяльності, займає її мета. Саме мета є тим інтеграційним фактором діяльності, що об'єднує усі інші її елементи. Завдяки меті, ді­яльність набуває системного характеру, оскільки у структурі діяльності можуть змінитися майже усі елементи, проте, якщо зміниться мета як інтегруючий їх фактор, то ця діяльність змінює свою якість і характер; (приміром, мета демократичної держави соціально-правової орієнтації ставить перед собою якісно інші завдання в порівнянні із завданнями правової держави). Мета держави має бути реальною і раціональною. Зокрема, такою визнається мета соціально-правової держави — забезпечення верховенства прав людини і громадянина, зага­льнолюдські цінності та пріоритети, громадянські злагода і мир тощо.

Мета держави зумовлює відповідні завдання держави — ті конкретні пріоритети, які ставить перед собою держава задля задоволення певних потреб.

Так, природна необхідність людей жити разом, яка зумовлена духовною спорідненістю, єднанням певної спільноти, обумовлює потребу суспільства зберегти свою цілісність в умо­вах його розшарування тощо. Вказана потреба обумовлює відповідне завдання держави — забезпечувати його цілісність та нормальне, стабільне функціонування і розвиток, за­безпечити загальне благо тощо.

Необхідність стримування соціальних протиріч, захисту державних кордонів тощо, зумо­влює потребу суспільства попередити соціальні конфлікти або їх пом'якшити. Вказана пот­реба обумовлює відповідне завдання держави — підтримувати порядок, здійснювати ор­ганізований примус тощо.

На виконання відповідних завдань спрямовуються певні напрями діяльності держа­ви (функції).

Розглядаючи функції держави, слід наголосити, що поняття «функція держави» і «завдання держави» не тотожні. У функціях держави знаходять свій прояв її завдання¹. Завдання держа­ви обумовлюють відповідні напрями діяльності держави (функції держави), виходячи з мети держави. Так, основні функції соціально-правової держави — це визначені її загально-соціаль­ним призначенням та відповідними завданнями — основні напрями діяльності.

Функція «розкриває» реальне призначення державної діяльності, виявляє, що в дер­жаві є головним.

Серед головних ознак, притаманних функціям держави визначається, те, що у функціях безпосередньо знаходить своє вираження соціальна сутність держави, конкретно-історичні умови її існування, а також чітко виявляється те, чиї інтереси — усього суспільства чи лише окремих його частин (класів, соціальних груп тощо) вона виражає і забезпечує. Тобто головні завдання держави на тій чи іншій стадії її розвитку зумовлюються конкретно-історичними умовами, відповідними потребами суспільства. Головні напрями діяльності держави (її функ­ції), виникають, здійснюються і розвиваються відповідно до тих завдань, які належить викону­вати державі у конкретних історичних умовах.

Завдання і функції держави — це нерозривні соціальні явища, які тісно взаємопов'язані. Завдання, зумовлені метою держави, випливають із економічних, політичних, соціальних та інших потреб суспільства. Суспільство визначає перед державою відповідні завдання, на ви­рішення яких «спрямовуються» певні напрями діяльності держави.

Опанування багатогранної природи функцій держави дозволяє їх класифікація за наступними критеріями:

1. За соціальним значенням виокремлюють основні та додаткові функції. Основні характери­зують найбільш важливі напрями її діяльності на певному етапі та зосереджують держави зусилля на одному із вирішальних напрямів її внутрішньої або зовнішньої сфер діяльності. Це такі напря­ми діяльності держави, без здійснення яких вона не може нормально розвиватися. Додаткові фун­кції є складовими елементами основних функцій. Поділ функцій держави на основні і допоміжні певною мірою умовний, оскільки усі вони є життєво важливими. Проте такий поділ дозволяє із розмаїття функцій держави виділити більш ширші за обсягом та більш загальні за змістом осно­вні функції держави. Наприклад, однією із основних функцій сучасних держав є економічна функ­ція, в межах якої виокремлюється сукупність неосновних функцій (забезпечення роботи господар­ського комплексу, налагодження засобів зв'язку тощо).

Виділення пріоритетних напрямів діяльності зумовлено об'єктивними чинниками, оскільки держава проходить у своєму розвитку кілька етапів, кожен з яких потребує вироблення певних пріоритетів. Розвиток функціональних пріоритетів держави є проявом еволюції її соціального призначення на тих чи інших конкретно-історичних етапах її розвитку. Основні функції держа­ви — це визначені її соціальним призначенням основні напрями діяльності держави .

Крім того, виокремлення відповідних функціональних пріоритетів держави дозволяє краще опанувати відповідно її класову або загальносоціальну сутність¹. Зокрема, у тоталіта­рних державах, як правило, на перше місце висувається функція придушення повалених кла­сів; у демократичних державах — соціальна функція тощо.

2. За сферами суспільного життя виокремлюють політичну, економічну, соціальну, охорон­ну, ідеологічну, культурно-освітню функції. Політична функція полягає у забезпеченні соціа­льної злагоди, основоположних засад державного і суспільного ладу тощо. Економічна функ­ція полягає у забезпеченні нормального функціонування і розвитку економіки тощо. Соціальна функція полягає у забезпеченні гідного життя і вільного розвитку людини тощо. Охоронна фу­нкція полягає у забезпеченні правового порядку, законності тощо. Ідеологічна функція полягає у забезпеченні ідеологічного плюралізму тощо. Культурно-освітня функція полягає у забезпе­ченні культурно-освітніх потреб спільноти тощо.

3. За сферами діяльності держави виокремлюють внутрішні та зовнішні функції. Внутрішні функції полягають у забезпеченні реалізації внутрішньої політики держави щодо гуманітарних, економічних, політичних та інших аспектів життя громадянського суспільства. Так, у гуманітарній сфері — це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного сере­довища; забезпечення охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва й культури тощо. В економічній сфері такими функціями є: господарсько-виробнича; господарсько-організаційна (організація виробничої діяльності); науково-організаційна (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері) та ін. У політичній сфері до таких функцій відносять: націона­льно-забезпечувальна (створення і збереження умов національної самобутності всіх корінних на­родів і національних меншин); охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисцип­ліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина) та інші. Зов­нішні функції полягають у забезпеченні реалізації зовнішньої політики держави у взаємовідноси­нах з іншими державами, міжнародними організаціями тощо. До зовнішніх функцій належать: ор­ганізація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин; захист державного сувере­нітету; під тримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав тощо.

4. З точки зору тривалості їх здійснення виокремлюють постійні та тимчасові функції. Тим­часові функції здійснюються на відміну від постійних лише протягом певного періоду. Зокрема, у міжнародних відносинах такими постійними функціями держави є: забезпечення миру та підт­римання світового порядку; співробітництво та зміцнення зв'язків з іншими державами; розвиток міждержавних договірних відносин; участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та осо­бами, винними у їх скоєнні та інші. Водночас у міжнародних відносинах держави можуть здійс­нювати і тимчасові функції. Приміром, у випадку військової агресії з боку інших держав першоче­ргове значення набуває функція збройного захисту цілісності та непорушності кордонів держави, яка здійснюється протягом існування війського конфлікту.

Функція держави як напрям діяльності держави — це процес вирішення завдань за допомогою певних форм і методів. Держава здійснює функції у відповідних формах, за­стосовуючи у своїй діяльності певні методи.

До форм реалізації функцій держави (у яких може здійснюватися кожна функція держави та функції її органів), відносять:

1) Правові форми: правотворча діяльність, правозастосовча діяльність, правоохоронна діяль­ність. Правотворча форма відображається в діяльності держави з підготовки і прийняття нормати­вно-правових актів та інших джерел права. В межах правотворчої особливо виділяється договірно- правова, яка може і повинна бути покладена в основу правового регулювання як політичних, так і управлінських відносин. Тенденціями розвитку державного управління все більшою мірою є єд­

нання державно-владного рішення з договірними формами, (зокрема, адміністративний договір). Правозастосовча форма виявляється у застосуванні правових норм і прийнятті обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень (наказів адміністрації, судових рішень тощо). Право­охоронна форма — виявляється в організації охорони правових норм від правопорушень, у кон­тролі й нагляді за здійсненням законності, дисципліни і правопорядку.

2) Організаційні форми здійснення функцій держави — специфічні види фактичної діяль­ності, які не тягнуть правових наслідків. Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм. Організаційно-регламентуюча форма — підбір, ро- зстановлення, виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій. Організаційно-господарська форма — організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій. Організаційно-контрольна форма — організація недержавного контролю у сфері здійснення державних функцій. Організаційно-виховна фор­ма — організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховно­го впливу на населення у сфері здійснення державних функцій.

Методи здійснення функцій держави — це ті засоби, за допомогою яких держава нав'язує свою волю її громадянам. Методи здійснення державних функцій різноманітні. Держава у своїй діяльності використовує методи переконання, заохочення і примусу. Отже, до головних методів здійснення функцій держави відносять:

1. Примус — це такі засоби психологічного, матеріального, економічного, фізичного впли­ву на об'єкт, за яких бажана поведінка забезпечується за допомогою силового тиску (всупереч волі об'єктів), обмежуючи їх свободу вибору. Державний примус встановлюється чинним за­конодавством і здійснюється у визначеному чинним законодавством порядку. Він виступає не як самоціль, а як засіб виправлення і перевиховання (як приклад, кримінальна відповідальність за скоєння злочинів).

2. Переконання — це такі засоби, за яких бажана поведінка забезпечується за допомогою впливу на свідомість (роз'яснювальна робота у сфері правового виховання тощо). Перекона­ння застосовується, як правило, там, де об'єкт піддається переконанню і внутрішньо може погодитися з доводами.

3. Заохочення — це такі засоби, за яких бажана поведінка забезпечується за допомогою стимулювання (матеріального, морального тощо), що дозволяє державі впливати на інтереси людей і тим самим підкоряти.

Переконання та заохочення домінують у процесі здійснення функцій демократичних держав. До головних ознак апарату соціально-правових держав слушно відносять те, що ме­тоди примусу у діяльності такого апарату мають відносно другорядне, допоміжне значення.

У системі методів здійснення функцій демократичної держави соціально-правової орієн­тації мають переважати засоби переконання та заохочення, що сприятиме формуванню «ви­щих рушійних сил соціального руху». Саме на цьому наголошовував італійський просвітник Чезаре Беккаріа (1738—1794), який був глибоко переконаний — примус держави має бути адекватним правопорушенню¹.

«...право верховної влади карати за правопорушення засноване на необхідності за­хищати ввірене їй загальне благо від узурпації його приватними особами.... Немож­ливо сподіватися на суттєве вдосконалення моралі, якщо політика, яка проводиться у сфері моральності, не спирається на вищі почуття, які притаманні людській при­роді. і тому будь-який закон, що іде всупереч цим вищим почуттям, неминуче на­штовхнеться на протидію, котра, врешті-решт, виявиться набагато сильнішою...»

Чезаре Беккаріа (1738—1794)

Отже, і методи, і форми здійснення функцій держави є критерієм визначення сутності держави (загальносоціальної або класової) та проявом її мети і призначення.

Наскільки адекватними (по відношенню до відповідних потреб державно- організованої системи) є ті чи інші форми і методи здійснення функцій держави, — на­стільки ефективно реалізуються і функції, і завдання держави та її мета. Зокрема, здійснюю­чи правоохоронну функцію, більшість сучасних соціально-правових держав відмовилися від використання такого засобу покарання як смертна кара. Ще Ч. Беккаріа наголошував на то­му, що смертну кару недоречно застосовувати у якості засобу покарання, оскільки від неї немає жодної користі у процесі здійснення правоохоронної функції держави. Не суворість покарання, а тривалість його морального впливу здійснює найбільший вплив на душу люди-

ни, оскільки почуття людини легше і надовго сприймають слабке, але довготривале вражен­ня, чим сильніше, але таке, що швидко минає. Тому смертна кара, на думку філософа, об'єк­тивно не може визнаватися законами держави, тобто правовим примусом держави. Це «війна держави по відношенню до громадянина».

Таким чином, функції держави реалізуються у конкретній діяльності різних суб'єктів державного механізму — органів держави, державних підприємств, установ, організацій. При цьому у функціональних пріоритетах держави вияляється її соціальне призначення (від­повідно класове або загальносоціальне), що залежить не лише від того, які завдання держави набувають для неї першочергового значення, але також і від того, у яких формах та за учас­тю яких засобів вони реалізуються. Тому функції держави як напрями її діяльності — це про­цес вирішення її завдань за допомогою певних форм і методів.

Функції держави не слід ототожнювати з функціями її органів, які відображаються у компе­тенції, у предметі відення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за цими органа­ми. Функції органів держави відображають реалізацію компетенції, прав та обов'язків конкрет­них органів відповідно до їх місця та призначення в державному механізмі і політичній системі суспільства¹. Функціональні пріоритети органу держави «розкривають» реальне призначення ді­яльності відповідного державного органу як особливої частини механізму держави, що знахо­дить своє вираження і конкретизацію у компетенції органів держави.

Відповідно основні функції окремого органу держави виявляють призначення кожного конк­ретного органу держави. Основні функції органу держави — головні напрями його діяльності, які здійснюються шляхом реалізації відповідних повноважень цього органу, що складають коло його компетенції. Діяльність сама по собі не розкриває змісту поняття функції. Зміст діяльності становить виконання певних обов'язків та здійснення відповідних правомочностей.

Так, приміром, з метою реалізації антимонопольно-конкурентної функції діє держав­ний орган із спеціальним статусом — Антимонопольний комітет України (Закон України «Про Антимонопольний комітет України» у редакції від 22.05.2008 p.). Відповідно до ви­мог чинного законодавства метою його діяльності є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства, контроль за економічною концентрацією, сприяння розвитку добросовісної конкуренції. У сфері здійснення контролю за дотриман­ням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет Украї­ни наділений певними повноваженнями: розглядати заяви і справи про порушення зако­нодавства про захист економічної конкуренції, проводити розслідування за цими заявами і справами, приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами тощо.

При цьому кожен орган у державі, крім основних функцій, для здійснення яких він створений і діє, виконує низку супутніх, необхідних для його нормальної діяльності до­даткових функцій. Так, у межах судової функції держави виділяється функція захисту економічних прав та інтересів суб'єктів господарської діяльності та держави як головна (цільова) функція господарського суду. Водночас даному органу держави відомі й інші функції, здійснення яких необхідно для нормальної його діяльності. Всі допоміжні функ­ції суду поділяють на три великі групи: організаційно-кадрові, організаційно-розпорядчі, організаційно-виконавчі .

Таким чином, кожен орган держави як складова державного апарату, має відповідне функціональне призначення, що виявляється у його основних функціях (головних на­прямах діяльності), які здійснюються шляхом реалізації відповідних повноважень, котрі складають коло його компетенції (як сукупність прав і обов'язків). Функціональне приз­начення органу держави обумовлює відповідні предмети відання, коло встановлених пов­новажень, методи та форми їх здійснення. Тому апарат держави — це не механічне поєд­нання його складових, а чітко організована, цілісна система всіх органів держави, кожен з яких має певне функціональне призначення.

Так, головне призначення парламенту — бути представником всього населення держави, усіх його частин з тим, щоб виражати і проводити у життя його волю та інтереси².

«Жоден закон ... не володіє юридичною силою закону, якщо він не отримав санкції законодавчого органу, обраного народом. Оскільки такий закон не буде володіти тим, що беззаперечно необхідно, аби він став справді законом — згоди спільноти, вище якої немає нічого... Право приймати закони не може мати жоден орган, окрім, як за згодою суспільства і виходячи із влади, отриманої від його членів».

Джон Локк (1632—1704)

Шляхом представницької демократії народ України делегує свої владні повноваження Вер­ховній Раді України. Вона є тим органом, де єдина воля, спільні інтереси народу України знахо­дять своє вираження у законі. Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним органом законо­давчої влади в Україні визначається парламент — Верховна Рада України. Як колегіальний, представницький, загальнонародний орган державної влади, Верховна Рада України має право представляти весь багатонаціональний український народ і виступати від його імені.

На виконання свого призначення Верховна Рада України здійснює законодавчу, установчу, бюджетну функції. Коло повноважень Верховної Ради України окреслене у ст. 85 Конституції України. До повноважень Верховної Ради України належать внесення змін до Конституції Ук­раїни, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, усунення Президента України в порядку особливої процедури (імпічменту), призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, ін­ших членів Кабінету Мінстрів України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, здійснення парла­ментського контролю у межах, визначених Конституцією та законом та ін.

При цьому функціональне призначення і організація, побудова органів держави безпосеред­ньо взаємопов'язані між собою. Зокрема, таке особливе призначення Верховної Ради України у системі органів державної влади зумовлює своєрідною побудову, організаційну структуру. Так, під «організацією» в цілому, розуміють структуру, кістяк, у рамках яких здійснюється певні за­ходи. Організація парламенту зумовлює його «форму», побудову та структуру, у зв'язку з чим ефективність діяльності Верховної Ради України залежить як від її складу, так і від її структури. Конституційний склад Верховної Ради України— чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обирається на основі загального, рівного прямого виборчого права шляхом таємного голосування за пропорційною виборчою системою.

Водночас існують країни з невеликою чисельністю населення, парламенти яких мають порівняно великий склад представницького органу. Так, у Швеції склад представницького органу нараховує 349 депутатів, а в Угорщині — 386 депутатів.

Кількісний склад загальнонаціональних, представницьких, колегіальних органів держав­ної влади залежить також і від інших факторів, зокрема, від кількості населення, структури парламенту, виборчої системи, соціально-економічного стану країни.

Президент України — це ще один виборний представницький орган державної влади. Призначення цього органу — представляти державу у зовнішніх відносинах, координувати, узгоджувати діяльність інших структур держави.

Як глава держави, Президент України є найвищою посадовою особою в державі і наділя­ється повноваженнями виступати від її імені, як у внутрішньому житті країни, так і в міжна­родних відносинах.

Коло повноважень Президента України окреслене у ст. 106 Конституції України. Усю їх суку­пність можна поділити на ряд груп, куди відносяться представницькі повноваження, повноважен­ня у сфері законодавчої діяльності, повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони країни, повноваження у державотворчій сфері та інші.

Так, Президент України є суб'єктом законодавчої ініціативи щодо внесення змін до Кон­ституції України. Крім того, Президент підписує закони, прийняті Верховною Радою, а та­кож має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх на повторний роз­гляд Верховною Радою України.

Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного ладу, державно­го суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і сво­бод людини і громадяина. Як гарант Конституцій і конституційного ладу України Президент має право звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності (відповідності Конституції) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів

України, правових актів Верховної Ради Автономної республіки Крим, чинних міжнародних до­говорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість.

Президент України не може делегувати (передати) свої повноваження іншим особам або органам. Для забезпечення реалізації своїх повноважень Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на усій території України.

Серед органів похідного представництва необхідно виділити Кабінет Міністрів України, як вищий орган державної виконавчої влади. Крім того, виконавчу владу у нашій державі здійснюють також центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Якщо єдиний орган законодавчої влади та глава держави як представницькі виборні ін­ститути держави, формують засади державної політики, то призначення виконавчої влади забезпечувати її впровадження. Кабінет Міністрів як вищий у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підпорядкований і підзвітний Верхов­ній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Уряд України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України і актами Президента. Функціональний зміст компетенції Кабінету Міністрів України визначається у ст. 116 Конституції України. До функцій Кабінету Міністрів України, зокрема, відноситься здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів Ук­раїни, актів Президент України.

У системі апарату демократичних держав виділяють органи правосуддя, призначення яких полягає у розв'язанні конфліктів, суперечок між суб'єктами правовідносин, у захисті та відновленні їхніх прав, у притягненні правопорушників до юридичної відповідальності.

У демократичних державах ці органи виокремлюються в системі органів судової влади в залежності від особливостей різних видів правовідносин у конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, арбітражне, військове та інші види судочинства, що дозволяє застосо­вувати відповідні процедури для вирішення справ, які мають специфічний характер.

Відповідно до вимог ч. З ст. 124 Конституції України та ч. З ст. 1 Закону України «Про судо­устрій і статус суддів» судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами за­гальної юрисдикції. Зокрема, здійснення конституційного судочинства в Україні покладається на Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції, призначення якого полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції. У зв'язку з цим основною функцією Конституційного Суду України як єдиного органу конститу­ційної юрисдикції в Україні є здійснення конституційного контролю. Відповідно до повнова­жень цього органу належить: вирішення питань про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України, пра­вових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 150 Конституції України).

Проголошення принципу поділу влади на законодачу, виконавчу та судову, не виключає можливості існування інших функціонально самостійних державних інститутів, наявність яких визначається реальними потребами суспільства та держави. Так, виділення окремого розділу в Конституції України (розділу VII), що присвячений основам правового статусу прокуратури, підтверджує відповідно своєрідне призначення цього інституту — забезпечу­вати захист від неправомірних посягань на суспільний та державний лад, права й свободи людини засобами, які передбачені законом. Прокуратура України, яка становить єдину сис­тему органів, займає особливе місце серед правоохоронних органів держави (органів Служби безпеки, внутрішніх справ, охорони державного кордону та ін.). Так, для ефективного вико­нання прокуратурою правоохоронної функції законодавством передбачено гарантії незалеж­ності прокуратури, які значно відрізняють її статус від правового становища інших правоо­хоронних органів. Зокрема, втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів ма­сової інформації, громадських організацій та їх представників у діяльність прокуратури з на­гляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, заборо­нено. Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення — тягне за со­бою відповідальність, передбачену законом. Звернення представників влади, інших посадо­вих осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у про­вадженні прокуратури, не можуть містити будь-яих вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення. Як втручання в процес здійснення прокурорського нагляду, розслідування злочи­нів кваліфікуються звернення народних депутатів України, депутатів органів місцевого са­моврядування, посадових осбів, представників засобів масової інформації до прокурора з ви­могою надати інформацію, що становить службову таємницю або таємницю слідства, вико­нати чи не виконати конкретні наглядові чи слідчі дії або здійснити їх всупереч законові.

Діяльність прокуратури є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади відповідно до принципу поділу влади. У зв'язку з цим Законом України «Про прокуратуру» у редакції від 25.09.2008 р. на цей орган покладаються такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у криміна­льних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами міс­цевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. При цьому законом чітко ви­значено: прокуратуру не може виконувати функції, не передбачені ст. 121 Конституції Ук­раїни та зазначеним Законом України (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру»).