сфера політичного життя, оволодіння політичними цінностями тощо (політична свобода).

Таким чином, громадянське суспільство на цьому етапі базується на «трьох фундамента­льних пріоритетах» — пріоритет особистої автономності, пріоритет економічної автономно­сті, пріоритет політичної автономності;

3. третій етап — «зрілість» — формування основ розвиненого громадянського суспільства, для якого характерними є:

• наявність високого рівня розвитку правосвідомості та правової культури; усвідом­люється загально філософське уявлення про Право як найвищу цінність, стверджується «доброчесне буття», формується Людина як конкретна і творча особистість, людина як творець матеріальних і духовних цінностей;

• наявність могутнього середнього класу, відсутність великої прірви між заможними і незаможними верствами населення як результат «розумно-поміркованого» втручання дер­жави у суспільну сферу, у виробництво матеріальних благ тощо. Як свідчить історія, саме змішана економічна система є соціально найефективнішою;

• наявність політично-структурованого суспільства, розвиненої партійної системи, висо­кого рівня політичної свідомості.

Таким чином, поєднання «правового» і «соціального» аспектів держави зумовлює появу якісно нового, більш досконалого її типу — соціально-правової держави.

Соціально-правова держава — це політична організація суспільства, влада якої бу­дується на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних за­гроз, здійснення комплексу захисних функцій громадян, що цього потребують¹.

Ознаками соціально-правової держави є демократична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; ви­знання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відпо­відальність держави і особи, держави і об'єднань громадян; законодавчо забезпечена мо­жливість функціонування інститутів громадянського суспільства, високий економічний потенціал держави, соціально зорієнтована економічна політика, наявність надійної сис­теми соціальної безпеки.

Головним змістом діяльності держави стає забезпечення умов для рівноправного парт­нерства різних суб'єктів суспільних відносин, об'єднання їх зусиль на виконання завдань зі створення матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного ро­звитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи. При цьому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку. У соціально- правовій державі набувають подальшого утвердження принципи народного суверенітету та верховенства права¹.

Соціально-правова держава — це результат еволюції держави як соціального явища, найбільш досконала форма політичної організації суспільства, яка можлива за умови най­більш якісних, визначених правом її зв'язків з розвиненим громадянським суспільством; це результат модернізації правової держави як поступового розвитку демократії, утвер­дження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю, подальшої гуманізації соціальної політики, вдосконалення механізму держави у взаємодії в інститутами суспі­льства тощо.

Модель соціально-правової держави формується відповідно до конкретних особливостей громадянського суспільства, оскільки немає єдиних підходів до вирішення проблем свободи особи для усіх спільнот світу; правові ідеї у суспільній свідомості в умовах конкретного со­ціального організму отримують своєрідне забарвлення та власний відтінок.

Резюме за змістом теми

Сутність держави — це те головне, що визначає сенс її існування, соціальну роль держави у житті суспільства, заради якої вона існує.

Оскільки основою держави є влада, її належність, призначення і функціонування у сус­пільстві, питання про сутність держави — це питання про те, з якою метою здійснюється державна влада — з метою загальнолюдських інтересів, чи з метою забезпечення групових, партійно-політичних, вузько-класових інтересів тощо.

У зв'язку з цим на сьогодні прийнято вважати, що з моменту виникнення держави її при­значення виявлялось у двох напрямках: у забезпеченні загальносоціального блага та у здійс­ненні організованого примусу в масштабах усього суспільства.

Співвідношення між загальнолюдським і класовим у державі в різні епохи не однакове, оскільки воно динамічно відображає реалії соціального розвитку, досягнутий рівень прогре­су і демократії. У рабовласницьких та феодальних державах, у буржуазних державах періоду промислового капіталізму, а також у державах диктатури пролетаріату пріоритетним напря­мком виступає класове панування (класові цінності).

В процесі розвитку загально-соціальні та загальнолюдські орієнтири держави витісняють її вузько-класові пріоритети.

Це зумовлено, передусім, тим, що рівень соціального розвитку, матеріального статку суспільс­тва дозволяють державі забезпечувати належний рівень життя більш ширшим верствам населення і тому соціальні протиріччя (які поки що продовжують існувати), втрачають непримиренний (ан­тагоністичний) характер. Гуманістична тенденція розвитку держави особливо чітко простежується у розвинутих країнах Європи та Америки. Більшість західних і вітчизняних учених розглядають державу на сьогодні як організацію, покликану задовольняти спільний інтерес нації.

Процвітання духовної єдності певної спільноти та високий рівень розвитку в усіх сферах суспільної життєдіяльності може бути досягнутий завдяки ствердженню ідей доброчесності та соціальної солідарності. Саме «доброчесне буття» стає основою розвиненого громадянсь­кого суспільства, і, врешті-решт, — передумовою формування соціально-правової держави, адже сутність держави полягає у єднанні людей, що пов'язані між собою духовною солідар­ністю та визнають цю солідарність не тільки розумом, але й підтримують її силою патріоти­чної любові, жертвенною волею, гідними та мужніми вчинками.

Типологія держави і права як один із найважливіших засобів пізнання історичного проце­су розвитку держави і права має здійснюватися виходячи із об'єктивних критеріїв. Серед ро­змаїття таких критеріїв виділяються ті, які пов'язані з сутністю держави, з її соціальним при­значенням виражати класові або загальнолюдські, загальносоціальні цінності — це форма­ційний та цивілізаційний підходи. Кожен із розглядуваних підходів (і формаційний, і цивілі- заційний) взаємодоповнюють один одного, оскільки, приміром, лише за допомогою цивіліза­ційного підходу неможливо розкрити причини та механізми переходу від однієї фази цивілі­заційного розвитку до іншої, а в межах формаційного підходу, розробленого на особливостях розвитку західної цивілізації, важко розглядати реальні тенденції, які відбувалися в інших регіонах світу.

Терміни та поняття до теми

Людина — природно-суспільна, біосоціальна істота.

Особа — людина у її соціальному середовищі, її відносинах із суспільством, державою, правом; площина — «особа — суспільство».

Громадянин — це юридичні або політико-юридичні характеристики особи у її взаємовідносинах з державою; площина — «громадянин — правова держава».

Права індивіда — це можливості людини, особи та громадянина щодо збереження, роз­витку і захисту певних цінностей, які необхідні для існування та розвитку в конкретно- історичних умовах.

Типологія держав полягає у визначенні основних суттєвих рис для багатьох держав, які існували в минулому.

Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих держа­вам, що існували на певних етапах історії людства за відповідних соціально-економічних, політичних, культурних та інших умов.

Соціально-правова держава — це особлива політична організація розвиненого грома­дянського суспільства, яка формується на засадах народного суверенітету, поділу влад та верховенства права, метою якої стає забезпечення загально-соціальних цінностей та ство­рення належних умов для формування людини як найвищої загальнолюдської цінності.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст співвідношення права, суспільства та держави.

2. Розкрийте зміст прав людини як «бар'єру», що зумовлює межі державного втручання та визначає характер взаємодії і співвідношення суспільства і держави.

3. Розкрийте зміст співвідношення між класовим та загальнолюдським у розумінні сут­ності держави та в типології держави.

4. Розкрийте причини виникнення «правового» та «соціального» аспектів держави.

5. Надайте загальну характеристику етапів розвитку громадянського суспільства.

6. Розкрийте особливості соціально-правової держави в порівнянні з правовою державою.

Тема 6. Форма держави

1. Форма державного правління: поняття та види.

2. Політичний режим як складова частина форми держави.

3. Форма державного устрою.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: зміст поняття «форма дер­жави» у єдності усіх її складових; значущість засад єдиновладдя та поділу влади у виділенні відповідних форм державного правління, осмисливши прояви закону кругообігу форм дер­жавного правління; особливості «часткового поділу влади» та «жорсткого поділу влади»; прояв державного суверенітету на рівні державної влади в унітарній державі та у федератив­ній державі; особливості федерації в порівнянні з державоподібними об'єднаннями (конфе­дераціями, співдружностями держав, співтовариствами держав) та імперіями.

1. Форма державного правління: поняття та види

Ґрунтовне з'ясування форми будь-якого явища можливе за умови з'ясування його змісту. З філософської точки зору, категорії «зміст» і «форма» дуже тісно взаємопов'язані і станов­лять певну систему.

У єдності змісту і форми визначальною стороною є зміст, оскільки він зумовлений своїм походженням, а також метою та призначенням певного явища. У зв'язку з цим форма є про­дукт саморозвитку змісту, його певний аспект; водночас як організація змісту, форма в пев­ному розумінні також у певній мірі впливає на зміст.

Форма держави зумовлена її змістом, що, своєю чергою, пов'язаний з її походженням, а також з її метою, призначенням, її сутністю. Для вітчизняного державознавства 60—70-х pp. XX ст. було характерним уявлення про форму держави як про інститут, що включає лише форму державного правління та форму державного устрою. У 80-х роках політичний режим ототожнювався з державним режимом і розглядався як поняття, що характеризує сутність держави у якості її внутрішньої форми. При цьому форма державного правління та форма державного устрою розглядалися у якості зовнішньої форми держави. Тобто політичний ре­жим пов'язаний з формою держави, проте він не є рівнозначним по відношенню до форми державного правління та форми державного устрою, (що виокремлювалися як така статична, організаційна структура, за якої здійснюється політичний режим як явище динамічне, що іс­нує як і будь-який процес у певній статичній, організаційній структурі)¹. На сьогодні панів­ною є думка, згідно з якою форма держави включає три складові: форму державного прав­ління; форму політичного режиму; форму державного устрою.

Свого часу ще Арістотель, розглядаючи різні форми державного правління пов'язував їх з політичною системою: «Оскільки форма державного устрою — це те ж саме, що політична система, остання ж уособлюється з верховною владою в державі, звідси неминуче витікає, що ця верховна влада має бути в руках або одного, або декількох, або більшості...»².

Питання щодо форми державного правління як однієї із складових поняття форми держа­ви також варто розглядати саме в контексті вивчення держави як особливої форми політич­ної організації суспільства. Джерелом державної влади може бути визнана воля однієї особи, певної панівної верстви суспільства або усього народу.

Такий підхід до виділення форм державного правління склався історично, ще за часів Стародавнього світу та епохи середньовіччя. Відповідно до цього виділяли три форми державного правління, які мають тенденцію переходити одна в одну за законом круго­обігу: монархія — у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в охлократію. При цьому змішана форма вважалася гармонійним поєднання монархічних, аристокра­тичних та демократичних елементів (зокрема, Нікколо Макіавеллі зазначав, що «...Лікург встановив своїми законами у Спарті порядок, за яким і Цар, і Аристократи, і Народ отри­мали кожен свою частину, так що держава його проіснувала більш ніж вісімсот років у великій шані та в повному спокої...»³). Крім того, форми держави виокремлювали також за психологічною основою їх існування: «Як для республіки потрібна доброчесність, для монархії — честь, так для деспотичного правління потрібен страх»⁴.

На сьогодні форму державного правління розрізняють за вихідними засадами організа­ції, співвідношення та взаємодії відповідних вищих органів державної влади:

1. Форму держави, що будується на засадах єдиновладдя (державна влада здійснюється з ме­тою узурпації влади в інтересах індивідуальних або вузько групових): необмежена монархія (дес­потична, самодержавна, абсолютна, теократична). Це така форма правління, за якої формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює владні повноваження безстроково, звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими та зосереджує у своїх руках усю владу в державі, здійснюючи і законодавчу, і виконавчу і судову владу одноособово.

2. Форму держави, що будується на засадах поділу влади (що здійснюється з метою не­допущення узурпації державної влади та передбачає функціональний розподіл владних пов­новажень між відповідними органами законодавчої влади, виконавчої влади, судової влади, а також вироблення механізмів взаємоконтролю, взаємодії між органами державної влади. Форми держави, що будуються на цих засадах — це обмежена монархія (парламентарна, конституційна), парламентська республіка, президентська республіка, змішана республіка.

Теорія поділу влади, (в основі якої лежить ідея недопущення узурпації влади в руках однієї особи, органу тощо), бере свої витоки ще зі стародавніх часів. Її значущість особливо актуалізу­ється в епоху буржуазних перетворень. Серед основоположників цієї теорії виділяють англійсько­го філософа Дж. Локка та особливо французького філософа ПІ. Монтеск'є. З метою попередження узурпації державної влади однією особою або групою осіб, Дж. Локк розробив принципи взає­мозв'язку та взаємодії її окремих частин. ПІ. Монтеск'є, розвинувши теорію поділу влади в епоху Просвітництва, особливе значення надав системі взаємних стримувань та противаг. ПІ. Монтеск'є, зокрема, зазначав: «Все загинуло б, якби в одній і тій самій особі або установі були поєднані ці три влади: створювати закони, приводити їх у виконання та судити злочини...»¹.

Принцип поділу влади, що впроваджується в умовах демократії з метою недопущення узурпації та свавілля влади, покликаний сприяти політичній стабілізації соціальної системи, створюючи тим самим так званий зворотній зв'язок між державою і суспільством.

Державна влада єдина, що зумовлено єдністю її джерел і мети, неподільністю державного суверенітету. Принцип поділу влади, створюючи відповідний баланс між гілками влади спря­мований на забезпечення легітимності державної влади, на створення умов для стабілізації по­літичного клімату та активізацію зворотного зв'язку між державою і народом, на визначення певного місця кожному органу держави залежно від його призначення та наділення органів держави відповідним колом функціональних повноважень.

Упродовж усієї багатовікової історії розвитку державності існує проблема пошуку най­кращої державної «форми», «моделі», «системи» тощо.

Практика демократичного державотворення передбачає існування великої кількості специфічних державних форм, які в умовах конкретних історичних реалій є проявом особли­вості відповідних соціальних систем; тобто державна форма зумовлена в кожній окремо взятій країні світу цілою сукупністю різних за характером чинників (політичних, економіч­них, національних, релігійних та ін.), а тому і практика державотворення поки що не знає єдиного стандарту організації влади в правовій державі.

Водночас все ж таки існують критерії класифікації державних моделей правового харак­теру. Серед таких головних критеріїв класифікації виділяють принцип поділу влади.

Так, в умовах парламентської республіки, що здійснюється на засадах «часткового поділу влади», органом первинного представництва є парламент. Відразу після парламентських виборів функції політичного центру влади за цієї моделі починає виконувати саме однопартійна або коа­ліційна парламентська більшість, що формується на рівні парламенту. Саме парламентська бі­льшість безпосередньо впливає на створення вищого органу державної виконавчої влади — Уряду (органу похідного представництва). У зв'язку з цим саме до Уряду можуть також перехо­дити відповідні функції парламенту (у зв'язку з цим у практиці парламентських моделей, як пра­вило, доволі часто зустрічається практика так званого «делегованого законодавства», коли право видавати акти законодавчого характеру переходять до Уряду тощо).

Таким чином, за часткової моделі поділу влади вирішального значення набуває парла­ментська більшість, яка за наявності політичної структурованості суспільства здійснює функції політичного центру та стає справжнім фактором стабільності політичної системи.

Жорстка модель поділу влади, що існує в умовах президентської республіки, передбачає на­явність двох органів первинного представництва — Президента та органу законодавчої влади, кожен з яких має певну окреслену законодавством компетенцію. Водночас за цієї моделі функції політичного центру здійснює система взаємодії, співпраці та взаємоконтролю усіх гілок влади, і при цьому передбачена наявність, насамперед, конституційно-наглядових органів.

Щодо змішаної системи поділу влади (котра характерна для багатопартійних політичних си­стем), слід зазначити, що кожна її модель має свої особливості залежно від певного рівня політич­ного, соціально-економічного, культурного розвитку певного суспільства. Зокрема, в Україні змішана модель президентсько-парламентського характеру була закладена в Конституції України до внесення змін Законом України від 8 грудня 2004 р . Така модель передбачала, за­галом, зміщення політичного центру в державі до Президента України, який володів вагомими по­вноваженнями щодо формування іншого конституційного органу — Уряду України та щодо усієї вертикалі виконавчої влади. Так, до конституційної реформи у ст. 113 Конституції України перед­бачалося, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, у зв'язку з цим Президент одноосібно мав право в порядку п. 9 ч. 1 ст. 106 Основного Закону припиняти пов­новаження Прем'єр-міністра та приймати рішення про його відставку.

Внесення змін до Конституції України Законом України від 8 грудня 2004р. № 2222-IV вплинуло на зміну змішаної моделі в бік парламентсько-президентської системи співвідно­шення та взаємодії гілок влади, що на момент чинності зазначеного Закону України характери­зувалося певним дуалістичним характером:

1. 3 одного боку, — зміщенням політичного центру в державі до парламентської біль­шості. Так, сформована за результатами виборів відповідно до частин 6 і 7 ст. 83 Конституції України коаліція депутатських фракцій здійснювала наступні повноваження:

• згідно з ч. 8 ст. 83 вносила пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-мі­ністра;

• згідно з п. 12 ч. 1 ст. 85 та з урахуванням ст. 91 Конституції України здійснювала пов­новаження щодо призначення членів Кабінету Міністрів;

• здійснювала повноваження щодо вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра, членів Кабінету Міністрів.

  2. 3 іншого боку, з моменту свого призначення Уряд набував особливого політичного значення в системі поділу влади. Уряд зобов'язаний був нести політичну відповідальність за вироблення і реалізацію політики та підвищення ролі міністрів у реалізації відповідних напрямів політики¹. Вперше з часу проголошення незалежності Уряд України здобув від­носну незалежність від інших гілок влади. Зокрема, ст. 113 Конституції України у редак­ції Закону України «Про внесення змін до Контитуції України» від 08.12.2004 передбача­ла, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верхов­ною Радою України; водночас п. 9 ч. 1 ст. 106 Основного Закону України позбавляв Главу держави права припиняти повноваження Прем'єр-міністра та приймати рішення про його відставку. Крім того, досить особливих контурів набував і характер урядової відповідаль­ності перед парламентом.

Кабінет Міністрів України — це орган, який за своїм призначенням наділений надзвичай­но важливими функціями в державі і покликаний забезпечувати державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держа­ви, виконання Конституції і законів України тощо. Водночас така «відносна незалежність Кабінету Міністрів від інших гілок влади», яку Уряд України отримав у результаті внесення змін до Конституції України 8 грудня 2004 р. в умовах «режиму багатопартійності», врешті- решт, сприяла створенню дисбалансу в цій системі.

Рішенням Конституційного Суду України від 30.09.2010 р. № 20 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 p. № 2222-IV у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розг­ляду та прийняття. Закон України «Про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV визнаний неконституційним, втратив чинність з дня ухвалення Консти­туційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, на сьогодні форми державного правління розрізняють за вихідними засада­ми організації, співвідношення та взаємодії відповідних вищих органів державної влади.

2. Політичний режим як складова частина форми держави

Політичний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади, які характеризуються або ознаками народовладдя (демократичний режим) або проявами узурпа­ції влади (антидемократичний режим).

Як вказувалося, для вітчизняного державознавства 60—70-х pp. XX ст. було характерним уявлення про форму держави як про інститут, що включає лише форму державного правлін­ня та форму державного устрою. У 80-х роках XX ст. політичний режим ототожнювався з державним режимом і розглядався як поняття, що характеризує сутність держави у якості її внутрішньої форми.

Втім, у теорії держави і права інколи розрізняють політичний режим та державний ре­жим². Вважається, що політичний режим є проявом процесу функціонування політичної влади. Державний режим — реальний прояв організаційно оформленої державної влади, процес функці­онування державної влади³. Таке твердження ґрунтується на тому, що лише в умовах демократії політична влада і державна влада — це не тотожні поняття⁴.

Політичний режим як складова частина «форми держави», безпосередньо взаємопов'я­заний з таким суспільним феноменом, як «суспільні інтереси», механізм реалізації та забез­печення яких знаходиться в основі політичної системи, зумовлюючи характер здійснення політичної влади та державної влади.

Політичний режим — це певний політичний стан суспільства, що реально формується і характеризується якісною та кількісною мірою участі громадян, їх організацій, народу, на­цій, соціальних прошарків і груп у політичній діяльності, а також методами, засобами здійс­нення політичної влади, політичної взаємодії особи, суспільства та держави¹.

Він є показником рівня гарантованості політичних прав і свобод особи, відповідності офіційних юридичних форм суспільно-політичним реаліям. Це такий стан суспільства, який складається в результаті взаємодії і протиборства різних політичних сил, функціонування всіх політичних інститутів та характеризується ставленням суб'єктів політичної системи до духовно-моральних та правових основ державного і громадського життя. Зазначене виявля­ється в процесі реалізації політичної влади, а саме — у домінуванні:

— цивілізованих методів здійснення політичної влади (прийняття консенсуальних, пра­вових рішень в процесі вирішення болючих питань суспільства і держави узгоджувальними комісіями із представників держави та суспільства тощо);

• чи, навпаки, неправових методів її здійснення (застосування силового варіанту вирішення конфліктних ситуацій тощо).

В умовах політичного режиму, що здійснюється за допомогою цивілізованих методів реалізації політичної влади, політична влада і державна влада не співпадають, окільки у структурі первин­них суб'єктів політичної системи велике значення набувають громадяни, народ, політичні партії, в тому числі й опозиційні. Завдяки принципу політичного плюралізму, який передбачає наявність політичної опозиції, політичний режим, що здійснюється за допомогою цивілізованих методів, ха­рактеризуються досконалим механізмом політичного опонування.

В умовах політичного режиму, що здійснюється за допомогою неправових методів, фун­кції таких важливих інститутів політичної влади, як громадяни, народ та політичні партії де­формовані, тобто ці інститути фактично усунуті від можливості впливати на політичний роз­виток суспільства, і тому політичний режим пануючих політичних кланів, класів, партій тощо може зливатися з державним режимом².

Форма державного режиму тісно взаємопов'язана з особливостями соціально-політичного ме­ханізму реалізації суспільних інтересів (індивідуальних, групових та загальносоціальних), харак­тер якого, вреппі-репгг, зумовлює, характер здійснення державної влади (яка може здійснюватись в інтересах однієї особи, групи осіб або усієї спільноти).

Панівні політичні сили, що прийшли до державної влади, самі визначають конкретні спо­соби і методи, за допомогою яких вони можуть досягти вирішення тих чи інших завдань держави. Вибір таких способів досягнення тих чи інших завдань і цілей значною мірою за­лежить від рівня політичної і правової культури представників державної влади, від рівня їх професійних знань і умінь у процесі реалізації державної політики тощо. Проте досягти праведних завдань і цілей суспільства і держави без застосування правових, цивілізованих методів їх досягнення є неможливим.

Державний режим — це рівень гарантованості прав і свобод особи, що виявляється у домінуванні відповідних методів у процесі реалізації державної влади, способах реалізації державної політики та виокремлюється залежно від їх характеру³.

Опанувати багатогранну природу державного режиму дозволяє його класифікація за наступними критеріями:

1. Залежно від методів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виділяють: дер­жавний режим, що здійснюється за допомогою цивілізованих, правових методів та держав­ний режим, що здійснюється за допомогою неправових методів.

Державний режим, що здійснюється за допомогою цивілізованих способів та прийомів — характеризує такий стан державного життя, за якого державна влада здійснюється за допо­могою цивілізованих способів та прийомів з метою реалізації загальнолюдських інтересів. Це процес реалізації державної політики, здійснення основних завдань, цілей і функцій дер­жави за допомогою режиму верховенства права та правового закону, законності й правопо­рядку, забезпечення прав й свобод людини і громадянина, інших загальнолюдських, духов­но-моральних цінностей тощо.

Державний режим, що здійснюється за допомогою неправових способів та прийомів, — це сукупність форм і засобів, за допомогою яких державна влада реалізується у вузькогрупо- вих, індивідуальних інтересах тощо. Це процес реалізації державної політики шляхом здійс­нення нецивілізованих, деспотичних, тиранічних та інших неправових прийомів, що об'єктивується відступом від вимог права, прийняттям неправових законів, та призводить до свавілля, обмеження прав і свобод особи, спільноти тощо.

2. Залежно від характеру принципів, на підставі яких здійснюється державна влада, виді­ляють демократичний державний режим та антидемократичний державний режим.

Демократичний державний режим — це вид державного режиму, що характеризує такий стан державного життя, за якого державна влада здійснюється на засадах народовладдя, по­ділу влади, на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, з урахуванням принципу ідеологічного плюралізму.

У сучасний період його головними різновидами є:

• ліберально-демократичний державний режим, де домінують свобода і рівність, насам­перед, свобода підприємницької діяльності, рівність суб'єктів підприємництва, рівність усіх форм власності тощо;

• соціал-демократичний державний режим, де домінують доброчесність і свобода, на­самперед, свобода підприємницької діяльності та поміркована система оподаткування.

Антидемократичний державний режим — це вид державного режиму, який характеризує такий стан державного життя, за якого державна влада, здійснюється на засадах єдиновладдя, узурпації влади, порушення прав громадян, домінування класових цінностей, політичних репресій тощо.

Його різновидами є деспотичний, фашистський, тиранічний, диктаторський, тоталітарний та інші. Так, за авторитарного державного режиму усі функції управління суспільством кон­центруються в руках однієї особи, органу, групи осіб тощо, за тоталітарного — відзначається жорсткий контроль з боку держави в усіх сферах життя суспільства, що призводить до знач­ного обмеження прав і свобод особи, усунення легальних можливостей для вільного вияв­лення і врахування інтересів усіх верств населення тощо.

3. Форма державного устрою

Розкриваючи зміст категорії «форма держави» у широкому її розумінні, слід мати на ува­зі, що кожна держава має відповідний державний (територіальний) устрій як прояв реалі­зації загальносоціальних інтересів (як на центральному, так і на місцевому рівнях) у певній національно-державній і адміністративно-територіальній організації держави. Державна вла­да покликана здійснювати управління всією територією, дбати про матеріальні та культурні цінності, суспільний порядок та правопорядок тощо. У зв'язку з цим з метою забезпечення усезагальних інтересів державі необхідні органи державної влади та управління різних рівнів (як у центрі, так і на місцях).

Державний устрій — історичний результат тієї передумови виникнення держави, що сфор­мувалася в результаті заміщення кровноспоріднених зв'язків сусідськими відносинами й ево­люціонувала у принцип поділу людей не за їхнім походженням, а за проживанням на визначе­ній території. Природно, що за цим самим принципом повинні були будуватися і державні ор­гани, що здійснювали управління на певній території. Тобто державний устрій — це територі­альна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих складових частин держави з її спільними, вищими (центральними) державними органами. Залежно від певних об'єктивних та суб'єк­тивних особливостей становлення та розвитку різних держав державний устрій може існувати як у простій (унітарній) формі, так і в складній (федеративній) формі.

Загалом, більшість держав у всьому світі є простими (унітарними). Термін «унітарний» означає єдиний. Зокрема, унітарними є Україна, Білорусь, Польща, Швеція, Норвегія, Порту­галія, Італія, Греція, Болгарія, Франція, Фінляндія, Іспанія, Нідерланди, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін. Територія унітарних держав поділяється на адміністративно- територіальні одиниці (області, провінції тощо). Такі держави мають єдину систему вищих органів державної влади, юрисдикція яких поширюється на всю територію держави, мають єдине громадянство, єдину фінансову, податкову, правову системи, єдину грошову одиницю, єдину державну мову. Головні ознаки унітарної держави: єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу), єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни, єдине громадянство і єдина державна символіка, єдина система законодавства і єдина судова си­стема; адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну само­стійність, у міжнародних відносинах виступає одноособово.

Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в Італії — провінції. Так, до складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Фран­ківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рі­вненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Черніве­цька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Залежно від ступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані та децен­тралізовані. Централізовані унітарні держави поділяються лише на адміністративно-тери­торіальні одиниці і не включають жодних автономних утворень. Децентралізовані унітарні дер­жави, навпаки, включають автономні утворення (адміністративні автономії). До децентралізова­них унітарних держав відносять Грузію, Данію, Ізраїль, Іспанію, Італію, Португалію, Україну, Фінляндію, Шрі-Ланка. Автономії утворюються за адміністративним і національним принципа­ми з урахуванням історичних та географічних факторів. Прикладами адміністративних автоно­мій є більшість областей в Іспанії та Італії, а також автономні області в Португалії (острови Ма­дейра та Азорські). До національних автономій слід віднести Гренландію і Фарерські острови в Данії, Аландські острови в Фінляндії, Басконію і Каталонію в Іспанії, а також області Трентіно- Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія і Валь д'Аоста в Італії тощо.

За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині тери­торії держави, що характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відмінний від правового положен­ня звичайних адміністративно-територіальних одиниць. В автономії утворюються представ­ницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції та формують виконавчі органи. Водночас діяльність цих органів досить ефективно контролюється цен­тральною владою. Так, у всіх країнах, де є автономії, діють призначені центральною владою її представники (губернатори, спеціальні міністри, урядові комісари тощо). До їхньої компе­тенції віднесено здійснення від імені держави управління в автономній одиниці і координації діяльності всіх існуючих тут владних структур. Зокрема, відповідно до ст. 139 Конституції України в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус яко­го визначається законом України. При цьому з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України наділяється правом зупинення дії цих нормативно-правових актів Верхо­вної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Зміст і обсяг повноважень органів автономій у різних країнах не однакові. Так, в Іспанії, за винятком енергетики, оборонної та атомної промисловості, всі питання економічного розвит­ку областей вирішуються органами автономій у відповідності до вимог загальнодержавної еко­номічної політики. Заслуговують на увагу і такі повноваження, як право португальських авто­номій брати участь у переговорах про укладення окремих міжнародних договорів або право датських автономій вирішувати питання їх віднесеності до процесу європейської інтеграції.

Як зазначалося, в Україні автономним утворенням є Автономна Республіка Крим, яка яв­ляє собою невід'ємну складову частину України і в межах повноважень, визначених Консти­туцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Так, до відання Автономної Респу­бліки Крим належить: призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республі­ки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній Республі­ці Крим; розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалі­зація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля — відповідно до загально­державних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, спри­яння охороні правопорядку та громадської безпеки та ін. Законами України Автономній Рес­публіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.

Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Респуб­ліки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Повноваження, по­рядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Ав­тономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, норматив­но-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її ком­петенції. Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України. Нормативно-правові ак­ти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відпові­дно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Таким чином, саме наявність автономних утворень і відрізняє децентралізовані унітарні дер­жави від централізованих унітарних держав. У децентралізованих унітараних державах автономії мають представницький орган автономії, уряд автономії, органи правосуддя та внутрішнє самов­рядування. Автономії наділяються відповідним предметом відання в різних сферах суспільного життя, в тому числі й у сфері нормотворчості. Зокрема, відповідно до ст. 137 Конституції України Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів; громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобуду­вання і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

Складний державний устрій передбачає існування держави, що включає в себе інші дер­жавні утворення. До складних держав належать федерації — держави, що будуються на ос­нові добровільного союзного договору про створення єдиної суверенної держави (Російська Федерація, Сполучені штати Америки та ін.). За цим договором, федерації мають єдині спільні кордони, єдину спільну територію (що включає території суб'єктів федерації, кожен з яких має власний адміністративно-територіальний устрій), мають спільні, федеральні органи державної влади, єдину фінансову, податкову та правову системи, спільні збройні сили, гро­мадяни суб'єктів федерації водночас є громадянами федеративної держави. При цьому кожен із суб'єктів федерації має право на самовизначення, на вихід із федерації, має власні вищі ор­гани держави, конституцію, але не може бути суб'єктом міжнародного права і міжнародних відносин. На сьогодні у світі існують 24 федеративні держави — СІЛА, Російська федерація, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малай­зія, Австралія та ін.

В окремих федераціях суб'єкти наділені порівняно широкою за обсягом і важливою за значенням компетенцією. Так, у ст. З Конституції Швейцарії декларовано суверенність кан­тонів, «оскільки їхній суверенітет не обмежений союзною конституцією». Подібні положен­ня можна знайти в конституціях частини американських штатів. І хоча ці положення є кон­ституційними фікціями, саму їх наявність слід сприймати як підтвердження значущості пов­новажень органів суб'єктів відповідних федерацій.

Іноді ці органи наділені повноваженнями навіть у сфері зовнішньополітичної діяльності. Наприклад, американські штати беруть участь у міжнародних справах, хоча вона і обмежується вирішенням окремих питань неполітичного характеру. Відповідно до Конституції СІЛА, «жодний штат не може вступати в договори, союзи або конфедерації» (ст. 1, розділ десятий). Однак за зго­дою федерального конгресу штати можуть ставати учасниками договірних відносин з іноземними державами, якщо ці відносини не суперечать політиці федерації. У деяких випадках вони само­стійно укладають угоди з державами, з якими межують. Предметом таких угод є здебільшого пи­тання співробітництва в галузі поліцейської діяльності і прикордонного контролю. Конституція Швейцарії за кантонами залишає «право укладати із зарубіжними країнами договори з питань гос­подарської діяльності, сусідських відносин і поліції» (ст. 9), обумовивши, що такі договори не по­винні зачіпати інтересів федерації та інших кантонів. У Канаді також припускається можливість участі провінцій у міжнародних справах. Проте в усіх випадках зовнішньополітична компетенція суб'єктів федерацій обмежується другорядними питаннями, і сама наявність такої компетенції аж ніяк не свідчить про те, що відповідні державні утворення наділені міжнародною право- суб 'єктністю.

Вужчими за обсягом є владні повноваження органів суб'єктів таких федерацій, як ФРН та Австрія. Реалізація ідей федералізму тут має певну історичну традицію, а в Німеччині вона була ще й пов'язана з формуванням єдиної держави внаслідок об'єднання окремих, політич­не організованих територій. У XIX ст. Німеччина еволюціонувала від конгломерату фео­дальних володінь до конфедерації, а потім і до єдиної імперії. Остання являла собою своє­рідну федерацію. Федеративний устрій було сприйнято і в так званій Веймарській респуб­ліці, що утворилася після першої світової війни.

На відміну від розглянутих країн, федеративна форма державного устрою в країнах Ла­тинської Америки, а також у країнах, що розвиваються, майже завжди мала і має, по суті, штучну природу. Відповідні федерації звичайно утворювались директивно, за рішенням цен­тральних органів. При цьому в деяких випадках форму державного устрою змінювали по кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті іноді важко визначити різницю між обсягом і значенням компетенції суб'єктів вказаних федерацій та повноваженнями органів автономій, утворених в деяких унітарних державах (наприклад, в Іспанії, Італії).

Особливості федеративної форми державного устрою визначаються політико-правовим стату­сом суб'єктів як державних утворень. Проте у багатьох федераціях територія держави не є сумою територій відповідних утворень, оскільки, крім державних утворень — повноправних суб 'єктів федерацій, є одиниці, що не мають такого статусу. Наприклад, у Канаді, крім десяти провінцій, до складу федерації включено дві спеціальні територіальні одиниці — Північно-Західні території та Юкон. Є подібні одиниці в Австралії, Бразилії, Індії та в деяких інших федераціях. За своєю політико-правовою природою подібні територіальні одиниці не є державними утвореннями. Функції державного управління тут здійснюються на засадах, близьких до засад автономії або місцевого самоврядування, що позначається на обсязі повноважень відповідних органів. Від­різняється також організація влади: якщо в державних утвореннях вона в цілому відображає прин­ципи, прийняті на федеральному рівні, то для територіальних одиниць, які не мають такого стату­су, характерна більш жорстка субординація щодо федеральних органів.

Головні ознаки федеративної держави: наявність єдиної території, яка у політико- адміністративному відношенні складається із територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ; наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою; наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах встановленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати федеративному за­конодавству; наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів фе­дерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації; наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; можливість суб'єктів федерації мати влас­ну правову і судову системи; наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи; суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права.

Наявність у федерації двох систем органів влади потребує виокремлення основних прин­ципів розмежування відповідної компетенції між ними. До таких принципів відносять:

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, СІЛА, Швейцарії і Югославії визна­чена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб 'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені консти­туціями до виключно федеральних. Так, ст. 1 (розділ восьмий) Конституції США містить пе­релік законодавчих повноважень федерального конгресу, до яких віднесені встановлення і стягнення податків, мита та інших федеральних зборів; регулювання торгівлі із зарубіжни­ми країнами і між штатами; карбування грошей, регулювання грошового обігу і визначення одиниць мір та ваги; поштова служба; розвиток науки і ремесел та захист авторських і вина­хідницьких прав; федеральна судова система; оголошення війни; повноваження у сфері обо­рони тощо (усього 18 пунктів). Вирішення решти питань, згідно з десятою поправкою до Конституції США, віднесено до компетенції окремих штатів.

2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції — сферу федерації і сферу суб 'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно до повно­важень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації.

3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої (спільної) компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків. Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності, завжди залишається за федерацією. Так, у ст. 72 Основного закону ФРН прямо вказано, що «у сфері конкуруючої компетенції землі володіють правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки федерація не використовує свої права законодавства». Ана­логічний принцип покладений в основу розмежування компетенції органів влади федерації та її суб'єктів у Росії. Тут конституція встановила сферу виключної компетенції федерації і сферу спільної компетенції. Як записано в ст. 76, «за предметами спільного ведення Російської Феде­рації і суб'єктів Російської Федерації видаються федеральні закони і закони та інші нормативні правові акти суб'єктів Російської Федерації, що приймаються відповідно до федеральних зако­нів. Акти суб'єктів федерації не можуть суперечити федеральним законам, прийнятим з питань, які віднесені до сфер виключної компетенції федерації і спільної компетенції. У випадках ви­никнення такого протиріччя діє федеральний закон.

4. Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій феде­рації, як Індія. Її конституція встановила три предметні сфери компетенції: виключну ком­петенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію фе­дерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламен­тацію змісту відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що віднесені до законодавчої ком­петенції федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими є і два інших переліки кон­ституційних повноважень.

Відомо, що так звані класичні федерації (СІЛА, Швейцарія) утворилися на засадах міждер­жавного союзу (конфедерації). Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до феде­рації (союзної держави). Саме утворення союзу було результатом дій окремих держав — май­бутніх суб'єктів федерації. За своєю політичною і юридичною природою федерації, що утвори­лися на союзних засадах, відрізняються від конфедерацій, хоч, між ними нерідко існував еволю­ційний зв'язок. Тобто складну форму держави слід відрізняти від міждержавних об'єднань (конфедерацій). Так, зокрема, конфедерація (міждержавне об'єднання, що є союзом суверенних держав, які зберігають усі суверенні права держави), як правило, не є формою державно- територіального устрою, адже члени конфедерації мають право суверенітету. Тобто конфедера­ція є формою міждержавного союзу. Конфедерації класифікують залежно від реального дер­жавного суверенітету на юридичні та фактичні. В умовах юридичної конфедерації вона вва­жається такою лише формально, але по суті — це федерація. Прикладом саме юридичної кон­федерації можна вважати сучасну Швейцарію, яка формально називається конфедерацією, але по суті є федерацією. Конфедерація є міждержавним об'єднанням з певними, визначеними в установчому акті цілями. Члени конфедерації передають об'єднанню частину своїх суверенних прав, на підставі чого конфедерація може виступати як окремий суб'єкт міжнародного права. Проте конфедерація не наділена якістю суверенності. Незважаючи на передачу частини прав, суверенними залишаються тільки держави — члени відповідного об'єднання. Спільні органи, що формуються в конфедерації, наділені обмеженою компетенцією (у сфері міжнародних від­носин). До того ж держави-члени мають право скасовувати акти цих органів і право виходу зі складу конфедерації.

Класичними прикладами конфедерацій вважаються США з 1776 до 1787 p., Швейцарія до 1848 p., Германський союз з 1815 до 1867 р. Практика конфедеративних об'єднань відома і новітній історії. Зокрема, за останні 40 років були утворені і самоліквідувалися такі конфеде­рації, як Об'єднана Арабська Республіка (Єгипет і Сирія) та Сенегамбія (Сенегал і Гамбія, 1981—1989 рр). Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління була унія — об'єднання двох держав під спільною короною одного монарха. В XIX ст. унія мала місце між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. — між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. — між Данією та Ісландією. У конкретних випадках унія мала різний юри­дичний характер і наслідки, але завжди її учасники зберігали право діяти самостійно у сфері зовнішньої та внутрішньої політики і залишалися суверенними державами.

Головні ознаки конфедерації: відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону; відсутність загальних законодавчих органів і системи управління; від­сутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем; відсутність суверенітету конфедерації, збереження сувереніте­ту і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації; наявність загального конфедера­тивного органу, що складається з делегатів суверенних держав; рішення загальних конфеде­ративних органів, приймається за принципом консенсусу; у разі незгоди з таким рішенням членів конфедерації воно не є обов'язковим і не спричиняє жодних санкцій; наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Таким чином, конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (обо­рона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збере­женні в інших питаннях повної самостійності. Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію. Як зазначалося, через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія та ін., остання конфедерація — Сенегамбія. Іноді можна знайти реальне поєднання якостей федералізму і конфедералізму. В наші дні прикладом такого сполучення є Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ). За чинною Конституцією 1971 р., ОАЕ визнаються федеративною державою, до складу якої входять сім еміратів. Згідно зі ст. 1 Конституції 1971 p., кожна незалежна арабська держава може за пев­них умов приєднатися до ОАЕ. Самі ж ОАЕ проголошені «частиною великої арабської бать­ківщини» (ст. 6). За основним законом емірати суверенні. При цьому зберігається дія всіх міжнародних договорів, підписаних окремими еміратами до створення ОАЕ, а при укладанні нових договорів, що зачіпають інтереси або «особливе становище» конкретного емірату, фе­деральний уряд повинен враховувати позицію останнього.

Співдружність держав також не відносять до складних форм державного устрою. Це дуже рідкісне, більш аморфне за конфедерацію, проте організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний до­говір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні спів­дружності, можуть бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін. Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необ­хідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.

Зокрема, СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 р.) — це об'єднання незалежних держав, що мали на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітницт­ва. СНД заснована трьома державами — Білорусією, Росією та Україною. Згодом до них при­єдналися дев'ять країн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан. СНД здійснює діяльність через спільні координу­ючі органи: Раду глав держав, Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ, Коорди­наційно-консультативний комітет, Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд, Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про Міжпарламе­нтську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї ма­ють форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить ро­зробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Процес формування державоподібних об'єднань (фактичних конфедерацій) та співдруж­ності держав здійснюється, як правило, на правовій основі. Процес формування імперій здій­снюється на основі узурпації суверенної влади інших держав та за допомогою неправових методів (наприклад, в результаті загарбання території тощо).

Резюме за змістом теми

У процесі розгляду даної теми робиться наголос на правових основах організації, побудо­ви та устрою сучасної держави.

Наголошується, що форма державного режиму тісно взаємопов'язана з особливостями соціа­льно-політичного механізму реалізації суспільних інтересів (індивідуальних, групових та загаль- носоціальних), характер якого, врешті-решт, зумовлює, характер здійснення державної влади (вла­да здійснюється в інтересах однієї особи, групи осіб або усього загалу, усієї спільноти). Форми державного правління розрізняють, передусім, за вихідними засадами організації, співвідношення та взаємодії відповідних вищих органів державної влади; крім того, виявляється значущість право­вих основ у процесі формування різних моделей територіального устрою держав.

Терміни та поняття до теми

Парламентарна монархія — це монархія, де влада монарха обмежена парламентом за від­сутності писаної Конституції (зокрема, у Великобританії). Історично першою державною фор­мою, що функціонує на засадах поділу влад, була парламентарна монархія, за якої роль коро­нованої особи — монарха багато в чому є суто символічною, оскільки повноваження монарха щодо призначення глави уряду або міністрів здійснюються відповідно до пропозицій лідерів тих парламентських фракцій, які здобули більшість у парламенті (єдиному загальнонародному виборному представницькому органі державної влади). Виникнення такої форми пов'язане з особливостями державного ладу Великобританії, що склався у XVIII ст. Парламентська мона­рхія Великобританії стала взірцем для моделі парламентської республіки.

Конституційна монархія — це монархія, де влада монарха обмежена писаною конститу­цією (зокрема, у Японії, Швеції та ін.).

Парламентська республіка — форма державного правління, за якої формування уряду (як найвищого органу виконавчої влади) здійснюється з представників партій, які отримали біль­шість на виборах до єдиного виборного колегіального представницького органу — парламенту.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої ще одним представни­цьким органом державної влади, крім органу законодавчої влади, виступає глава держави — Президент, що, як правило, очолює виконавчу гілку влади та має право відкладального вето що­до актів законодавчого органу; крім того, формується спеціальний орган конституційного конт­ролю. Вперше президентська республіканська форма утворена за Конституцією СІЛА 1787 р.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська, парламентсько-прези­дентська, президентсько-парламентська) — форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік. До представницьких органів державної влади ві­дносять орган законодавчої влади та Президента; Президент має право відкладального вето щодо актів законодавчого органу та здійснює свої повноваження або безпосередньо (за напі- впрезидентських республік) або через уряд (за напівпарламентських республік). У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнування, за якого частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду. Феномен класичної змішаної республі­канської форми закладений у Конституції Франції 1958 р.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих складових частин держави з її спільними, вищими (центральними) державними органами. Залежно від особливостей становлення та розвитку різних держав державний устрій може іс­нувати як у простій (унітарній) формі, так і в складній (федеративній) формі.

Унітарна держава — це держава, за якої державним суверенітетом наділені виключно вищі органи державної влади. Адміністративно-територіальні одиниці та автономні утворен­ня унітарних держав не володіють ознаками держави.

Федерація — це держава, яка складається з окремих державних утворень (суб'єктів федерації), які, маючи майже усі ознаки держави, частину власного державного сувере­нітету (як правило, суверенні права у зовнішній політиці) передають центральним, феде­ральним органам держави.

Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, утворених для досягнення певних цілей. На відміну від федерації конфедерація не має спільної території, спільного громадянства, спільної фінансово-грошової, податкової, правової системи (відсутні спільна конституція і спільне законодавство). Конфедерація створюється, як правило, з метою досягнення спільних цілей у полі­тичній, економічній або військовій сферах, для вирішення таких спільних цілей створюються спі­льні конфедеративні органи, які мають повноваження лише щодо вирішення конкретних завдань.

Співдружність держав — це організаційно оформлене об'єднання держав, що виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (зокрема, СНД).

Співтовариство держав — це союз держав, що утворений на основі міждержавного догово­ру з метою інтеграції ресурсів учасників для вирішення актуальних завдань (зокрема, ЄС).

Авторитарний режим — режим, за якого державна влада здійснюється конкретною осо­бою, класом, партією елітою тощо.

Тоталітарний режим — режим, що характеризується абсолютним контролем держави над усіма сферами суспільного життя, намаганням абсолютно підкорити індивідів політичній владі, панівній ідеології тощо.

Демократичний режим — режим, що здійснюється за допомогою правових способів та прийомів з метою забезпечення загальнолюдських, загальносоціальних інтересів, потреб та цінностей. До головних ознак демократичного режиму відносять: існування інститутів безпо­середньої (прямої) та опосередкованої демократії, контитуційне проголошення, реалізація та за­безпечення прав людини та громадянина, існування політичних партій, в тому числі опозицій­них, визнання та забезпечення засад поділу влади, верховенства правового закону, режиму за­конності та правопорядку тощо.

Питання для самоконтролю