2. Класове та загальнолюдське в сутності держави.

Основні концепції розуміння сутності держави

Слід звернути увагу на багатогранну сутність та призначення держави, і при цьому про­стежити еволюцію її розвитку, встановити загальні закономірності, причини та умови пере­ходу від одного типу держави до іншого, що надасть змогу виявити чинники розквіту та за­непаду держав.

Категорія «сутність» відображає ядро, головні риси явища, які не лежать на поверхні, а тому потребують дослідження і застосування теоретичного абстрактного мислення¹.

Сутність держави — це те головне, що визначає її зміст, механізм, функції та форму, тобто визначає сенс її існування, соціальну роль держави у житті суспільства, заради якої во­на існує. Розкриття сутності держави передбачає виявлення її соціального призначення як іс­торичної місії.

Оскільки основою держави є влада, питання про сутність держави — це питання про те, з якою метою здійснюється державна влада — з метою загальнолюдських інтересів, чи з метою забезпечення групових, партійно-політичних, вузько-класових інтересів тощо.

У зв'язку з цим виділяються відповідно протилежні за своїм змістом концепції розуміння сутності держави.

Тривалий час у радянському суспільствознавстві існувало єдине вчення (моновчення) про класову сутність держави, засноване класиками марксизму, що було перетворене в догму; (вчення, в деяких своїх рисах було дещо змінене у 80-ті роки XX ст. з введенням категорії «загальнонародна держава»).

«Держава — організація наймогутнішого, економічно пануючого класу, який за до­помогою держави стає також політично пануючим класом і здобуває, таким чином, засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу. Так, антична держава була, насамперед, державою рабовласників для придушення рабів, феодальна держава — органом дворянства для придушення кріпаків і залежних селян, а су­часна представницька держава є знаряддя експлуатації найманої праці капіталом. Крім того, в більшості відомих історії держав права громадянам надаються відповідно до їх майнового стану, і цим прямо заявляється, що держава — це ор­ганізація імущого класу для захисту його від неімущого...»

Фрідріх Енгельс

Теорія класової боротьби обмежувала уявлення про державу, містила, досить спрощене, однобічне розуміння її сутності і соціального призначення, орієнтувала на загострення кла­сових протиріч.

В умовах демократизації трактування держави виключно з класових позицій увійшло у протиріччя з тими реальними процесами становлення та розвитку соціальної держави, які відбувалися у багатьох країнах Заходу в середині XX ст.

У зв'язку з цим на сьогодні загальноприйнято вважати, що з моменту виникнення держа­ви її призначення виявлялось у двох напрямках: у забезпеченні загальносоціального блага та у здійсненні організованого примусу в масштабах усього суспільства¹. З приводу цього звер­тається увага на висловлену К. Марксом у його праці «Капітал» думку про те, що держава охоплює своєю діяльністю два моменти: і виконання загальних справ, які витікають із при­роди будь-якого суспільства, і здійснення специфічних класових функцій. При цьому дана теза, зазначена Марксом лише мимохідь у процесі розгляду питання стосовно рабовласниць­кої і буржуазної держави, не отримала подальшої спеціальної розробки ні в самому «Капіта­лі», ні в більш пізніх працях К. Маркса і не вплинула на розуміння сутності держави його по­слідовниками — представниками класового підходу сутності держави.

Між тим саме у наведеному твердженні К. Маркса робиться крок у напрямку подолання однобічного трактування сутності держави, оскільки ця сутність визначається як єдність двох тісно взаємопов'язаних цінностей — загальнолюдської та класової. Поєднуючи, таким чином, і класове, і загальносоціальне, держава виступає і як організація політичної влади су­спільства, і як офіційний представник усього народу. Виходячи з цього, вона покликана за­безпечувати відповідно і специфічні класові функції, і виконання загальних справ, які виті­кають із природи будь-якого суспільства.

Поява публічних інститутів влади зумовлювалася цілим комплексом суспільних потреб, серед яких надзвичайно важливе значення займає виконання так званих «загальних справ», тобто забез­печення різноманітних загальних потреб суспільства: засоби транспорту і зв'язку, будівництво ір- ригаційних споруд, боротьба з епідеміями, заходи щодо подолання кризових явищ забезпечення миру, оборона від зовнішніх ворогів тощо. Іншими словами, загальносоціальне призначення дер­жави може виявляти себе в будь-якій державі. Наприклад, держава у Стародавньому Римі, виража­ючи рабовласницькі інтереси, закріплювала юридичну безправність рабів (суб'єктами права визна­валися лише вільні люди, а раби відносилися до «речей, які розмовляють»²). Юридичне право в даному випадку виявляло себе виключно як інструмент, засіб реалізації інтересів рабовласників, державний апарат тримав рабів у підпорядкуванні рабовласників шляхом запровадження (ор­ганізації) відповідного суспільного порядку і його гарантування державним примусом. Проте, ви­конуючи загальні страви, держава виявляла, в деякій мірі, і певне загальносоціальне призначення.

Співвідношення між загальнолюдським і класовим у державі в різні епохи не однакове, оскільки воно динамічно відображає реалії соціального розвитку, досягнутий рівень прогре­су і демократії. У рабовласницьких та феодальних державах, в буржуазних державах періоду

промислового капіталізму, а також у державах диктатури пролетаріату пріоритетним напря­мком виступає класове панування (класові цінності).

У процесі розвитку загальносоціальні та загальнолюдські орієнтири держави витісняють її вузько-класові пріоритети. Це зумовлено, передусім, тим, що рівень соціального розвитку, матеріального статку суспільства дозволяють державі забезпечувати належний рівень життя більш ширшим верствам населення і тому соціальні протиріччя, які поки що продовжують існувати, втрачають непримиренний (антагоністичний) характер. Гуманістична тенденція ро­звитку держави особливо чітко простежується у розвинутих країнах Європи та Америки. Більшість західних і вітчизняних вчених розглядають державу на сьогодні як організацію, покликану задовольняти спільний інтерес нації.

Концепції розуміння сутності держави, метою діяльності якої є людина та загально­людські цінності ґрунтуються на тому, що функціонування держави та її інститутів має бути підпорядкованим праву і відбуватися у межах правових законів.

Формування ідеології правової державності, започатковане ще мислителями Стародавнь­ого світу, відбувалось у суспільній свідомості як альтернатива абсолютизму та жорсткій ета- тизації всіх його сфер . При цьому процес розвитку ідеї правової держави і громадянського суспільства у континентальній Європі у новітній період включає три етапи:

1) XV—XVI ст. — характерною є критика феодального устрою та формування демокра­тичного, правового ідеалу; 2) XVII ст. — повернення до раціоналістичного надбання попе­редніх поколінь, подальша розробка теорії природного права, з'ясування проблем співвід­ношення свободи і права, моралі і права, особи і держави, права і закону, а також становлен­ня, заснованої на теорії природного права, ідеї прав людини; 3) XVIII ст. — початок концеп­туального оформлення теорій правової держави.

Особливо слід зупинитися на філософсько-правовій спадщині одного із основополож­ників правової держави — Іммануїла Канта (1724—1804). Найціннішим у його надбанні є те, що І. Кант, взаємопов'язав ідеї верховенства права та ідеї моральності (моральний закон як «категоричний імператив») і довів значущість кожної людини. На переконання І. Канта, ко­жна особа є абсолютною цінністю, кожна особа володіє гідністю, а отже, є метою і не може вважатися засобом. І. Кант істотно збагатив соціальний аспект класичної традиції правової державності, він вбачав в основі держави «об'єднання людей, підпорядкованих правовим за­конам». Саме «категоричний імператив моральності» особи та суспільства, покликаний створити сприятливе підґрунтя для такого об'єднання.

t «Держава — це об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам...

...Усезагальна воля народу об'єдналась в суспільство, яке має постійно себе підтри­мувати і для цього підкоряти внутрішній державній владі, аби утримувати тих членів суспільства, які самі утримувати себе не можуть. Для потреб держави уряд має, відповідно, право примушувати заможніх громадян надавати засоби на утримання тих, хто не в змозі забезпечити задоволення своїх, природніх потреб...»

Іммануїл Кант (1724—1804)

Отже, процвітання духовної єдності певної спільноти та високий рівень розвитку в усіх сферах суспільної життєдіяльності може бути досягнутий завдяки ствердженню ідей добро­чесності та соціальної солідарності. Саме «доброчесне буття» стає основою розвиненого громадянського суспільства і передумовою формування соціально-правової держави, адже сутність держави полягає у єднанні людей, що пов'язані між собою духовною солідарністю та визнають цю солідарність не тільки розумом, але й підтримують її силою патріотичної любові, жертвенною волею, гідними та мужніми вчинками.

Вчення про загальносоціальне призначення держави було сформовано фундаторами «со­ціал-демократії» — ідеологами німецького лібералізму В. Гумбольдтом, JI. Штайном (1815— 1890), Г. Шмоллером (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), Р. Штаммлером (1856—1938), представником англійського неолібералізму економістом Дж. Кейнсом (1883—1946). Зокре­ма, автор концепції соціальних реформ Дж. Кейнс, аналізуючи причини економічної кризи 1929—1933 pp., прийшов до висновку, що капіталізм вільної конкуренції виконав свою місію і його механізми надалі не можуть бути ефективними і тому вчений запропонував розширен­ня впливу держави на всі сфери життєдіяльності соціуму, встановлення високих податків на спекулятивні угоди та спрямування зібраних коштів у виробництво і на соціальні програми¹.

К. Мюрдаль (1898—1987) визначив наступні ознаки такої держави: наявність узгоджених ринкових механізмів, державного регулювання та децентралізації політичної влади (передача частини управлінських функцій органам місцевого самоврядування і об'єднанням громадян, за участю яких здійснюється розподіл благ і задоволення різнобічних інтересів соціальних груп, контроль за владними органами держави). Суспільний ідеал «держави соціального доб­робуту» був розвинутий у працях американського соціолога Д. Белла (1919 р.), американсь­кого філософа Дж. Роулса (1921 p.), професора права і філософії, члена Британської академії та Американської академії мистецтв і наук Р. Дворкіна, німецького вченого Ф. Неймана, ні­мецького філософа Ю. Хабермаса (1912 р.) та ін.

Завдяки німецькому вченому Ф. Нейману з 1932 р. у державно-правових теоріях соціалістич­ного спрямування закріпилось поняття «соціальна держава». Ю. Хабермас розподіляв процес трансформації соціально-правової держави у західних суспільствах, на декілька етапів: перший — формування буржуазної держави періоду абсолютизму; другий— становлення конституційної держави; третій — демократична конституційна держава, що виникла в країнах Західної Європи та Північної Америки внаслідок революційних подій у Франції; четвертий настав у XX ст., коли сформувались соціально-правові демократичні конституційні держави. Формуванню держав соці­ально-правової спрямованості сприяв соціал-демократичний рух у західних країнах.

Зокрема, особливістю практичної політики шведської соціал-демократії щодо реалізації сво­го суспільного ідеалу було те, що шведські соціал-демократи завжди намагалась вирішувати пи­тання в загальнонаціональному масштабі, поступаючись своїми політичними амбіціями. Загаль- носоціальний аспект у розв'язанні завдань практичної політики був покладений у підґрунтя за­пропонованої 1928 р. головою соціал-демократичної робітничої партії П. А. Ханссоном (1885— 1946) моделі розвитку шведського суспільства як «будинку народу», згідно з якою «...соціал- демократична держава мала бути подібною до будинку, сім'ї, у якій солідарність є природною, а взаємодопомога — інстинктивною». При цьому така концепція відкидала класовий підхід і про­пагувала ідею створення широких політичних коаліцій.

Крім ідеї коаліції різних політичних сил, модель держави добробуту у вигляді «будинку народу» шведські соціал-демократи змогли реалізувати також завдяки відмові від вимог націоналізації і укладенню угоди з підприємцями на основі кейнсіанської макроекономічної концепції запобігання соціальним проблемам і створення умов для повної зайнятості.

А в 1959 р. соціал-демократам шляхом реформ удалося впритул підійти до вирішення проблеми класових і соціальних привілеїв шляхом поступового підвищення рівня життя робітників до статусу середнього классу. Ідею забезпечення рівності на засадах мінімальної рівності в державі «будинку народу» заступила ідея вирівнювання за максимальним рівнем на наступному етапі розвитку держави добробуту — у державі «середнього класу».

Перехід до моделі держави добробуту «середнього класу» позначився подальшою відмо­вою шведських соціал-демократів від аспектів лібералізму, що був притаманний її поперед­ниці — державі «будинку народу». За ініціативи Г. К. Мюрдаля до програми побудови дер­жави добробуту «середнього класу» була включена ідея здійснення попереджувальної, так званої виробничої соціальної політики, сутність якої полягала не в наданні грошової допомо­ги, а у створенні якісних робочих місць у галузях, що швидко розвивались і переміщення працівників у динамічні сектори за допомогою перепідготовки і підвищення мобільності; до­сягнення найвищих житлових стандартів у світі за площами і облаштуванням житла; розв'язання житлової проблеми; державна монополія на соціальні послуги (освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення); вирішення інших важливих соціальних проблем.

Практичне втілення моделі держави добробуту «середнього класу» є проявом соціально- правової держави як гаранта здійснення та захисту прав людини сучасного типу; існування стабільного, структурованого суспільства, наявність могутнього середнього класу виступа­ють підґрунтям усталеного демократичного політичного режиму.

Категорія «тип держави і права» складається із сукупності найбільш важливих, загальних для держав і їх правових систем ознак і рис, де за основу беруться суттєві і змістовні ознаки і риси.

Вперше в історії філософської думки питання про наявність в історичному процесі об'єктивної закономірності поставив Г. Гегель. Г. Гегель змалював об'єктивно-історичну карти­ну історичного процесу, де реалізується зміст Світового Духу. В подальшому була здійснена ве­лика кількість спроб пояснити історію. Зокрема, італійський філософ і правознавець Дж. Віко (1668—1744) поділяв розвиток людства на три періоди: «вік богів» (дитинство — «патріархаль­на теократія»), «вік героїв» (юність — «аристократична республіка», суспільство привілейова­них людей), «вік людей» (зрілість — «громадянське суспільство», де панують свобода, юридич­на рівність і загальне благо). Періодизація Дж. Віко в певній мірі співпадає з поділом державно- організованого суспільства на дві великі епохи — епоху кастово-станових суспільств та епоху «громадянського суспільства».

На сьогодні серед критеріїв типології держав, які покладаються в основу виділення тих чи інших типів держави виокремлюють «сутність і призначення держави», «політичний ре­жим», «рівень соціальної захищеності населення» та ін. Зокрема:

1. за політичним режимом — виділяють тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав;

2. за рівнем соціальної захищеності населення і мети соціальної політики американські дос­лідники Н. Ферніс і Т. Тілтон виділяли три типи сучасних держав: позитивна держава (СІЛА), держава соціальної захищеності (Великобританія), держава соціально добробуту (Швеція).

Серед багатьох критеріїв виділяють два методологічних підходи до аналізу історичного процесу — формаційний та цивілізаційний. Об'єднує ці два підходи, передусім, те, що са­ме в них виявляється багатогранна сутність і призначення держави.

В основі формаційного підходу знаходиться поняття «суспільно-економічної формації», що покликана характеризувати тип суспільства в єдності його базису (типу виробничих відносин, економічної структури суспільства) і надбудовних явищ (духовних, політичних, правових, дер­жавних та ін.). В межах формаційного підходу історичний тип держави розглядається як сукуп­ність головних рис, властивих державам і правовим системам певної суспільно-економічної фо­рмації, які виражають їх класову сутність, зміст і їх соціально-класове призначення.

В основі цивілізаційного підходу знаходиться поняття «цивілізація» (від лат. civilis — циві­льний). Враховуючи те, що на сьогодні визнається неоднозначність поняття цивілізаціїї, варто, звернути увагу на те, що за своїм первинним змістом це поняття, передусім, виокремлює особ­ливий етап у розвитку людства, відділяючи його від дикунства і варварства. Так, у своїй праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави. У зв'язку з дослідженнями Льюїса Г. Морга­на» Ф. Енгельс, визнавши американського дослідника Л. Моргана «першим, хто із знанням справи спробував внести в передісторію людства певну систему», наводив запропоновану Л. Морганом її періодизацію, що охоплювала три головні епохи — дикунство, варварство, циві­лізацію; (дикунство — це період переважно присвоєння готових продуктів природи; штучно створені людиною продукти служать головним чином допоміжними знаряддями такого присво­єння; варварство — період запровадження скотарства і землеробства, період опануваня методів збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської дільності¹).

Висвітлюючи «разючу протилежність між варварством і цивілізацією», Ф. Енгельс на­водить судження JI. Моргана про цивілізацію: «З настанням цивілізації зростання багатс­тва стало таким величезним, його форми такими різноманітними, його застосування та­ким широким, а управління ним в інтересах власників таким умілим, що це багатство зробилося нездоланною силою, яка протистоїть народові. Людський розум стоїть зніяко­вілий і збентежений перед своїм власним витвором. Але все ж настане час, коли людсь­кий розум зміцніє для панування багатством, коли він встановить як відношення держави до власності, яку вона оберігає, так і межі прав власників. Інтереси суспільства безумовно вищі від інтересів окремих осіб, і між ними треба створити справедливі і гармонійні від­носини»².

На сьогодні цивілізацію розглядають як своєрідну цілісну сукупність (систему) духовних, культурних та матеріальних цінностей, які забезпечують стабільне функціонування суспільс­тва і життєдіяльність людини. Призначення терміну «цивілізація» вбачається в тому, щоб ви­значити тип культури, основною категорією в оцінці і характеристиці типу культури, яка ро­зкриває призначення цього феномену, є поняття «цінність». У процесі своєї життєдіяльності суспільство, створюючи елементи власної культури (в тому числі право та державу), формує відповідну систему цінностей — класових або загальнолюдських.

«Сама тільки гонитва за багатством не є кінцеве призначення людства, якщо тільки прогрес лишиться законом для майбутнього, яким він був для минулого. Час, що минув від настання циві­лізації, — це мізерна частка прожитого людством часу, мізерна частка часу, який йому ще нале­жить прожити. Завершенням історичного поприща, єдиною кінцевою метою якого є багатство, за­грожує нам загибеллю суспільства, бо таке поприще містить елементи свого власного знищення. Демократія в управлінні, братерство всередині суспільства, рівність прав, загальна освіта освятять наступний, вищий ступінь суспільства, до якого безперервно прагнуть досвід, розум і наука»³. Отже, цивілізацію розглядають як розвиток людства в бік прогресу, пріоритету загально соціаль­них цінностей (рівшсті, демократії, солідарністі та ін.), за якого людина розглядається як конкрет­на і творча особистість, а не як знеособлений, класовий індивід.

В сучасних умовах розвитку людства особливо значимою має стати актуалізація цивілі- заційного підходу до типології сучасних держав. Головна відмінність цивілізаційного під­ходу від формаційного полягає у можливості розкрити розвиток суспільства і державності через уявлення людини про цінності і цілі її суспільної діяльності. Якщо формаційна тео­рія, розпочинає опанування державно упорядженого суспільства «знизу», висуваючи на пе­рше місце «економічний базис», матеріальне виробництво, то прихильники цивілізаційної теорії підходять до розгляду цього питання, використовуючи комплексний підхід, тобто, опановуючи усе розмаїття суспільних форм і відносин (духовність, релігія, мистецтво, мора­льність, право, політика, економіка та ін.), виокремлюючи відповідний тип культури.

Таким чином, сутність цивізаційного підходу вбачається у багатовекторному аналізі про­цесу розвитку державно упоряджених систем.

Співвідношення класового та загальнолюдського в типології держави
Класові цінності	Загальнолюдські цінності
У центрі — класово знеособлений індивід	У центрі — людина як творча і конкретна особистість
В основі формаційного підходу до типології дер­жави — «суспільно-економічна формація»	В основі цивілізаційного підходу до типології держави — «тип культури»
Основоположники: К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін.	Основоположники: О. Шпенглер, М. Вебер, А. Тойнбі.

Головні принципи і підходи в процесі вивчення історії за допомогою поняття «цивілізація» ро­зроблені англійським істориком Арнольдом Джозефом Тойнбі (1889—1975 pp.) у дванадцятитом- ній граці «Вчення про Історію» («А Study of History» 1934—1961 pp.). Відмінність цивілізацій, як вважав автор, полягає, передусім, в образі мислення. А.Тойнбі виділяв у світовій історії більше двох десятків цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, далекосхідну, арабську, іранську, сирійську, мексиканську та ін. і провів, таким чином, своєрідну типологію суспільств, не ставлячи перед собою окремого завдання виробити на цій основі типологію держави.

Головною особливістю цивілізаційного підходу вважається те, що «згідно цивілізаційної теорії тип держави, її соціальна природа визначається, врегші-репгг, не стільки об'єктивно- матеріальними, скільки ідеально-духовними, культурними факторами»; при цьому цивілізація ви­значається як відповідний рівень культурної ідентичності певної соціальної спільноти¹, «соціоку- льтурна система, що забезпечує високий ступінь диференціації життєдіяльності у відповідності з потребами складного, розвинутого суспільства і разом з цим підгримує його необхідну інтеграцію через створення духовно-культурних факторів і необхідної ієрархії структур і цінностей»².

Типи держав за цивілізаційною ознакою характеризують за різними критеріями.

Так, за домінуючим культурно-релігійним комплексом виокремлюють держави західної, като­лицько-протестантської цивілізації (океанічної субцивілізації, континентальної субцивілазації), держави православно-слов'янської цивілізації (православно-руської субцивілізації, західно-право­славної субцивілізації), держави далекосхідної цивілізації (конфуціано-китайської, буддійсько- японської), держави азійської цивілізації (індуської цивілізації, ісламської цивілізації), держави африканської цивілізації та держави латиноамериканської цивілізації.

За рівнем організації — виділяють первинні та вторинні типи держав; зокрема, для дер­жав первинних цивілізацій (давньоєгипетської, шумерської, ассиро-вавилонської, іранської, бірманської, сіамської, шумерської, японської та ін.) характерні поєднання держав з релігією в політико-релігійному комплексі; для вторинних цивілізацій (західноєвропейської, північно­американської, східноєвропейської, латиноамериканської, буддійської та ін.) виявилась чітка відмінність між державною владою та культурно-релігійним комплексом.

За рівнем розвитку — виділяють держави аграрного типу, держави індустріального типу та держави постіндустріального типу.

Спрощена (класово-антагоністична) методологія формаційного підходу, яка використо­вується в процесі виділення азіатського, рабовласницького, феодального, капіталістичного та соціалістичного типів держави обмежує науковий пошук у цій сфері.

За формаційного підходу у панорамі соціальної структури духовна культура, не дивля­чись на усе її багатство, зводилася лише до відображення економічного базису.

«Загальний результат, до якого я прийшов, і який потім червоною стрічкою проходив крізь усі мої подальші дослідження, може бути сформульований так. Спосіб вироб- ■ ництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси жит-

ЛРтИі тя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визна- ^^НР чає їх свідомість...»

Карл Маркс (1818—1883)

Поняття суспільно-економічної формації є основою матеріалістичного розуміння історично­го розвитку державно-правових явищ. Формаційний підхід, вирізняючи типи держав, кон­центрує увагу, насамперед, на класових антагонізмах, на зосередженні державної влади в руках економічно та політично панівного класу тощо. При цьому соціалістичний тип держави вважа­ється більш вищим, оскільки, на думку представників даного підходу, він не має антагоністич­них суперечностей. За такого підходу родоплемінне суспільство не мало держави і державної влади, а майбутня — комуністична формація — це безкласове, неантагоністичне суспільство, де не буде існувати держави, державної влади, а управління суспільством здійснюватиметься на підставі різних форм самоврядування.

Виходячи з концепції суспільно-економічної формації, радянська наука виділяла такі ти­пи держави, як рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична. Кожний з цих типів держави відповідав певній суспільно-економічній формації. Проте у роботі К. Маркса «До критики політичної економії» (1859 р.) вказувалося: «У загальних рисах азіатський, антич­ний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна позначити як прогре­сивні епохи економічної суспільної формації»¹.

Причину існування «азіатського способу виробництва» К. Маркс вбачав у збереженні громадської, тобто колективної власності на землю. При цьому верховним власником землі визнавалася держава, на чолі якої знаходився деспот, який управляв за допомогою розгалу­женої сітки держапарату, через три відомства: військове, фінансове і громадських робіт; жи­телі перебували у повній залежності від держави, оскільки держава безпосередньо протисто­яла виробникам «у якості земельного власника і разом з тим суверена».

За Марксом, класове суспільство вирізняло чотири формації, що змінюють одна іншу — чоти­ри способи виробництва: 1) азіатський, 2) античний, 3) феодальний, 4) капіталістичний. Панів­ними класами в античному суспільстві є рабовласники, у феодальному— феодали, у капіта­лістичному — капіталісти. Панівним класом за азіатської форми, стверджує К Маркс, є деспот або держава. Тобто, за «азіатського способу виробництва» панівним класом є правляча бюрократія деспотичної держави, тобто клас управителів, а не власників². У 1931 р. в Москві проходив диспут про «азіатський спосіб виробництва» і у підсумку його було ототожнено із рабовласницьким. У роботі Сталіна «Про діалектичний і історичний матеріалізм» (1938 р.) «азіатський спосіб вироб­ництва» не згадується, а надається така схема: рабовласницьке суспільство, феодалізм і капіталізм. Для азіатського способу виробництва характерні: а) суспільна власність на землю і колективна праця; б) державна власність на засоби виробництва; в) пануючий клас в особі чиновництва, для якого основною «власністю» є влада.

Водночас на сьогодні і формаційний, і цивілізаційний підходи визнаються такими, які взає­модоповнюють один одного, оскільки, приміром, лише за допомогою цивілізаційного підходу неможливо розкрити причини та механізми переходу від однієї фази цивілізаційного розвитку до іншої, а в межах формаційного підходу, розробленого на особливостях розвитку західної ци­вілізації, важко розглядати реальні тенденції, які відбувалися в інших регіонах світу.

Не дивлячись на всю складність цивілізаційного аспекту у сучасний період досить важливим уявляється не обмежуватися звичними підходами типології державно-правових систем (зокрема, формаційним), а просуватися далі, відкриваючи все нові і нові критерії³. Одним із таких підходів є цивілізаційний. Його використання дозволить, у повній мірі, проаналізувати справжню сут­ність тієї чи іншої держави, що існувала або існує на тому чи іншому історичному проміжку ча­су, за тих чи інших культурних, політичних, економічних та інших умов. Адже прямолінійне, «хронологічне» опанування соціально-політичних процесів, виходячи з якого відбувається пос­туповий рух від менш прогресивної стадії розвитку до більш досконалої та прогресивної не зав­жди дозволяє осмислити розвиток державно-правових систем .

Це особливо важливо у сучасний, перехідний період для багатьох пострадянських держав. При цьому такі перехідні стани держави і права — явище притаманне усім державно-правовим системам, що існували протягом усієї їх історії, адже, виходячи із органічної теорії походження держави і права, для держав і їх правових систем характерними є, як періоди становлення, бурх­ливого розвитку, так і затяжні кризи, періоди поступового згасання тощо.

З приводу цього, варто наголосити на тому, що виокремлення такого особливого типу дер­жави і права, яким є так званий «перехідний тип», (тобто така державно-правова система, що знаходиться у перехідному стані від одного типу держави і права до іншого), здійснюється, як на формаційній основі (на основі критеріїв, пов'язаних із «суспільно-економічною формацією»), так і на цивілізаційній основі (на основі критеріїв, пов'язаних із «цивілізацією»)¹.